пошук:  

>> Схід, аналітично-інформаційний журнал: Історія - 2001-й рік

У розділах: [Схід, аналітично-інформаційний журнал]

Авторська сторінка
Опублікував:  sxid

 

 

ДАЙДЖЕСТ АНАЛІТИЧНО-ІНФОРМАЦІЙНОГО ЖУРНАЛУ "Схід"

розділ "ІСТОРІЯ"

Адреса редакції:
83086, м. Донецьк, вул. Артема, 45
тел/факс: (062) 337-04-80, 338-06-97.
е-mail: shid@uvika.dn.ua
Донецьк-2002-10-21

Зміст розділу "ІСТОРІЯ"

  1. Василь ПІРКО ПІВДЕННО-СХІДНА УКРАЇНА: КОРОТКІ НАРИСИ З ІСТОРІЇ

  2. Футулуйчук В.М.ІСТОРИЧНА ЦІННІСТЬ ВИШКОЛУ ТА ВІЙСЬКОВО-ПАТРІОТИЧНОГО ВИХОВАННЯ ФОРМУВАНЬ УКРАЇНСЬКИХ СІЧОВИХ СТРІЛЬЦІВ (1914-1918 рр.), УКРАЇНСЬКОЇ ГАЛИЦЬКОЇ АРМІЇ (1918-1920 рр.) НА ТРАДИЦІЯХ КОЗАЦЬКОЇ СПАДЩИНИ

  3. Володимир Нікольський "ОСОБЛИВА ПАПКА ПОЛІТБЮРО ЦК КПУ": ДОКУМЕНТИ НАДЗВИЧАЙНОЇ СЕКРЕТНОСТІ

  4. Лев Карапетян РЕВОЛЮЦІЙНА УКРАЇНСЬКА ПАРТІЯ НА КУБАНІ

  5. Василь Пірко Наступ царату на землі війська запорозького

  6. Василь Пірко КАЛЬМІУСЬКА ПАЛАНКА

  7. Віктор Чумаченко НЕЗАКІНЧЕНИЙ АВТОПОРТРЕТ ( До публікації спогадів С.І. Ерастова )

  8. Вадим Задунайський, Микола Пантелюк ДО ІСТОРІЇ ВІДРОДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО КОЗАЦТВА НА ДОНЕЧЧИНІ

  9. Зубкова Юлія ВАТИКАН В КРАЇНАХ ЛАТИНСЬКОЇ АМЕРИКИ: проблеми реалізації політики католицької церкви в латиноамериканському регіоні в 60-і - 70-і роки ХХ ст.

  10. В.Косиков, Е.Іващенко ЕМІГРАЦІЙНІ ІСТОРИКО-АРХЕОЛОГІЧНІ ЦЕНТРИ В ЧЕХОСЛОВАЧЧИНІ: пошук перерваних традицій

  11. Володимир Кравченко, Віктор Діденко Місцеве самоврядування України у контексті європейського досвіду

  12. Михайло Парінов, Валентина Богуславська, Людмила Василенко МЕТОДОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ ВИКЛАДАННЯ історії України у вищому навчальному закладі

  13. Олександр ТЕРЕЩЕНКО. УКРАЇНСЬКЕ ВІДРОДЖЕННЯ НА ПІВДНІ РОСІЇ

  14. Оксана Вацеба УКРАЇНСЬКИЙ ЕМІГРАЦІЙНИЙ СПОРТИВНИЙ РУХ ПЕРШОЇ ТРЕТИНИ XX ст.

  15. Володимир Мокрий УКРАIНА ТА УКРАIНЦI В РОСIЙСЬКIЙ ЛIТЕРАТУРI I КУЛЬТУРI ВIД СЕРЕДИНИ ХVII ДО ПОЧАТКУ ХХ СТОРIЧЧЯ

  16. Володимир КОВАЛЬЧУК ШЛЯХЕТНІСТЬ УКРАЇНСЬКОЇ ІСТОРІЇ - ЇЇ ВІДДЗЕРКАЛЕННЯ В СУЧАСНИХ ІМЕНАХ І ПРІЗВИЩАХ (в порядку дискусії)

  17. Петровський В.В. .Динаміка українського націоналізму і російське суспільство ( на базі новітніх історіографічних джерел Заходу )

  18. Кравченко П. А. Вітчизняний культурно-історичний досвід: сутність, роль та місце в українській державобудівничій концепції.Сутність поняття "культурно-історичний досвід"

  19. Володимир Ні кольський ГОЛОД 1925 року НА ДОНБАСI

  20. Борис Кожин 500 РОКI В УКРАЇ НСЬКИМ ВI ЙСЬКОВО-МОРСЬКИМ СИЛАМ

  21. Роман Лях Украї нський флот в ретроспективі : погляд науковця ( коментар до статті Б. Кожина)

  22. Вадим Задунайський УКРАЇНСЬКІ КОЗАЦЬКО-ЛИЦАРСЬКІ ТРАДИЦІЇ В НАДДНІПРЯНСЬКІЙ АРМІЇ УНР /1917-1919 РР./ .

  23. Валентина Соболь Діаріуш Дмитра Туптала: реінтерпретація в світлі проблем наратології

  24. Петровський В.В. Пошуки моделей розвитку Росії та України в історичному та європейському вимірі: порівняльний аспект (найновіші західні дослідження)

  25. Білий Дмитро "КУБАНСЬКЕ ПИТАННЯ" В УКРАЇНСЬКОМУ ІСТОРИЧНОМУ КОНТЕКСТІ

  26. В.Косиков, Е.Іващенко ЕМІГРАЦІЙНІ ІСТОРИКО-АРХЕОЛОГІЧНІ ЦЕНТРИ В ЧЕХОСЛОВАЧЧИНІ: пошук перерваних традицій

  27. Литвяк А.Н. ІСТОРИЧНА РОЛЬ ФАКТОРА ПРОТЕСТАНТИЗМУ В ПРОЦЕСІ ФОРМУВАННЯ ДЕРЖАВНОСТІ НІМЕЧЧИНИ

==========

ПІВДЕННО-СХІДНА УКРАЇНА: КОРОТКІ НАРИСИ З ІСТОРІЇ

Василь ПІРКО

кандидат історичних наук Донецького державного університету

Стаття ця навіяна останнім виступом по Останкінському каналу відомого російського письменника О.Солженіцина, який на весь світ заявив про свою незгоду з сучасним російським керівництвом, яке "віддало" Україні шість областей без всякого спротиву, в той час як Курильські острови воно відстоює з незавидним завзяттям, хоча їх передача Японії принесла б Росії чималі вигоди. З цього виступу випливає, що південно-східні області України - це немов би то споконвічні російські землі, що дісталися Україні в процесі адміністративних реформ в Радянській державі, а сучасне російське керівництво мовчазно погодилося на їх відторгненням від Росії.

Такі заяви авторитетного і вельмишановного в Росії письменника та час від часу подибувані на шпальтах наших часописів назви "Новоросія", а подекуди й "Нова Європа", "Тюркомовний край" не тільки дивують необізнаного читача, але й можуть викликати в нього сумнів: чи на своїй землі, зрошеній кров'ю і потом своїх предків, він живе. Щоб таких сумнівів не виникало варто звернутися до історії й заглянути в наше минуле, яке з різних причин до останнього часу мало привертало увагу дослідників. Багатолітнє вивчення історії краю дозволяє якщо не повністю, то хоча б в загальних рисах відтворити минуле цього регіону, на який, як свідчать останні події, зазіхають не тільки деякі політики, але й представники творчої еліти сусідньої і братньої нам держави.

Південно-Східна Україна в давнину представляла порубіжжя Київської Русі - східнослов'янської держави. Понад два тисячоліття її землі були ареною напруженої боротьби осілих землєробських племен з кочівниками-скотарями. Про це свідчать як писемні, так і археологічні пам'ятки, а наш перший історик повідомляє про це декілька разів. Під 965 роком він пише: "Пішов Святослав на козар (хозар - В.П.)... козари виступили супроти з князем своїм, каганом. І зійшлися у битві. І була битва між ними, переміг Святослав козарів, і город їхній Білу Вежу взяв". Тобто, повоювавши хозар, Святослав захопив їх укріплене місто на Дону (нині Цимлянськ). У 1116 р. "бився Володимир Мономах з половцями і з торками, і з печенігами на Дону". Цим походом він навів такий жах на половців, що до кінця його життя ті не насмілювалися нападати на Русь. Навесні 1223 р. руські князі разом із половцями виступили проти монголо-татар. Незлагода між руськими князями та половцями стала причиною поразки їх спільного походу при степовій річці Калці, притоці Кальчика.

Після походів Батия й завоювання його військами Русі Північне Причорномор'я увійшло до складу створеної ним на захоплених землях держави - Золотої Орди. Її західні кордони простяглися до Дунаю, Пруту, сучасної Винницької області, річкою Рось проходили на Правобережжі, а на Лівобережжі Дніпра від Сули, дещо південніше Харкова, - до Рязанської землі. Місцеве населення (половці та русичі), рятуючись від військ Батия, здебільшого переселилося на захід і північ, в райони Карпат, Полісся. Хто не зміг цього зробити, якщо не був знищений, то асимільований монголо-татарами.

Оскільки малочисленне татарське населення надавало перевагу приморській зоні, то остання територія краю складала безлюдну санітарну зону між мусульманським та християнським світом. В засушливі роки вона служила татарам місцем випасу худоби та полювання, а мешканці руських порубіжних князівств займалися тут різними відхожими промислами - мисливством, рибальством, збором меду диких бджіл тощо. Щоб оборонити себе від нападів противної сторони, вони збиралися ватагами, об'єднувалися в невеликі загони, що сприяло поширенню в цьому краї козацтва. Перші згадки про козаків на монголо-руському порубіжжі відносяться до XIX ст.

Завоювання монголо-татарами Південно-Східної Русі сприяло зміцненню й розширенню молодої Литовської держави, що появилася на політичній карті Європи напередодні монголо-татарських завоювань. Скориставшись ослабленням руських князівств, Литва поступово за їх рахунок намагається розширити свої території. Боротьба Литви за українські землі стала приводом до війн між нею та Золотою Ордою. Розгром литовським князем Ольгердом (1341-1377) трьох татарських князів при Синіх Водах (Синюсі) відкрив можливості приєднання до Литви більшості українських земель, що знаходилися у складі Золотої Орди. За його наступника Вітовта (помер у 1430 р.) більша частина сучасної України опинилася у складі Великого князівства Литовського.

Литовські князі, приєднавши до своєї держави спустошені українські землі, намагалися їх заселити та освоїти. Будуючи по Дністру й Дніпру укріплені міста, скликали до них поселян не тільки з України й Литви, але й інших регіонів Східної Європи. Вважають, що за їх наказом кримські татари, що перебували в залежності від Литви, побудували укріплений порт Кичибей (Гаджибей - нині Одеса). На Дніпрі, при Таванській переправі за Вітовта була збудована митниця, на якій збирали торгове мито з купців, що їхали з Кафи до Литви, Польщі та інших країн Європи.

