пошук:  

>> Грицак Ярослав: Нариси Історії України: Формування модерної української нації XIX-XX ст. / r0.html

Текст-індекс >>

Авторська сторінка
Опублікував:  vesna


http://history.franko.lviv.ua/gryc_content.htm

 

ВСТУП

 Один із сучасних теоретиків дослідження націоналізму сказав, що національні історики мають таке саме відношення до будівничих нації, що і селяни, які вирощують мак, до торгівців опіуму: в обидвох випадках перші постачають другим сировину. Українські історики переважно постачали своїм співвітчизникам гіркий наркотик. Український письменник і політичний діяч Володимир Винниченко після прочитання чергового фраґменту "Історії України-Руси" Михайла Грушевського, записав у своєму щоденнику:

 "Читати українську історію треба з бромом, – до того боляче, досадно, гірко, сумно перечитувати, як нешасна, зацькована, зашарпана нація тільки те й робила за весь час свого державного (чи вірніше: півдержавного) існування, що одгризалась на всі боки: од поляків, руських, татар, шведів. Уся історія – ряд, безупинний, безперервний ряд повстань, війн, пожарищ, голоду, набігів, військових переворотів, інтриґ, сварок, підкопування... Паршиві шанолюбці, національне сміття, паразити й злодії продають на всі боки: хто більше дасть. Нащадки прадідів поганих повторяють погані діла дідів-поганців. І розшарпаний, зацькований народ знову безпомічний жде, якому панові його оддадуть... Ні, ні, української історії ... без брому, без валеріанки або без доброї дози філософського застереження не можна"[1].

 Історія, яку тримає у руках шановний читач, можна назвати "історією без брому". Її підставовою тезою є ствердження принципової нормальності української історії. Це не означає, що вона має на меті замінити гіркий наркотик солодким. Українство було і залишається пораженим тяжкими хворобами. Нормальність української історії полягає у тому, що всі ці хвороби не є смертельними, а вони є радше хворобами росту національного організму.

Українцям вдалося перетворитися у модерню націю у винятково несприятливих обставинах. Якщо прийняти, що нація має відрізнятися спільною мовою, історичною пам'яттю, конфесією, то ні одна із цих характеристик не підходить повністю до України: трохи менше половини українського населення розмовляє зараз російською мовою, історична пам'ять значної його частини практична знищена, й тут змагаються між собою за впливи зразу декілька церков. На протязі всієї новітньої історії українці підпадали під сильний асиміляційний тиск. Окрім втрат, спричинених асиміляцією, вони зазнали безпосередніх величезних біологічних втрат, які за своїми масштабами можна порівняти хіба що з єврейськими[2]. Якщо взяти сумарну кількість жертв двох світових війн, репресій, колективізації та голодів 1921-1923 р. та 1932-1933 р., то виходить, що у 1914-1945 рр. в Україні загинули майже кожний другий мужчина і кожна четверта жінка[3].

Українці перебували у меншості серед населення найбільших міст й індустріальних центрів України. Їхня національно свідома еліта була дуже малочисельною і переважно культурницького спрямування і не могла успішно виконувати роль національного проводу через брак політичного та господарського досвіду. Якщо додати до того майже абсолютну незацікавленність найбільших світових держав українською справою, то стає зовсім не зрозумілим, як наприкінці ХХ ст. українцям вдалося проголосити свою політичну самостійність й утворити життєздатну та досить стабільну державу?

Українська традиційна (дорадянська й еміґраційна) історіографія давала досить просту відповідь на це питання: українська нація виводиться ще з часів Київської Русі і змогла перетривати всупереч усім незгодам. Внаслідок політичних репресій українська національна ідентичність була придушена, але вона ніколи не зникала. Українці зберігали свою прив'язанність до мови, релігії, народних звичаїв, традиційних занять і т.д. Відповідно до цієї логіки, у 1991 р. вони довели свою спроможність до самовиявлення, як тільки політичні обставини дали таку можливість[4].

Але таке зведення явища модерного українства до "українськості", зрозумілої в одвічних мовно-лінґвістичних термінах, дуже звужує розуміння українського історичного процесу. Так, схема Грушевського, яка доводила відрубність української історії і яка стала каноном для української нерадянської історіографії, зводила українську історію XIX ст. до культурно-національних процесів серед українців у складі Російської й Австрійської імперії [5]. Внаслідок такого підходу, писав видатний український історик Олександр Оглоблин

"широка й повноводна ріка історичного процесу переходила у вузький, хоч і сильний і швидкий потік, за межами й осторонь якого залишалося майже ціле суспільне життя тогочасної України. Й що головне, українська національно-визвольна революція ХХ століття й віродження української державности з'являлися не як наслідок історичного розвитку України в XIX столітті, а як ніби щось припадкове, залежне від сторонніх обставин, подій і чинників, без яких його могло б не бути або навіть взагалі не могло б бути; а в кращому разі, як наслідок і витвір українського національно-культурного руху попередньої доби"[6].