Однак уже в останній чверті XV ст. Литва втрачає свої позиції в Причорномор'ї. Цьому сприяло утворення, не без підтримки литовських князів, самостійного Кримського ханства на розвалинах Золотоординської імперії та його зближення з могутньою Османською державою. Після укріплення турків-османів у Північному Причорномор'ї, переходу до них Білгорода-Дністровського (Акерману), Гаджибею, Кафи та інших міст, Кримське ханство стає послушним васалом могутньої Турецької імперії. Разом з нею воно вело експансіоністську політику в Східній Європі, перш за все проти Литовсько-Українсько_Польської держави. Уже в 1482 р. кримський хан з величезною ордою вторгся в межі Правобережної України, вогнем і мечем прокладаючи собі дорогу до Києва. Збитки, завдані українським землям під час цього походу, порівнюються з втратами, що зазнав їх Київ під час походу Батия. Після походу на Київ були напади на Поділля, Волинь та інші райони України.

Старости порубіжних замків, щоб захистити поселення від нападів кримської орди, набирали й утримували в замках козацькі загони, що спричинилося до поширення козацтва на Україні з кінця XV ст. перші згадки про дії козацьких загонів в пониззях Дніпра, в Побужжі та в Подонців'ї свідчать, що більшість з них діяли в тих місцях, через які вели з Криму на Україну, до Польщі та в межі Московського князівства. Через лівобережжя Дніпра проходила Муравська дорога, з її відгалуженнями - Ізюмською і Кальміуською, яка вела від Перекопу до Москви. Від Перекопу на Правобережжя вів так званий Чорний шлях, який в районі Чорного лісу розгалужувався на два, з яких один вздовж Дніпра вів до Києва, а другий - через Поділля йшов на Львів, Краків до Західної Європи. На цих шляхах будувалися укріплення, виставлялася прикордонна служба, що формувалася переважно з козаків.

З 20-их років XVI ст., у зв'язку з нападами кримських татар на землі Московської держави, остання для розвідки намірів кримських і ногайських татар. що кочували на правій стороні Дінця, стала розміщати вздовж нього сторожову та станичну службу, що формувалася в основному з українських козаків. Завдяки цьому вихідці з Сіверщини, Київщини та Полтавщини, а також з південних російських повітів все частіше в середині XVI ст. з'являються в Середньому Подонців'ї. В місцевих лісах і байраках вони полювали на хутрових звірів, у ріках виловлювали рибу. з солоної ропи Торських озер виварювали сіль. До цього часу відносяться перші згадки про "святі гори" (нині Слов'яногірськ) на правій стороні Сіверського Дінця, які можна розцінювати як перше постійне поселення в цьому районі.

Значно посилився вплив козаків у ньому після спільних походів українських козаків і московського війська в 1556-1558 роках до Перекопу на кримські улуси. Під час цих походів козаки Черкаського старости Дмитра Вишневецького, відомого під іменем Байди, заклали на острові Хортиці Січ, що сприяла формуванню Низового Війська Запорізького. В 1569 р. українські козаки, повертаючись із спільного з донськими козаками походу проти турецько-татарської ескадри, що направлялася вверх по Дону під Царицин для відторгнення недавно приєднаного до Московської держави Астраханського ханства. збудували на правому березі Дону укріплене поселення. назвавши його Черкаськом (нині Старочеркаськ Ростовської області). Це сприяло зміцненню зв'язків між запорізькими та донськими козаками, чисельність яких постійно збільшувалася.

У 1599 р. Московський цар Борис Годунов, направляючи воєвод Б.Бельського та С.Алфьорова на Донець для зведення при впадінні в нього Осколу фортеці на Ізюмській дорозі, доручив їм запросити отаманів і кращих козаків та повідомити їм, що цар надавав їм ці ріки (Донець і Оскол), де вони жили своїми гуртами, щоб вони володіли ними "безданно та безброчно". За це чекав від них служби на користь Московської держави. Цей факт є переконливим доказом спроб московської влади поширити свій вплив на місцеве українське козацтво. В певній мірі цьому повинно було сприяти й будівництво найбільш висунутої в степи Цариборисівської фортеці.

Походи Лжедмитріїв на Московську державу, повстання І.І.Болотникова не тільки розладнали сформовану наприкінці XVI ст. систему прикордонної служби на півдні Московії. але й дозволили татарам зруйнувати збудований під керівництвом Бельського та Алфьорова Цареборисів, що ще більше посилило вплив козацтва в цьому регіоні. В різний час тут діяли козацькі загони В.Рябухи, Г.Торського, С.Забузького, чисельність яких сягала навіть декількох тисяч чоловік. Останнього польська шляхта всіляко намагалася поставити на місце Б.Хмельницького.

На середину XVII приходиться заснування ряду козацьких поселень в Середньому Подінців'ї (на території сучасних Харківської, Донецької та Луганської областей). Чимало їх з'явилося як запорізькі зимівники, козацькі пікети на шляхах, що з'єднували Запорізьку Січ з Військом Донським, зокрема на Самарі, Вовчій, Лугані та інших ріках. Чи не найважливішим серед них можна вважати укріплення при впадінні р. Кальміусу до Азовського моря - Домаху, збудовану запоріжцями на місці генуезького поселення Адомахи на початку XVII ст. Воно повинно було прикривати вхід до Кальміусу, по якому запорізьці під час блокування гирла Дніпра турецьким флотом добиралися у р.Вовчу, нею - в Самару й Дніпро або навпаки. Згодом Домаха стала центром Кальміуської паланки (нині м.Маріуполь).

З 40-х років XVII ст. до Середнього Подонців'я все більше стали виявляти інтерес воєводи порубіжних російських міст, направляючи до Святогірського монастиря своїх людей з дорученнями вивідувати, що відбувається в цьому районі. Найбільше їх увагу привертали Торські соляні озера, на які за сіллю приїзджали не лише мешканці Лівобережної України, але й південних повітів Московської держави. Солевари пропонували царському урядові побудувати при соляних озерах острог і утримувати в ньому гарнізон, який міг би захистити солеварів від раптових нападів татар. У 1645 р. цар зобов'язав чугуєвського воєводу побудувати острог при Торському "перелазі", в якому б несли службу з переміною протягом літа чугуєвські козаки. Оскільки останні в 1646 р. покинули острог передвчасно, то уряд зобов'язав козацького отамана Протасєва, який супроводжував московських послів до Криму, підібрати придатне місце для будівництва "жилого города", в якому можна було поселити переселенців з України. Оглянувши місцевість, Протасєв дійшов висновку, що найбільш зручно побудувати місто при Маяцькому озері, поруч з яким знаходився ліс для будівництва міста, а в Сіверському Дінці добра питна вода. Під час огляду Протасєвим місцевості на нього напали українські козаки, примусивши покинути місцевість, яка знаходилась під їх контролем.

У квітні 1648 р. воєводам порубіжних Московських міст була направлена царська грамота, котра зобов'язувала їх спорядити спеціальний загін для будівництва міста на Торі, забезпечивши його відповідним інвентарем, харчами та зброєю. Однак, незабаром з Белгороду, Осколу, Валуйок та інших порубіжних міст надійшли повідомлення, що, в зв'язку з виступами міщан, не можливо виконати царське доручення. Боярська Дума, обговоривши це питання, рекомендувала царю відмінити свій наказ про побудову міста на Торі. Воєводські відписки також повідомляли, що через початок визвольної війни на Україні, її мешканцям заборонено переселятися в межі Московського царства. Таким чином, спроба царату збудувати укріплене місто при Торських озерах в 1648 р. закінчилася невдачею.

Отже, основна частина Південно-Східної України перебувала під контролем українського козацтва, в тому числі й Низового Війська Запорізького, яке в 70-х роках XVI ст. оформилося як окрема політична сила. В ході його формування склалася його територія, що простягалася від Дону до Синюхи (Синіх Вод) - лівої притоки Південного Бугу, зі сходу на захід, від Азовського моря, пониззя Дніпра - до Сіверського Дінця, Орелі й Тясьмину, з півдня на північ. За цю територію Військо Запорізьке вело напружену боротьбу не тільки проти турецько-татарської агресії, але й проти зазіхань на неї царського уряду.

==========

ІСТОРИЧНА ЦІННІСТЬ ВИШКОЛУ ТА ВІЙСЬКОВО-ПАТРІОТИЧНОГО ВИХОВАННЯ ФОРМУВАНЬ УКРАЇНСЬКИХ СІЧОВИХ СТРІЛЬЦІВ (1914-1918 рр.), УКРАЇНСЬКОЇ ГАЛИЦЬКОЇ АРМІЇ (1918-1920 рр.) НА ТРАДИЦІЯХ КОЗАЦЬКОЇ СПАДЩИНИ

Футулуйчук В.М. Донецький інститут внутрішніх справ МВС України

У процесі визвольних змагань першої половини ХХ ст. українському народові не раз доводилося зі зброєю в руках виборювати свободу, захищати незалежність своєї держави. З цією метою творилися національні військові формації - Легіон Українських Січових Стрільців, Армії Української Народної Республіки, повстансько-партизанські формування Наддніпрянщини, Українська Галицька Армія і Українська Повстанська Армія. Серед цих військових формацій почесне місце належить Українській Галицькій Армії, яка в 1918-1920 рр. завзятою боротьбою за волю України здійснила подвиг, як слушно відзначав колишній командир бригади отаман І.Цьокан, "якому рівного немає в історії всіх інших народів світу, бо серед таких страшних злиднів, проти таких сильних ворогів з усіх сторін, властиво проти цілого світу, який відмовляв нам право на самостійне політичне і державне життя, не приходилося ні одній нації воювати" [1, с.20].

Процес формування національної свідомості як основи військово-патріотичного виховання воїнів Галицької армії опирався на здобутки козацької доби, закладених у процесі національного відродження на зламі XIX-ХХ ст., коли Галичина стала центром українського політичного життя, "українським П'ємонтом". На початку ХХ ст. лише мережа "Просвіти" в Галичині складала 77 філій, 2944 сільські читальні, 2364 бібліотеки, що охоплювали близько 200 тис. читачів [2, с. 54]. Величезний поступ зроблено також в галузі народної освіти. Напередодні світової війни в Галичині діяло 6 державних і 15 приватних українських гімназій та 3 тис. народних шкіл [3, с. 434]. Із розвитком національної свідомості й активізацією громадсько-політичного руху поширювалася ідеологія самостійності та соборності української держави, до якої закликали козацькі Гетьмани, великі національні пророки Т. Шевченко та І. Франко. Особливо швидко і глибоко нею пройнялися молодіжні об'єднання: гімназійні таємні драгоманівські гуртки, студентська організація "Молода Україна", масові товариства "Пласт", "Сокіл", "Січ" та інші. Під впливом козацьких традицій українського народу, під гаслом подальшої боротьби за визволення України у Львові в 1900 р. засновано "Молоду Україну". У цій організації ідейно гартувалися національні кадри визвольних змагань, активно діяли майбутні вихователі стрілецтва. Масовий суспільний рух охопив тисячі молодих галичан і буковинців, покликавши їх до визвольної боротьби. Піднесенню національної свідомості галицької молоді спричинила широкомасштабна діяльність густої мережі сокільсько-січових осередків. Так українське військово-спортивне товариство протипожежної охорони "Сокіл" зародилося 1894 р. з ініціативи патріота, львівського інженера-підприємця В.Нагірного. Найкраща доба цього товариства наступила з приходом професора І.Боберського, талановитого організатора, теоретика й ідеолога, багатолітнього керівника українського сокільського руху. До організаційної та виховної праці в товаристві І.Боберський залучив обдарованих фахівців і відданих справі людей: С.Гайдучка, І.Сохацького, І.Криницького, синів Каменяра Петра і Тараса Франків. На початку 1914 р. завдяки їхній наполегливій праці 974 сокільські філії об'єднали близько 70 тис. юнаків і дівчат [4, с. 37]. Поряд із фаховим і фізичним вишколом члени сокільських осередків на козацьких традиціях проходили школу ідейного виховання, підготовки до збройної боротьби за національне визволення. Адже ідеологічними засадами українського сокільства були відомі настанови М.Грушевського, який у статті "Сучасне сокільство і науки нашої минувшини" зазначав: "Завдання організацій сокільських - прислужити великому ділу будови нової України - без панування і поневолення, України свобідної від неволі політичної, суспільної і духовної" [5, с.41]. Серед знаменитих десяти заповідей українських соколів були: виховувати свідомих і гарних, здорових тілом і душею молодих українців, які дбають про народ, люблять Україну й спричиняться їй ділом [6, 8 лют.]. Слід відзначити, що сокільські філії, усвідомлюючи, що без високої культури і грунтовної освіти не може бути свідомого борця за волю України, вели широку культурно-просвітницьку діяльність. У сокільському товаристві були підготовлені десятки тисяч вояків Галицької армії.

На зламі століть (у травні 1900 р.) адвокат К.Трильовський, (Снятинський район Івано-Франківської обл.) заснував товариство "Січ", відродивши тим самим у Галичині традиції Запорозької Січі з її ідеалами боротьби за національне визволення. 1913 р. у Львові на його базі створено власне військове товариство "Січові Стрільці" - зародок українського війська, яке задекларувало продовження державницьких традицій козацтва Запорізької Січі. Січовий рух охопив широкі верстви українського населення Галичини і Буковини. У ньому були відроджені козацький демократичний дух, старшинські звання, відзнаки, символіка та атрибутика. Напередодні війни в його 813 осередках проходили військовий вишкіл близько 80 тис. юнаків і дівчат [7, с. 40]. "Січ" мала чітку структуру, яку складали: Крайова Січова Рада, повітові, кошові підрозділи; у товаристві впроваджено присягу, прапори, регулярні січові свята. Щоб провадити Військове навчання, учні львівських середніх шкіл у 1911 р. створили таємний гурток "Пласт". Так в 1913 році Ю.Охримович очолив групу юнаків з пластунів, які виїхали до Києва і пропагували там ідею військового виховання серед молоді Надніпрянщини [8. С.74]. Серед українського жіноцтва військово-патріотичний рух очолила К. Малицька. З різних жіночих організацій утворився "Жіночий організаційний комітет", який почав займатися створенням санітарних курсів.

В березні 1914 р. січовики видали "Правильник піхотинця" (авт. О.Семенюк та О.Демчук), який став першим бойовим статутом. Створений друкований орган "Запорізькі Вісті" публікував фахові статті з різних галузей військових знань. За сприянням Пресового відділу УГА (листопад 1918 р.) видавались армійські часописи: "Козацький голос"; "Стрілецький шлях". А в м. Коломия (1918-1919 рр.) кожного четверга виходила газета "Січовий голос" – друкований орган Окружної Військової Команди (назва військового округу) [9. с. 86]. Преса часто зверталась до минулої спадщини. Так в газеті "Козацький голос" у редакційній статті "Доки ми живемо" писалось воякам УГА "Хотять поляки на фронті зломити нашу волю, нашего духа... Але в нас дух Хмельницького, в нас кров славних Запорожців, в нас сила сліз, крови і згарищ нашої рідні..." [10. 2 листоп.].

В лавах Українських Січових Стрільців 1914-1917 рр. перебуло понад 1500 пластунів, 748 з них загинули в боях, понад 500 потерпіли від ран та в полоні. При сформуванні Легіону УСС у серпні 1914 р. вихованцями "Пласту" стали 480 стрільців і 39 старшин. Серед них уславлені пізніше військовики І.Чмола, Б.Гнатевич, П.Франко, Р.Сушко, О.Степанівна, М.Мінчак, С.Галечко [11, с. 152]. Як згадував колишній пластун, старшина УГА Л.Шанковський, в роки українсько-польської війни при Стрийській Окружній військовій команді Галицької армії діяв загін пластунів віком 16-18 років, який виконував ряд бойових завдань. Зауважимо, що пластунами були також провідник ОУН С.Бандера і командувач УПА генерал Р.Шухевич [12. с. 268].

Важливо зауважити, що для організації військового вишколу і проведення виховної роботи Легіон мав достатньо підготовлених фахівців. Частка української інтелігенції серед старшин і стрільців Легіону сягала 38% - тобто на стрілецьку сотню (близько 200 осіб) їх припадало 76. У Легіоні служили діячі українських партій, письменники й публіцисти, духовенство, недавні редактори українських газет, педагоги і юристи, студенти [13, с. 41]. За два роки війни особовий склад Легіону УСС (близько 2500 вояків на 3.09.1914 р.) зазнав кардинальних змін. На початку 1917 р. в Головній книзі УСС записано близько 7 тис. осіб, 71% стрільців і старшин мали вік 19-23 роки. Для прикладу в УГА: станом на листопад 1918 р. числилось 161 старшин і 4517 стрільців; на березень 1919 р. – 126 тис старшин і вояків (на фронтах 52 тис); на червень 1919 р. – 85 тис. осіб; на квітень 1920 р. – 20 тис. вояків у складі Армії УНР.

Основними структурними бойовими одиницями УСС та УГА були такі як: кіш, курінь, сотня, чота, рій. Назви взяті та запозичені із військової організації козацького війска. Так Державний Секретаріат Військових Справ (ДСВС – Міністерство оборони) 9 листопада 1918 р. запровадив в УГА на досвіді УСС такі військові звання, ухвалених Національною Радою: стрільці – стрілець, старший стрілець, вістун; підстаршини – десятник, старший десятник, булавний старший десятник, підхорунжий; молодші старшини – хорунжий, четар, поручник, сотник; вищи старшини – отаман, підполковник, полковник; генерали – генерал-четар, генерал-поручник, генерал-сотник [14].

С перших днів утворення збройних формувань Галицької Армії до її бойових груп прийшли добровільно, або були запрошені десятки священників-патріотів, які стали першими польовими духовниками. Більше як 40 священиків-патріотів загинуло під час бойових дій. Слід визнати, що інститут польових духовників з усіх формацій українського війська існували ще в Галицькій Армії. Ця відмінність, безумовно, позитивно позначилася на морально-бойових якостях особового складу [15. с. 59]

У складі збройних сил ЗУНР були полки імені Богдана Хмельницького, Івана Мазепи, Петра Дорошенка, Пилипа Орлика, Петра Сагайдачного, а також Івана Гонти, Максима Залізняка, Устима Кармелюка, Івана Богуна та інших. Надавалися також імена Тараса Шевченка, Івана Франка, Михайла Грушевського, Симона Петлюри, Володимира Винниченка. Крім того, деякі корпуси, дивізії, полки мали назви, пов'язані з історичним минулим українського війська: Окремий корпус Січових Стрільців, Запорізький корпус, полки Вільного Козацтва, Запорізької Січі, Гайдамацькі, Чорних Запорожців [16, с. 248-257; 238]. Командування Галицької армії, усвідомлюючи значення патріотичного гарту, практикувало обов'язковим ритуалом – прийняття стрільцями Присяги: "Я, Український Січовий Стрілець, присягаю українським князям, гетьманам, Запорізькій Січі, могилам і всій Україні, що вірно служитиму Рідному Краєві, боронитиму перед ворогом, воюватиму за честь української зброї до останньої краплі Крови. Так мені, Господи Боже й Архангеле Михаїле, допоможіть. Амінь!"

Самопожертви стрілецтва у боях спонукали Загальну Українську Раду надіслати стрільцям лист подяки, у якому, зокрема, зазначалося: "У Вас віджили давно минулі дні слави українського народу, через Вас повернули часи визвольних воєн України. У Вас воскрес дух Хмельницьких, Мазепів!.. Ваша завзята героїчна боротьба на полях огня і смерти вінчає Вас лаврами воєнної слави, а українському народові добуває місце між народами Європи... Кожне Ваше діло входить в історію України" [17. Ч. 19-20. С. 11-12]. Виховна робота давала щедрі плоди на полях боїв. Характерним виявом можуть бути спогади М.Заклинського з часів перебування Легіону УСС на Великій Україні: "Незабутні для нас були ці дні, коли ми плили по Дніпрі колишніми землями Запоріжців, серединою нашої великої Батьківщини... Тут була Січ за часів Мазепи,там ублизу Сіркова могила, там знову була Січ за часів Хмельницького..." [17, с. 20-21].

Підсумовуючи внесок січового стрілецтва та Української Галицької Армії у теорію і практику українського військово-патріотичного виховання (а через Легіон УСС і 1-у бригаду УСС Галицької армії пройшло за роки визвольних змагань 1914-1920 більше як 20 тис. галичан), слід відзначити найважливіші моменти:

Українські Січові Стрільці увібрали в себе найбільш свідому вишколену, освічену й обдаровану частину галицького суспільства, яка визначала обличчя військової частини УГА; 2) Легіон часів світової війни, а потім - січовики бригади Галицької армії боролися за усамостійнення української нації, її соборну злуку; 3) Легіон УСС за військовою структурою був духом і зовнішніми ознаками козацьким національним українським військом із власним прапором, відзнаками, ритуалами та атрибутикою на основі якого була організована виховна робота УГА; 4) Січове стрілецтво УГА шляхом активного широкомасштабного військового вишколу і патріотичного виховання не тільки серед вояків але цивільного населення на місцях базування створило загартований у визвольних боях новий тип українця, свідомого борця за Соборну Самостійну Україну; 5) Великою історичною заслугою січового, сокільського і пластового рухів, їх творців і провідників було насамперед формування національної свідомості на козацьких традиціях і загалом державницької орієнтації серед українства, особливо молоді, що є актуальним і проблемним питанням для сучасної державницької української ідеології, організації, виховання та педагогіки; 6) Досвід стрілецького руху необхідно використовувати для національно-патріотичного виховання та вишколу сучасної молоді, воїнів, курсантів всіх силових структур в Україні.

Література:

Цьокан І. Від Денікіна до большевиків. - Відень, 1921. - 20 с.

Гунчак Тарас. Україна: перша половина ХХ століття. - Київ: Либідь, 1993. - 288 с.

Полонська-Василенко Наталія. Історія України. Т. 2. - Київ, 1992. - 606 с.

Трофим'як Б. Фізичне виховання і спортивний рух у Західній Україні (з поч. 30-х років XIX ст. до 1939 р. ). - Київ: Інститут змісту і методів навчання, 1997. - 424 с.

Громадський вісник. - 1923. - Ч. 1.

Історія Василіянської друкарні у Жовкві. ЦДІАУ у Львові. Ф. 684, оп. 1, спр. 1563, арк. 1-341.

Трофим'як Б. Фізичне виховання і спортивний рух у Західній Україні (з поч. 30-х років XIX ст. до 1939 р. ). - Київ: Інститут змісту і методів навчання, 1997. - 424 с.

Якимович Б. Збройні сили України. Львів, 1996 – 359 с.

Романюк М. Українські часописи Коломиї 1865-1894 рр. Львів, 1996 – 233 с.

Козацький голос. - 1919.

Трофим'як Б. Фізичне виховання і спортивний рух у Західній Україні (з поч. 30-х років XIX ст. до 1939 р. ). - Київ: Інститут змісту і методів навчання, 1997. - 424 с.