 Подібним чином традиційна українська історіографія не в стані пояснити, звідки взявся феномен 1991 р. Бо якщо "етнолізувати" українську історію ХХ ст., то українська держава якщо мала б і виникнути, то лише в межах території між західним кордоном Української РСР та правим берегом Дніпра з додатком Чернігівської, Сумської і Полтавської областей – більшість населення українських земель на Сході і Півдні піддалася сильній русифікації і втратила свою етнічну самобутність. До серпня 1991 р. український рух міг мобілізувати під свої прапори не більше третини всього населення України. Як же тоді пояснити, чому не лише абсолютна більшість українців, але й значне число неукраїнців в Україні під час референдуму 1 грудня 1991 р. проголосувало за її самостійність?

Зрозуміло, що українська нерадянська історична наука не була однорідною. На відміну від народницької школи Володимира Антоновича і Михайла Грушевського, що ототожнювали українську націю з народом й етнічно-мовними критеріями, т.зв. державницька школа розширила це поняття соціально і територіально, поклавши в його основу політичний критерій – лояльність тих чи інших громадян до ідеї української держави[7]. Але її слабкою стороною було звуження предмету української історії до діяльності українських національно свідомих еліт. Цей недолік мав би менше торкатися народницької школи, яка вслід за Грушевським проголошувала народ альфою й омегою історичного процесу. Однак відсутність специфічних методологічних прийомів, які дійсно дозволяли б студіювати настрої мас, привело до того, що наміри досліджувати історію "народу" так ніколи і не були зреалізовані.

У результаті одним із найслабших місць традиційної української історіографії було писання історії "зверху вниз". Доповнити цей підхід дослідженнями історичного процесу "знизу вгору" спробували розвинути українські історики у добу національного відродження 1920-х рр. у Радянській Україні[8]. Ці спроби не могли бути цілковито успішними через певний примитивізм і догматичність підходів та брак відповідних конкретних досліджень, але зате вони намітили загальні контури майбутньої теоретичної будови. Ця споруда так ніколи і не була здвигнута з тої причини, що більшість істориків цього покоління, як марксистів, так і немарксистів, стали жертвою масових радянських репресій у 1930-х рр.

У теоретичному відношенні пізніша радянська історіографія становила дивну суміш інтернаціонального марксизму з великодержавним російським націоналізмом. Очевидно, що такий підхід особливо шкідливо позначився на інтерпретаціях української історії. Схема Грушевського була оголошена "ворожою" і "реакційною", а вся історія Україна трактувалася як реґіональний варіант російської історії. Головною темою радянської історіографії був показ "віковічних" прагнень українців з великим російським народом. Всі події і постатті української історії, що не вкладалися у цю схему, підлягало нещадному осудженню або ж повному замовчуванню[9]. Що ж до майбутнього українців, то їм відводилася роль "зблизитися" і "злитися" з іншими соціалістичними націями (малося на увазі у першу чергу "злиття" з російською нацією, бо ніхто не твердив про зближення українців з естонцями, грузинами чи узбеками) у єдиному тілі нової історичної спільності – "радянському народові".

Радянська історіографія виявилася права щодо можливості русифікації та "радянизації" значної частини українського населення. Однак вона не могла передбачити, що ті ж самі українці, які на перший погляд виявилися таким піддатливим матеріалом, у 1991 р. своїм рішенням жити політично самостійним життям заб'ють останній цвях у домовину Радянського Союзу.

Хоча марксизм, за всіма ознаками, став пройденим етапом в розвитку історичної науки, залишається тільки жаліти, що тут, у Україні, він не спричинився до досліджень у галузі економічної історії (як це мало місце у повоєнній польській та угорській історіографіях), ані відіграв тієї ролі, якою він у 1960-80-х рр. відзначився на Заході у виробленні теорії дослідження націотворчих процесів[10].