Шанковський Лев. Українська армія у боротьбі за державність. - Мюнхен: Дніпрова хвиля, 1958. - 319 с.

Назарук Осип. Слідами Українських Січових Стрільців. - Львів, 1916.

Литвин М. Українсько-Польська війна (1918-1919 рр.). – Львів, 1999. – 469с.

Футулуйчук В. Українська Галицька Армія: військово-патріотичне виховання та вишкіл (1918-1920 рр). – Львів-Донецьк, 2000. – 152 с.

Голубко В. Армія Української Народної Республіки 1917-1918. Львів: Кальварія, 1997. - 376 с.

Вістник Союзу Визволення України. - 1915.

Заклинський М. А ми тую стрілецькую славу збережемо. Ч. 2. - Львів: Червона Калина, 1936. - 131 с.

==========

"ОСОБЛИВА ПАПКА ПОЛІТБЮРО ЦК КПУ": ДОКУМЕНТИ НАДЗВИЧАЙНОЇ СЕКРЕТНОСТІ

Володимир Нікольський

кандидат історичних наук, доцент кафедри історії України Донецького державного університету

В попередніх числах журналу вперше в українській пресі були подані унікальні архівні матеріали про репресії на Донбасі в 1937-38 рр. , голод в шахтарському краї 1925 р. Сьогодні тему "секретів радянської імперії" продовжує нове дослідження Володимира Нікольського, який багато років працює в архівах Києва, Москви, Донецька.

Серед великої кількості історичних матеріалів, що стали доступними нещодавно дослідникам, важливе місце займає група, об' єднана назвою "Особлива папка". Таку назву мають окремі фонди чи справи, які зберігаються в колишніх архівах компартії України - обласних та центральному. Наше дослідження проведено саме на фондах останнього, який зараз має назву "Державний архів громадських об' єднань України" (ЦДАГО України).

Специфіка матеріалів "Особливої папки" полягає в тому, що вони торкалися найважливіших моментів в житті країни, особливо - правлячої партії. Саме тому вони зберігалися окремо, з дотриманням найсуворіших правил. Доступ до них був практично забороненим, що витікало з самої назви "Особлива папка". Змістовний аналіз її дозволяє з' ясувати, зокрема, два таких моменти: 1. Що ж, в дійсності, віднесено більшовицьким керівництвом України до найважливіших питань того часу? 2. Чому ці питання становили таку надзвичайну таємницю? Тобто, можна розкрити дійсні наміри тогочасних можновладців, тактику їх дій та перспективну стратегію.

Розглянемо зміст документів, які було віднесено до цієї групи. Зазначимо, що в ЦДАГО України зберігаються документи "Особливої папки", перший з яких датовано 12 жовтня 1923 р.

Звертає на себе увагу велика частка питань, пов' язаних з діяльністю так званої Комісії у політсправах. Йдеться про спеціальний орган, який попередньо розглядав питання про можливість застосування розстрілу, як "вищої міри соціального захисту" у відношенні осіб, звинувачених у політичних злочинах. Її частка в загальному обсязі питань "Особливої папки" становила за 7 років пересічно 34,9%., а в 1926 р.- 57,1%.

Загальна кількість справ, розглянутих комісією в 20-ті роки, дорівнює 671. В тому числ 94 справи було представлено з Донбасу. По цих справах проходило 125 осіб. Географія розподілу звинувачених була такою: з Артемівської округи надійшло 44 справи, Луганської - 32, Старобільської-9, Сталінської - 8, Маріупольської -1.

Рис.1. Динаміка розгляду справ з "Особливої папки" в 1923- 1929 рр.

Комісія дала санкцію на розстріл 40 заарештованих, "засудження до ВМСЗ можливо"- до 12 осіб, недоцільність цієї міри була висловлена відносно 15 чоловік, "такий вирок неможливий" - для 24 підсудних, "питання щодо пристосування вищої міри соцзахисту передати на розгляд відповідного суду" - на 44 особи. Тобто, Комісія політбюро ЦК КП/б/У безпосередньо санкціонувала розстріл 32 відсотків звинувачених у політичних злочинах з загальної кількості справ, що були нею розглянуті. Суди ж отримували дозвіл на самостійне вирішення таких справ лише у 35,2% випадків.

Питання, пов' язані з Українською комуністичною партією /УКП/, яка існувала паралельно з КП/б/У розглядалися, згідно матеріалів "Особливої папки", три рази - лише в 1924 р. В резолюції від 14 жовтня 1924 р., зокрема йшлося: "...Менш рішучі дії у відношенні існуючої УКП призвели до розвитку її діяльності, яка проявляється в посиленні антирадянської агітації, намаганні захопити селянські та робітничі маси, зокрема металістів та залізничників, у яких частіше спостерігаються деякі перебої в виплаті зарплати, створенні серед них своїх осередків, які користуються почасти національними настроями населення, проводять ідеологічне виховання охоплених ними осіб в чисто петлюрівсько-шовіністичному дусі". Було накреслено с цього приводу такі заходи:" а)Провести в пресі кампанію по викриттю контрреволюційної діяльності УКП як одного з різновидів петлюрівщини та роз' ясненню суті та мети прикриття нею своєї національно-шовіністичної ідеології комуністичною назвою; б)зібрати через губкоми та ДПУ компрометуючі матеріали, після чого питання знову поставити на політбюро".

14 листопада 1924 р., після розгляду питання "Про УКП", політбюро прийняло таку ухвалу: "Визнати за необхідне прискорити розгляд питання про УКП в Комінтерні; до вирішення питання в Комінтерні визнати за недоцільні масові арешти укапістів. Т.Балицькому з т.т.Скрипником та Поповим переглянути список арештованих укапістів і тих, у відношенні яких немає компрометданих, звільнити. Губкомам особливо звернути увагу на підбір компрометматеріалів для підготовки судових процесів, проводячи роботу по директивах ДПУ УСРР".

Треба також зазначити, що робилися спроби спрямувати розгляд політичних обвинувачень законним шляхом. КП/б/У обговорювало пропозицію прокурора УРСР М.Скрипника "Про порушення в судовому порядку справ супроти осіб, що належать до антирадянських партій". Було вирішено:"Визнати розгляд в судовому порядку справ про осіб, що належать до антирадянських партій політично недоцільним, а тому пропозицію тов. Скрипника відхилити". Йшлося, насамперед, про Українську комуністичну партію меншовиків та сіоністів-соціалістів.

Велика увага приділялася питанням церковним. В документі від 23 листопада 1923 р. наголошується:" а)Підтвердити попередній курс на всебічну підтримку Живої Церкви; б)Запобігти посиленню тихоновщини; в) Затвердити кошторис в 850 червінців з реалізацією його через Фінкомітет; г) Запропонувати органам ДПУ посилити роботу по своїй лінії".

25 лютого 1926 р. з питання "Церковні справи" було прийнято таку резолюцію :" Ухвалити накреслені Комісією репресії у відношенні керівництва автокефальної церкви (Мотієнко, Шараєвський,Єрещенко), освітивши в пресі їх контрреволюційну роботу. Доручити комісії вести подальшу роботу по розкладанню автокефалістів. Визнати можливим відкриття в Києві церковно-обновленського учбового закладу, за прикладом Московської Академії при умові утримання на особисті кошти, з числом слухачів не більше 50 чол., під суворим контролем ДПУ. Розмір коштів, які повинні бути відпущені ДПУ на роботу серед духовенства, доручити встановити особливій комісії у складі т.т.Чубаря, Затонського, Попова".

В "Особливій папці" зберігається "Кошторис витрат ДПУ серед релігійних угруповань на перше півріччя 1926 р.". Згідно документу, у різних релігійних конфесіях було "укорінено" 378 таємних агентів Державного Політичного Управління. Вони охоплювали 42 округи оновленського руху (по 2 "сексоти"), 42 округи тихонівського руху ( також по 2), 22 округи автокефального (липківського) руху (по З), 8 округів угруповання Діяльно-христова церква ( по 3), 18 округів угруповання собору єпіскопів ( по 2) та 42 округи сектанських угруповань.

Якщо взяти до уваги, що в той час на Україні діяли ще 8 релігійних течій (римо-католики, поповці, безпоповці, іудеї, лютерани, караїми, мусульмани та вірмено-григоріанці) менш чисельних, у яких було по одному агенту, то з' ясовується, що мережа агентів ДПУ охоплювала 4/5 усіх релігійних громад (8164 з 11018 зареєстрованих).

Кожен агент отримував 20 крб. щомісячно (йдеться про так званих "рядових агентів"). Окрім того, на утриманні "освідомлення" в керівних органах релігійних угруповань витрачалося: по українському синоду - 200 крб., по автокефальному керівництву - 250 крб., по приходу Діяльно-христової церкви - 300 крб., верхівці собору єпископів - 200 крб., а також по союзах сектантів - по 20 крб. на кожен з п' яти союзів щомісячно.

Окремий параграф фіксував витрати на утримання таємних співробітників в інших релігійних угрупованнях. Так, 15 ксьондзів одержували щомісячно по 50 крб. (у кожному костьолі було по 2 таємних агенти з членів костьольної ради). У лютеранській церкві було по 2 агенти у 24-х церковних радах, яким сплачували по 10 крб. Були платні агенти також у 21-й раді німецько-католицького духівництва (по 2, з утриманням по 10 крб.) Стільки ж мав кожен агент у 18-ти менонітських общинах.

Таким чином, найбільш цінними, якщо рахувати за розмірами "утримання", були агенти в керівних органах конфесій та ксьондзи-агенти.

ДПУ витрачало на таємних агентів "рядового складу" щомісяця 45.360 крб., на сексотів в провідних церковних верствах - 1200 крб., на таємних агентів у релігійних течіях західного обряду - 3830 крб.

Загалом всі витрати ДПУ на таємних агентів становили щомісячно 50390 крб., тобто -604680 крб. щорічно. Для порівняння додамо, що середня заробітна плата робітника-гірника в Донбасі становила у 1926 р. 66 крб. на місяць.

Матеріали секретних агентів ДПУ використовувалися для підтримки розколу, що не без участі таємних служб виник у православній церкві (оновленці, тихонівці, собор єпископату, автокефалісти-липківці та Діяльно-христова церква).

Паралельно з агентурою ДПУ серед духівництва активно діяли "представники" релігійного відділу НКВС та його місцевих підрозділів. Їх "робота" була обумовлена необхідністю "уточнення" інформації, а в разі необхідності - об' єднання зусиль по вирішенню питань "тактичного та стратегічного напрямку".

Значну увагу приділяли вищі партійні керівники України питанням "обслуговування іноземних колоній". В 20-ті роки німецькі колонії в Україні нараховували 400000 чол. в 22 -х округах ( 300 тис. католиків та 100 тис. менонітів); в болгарських колоніях в 3-х округах мешкало 40000 чол., в чеських 7 округах - 10.000. Ось таку інформацію обговорювали на політбюро ЦК КП/б/У в 1926 р.: "В роки громадянської війни колоністи створили особливі німецькі батальони та загони самозахисту в складі армій Денікіна і Врангеля. Спостерігається особлива замкнутість та відчуженність населення після війни... Виявлена значна зацікавленість німецького уряду щодо становища в колоніях. Наявність в колоніях національних організацій - союз "Колоніст", "Союз потомків голандських виходців", "Культурферейни" і т.п., при тому СПГВ діє і зараз. Союз "Колоніст", що офіційно виконував роль організації взаємодопомоги, фактично є місцевим осередком німецької націоналістичної організації "Аусланддейтше" (союз німців, що мешкають за кордоном)- правління в Берліні. Відділення "Колоніста" в СРСР ліквідовані в 1925 р. В німецьких колоніях - 32 виявлених кореспондента німецьких газет. Важливе питання- боротьба з релігійним впливом лютеранської та католицької церков. Серед менонітів - в 1925 р. еміграція , це ніщо інше, як запланований перекид 2500 чол. в Канаду, завчасно передбачена канадською та українською організаціями...."

В "Особливій папці" нами знайдено надзвичайно цікавий документ під назвою "Кошторис витрат на українську роботу за кордоном", датований 1927 роком. Наводимо його повністю: "Просвіти" - вісім "Просвіт" по 70 крб. в місяць (половина нормального утримання "Просвіт") - інструктор 50 крб., секретар 30 крб., бібліотекар 30 крб., на бібліотеку 10 крб., приміщення 20 крб., всього 140 крб. в місяць, на рік - 6720 крб. Одноразова допомога на спорудження 3-х народних будинків для "Просвіти" в Острозі, Дубно, Бересті по 4000 крб.- 12000 крб. На організацію "Просвіт" в Пінську, Любовні, Горохові, Костополі, Сарнах, Кобрині - 1200 крб. Всього по "Просвітах" - 36930 крб. Робота по розкладанню УНДО та підтримці газети "Рада" - 12000 крб. Робота по розкладанню соціалістів-радикалів, "Хліборобів" і еміграції - 12000 крб. Видання газети "Світло" та журналу "Культура"- 12000 крб. Допомога науковому товариству ім. Шевченка - 24000 крб. "Сільроб"- щоденна газета - 72000 крб. Підтримка приватних початкових та середніх шкіл - 154000. Всього - 324000 крб. на рік."

Віддзеркалюється в "Особливій папці" й ставлення партійного керівництва до колишнього голови Української Центральної Ради М.С.Грушевського. В постанові політбюро від 7 вересня 1926 р. "Про ювілей Грушевського", зробленій за повідомленням Затонського та Любченка йшлося: "а)Вважати, що ювілей Грушевського повинен бути зведений до наукового ювілею в межах міста Києва та в рамках Академії Наук; б)Визнати за необхідне виділення представника Головнауки та представника Наукової Секції Союзу Робітпрос в комітет по організації та проведенню ювілею при АН; в)Визнати за можливе присутність на ювілеї представника Київського Округового Виконкому; г) Вважати за необхідне розміщення в журналі "Життя і Революція" кимось з комуністів статті, що висвітлює політичну діяльність Грушевського. В цій статті відмітити, яка наукова робота його, що спрямовується певною ідеологією дрібно-буржуазного націоналізму, штовхнула Грушевського в сферу політики, на шлях, що призвів до краху. Відмітити, що Грушевський зумів, незважаючи на своє минуле, знайти в собі сили зрозуміти те нове, що дала пролетарська Революція. Відмітити (з метою ще більшого протиставлення його відкрито ворожим націоналістам) кроки Грушевського в бік радянської влади - його декларацію та ін. Підкреслити , що на противагу намаганням самого Грушевського, ту думку, що він зійшов з своїх колишніх позицій, що він прийшов до радянської влади, а не навпаки - він ніби-то хранитель спадкоємності Українського культурного будівництва, а більшовики, ніби-то після ряду помилок стали на вірний (що ним відстоювався) шлях. Допустити розміщення в тому ж журналі статті, що висвітлює наукову діяльність Грушевського, і прийняти заходи для того, щоб ії було написано в марксистському висвітленні. Визнати за можливе розмістити, під час ювілею в газеті "Пролетарська Правда" невеликої статті, в зв' язку з ювілеєм та розмістити звітний допис. Всі інші питання, пов' язані з ювілеєм, передати для вирішення Комісії в складі тт. Затонського, Корнюшина, Шумського і Любченка".

Але вже 20 жовтня 1926 р. було повторно винесено на розгляд політбюро питання про ювілей Грушевського. Було ухвалено: "На одному з найближчих засідань політбюро поставити питання про Грушевського, як Президента Академії Наук, в світлі нових фактів. Доручити членам політбюро, що входять в Комісію по українізації, попередньо опрацювати це питання".

А наступного року, згідно протоколу No100 засідання політбюро, у М.Грушевського працівниками ДПУ було проведено обшук.

1928 рік став, згідно документів "Особливої папки", роком Донбасу. Так,10 лютого розглядалося питання про вибух динаміту в м.Сталіно, 25 лютого - про справу Сталінської парторганізації, 9 березня - про процес Будтресту "Донвугілля", 13 березня - про арешти в "Донвугіллі"... (в березні 1928 р. вперше було заслухано інформацію про так звані "Шахтинські арешти", а надалі це питання стало предметом обговорення майже на кожному засіданні політбюро.

(Продовження в наступному номері.)

_______________________________

У В.Нікольський

==========

"ОСОБЛИВА ПАПКА ПОЛІТБЮРО ЦК КПУ": ДОКУМЕНТИ НАДЗВИЧАЙНОЇ СЕКРЕТНОСТІ (продовження)

Володимир Нікольський

кандидат історичних наук, доцент Донецького державного університету

Серед "секретів радянської імперії" особливе місце займають матеріали "особой важности особой папки", доступ до якої був жорстко обмежений навіть для високих партійних чинів Союзу. В попередньому номері ми вже подали деякі матеріали з цього надзвичайно таємного джерела, який вдалося опрацювати донецькому історику В. Нікольському. Зокрема, вперше у вітчизняній пресі було подано кошторис витрат державного політуправління серед релігійних угруповань (контроль і підкуп церковнослужителів), показані конкретні дії радянської влади, спрямовані на обмеження впливу Голови Центральної Ради М. Грушевського, а також подано унікальний "Кошторис витрат на українську роботу за кордоном", що ілюструє фінансування СРСР українських "Просвіт" на території України під Польщею і може бути виявом діяльності свідомого українства (в і через КП(б)У), яке використовувало відомі настрої Кремля щодо країн-сусідів.

В продовженні дослідження к. і. н. В. Нікольського йдеться про матеріали "Особливої папки" щодо "Спілки визволення України", донецької "Справи комерсантів"(хабарництво серед комуністів, зокрема Абакумова), а також розкуркулення, голодомору в Україні 1932-33 рр. Всі матеріали друкуються вперше.

Питання підготовки відкритого процесу над "Спілкою визволення України" було одним з найголовніших в діяльності політбюро ЦК КП(б)У. Документи "Особливої папки" свідчать, що окремі аспекти цієї справи розглядалися на відповідних засіданнях 14 разів. Зокрема, йшлося про склад суду та обвинувачення, кандидатури до яких ретельно відбиралися. Спочатку розглядали кандидатуру Ф.Т.Мазура (з робітників, член більшовицької партії з 1919 р., мав низький рівень освіти досвід партійної, профспілкової роботи, в 1922 р. був головою Київського губернського суду). Але згодом цю кандидатуру було відхилено (можна припустити, що причиною цього була національність Ф.Т.Мазура—поляк). Цікаво, що склад суду формувався спочатку не з конкретних осіб , а за соціальною ознакою - один робітник, один селянин, одна жінка тощо.

Для надання більшої вагомості процесу було затверджено склад громадських обвинувачів, серед яких були радянсько-партійний керівник вищої ланки П.Любченко, від наукових працівників - професор, академік Соколовський, письменник О.Слісаренко (репресований в 1937 р.)... Два міста "боролися" за проведення процесу - Київ та Харків, спеціальним рішенням політбюро перевагу віддали тодішній столиці - Харкову.

З листопада 1929 р. було вирішено: а)для процесу виділити не більше 40 чол.; б)забезпечити, щоб після затвердження Політбюро ЦК КП(б)У тексту повідомлення ДПУ УСРР по справі СВУ воно було одночасно надруковано в українській та московській пресі.

В справі зберігся протокол допиту одного з лідерів СВУ С.Єфремова головою ДПУ УСРР Балицьким в присутності заступника наркома юстиції Михайлика, що був державним обвинувачем на процесі. Зокрема, С. Єфремов сказав: "При рішенні питання прошу тільки прийняти до уваги, що головним винуватцем та організатором СВУ є я, а інші особи - члени організації СВУ, несуть менше відповідальності, ніж я".

За процесом підготовки суду уважно стежив Й.Сталін, який відправляв відповідні керівні листи. 3 січня 1930 р. у відповідь на його лист було прийнято таке рішення: " 1)Повідомити ЦК ВКП(б), що суд над Єфремовим та іншими відбудеться в першій половині лютого ц.р. (фактично він розпочався 8.03.1930 р. - В.Н.); 2)Доручити т.Балицькому та Любченко, що від' їжджають до Москви, доповісти в ЦК ВКП(б) про хід роботи "Комісії у справі СВУ"; 3)Доручити т.Картвелішвілі цю постанову Політбюро телеграфно передати тов. Сталіну".

Серед цікавих питань, пов' язаних з Донбасом, в "Особливій папці" є так звана "Справа "комерсантів".Ось що пише про неї секретар Сталінського окружного парткому Строганов в листі на ім' я генерального секретаря ЦК КП(Б)У С.Косіора:

"Шановний Станіслав Вікентійович!

Я разом з Балицьким інформував тебе про так звану справу "комерсантів", по якій заарештовано за отримання хабарів декілька комуністів (Сотников, Попов, Ільєнко та ін.), і ти дав директиву ретельно все розслідувати та зі справою не робити галас. Так ми й робимо. Заарештовані комуністи сидять у нас, а при допиті утягують цілі групи комуністів, що нібито мають відношення до хабарів. Особливо багато про це розповідає Сотников, свідчення якого я тобі посилаю, а ти, будь ласка, подивись.

Зараз я посилаю тобі власноручну заяву заарештованого Ільєнка, в якій він дає свідчення на Абакумова (заст.Ломова) та на Висоцького - секретар Макіївського РПК.

Чому я вважаю за необхідне терміново інформувати тебе про це свідчення. Справа в тому, що ще під час партконференції Української, до мене звернувся тов.Ломов, який повідомив, що ходять чутки про те, що ми на бюро обговорювали у себе питання про "участь у хабарництві т.Абакумова". Я відповів, що нічого подібного не було, і це дійсно так. Я попросив його, даби він надіслав до мене т.Абакумова для переговорів з метою розсіяти тривожний стан т.Абакумова, я не вірю про участь його в хабарництві. Абакумов у мене був, і я в докладній бесіді з ним, по-моєму, розсіяв його занепадницькій стан, після чого він, я і Ломов вважали питання вичерпаним. Зараз же, як ти побачиш із заяви Ільяшенко, справа сильно міняється, хоча б тому, що ДПУ доведеться все, що торкається Абакумова, залучати до справи цих хабарників та допитувати ряд осіб з метою виявлення дійсного стану справ.

Прошу тебе, якщо вважаєш за доцільне, дати свої міркування по цьому питанню. Приїхати особисто та доповісти про це я не можу, так як препогані справи з виконанням програми по вугіллю, та треба натискувати.

С товариським вітанням Строганов".

Справу було передано до ДПУ УСРР. Абакумова зняли з посади заступника керівника Донвугілля.