Більшість істориків радянської школи, що зараз живуть і працюють в Україні, зреклися старої ідеології і перефарбувалися в нові кольори. Колишні історики КПРС стали фахівцями з політичної історії України, завзяті критики Грушевського оголошують себе прихильниками його народницької схеми, борці з "буржуазним націоналізмом" займаються історією національно-визвольних змагань. Про рівень їхніх праць краще скромно промовчати. Гірше, однак, що своєю масовістю вони створюють враження, ніби вся національна історіографія є нецікавою, сірою і кон'юнктурною.

Честь сучасної української науки спасає менш чисельна і перважно молодша за віком група істориків. В офіційному радянському табелі про ранґи вони займали найнижче місце, працюючи на скромних посадах в академічних інститутах, архівах і бібліотеках, а деякі взагалі були позбавлені можливості працювати і друкуватися через свої "націоналістичні погляди". Вони зберегли вірність традиціям історичної школи Володимира Антоновича та Михайла Грушевського, яка найбільше ваги клала на працю з історичними джерелами. У пост-радянських умовах вони зробили неоціниму заслугу щодо збільшення кількості документального матеріалу, яким може оперувати українська наука.

Але захоплення археографічною діяльністю створює нову диспропорцію у розвитку історіографії, коли є багато фактографічних праць, і майже відсутні ширші узагальнення. Наукова активність цієї групи істориків спрямована на відновлення того стану в українській історичній науці, в якому вона перебувала перед радянськими репресіями. Український еміґраційний історик Борис Крупницький охарактеризовував цей стан такими словами:

 "Пошана до факту, перебрана від Антоновича та Грушевського, приводила до якогось знеохочення займатись ширшими висновками. Обережність у висновках, доведена до скрайности... стримувала від синтетичних спроб... Це було таким помітним явищем, що на нього звернула увагу суспільність і почала... кампанію проти "причинкових" дослідів і "причинкових" істориків, що все пишуть "до", а не "про"... Аналіза вела вперед, а синтеза мовчала"[11].

 Подолання цієї односторонності української історіографії стало головним завданням для повоєнних поколінь українських істориків на еміґрації. Зрозуміло, ще українська повоєнна еміґраційна історіографія не була однорідною ані за теоретичними напрямками, ані за рівнем софістикації. Але та її частина, що інтеґрувалася у західний науковий світ, критично переоцінила головні постулати традиційної історіографії і ліквідували ізольованість та відставання української історичної науки від світової, застосовуючи нові методики досліджень. Найбільшою заслугою цих істориків є вписування історії формування української нації у загальне русло європейського історичного процесу. Щодо історії XIX-XX ст. то беззаперечними лідерами тут є дві фіґури – покійного Івана Лисяка-Рудницького (1919-1984)[12] та теперішнього гарвардського історика Романа Шпорлюка[13]. Наслідком цих змін стала поява в останні роки на Заході нових синтез української історії[14] та обговорення цих проблем на сторінках престижних наукових видань[15].

Падіння Радянського Союзу й утворення незалежної української держави видозмінило політичну й академічну кон'юктуру, в якій велися ці дискусії. Це відобразилося перш за все у майже повному зникненні марксистського напрямку та виходу української немарксистської історіографії за вузькі рамки колишнього двоподілу на народницьку та державницьку школи. Українська історія перестає бути переважно заняттям істориків українського походження. Дуже розширилися інтелектуальні горизонти історіографії – появилися дослідження, які намагаються вписати окремі сюжети української історії в рамки модних пост-модерністичних і пост-колоніальних аналітичних підходів. Це не підважує і не знецінює старих інтерпретацій, а радше показує, що українська історія стала дуже динамічною ділянкою.

Ця книжка написана, власне, з цією метою – сконфронтувати український історичний матеріал XIX-XX ст. з найновішими теоріями й інтерпретаціями, що появилися внаслідок зміни наукової і політичної кон'юнктури. На жаль, авторові не вдалося оминути численних спокус, на які підштовхує сама тема книжки – новітня історія України. Найпершим і найочевіднішим є гріх вибірковості. Ця книжка не трактує абсолютно всього, що відбувалося на українських землях. Вона присвячена головним чином одній великій проблемі – творенню модерної української нації. Зрештою, в автора не було великого вибору. Оскільки українська історіографія зосердилося в останні роки на цій темі, тяжко підсумовувати науковий доробок у вивченні інших проблем української історії. Увага до цього процесу цілком природня і породжена гострою суспільною потребою: адже цей процес продовжується далі, і від його результатів залежатиме доля мільйонів людей не тільки в Україні, але й у Східній, ба – у всій Європі.