Велику групу становлять документи, що стосуються питань розкуркулення. Для участі в цих заходах було мобілізовано на два місяці 500 чол. з запасу ДПУ, створено комісію політбюро у складі: Косіор, Балицький, Порайко, Демченко, Постишев. Вживалися термінові заходи по масових селянських виступах у двох селах Куп' янської округи, Одеській та Бердичівській округах. 8 лютого 1930 р. політбюро затвердило розверстку на висилку куркулів у віддалені місця Союзу. До складу двох трійок ДПУ було введено представників ЦК. 29 травня 1931 р. секретар ЦК ВКП(б) П.Постишев надіслав генеральному секретареві КП(б)У С.Косіору листа, в якому, зокрема зазначалося: "Шановні товариші! Відповідно постанови ЦК від 20 цього травня по Вашій республіці повинно бути виселено 30000 куркульських сімей в Уральськ".

18 травня 1931 р. було відновлено роботу Комісії політбюро по політсправах. У зв' язку з "розкриттям" ДПУ так званої справи "Національного центру" (на чолі якого був нібито М.Грушевський) 22 березня 1931 р. було прийнято рішення про відкладення на невизначений термін святкування ювілею Всеукраїнської академії наук (ВУАН).

Низка документів пов' язана з голодомором 1932-1833 рр. Так, у відповідь на відмови селян здавати хліб 18 листопада 1932 р. було прийнято постанову "Про ліквідацію контрреволюційних гнізд і розгром куркульських груп", в якому, зокрема йшлося: "1)Доручити тов. Реденсу разом з тов. Косіором розробити до 23/XI Спеціальний оперативний план ліквідації основних куркульських і петлюрівських контрреволюційних гнізд. 2)Одночасно повинна бути посилена робота ГПУ України по зміненню в містах виявлених органами ГПУ ідеологів і організаторів куркульського саботажу і зриву виконання державних завдань. 3) Зобов' язать ГПУ провести вилучення і осудження найбільш злісних рахівників і бухгалтерів колгоспів, які зривають виконання плану хлібоздачі і організовують розкрадання колгоспного хліба. Залучити до цієї операції до 300 чоловік, сконцентрувати удар на найбільш важливих для успіху хлібозаготівель районах і колгоспах..."

" 23 січня 1933 року ЦК ВКП(б) та СНК СРСР випустили директиву в зв' язку з масовим виїздом селян за межі України: запропонувати Уповнаркомшляхів (т. Лаврищеву) і Півден ОГТО ГПУ терміново дати накази всім залізничним станціям про заборону продажу квитків за межі України селянам, які не мають посвідчення РІКів про право виїзду або промислових і будівельних організацій про те, що вони завербовані на ті, чи інші роботи за межами України".

Вперше факт голоду на Україні засвідчено в документі "Особливої папки" від 8 лютого 1933 р. " під назвою "Про випадки голодування в селах і невеликих містах": "З огляду на випадки голодування, які мають місце в окремих невеликих містах і окремих сім' ях колгоспників—запропонувати Областькомам та Облвиконкомам не залишати ні одного такого випадку без прийняття термінових заходів до локалізації, звернувши при цьому особливу увагу на перевірку того, чи мають місце в тому чи іншому випадку симуляція або провокація. З цією метою запропонувати областям терміново прийняти заходи до максимально можливої мобілізації ресурсів в колгоспах, районах, містах та областях і в семиденний строк подати т. Чубарю дані про вишукані областю ресурси і про ту додаткову допомогу, яку необхідно надати в централізованому порядку. При проведенні цієї роботи заборонити посилання будь-яких офіційних комісій і ведення офіційного звіту стосовно колгоспів, районів і міст".

17 лютого 1933 р. політбюро ЦК КП(б)У розглянуло питання "Про стан хлібопостачання Донбасу". Було констатовано, що на 15 лютого в регіоні запасів хліба та борошна вистачало лише на 13 днів. Було дано завдання відвантажити з Одеської області 10 тис. тонн пшениці на протязі лютого, а також 5 тис. тонн борошна (2,5 тис. т.- пшеничного та 2,5 тис. т. - кукурудзяного).

Нестача продовольства відчувалася на Україні й надалі, про що свідчить лист , який ми наводимо тут вперше (зі збереженням орфографії):

" ЦК ВКП(б) тов.Сталіну.

На підставі перевірки наших даних додаткову допомогу колгоспам, головним чином на продовольство, необхідно надати наступним областям: Київській—в кількості 1 млн пудів, Чернігівській—600.000, Вінницькій—500.000, Донецькій— 400.000, всього—3 мільйони пудів.

Необхідно також надати колгоспам допомогу фуражем в кількості 1,8 млн пудів. З них Києву—450.000 пудів, Чернігову—250 тис. пудів, Одесі (північні райони)—100 тис. пудів. Крім того, необхідно надати деяку допомогу одноосібникам на посів... Всього, таким чином, просимо відпустити позику колгоспам і одноосібникам 6.800 тис. пудів.

20/П-1934 р. Косіор Постишев Чубар".

Розмір цієї публікації не дозволяє ретельно розглянути всі питання, пов' язані зі змістом "Особливої папки політбюро ЦК КП(б)У". Зокрема, йдеться про період масових репресій 1937-1938 р., провокаційну діяльність підрозділів НКВС під час Великої Вітчизняної(Другої Світової) війни на території Західної України тощо. Зміст всіх цих матеріалів дозволяє більш точно встановити картину реальних подій в нашій країні.

Про ставлення до досліджуваної категорії документів вже в наші часи розповів помічник генерального секретаря ЦК КПРС К.Черненка Віктор Прибитков в мемуарах "Аппарат": "Найсерйознішим грифом в сьомому секторі був не звичний усім "секретно" або "совершенно секретно", а інший—"особливої важливості, особлива папка". Тут зберігались найбільш конфіденційні матеріали. Доступ до них мало дуже маленьке коло осіб..."

Ряд документів "Особливої папки" чекають на подальше грунтовне дослідження.

У В. Нікольський

Від редакції: Сьогодні в колах лівих партій іноді взагалі заперечується факт голоду 1932-1933, 1947 рр. в СРСР. Наведені автором документи однозначно спростовують цю тезу і показують неефективність дій партійних та радянських органів щодо порятунку голодуючих.

==========

РЕВОЛЮЦІЙНА УКРАЇНСЬКА ПАРТІЯ НА КУБАНІ

Лев Карапетян

кандидат історичних наук

Кубань

Ми продовжуємо ексклюзивний друк новітніх праць з історії українського національно-визвольного руху у ХХ ст. Раніше в цій серії вже подані розвідки "Українська Подонь" (про громадсько-політичне життя українців Подоні - півдня Вороніжчини в 10-20-ті роки ХХ ст. - див. "Схід" No 5-6, 1996) та "Світове українство..."(про політичну діяльність української діаспори - див. No 7, 1996). Сьогодні ми вміщаємо дослідження кубанського вченого Л.Карапетяна про діяльність Революційної української партії (з 1905 р. - Українська Соціал-Демократична Робітнича партія) та "Просвіти" на Кубані. РУП-УСДРП була однією з провідних партій у Центральній Раді, її лідери Володимир Винниченко та Симон Петлюра є визначними громадсько-політичними і державними діячами.

Революційна українська партія (РУП) виникла в умовах розвитку національно-визвольного руху в лютому 1990 року у Харкові. Публікація праці М.Міхновського "Самостійна Україна" як програмного документу партії викликала гостру боротьбу між національно-демократичною і націоналістичною частинами партії. В результаті праве крило відокремилося і утворило самостійну партію. В основу підготовленого Київською громадою проекту програми партії були покладені ідеї соціал-демократії та вимога автономії України з окремими представницькими зборами (сеймом).

На Кубані перша організація РУП виникла у 1901 році в Катеринодарі за ініціативою С.І.Ерастова, Білобородова та Л.Бича. Літом 1902 року організація поповнилася 10 студентами-семінаристами, що приїхали з Полтави. Осінь 1902 р. - один з періодів активної діяльності Катеринодарської організаціі. С.Петлюра, Г.Ткаченко, П.Понятенко, І.Бородиня та С.Ерастов з допомогою гектографа множили і розповсюджували прокламації антидердавного характеру. В близьких за змістом прокламації "Геть поліцію!" і зверненні "Відкритий лист до міністра внутрішніх справ Сипягіна" говорилося про поліцію як душителя свободи і права. Лише правда є "самий відданий слуга народу", тому "українська партія повинна скинути поліцію і добути собі свободу, хоча б для цього необхідно було пролити багато крові, яка впаде як народне прокляття на голови всіх ворогів України". У відозві "Відкритий лист до робочого люду" відмічалася необхідність боротьби проти капіталістів і уряду, які експлуатують бідний люд. В кінці вміщено заклик до єдності і застосування сили проти насилля. "Не гніться перед насиллям, лише боротьба виведе вас з нещастя". У відозві "Солдатська пам' ятка" давалися відповіді на ряд питань:

Як повинен солдат ставитися до начальства?

Заради чого він повинен стріляти і колоти?

Як бути з заповіддю "Не убий"?

Що таке присяга?

Робився висновок - так як присяга не від Бога, то присягати кому б то не було, хоча б і царю - великий гріх. Читачів відозви підводили до висновку про непотрібність служби, її даремність.

Інтерес являє собою усна і друкована пропаганда українських національно-визвольних та революційних ідей. В статті програмного характеру для шкільної та студентської молоді провадилася думка про необхідність об' єднання у боротьбі проти царського уряду. Показово, що аналогічний заклик містився в статтях "Российский студенческий сьезд" та "З' їзд української молоді Австрійської імперії". Остання закінчувалася закликом "Боротися проти московського самодержавства". Широке розповсюдження мали написані С.Петлюрою 10 заповідей, звернених до української партії. У вихованні національної самосвідомості він відводив велику роль вченим. Запрошуючи історика О.Єфименко на Кубань для читання циклу лекцій з історії України та української літератури, С.Петлюра писав їй, що Катеринодар і взагалі Кубань, стосовно цього—цілина, де є сприятливий грунт, на якому треба сіяти рідне українське насіння. Велике розповсюдження одержала відозва "До Чорноморських козаків" з приводу участі козаків у приборкуванні страйку залізничних робітників на станції Тихорецька. Листівки з цією відозвою були виявлені у шести станицях.

Члени РУП Г.Ткаченко, П.Понятенко, С.Петлюра та інші співробітничали з соціал-демократичною "Групою кубанських робочих", розповсюджуючи видані нею прокламації.

3 грудня 1902 р. Поліція арештувала Г.Ткаченко та С.Петлюру, у яких вилучила більше 200 відозв, 30 заборонених брошур і журналів, гектограф. Кожен з них провів в камері-одиночці Катеринославської тюрми по декілька місяців. С.Петлюру було звільнено по хворобі 18 лютого 1903 року під особливий нагляд поліції. Але він продовжував революційну роботу, одночасно допомагаючи в упорядкуванні архівів Кубанського козацтва. Арештований вдруге влітку 1904 року і залишаючись на свободі до суду, восени 1904 р. він разом з П.Понятенко зникає з Катеринодару. Після зустрічі з Н.Поршем в Києві, вони їдуть за кордон - до Львову (у грудні 1904 р. на конференції РУП у Львові С.Петлюра виступив проти об' єднання з РСДРП - прим. редактора). Г.Ткаченко, звільнений також під особливий нагляд поліції 25 червня 1903 р. їде за кордон, але знову підпадає під арещт 2 травня 1904р. при перетині кордону з революційною літературою. Він утримується в Катеринодарській тюрмі до 24 березня 1905 р., після чого звільняється під заклад.

Після арештів і від' їзду деяких членів РУП, С.Ерастов відмічає послаблення діяльності партії на Кубані, брак активних працівників РУП. За його даними напередодні 1904 р. кубанська РУП нараховувала всього 27 членів, з них 11 в Катеринодарі і 16 в чотирьох сільських організаціях. Але з приїздом у 1904 р. на Кубань Г.Доброскока, А. Приходько та П.Мохіра робота організації пожвавилася. Є побічні дані про те, що, виїхавши з Катеринодара в Новосибірськ, Білобородов організував там гурток РУП. В Армавірі сформувалася партійна група навколо А.Левицького. Зі спогадів членів РУП витікає що крім відмічених міських організацій напередодні і в роки революції 1905-1907 рр. було біля 10 сільських партійних гуртків. Перш за все у вигляді філій товариства "Просвіта", які з самого початку виникали як партійні організації. "Але в них, - відмічав один з членів гуртка РУП в аулі Тахтамукай Т.Гаркуша, - ніякого офіційного членства не було".

На початку 1904 р. ЦК РУП заявив, що є соціал-демократичною партією. У питанні взаємостосунків з РСДРП серед членів РУП єдності не було. У 1905 р. частина партійців виступила за вступ до РСДРП на правах автономної організації. Вони вийшли з РУП, створивши "Український соціал-демократичний союз" ( "Спілка"). Інша частина партії на чолі з М.Поршем в грудні 1905р. реорганізували РУП в Українську Соціал-Демократичну Робітничу Партію і вважали можливим злиття з РСДРП на принципах федералізму та визнання національно-територіальної автономії України. Але принцип федералізму не був прийнятним для керівництва РСДРП. Тому, не дивлячись на тісні контакти РСДРП-УСДРП, особливо рядових членів, УСДРП залишалася самостійною національною партією. На Кубані про такий стан дізналися після приїзду члена ЦК УСДРП М.Порша, після чого всі партійні організації залишилися на національно-демократичних позиціях УСДРП без фракційного поділу.

З початком революції 1905-1907рр. діяльність партії пожвавилася. В агітаційно-пропагандистській роботі використовувалися як легальні, так і нелегальні можливості. Розповсюджувалися програма партії, листівки, художня, але особливо - суспільно-політична література українською мовою. Переважала тематика національно-визвольного характеру. Так, при арешті одного з членів гуртка УСДРП станиці Калужської в березні 1905 р. поліцією було вилучено декілька номерів газети "Селянин" (орган львівського комітету РУП), листівка харківського комітету РУП "Товарищи, переполнилось наше терпение!", прокламація закордонного комітету "К народны м учителям и учительницам", брошури "Дядько Дмитро", "Японская война", "Рабочий", "Місце української інтелігенції у програмі народної партії", а також декілька номерів газети "Искра", "Социал-демократ", "Освобождение" і роботи Плеханова, Кауцького та інших лідерів соціал-демократії, перекладені українською мовою. Широко використовувалися легальні можливості, особливо читальні та бібліотеки різноманітних товариств (образотворчого мистецтва, прикажчиків, ОЛИКО, народної тверезості). Читальня одного з товариств, де С.Ерастов служив секретарем, була штабом УСДРП у Катеринодарі. Через її сільські філії розповсюджувалася значна частина літератури по селах. Одержували літературу головним чином з Києва, Львова, Харкова. Постійні зв' язки з ЦК підтримував С.Ерастов, а потім П.Мохір и Г.Доброскок. Останній почав працювати з серпня 1904 р. у бібліотеці ім.О.Пушкіна, перетворив її у своєрідне сховище нелегальної апаратури та зброї, явку для революціонерів, які приїзджали в край. В березні 1905р. помер один з видних діячів УСДРП на Кубані, викладач Катеринодарської семінарії П.Ротарь, похорони якого перетворилися в жалобну процесію за участю різних політичних партій. На жалобному мітингу від імені РУП-УСДРП виступив Г.Доброскок. На могилу від партії було покладено окремий вінок. Про самостійність і посилення діяльності партії свідчить, за спогадами С.Ерастова, наявність навесні 1905р. власної бойової дружини чисельністю 20-25 чол., тісно пов' язаної з військовою організацією соціал-демократичної партії. Її вишколом займався відставний унтер-офіцер М.Селецький. На початку літа 1905 р. кубанська організація УСДРП займалася обладнанням власної типографії. В червні-липні з Києва було доставлено типографське обладнання. Одною з перших прокламацій, віддрукованих у типографії була "До козаків" з приводу російсько-японської війни, яка продовжувалася. У листопаді 1905 р. розповсюджувалася листівка місцевої організації "Про присягу", віддрукована в Катеринодарі, присвячена повстанню анапського батальйону і звернена до кубанських козаків. В ній зазначалося, що предки козаків зуміли захистити народну волю від польського короля і московського царя. Далі говорилося: не стріляти в народ, який бореться з деспотом не є порушенням присяги. Над українським народом збиткується, тримає його в темноті петербургський уряд. Прокламація закінчувалася закликом: "Будемо разом домагатися для України автономії. Щоб управляли не чужі генерали, а свої ж, вибрані українським народом старшини. Вимагайте скликання Установчих зборів, землю - народу". Відомі факти використання кубанської типографії української партії есерами та соціал-демократами. По відношенню одне до одного ці партії дотримувалися правила "окремо йти, разом бити". Із спогадів Г.Доброскокова та С.Ерастова витікає, що вони не бачили великих відмінностей між есерами, соціал-демократами та анархістами. За сприяння Ерастова останні отримали нелегальної літератури на 600 крб. У арештованого в 1907 р. керівника катеринодарської групи "Анархія" С.Аносова, виявлено зашифровану записку на ім' я С.Ерастова. Вчителька А.Приходько, симпатик партії в 1905 р. спільно з есерами та соціал-демократами була одним з організаторів відділення Селянського союзу в Туапсинському окрузі та в селі Ольгинка. Наведені факти підтверджують наявність тісних контактів між партіями революційно-демократичного табору. І це попри те, що на першій Північно-Кавказькій конференції РСДРП були прийняті спеціальні резолюції, в яких засуджувалося висунення на перший план національної проблеми. В кінці вересня 1905 р. в одному зі своїх донесень начальник Кубанського жандармського управління вказував, що соціал-демократія ставиться до РУП з недовірою.

Зі створенням в Катеринодарі в серпні 1906 р. українського товариства "Просвіта" та його філій в ряді станиць, можливості усної та друкованої агітації УСДРП збільшилися. Товариство і партія розвернули енергійну діяльність, об' єднавши українство не тільки міста, але й села. Чисельність товариства "Просвіта" складала 150 чоловік, її душею був С.Ерастов. У доповіді на установчих зборах товариства він дав аналіз стану українського народу, національної літератури, театру і особливо народної школи, яка була зовсім знищена. В Катеринодарі товариство мало дві книжкові крамниці, де продавалася і нелегальна література. При обшуку у серпні 1907 р. в них з 700 книг половина виявилася забороненими. Аналогічні книжкові кіоски відкрили і деякі сільські філії товариства. Так, у секретаря Канівського відділення "Просвіти" учителя І.Овері поліція виявила 151 книгу товариства і 48 особистих книг. З них забороненими виявилися відповідно 84 і 45 книг. Крім продажу книг гроші в касу товариства надходили за рахунок пожертв, зборів під час спектаклів та літературних вечорів. Значну частину фінансів товариства використовували на революційні цілі. В одному з жандармських донесень повідомлялося: "... з 1000 крб., що поступили в касу товариства "Просвіта" на вечері, присвяченому пам' яті Т.Г.Шевченка, на пам' ятник залишилося всього 3 крб.". Тут же зазначалося про активну участь членів партії у виборчій кампанії у Державну Думу.

За антиурядову діяльність були закриті просвітницькі товариства: у травні Кущевське і Уманське, в червні - Тихорецьке, Усть-Лабинське, у вересні - Катеринодарське, Каневське, Майкопське. У листопаді 1907 р. розгромлена типографія УСДРП в Катеринодарі.

Своєрідним каналом проведення національно-визвольних і революційних ідей була посада директора народних училищ Кубанської області, яку три роки посідали члени РУП. У 1904 р. тимчасово обов' язки директора виконував А.Левицький, який був потім переведений інспектором у Армавір. У 1905-1907 рр. цю посаду займав В.Скидан. І той, і інший приймали на роботу і сприяли учителям - членам партії. В одному з поліцейських повідомлень зазначалося, що В.Скидан дає найгірші посади вчителям, які не співчувають революційному руху.

Після поразки першої російської революції більшість партійних організацій РУП розпалися. Збереглися групи в Катеринославі та Новоросійську, де після 1909 р. жив С.Ерастов. До 1913 р. в організації залишилося лише 10 чоловік.

Про післяреволюційний період залишилися лише окремі фрагментарні повідомлення про діяльність головним чином Катеринодарської групи УСДРП. У другій половині 1907 р. один з її членів А.Гершенін готувався до вбивства начальника канцелярії Кубанської області Руденка. У червні 1908 р. у арештованих П.Астахова і Є.Дзюбиної було вилучено 19 примірників Програми УСДРП. Член партії, вчитель Оверя у 1909 р. в станиці Старомінській організував товариство "Просвіта". У 1909 р. під фіктивним прізвищем була відкрита книжкова крамниця закритого типу товариства у Катеринодарі, де "Просвіту" на той час очолював К.Безкровний. У 1915 р. під час обшуку там було знайдено 18 прим. журналу "Літературно-науковий вісник", який видавався професором львівського університету М.Грушевським.

В роки першої світової війни серед українських соціал-демократів стався розкол. Частина стояла на оборонницьких позиціях і закликала українців виконувати обов' язок громадян Російської імперії в цей тяжкий час. Прихильники австро-німецької орієнтації у серпні 1914 р. створили "Союз визволення України", який проголосив своєю задачею створення самостійної Української Держави під протекторатом Австро-Угорщини. Прихильники цього Союзу на Кубані пропагували відозву "До болгарського народу" і звернення "До суспільної думки Європи". У першому зазначалося, що Росія під виглядом слов' янської єдності переслідує завойовницькі цілі, намагаючись підкорити собі всих слов' ян. 30 млн. українців вже відчули на собі ці домагання з часів Б.Хмельницького. На завершення у відозві містився заклик до болгар спільно виступити проти панславізму.

У зверненні "До суспільної думки Європи" говорилося про вигідність для європейської демократії та цивілізованого світу існування самостійної Української Держави, яка буде їх оплотом проти Росії. "Тільки в цьому випадку, - відмічалося в кінці заклику, - Європа може бути спокійною, не жахаючись нашестя царизму".

Після революції у лютому 1917 р. робота УСДРП на Кубані активізується. Так на виборах в Катеринодарську міську думу 6 серпня 1917 р. українська група отримала 12 місць.

Такі деякі відомості з історії дожовтневої діяльності РУП-УСДРП на Кубані.