Оскільки історик вимушений описувати події, які так чи інакше зачіпають інтереси мільйони людей, від нього важко чекати безсторонності. Один з найкращих спеціалістів з історії Центральної і Східної Європи англійський історик Норман Девіс сказав якось, що "добрі історики повинні признаватися у своїй обмеженості. Найгіршими істориками є ті, що уявляють себе вільними від будь-яких упереджень"[16].

Автор цієї книжки признається, що він не байдужий до предмету свого дослідження. Політичні уподобання автора лежать явно й однозначно лежать на боці української самостійності. Серед усіх політичних партій та течій, які коли небудь діяли на території України і добивалися визнання її політичних і культурних прав, він є прихильником традиції т.зв. демократичного націоналізму, розвинутої у писаннях і діяльності кирило-мефодіївців, Драгоманова, Франка, Грушевського, ідеологів українського повстанського і правозахисного рухів, ліберальної української еміґрантської інтеліґенції та центристських громадсько-політичних діячів часів горбачовської перебудови і української незалежності після 1991 р.

Приналежність до цієї традиції ставить перед кожним щонайменше дві вимоги. Першою є визнання права на існування інших політичних течій та їхнього внеску у творення модерної України. Сучасна Україна не є творенням виключно національно свідомої і ліберально мислячої інтеліґенції; не менш важливим був внесок як крайньо лівих (комуністичних), так й крайньо правих (інтеґрально-націоналістичних) сил, а також чисельної і політично часто неозначеної армії чиновників, офіцерів та ін. службовців, до якої традиційна історіграфія ставилася як до "колоніальної" або "окупаційної". Так само не можна трактувати її лише як результат дії одних лише українських мас, забуваючи про присутність на українських етнічних землях впродовж усієї історії інших національних груп. Кожна з цих течій і народів зробили свій внесок в "український проект", часто не усвідомлюючи цього та переслідуючи цілковито відмінні цілі. Визнання цього факту має надзвичайно важливе не лише наукове, але й політичне значення – співучасть у такому проекті у минулому передбачає перебрання відповідальності за його результати у майбутньому для всіх тих, хто проживає на території України, без різниці національності і політичних уподобань.

Інша вимога приналженості до ліберальної традиції передбачає критичне ставлення до своєї історичної спадщини. Зокрема, це стосується проблеми національної вини. У сучасних історичних працях часто можна надибати на тезу, що українці впродовж своєї історії були лише жертвами і не були відповідальними за ті насильства, які чинилися на їхній території. Правдою є, що українці понесли жахливі втрати від чужоземних режимів і страждали від своїх сусідів, що жили разом з ними на українській землі. Але українці теж завдавали кривди своїм "кривдникам". Міжаціональні стосунки у минулому були далекими від ідилії, і нерідко представляли собою довгий ланцюг обопільних насильств і злочинів, коли вчорашня "жертва" жорстоко мстилася своєму "насильнику".

Представленння національної історії як суцільної мартирології перетворює її у справжню карикатуру. Зрештою, цією хворобою хворіють всі національні пост-комуністичні історіографії у Центральній і Східній Європі. Особливість української ситуації полягає в тому, що українські історики найчастіше займали оборонну, а не наступальну позицію. Їм доводилося відбиватися від звинувачень в українському "расовому" полоножерстві, антисемітизмі і т. п. в умовах, коли за тими оскарженнями стояла сила чужого їм державного апарату, офіційної ідеології та академічного естаблішменту. Як стороні завідомо слабшій їм було дуже тяжко перейти від традиційних виправдань до хоча б часткового визнання національної вини. Після 1991 р. ситуація виглядає зовсім інакшою. Хоча нападки не припинилися, але українська національна історіографія формально має зовсім інший статус, аніж перед цим. Це дає надію на те, що історики покинуть свою оборонну позицію і перейдуть до зрівноваженішого розгляду фактів. Спроможність критичного перегляду національної спадщини та визнання національних гріхів є ознакою великої моральної сили і послужить відновленню довіри до української історіографії в академічному світі.


 [1] Винниченко В. Щоденник // Київ. 1990. No 9. С.122.

[2] Ebelhardt P. Przemiany narodosciowe na Ukrainie XX wieku. Warzawa,1994. S. 184.

[3] Krawchenko B. "The Man-Maid Famine of 1932-1933 and Collectivization in Soviet Ukraine", w: "Famine in Ukraine 1932-1933", red. R.Serbyn and B. Krawchenko. Edmonton, 1986. P. 27-43.

[4] Як зразок такої інтерпретації див.: Жуковський А., Субтельний О. Нарис історії України. Львів, 1991.

[5] Грушевський М. Звичайна схема "русскої" історії й справа раціонального укладу історії Східнього Словянства // Статьи по славяноведению / Ред. В.И. Ламанский. СПб., 1904. С. 298-304. Схема Грушевського в основному охоплювала раніші періоди: у своїй капітальній "Історії України-Руси" він довів виклад подій до 1650 р. Синтетичний виклад української історії пізнішого часу він подав у своїх більш популярній "Ілюстрованій історії України". На проблемах історії XIX - на початку XX ст. Грушевський зосередився в останнє десятиліття свого життя (1924-1934), після повернення на Радянську Україну. Тоді він стверджував, що виробив схему цього періоду, " принаймні в головних рисах". У його викладі, це була схема українського національно-визвольного руху, який, поєднавшись з соціалістичними рухами Європи і Росії, привів до утворення Української РСР. Див.: Грушевський М. 1825-1925 // Україна. Науковий двохмісячник українознавства. К., 1925. Кн. 6. С. 3-4.

[6] Оглоблин О. Проблема схеми історії України 19-20 століття (до 1917 року) // Український історик. 1971. No 1-2 (29-30). С.5. 

[7] Дослідження істориків цієї школи зосереджувалися головним чином на періодах, коли, як вважалося, українці жили своїм державним життям, або ж збройно боролися за відродження української держави – Київської Русі, Галицько-Волинського князівства, Хмельничини, Гетьманщини. З праць, які стосуються історії України пізнішого періоду, найвідомішими є: Дорошенко Д. Історія України 1917-1923 рр.: У 2 т. Т.1. Доба Центральної Ради. Т.2 Українська гетьманська держава 1918 роки. Ужгород, 1930-1932; Липинський В. Листи до братів-хліборобів. Про ідею і організацію українського монархізму. Б.м. [Відень], 1926; Kutschabsky W. Die Westukraine im Kampfe mit Polen und dem Bolschewismus in den Jahren 1918-1923. Berlin,1934.

[8] Оглоблин О. Нариси з історії капіталізму на Україні. Т.1. Харків-Київ, 1931; Слабченко М. Матеріали до соціально-економічної історії України 19 століття: У 3 т. Одеса, 1925-1929; Яворський М. Нариси з історії революційної боротьби на Україні: У 2 т. Харків, 1927-1928; його ж, Історія України в стислому нарисі. Харків, 1928.

[9] Радянська схема української історії найповніше представлена у: Історія Української РСР: У 8 т. , 10 кн. Київ, 1977-1979.

[10] Те, що марксистська методологія може дати досить плідні результати у вивченні історії України XIX-XX ст., продемонстрували на еміґрації галицький історик Роман Роздольський та канадський історик українського походження Іван-Павло Химка.

[11] Крупницький Б. Історіознавчі проблеми історії України (Збірник статей). Мюнхен, 1959. С.120-121.

[12] Лисяк-Рудницький І. Історичні есе: У 2 т. / Упоряд. Я. Грицак. – К., 1994.

[13] Найповніше його нова схема української історії представлена у: Шпорлюк Р. "Україна: від імперської периферії до суверенної держави: Міркування щодо утворення, перетворення та припинення існування націй у Східній та Центрально-Східній Європі" у: "Сучасність", 1996, No 11, с. 74-85; No 12, с. 53-65.

[14] Szporluk R. Ukraine: A Brief History. – Detroit, 1982; Subtelny, A Ukraine: A History. Toronto, Buffalo, London, 1988 (2nd ed., 1994; український переклаж першого видання: Субтельний О. Україна: історія. – К., 1991); Magoczi P.R. A History of Ukraine. Toronto, Buffalo, London, 1996; Geschichte der Ukraine, red. F. Golczewski. Gottingen, 1993; Joukovsky A. Histoire de l'Ukraine. N. p., 1993; Kappeler A. Kleine Geschichte der Ukraine. Munchen, 1994.

[15] Див. недавню дискусію під заголовком "Чи має Україна свою історію?" у: Slavic Review. – Vol. 54. – N 3 (Fall 1995). – P. 658-719.

[16] Davies N. The Misunderstood Victory in Europe // New York Review of Books. 1995. May 25. P. 10. 

 
Навіґація по серверу:   головна сторінка «нотатника» · бібліотека Vesna.org.ua
 
Універсальна перекладачка для будь-яких пар мов
Тут спілкуються про літературу
Rambler's Top100 Тлумачний словник: англійсько-білорусько-польсько-російсько-український

Віртуальна Русь, 2005-2011
Пишіть, якщо що...