==========

Наступ царату на землі війська запорозького

Василь Пірко

доктор історичних наук, доцент Донецького державного університету

В історичному сенсі можна говорити про декілька українських державних утворень часів козаччини. Серед них, зокрема Гетьманщина та Запорожжя (Запорозька Січ – "козацька республіка"). В той час, коли після укладення гетьманом Б.-З. Хмельницьким договору з Московією 1654 р. вплив і присутність останньої на землях Гетьманщини посилилися, Запорожжя зберігало автономію, юридичною основою якої були грамоти польських королів та Універсал гетьмана Б.-З. Хмельницького 1655 р. І все ж царат, скориставшись історичною ситуацією, зокрема ослабленням Гетьманщини та протистояння з мусульманським світом, фактично здійснює наступ на землі Війська Запорожського. На основі багатого фактажного матеріалу автор статті розкриває механізм цього наступу, показує його ретроспективу, спротив запорожців фактичному захопленню їх земель Московією.

Після монголо-татарських завоювань Батия у Східній та Центральній Європі Північне Причорномор'я ввійшло до складу Золотої орди. Населення, що жило на цій території і не встигло під натиском кочівників відійти в менш доступні для них місця, якщо не було знищено, то зазнало асиміляції. Однак здебільшого татари жили в приморській зоні, а обезлюдніла степова частина України використовувалася ними для випасу худоби, з якою вони влітку доходили до Ворскли й гирла Псла на Лівобережжі, межиріччя Тясьмину й Росі на Правобережжі Дніпра та Поділля в Побужжі[1]. Українське населення використовувало ці землі для різних відхожих промислів. Значно посилився приплив українського населення у Причорномор'я з кінця ХІV ст., коли більша частина українських земель опинилася у складі Литви. Її успішна боротьба проти обезсиленої внутрішніми чварами Золотої орди сприяла цьому процесові. Проте з переходом Кримського ханства, створеного на уламках Золотоординської імперії, під протекторат турецького султана господарське освоєння причорноморських степів ускладнилось.

Постійна загроза турецько-татарських нападів сприяла формуванню особливого типу господарств у степовому порубіжжі – козацьких, здатних не лише займатися певним видом господарської діяльності, але й у разі потреби стати на захист не лише власних інтересів, але й рідної землі. Політичним центром стала Запорозька Січ. Територія, що підпорядковувалася Війську Запорозькому у третій чверті ХVІ ст., на сході обмежувалася Доном і Сіверським Дінцем, а на заході Південним Бугом, на півночі – Ореллю, Тясьмином і Воссю, на півдні – Бузьким і Дніпровським лиманами, Дніпром, Конкою, Бердою та Азовським морем. Так описували свої володіння запорожці у середині ХVІІІ ст., посилаючись на грамоти польських королів (Сігізмунда І, Стефана Баторія), універсал Б. Хмельницького від 15 січня 1655 р., акти розмежування земель між Росією і Туреччиною, Туреччиною та Польщею, а також Польщею та Росією, договір між царським урядом і запорожцями, укладений влітку 1734 р. [2].

Але вже з 70-х рр. ХVІ ст. царський уряд намагається поширити свій вплив на цю територію не лише шляхом залучення козацьких загонів до складу прикордонної служби, але й за допомогою спеціальних розвідувальних загонів ("станиць"), що направлялися до витоків Орелі, Самари, Торця, Бахмуту для "нагляду" за пересуванням татарських улусів у Приазов'ї і попередження можливих їх вторгнень у межі Московської держави [3]. У 1599 р. за розпорядженням Бориса Годунова для зміцнення південних рубежів і координування дій прикордонних постів, що розташовувалися на лівобережжі Сіверського Дінця, при гирлі Осколу збудували м. Цареборисів [4]. Воєводам Алфьорову та Бельському, під керівництвом яких зводилося місто, Годунов доручив переписати всіх козаків, що жили в пониззі Осколу та Сіверського Дінця і виявили бажання служити російському цареві. Тим, хто погоджувався служити Москві, обіцяли хліб та гроші [5]. Однак події іноземної інтервенції та селянської війни початку ХVІІ ст. призвели до послаблення впливу Росії в Середньому Подонців'ї: Цареборисів зруйнували татари, сторожі й станиці в основному розташувалися навколо Бєлгорода, Валуйок та інших міст [6]. Зате козацтво зміцнило тут свої позиції. До 30-40-х рр. відносяться відомості про дії козацьких загонів у Середньому Подонців'ї, складалися переважно з вихідців Лівобережної України. Керівники деяких з них згадуються у Визвольній війні 1648-1657 рр. Діяли переважно вони в районі Торських соляних промислів.

Перші документально достовірні відомості про виваркювання солі з ропи Торських озер відносяться до кінця ХVІ ст. Протягом першої половини ХVІІ ст. за сіллю на Тор приїжджали не лише мешканці Лівобірежної України, але й південних повітів Росії. З собою вони привозили казани та інший реманент, необхідний для виваркювання солі, а в дорозі запасалися в лісах дровами. Оскільки татари часто нападали на солеварів, то вони об'єднувалися в компанії, котрі інколи нараховували декілька сот чоловік, складаючи таким чином досить численні валки, що доставляли сіль на Лівобережну Україну. Зрозуміло, що чумаки мали при собі й зброю, щоб захиститися від татар. Тому найбільше відомостей про козацькі загони в межиріччях Тору й Сіверського Дінця [7]. Крім цього, на Торі знаходилася переправа, через яку йшов шлях з Москви до Перекопу. Тож не дивно, що в російських джерелах ці місця згадуються дуже часто.

Оскільки в південних повітах Росії, на Слобідській Україні, що стала інтенсивно заселятися з середини ХVІІ ст., не вистачало солі, то царський уряд за порадою приїзджих солеварів вирішив завести на Торі казенні варниці. Щоб захистити їх від нападів татар, прийняв рішення збудувати тут острог, доручивши козацькому отаманові С. Протасєву, котрий супроводив до Тору кримських послів, у 1646 р. вибрати зручне місце для острогу. У звіті про виконання доручення Протасєв писав, ща найбільш зручний для зведення міста район Маяцького озера: поруч ліс та добра вода в Дінці [8].

12 квітня 1648 р. цар направив воєводам найближчих до Торських промислів міст указ відправити влітку людей для будівництва острогу. Але вже наприкінці місяця на прохання воєвод та за рекомендацією Думи це розпорядження цар погодивсяскасувати [9].

Не вдалося звести острог при Торських соляних промислах і в 1660 р., хоча з Бєлгорода направили туди не лише людей для його побудови, але й переселенців з Правобережної України для поселення [10]. І лише в 1663 р. на правому березі Сіверського Дінця, неподалік від Маяцького озера, звели острог, назвавши його Маяцьким. На перших порах поселили в ньому по 50 родин з Валуйок і Чугуєва та 12 – з Харкова [11]. Однак уже в 1668 р. мешканці Маяцького приєдналися до козаків І. Брюховецького і покинули острог [12]. Під прикриттям Маяцького острогу в березні 1664 р. розпочалося спорудження казенних варниць. Влітку цього ж року у трьох варницях, на 40 сковорід (чренів), прислані з Чугуєва робітні люди наварили 5558, а в 1665 р. – 9331 пуд солі [13]. Однак розташований майже на відстані 5 верст від соляних озер Маяцький острог не став надійним захистом для солеварів від татарських нападів. Тому у квітні 1666 р. на Тор направили з Воронежа В. Струкова, доручивши йому описати місця, через які нападали на промисли татари, й визначити, які укріплення варто було б збудувати біля них. Оглянувши місцевість, Струков дійшов висновку, що Маяцький острог слід перенести до гирла р. Тор (нині Казенний Торець), а від нього вздовж лівого берега ріки до соляних озер і навколо них спорудити цілу систему земляних укріплень, а відтак продовжити їх аж до Маяцького лісу, з якого на промисли доставлялися дрова. За підрахунками Струкова, для зведення усіх укріплень необхідно направити влітку до 2 тис. чоловік [14]. Через хворобу бєлгородського воєводи Г. Ромодановського намічені укріплення влітку не було збудовано. Щоб захиститися від татар, приїжджі солевари самі розпочали будувати біля промислів острог, а в 1667 р. звели навіть церкву [15]. В 1676 р. за вказівкою царського уряду при соляних озерах збудували Соляне містечко і поселили в ньому "черкас" (переселенців з Правобережної України) [16]. Оскільки татари продовжували нападати на солеварів не лише на промислах, але й дорогою до них, то в 1684 р. за наказом московських царів козаками слобідських полків було зведено Торську укріплену лінію[17], котра фактично була продовженням Ізюмської, що будувалася у 1679-1680 рр.[18] від р. Коломак вздовж Сіверського Дінця до гирла Осколу, його берегом до старого Бєлгородського валу. Під час спорудження Торської лінії за пропозицією Струкова при гирлі Тору звели невелике містечко, котре на початку ХVІІ ст. отримало назву Райгородка (нині селище Слов'янського району Донецької області). На кінець ХVІІ ст. у межиріччі Сіверського Дінця й Тору знаходилися збудовані за вказівкою царського уряду Маяцький, Райгородський, Торський та Ізюмський остроги. Останній з 1685 р. стає полковим містечком одноіменного слобідського полку, до якого належали й усі перераховані. Слід відзначити, що поруч з козацькою адміністрацією у них перебували царські воєводи, котрим підпорядковувалося російське населення, що проживало в них. Так відбувався процес "розмивання" кордону між Московською та Українською козацькою державою.

У 1680 р. генерал Г. Косагов, під керівництвом якого зводилася західна ділянка Ізюмської лінії, провів вимір між Сіверським Дінцем і Дніпром вздовж Берестової та Орелі. На підставі проведених вимірів склав "чертеж краю украинского", тобто карту межиріччя Дінця і Дніпра [19]. У березні 1682 р. він відвідав у Батурині Гетьмана І. Самойловича та запропонував збудувати оборонні споруди між Дінцем і Дніпром. На його думку, необхідно було на цій ділянці звести дві лінії споруд: одну від Ізюмської лінії вздовж р. Коломак до її впадіння у Ворсклу, а другу – Берестовій та Орелі до Дніпра [20]. Міжнародна ситуація змінилася після підписання Бахчисарайського договору, поставивши на перше місце питання створення антитурецької коаліції європейських держав. У ній Україні та Московії відводилося головне завдання – знищення Кримського ханства.

Невдалий похід російських військ і українських козаків проти Кримського ханства у 1687 р. фактично послужив причиною усунення гетьмана І. Самойловича й обрання на гетьманство І. Мазепи. У підписаних Мазепою Коломацьких статтях (пункт 20-й) відзначалося: "... для утиску й стримування Криму від походу кримських орд війною як на великоросійські, так і на малоросійські (українські) міста зробити на цьому боці Дніпра навпроти Кодаку шанець у такий спосіб, як і Кодак, а на річці Самарі, і на річці Орелі, і в гирлах річок Берестової та Орчика побудувати міста і заселити їх малоросійськими жителями" [21]. Таким чином, якщо Самойловичу вдалося уникнути будівництва запропонованих Косаговим оборонних споруд по р. Орелі, то Мазепа змушений був підписати спеціальну статтю, котра фактично дозволяла царському урядові втручатися у внутрішні справи Запорожжя.

Зведення опорних баз Росії в межах Запорожжя розпочалося вже на початку 1688 р. Готуючись до нового походу на Крим, московський уряд розпорядився спорудити при гирлі Самари місто, "щоб складати в ньому не тільки потрібні військові хлібні припаси, але й гармати" [22]. Після Водохреща до гетьмана відправили посланця з грамотою, якою зобов'язували його готуватися до "раннього походу" з усім військом для будівництва міста на Самарі. І Мазепа розіслав у всі полки універсали, щоб старшина й козаки готувалися до походу на п'ять місяців [23].

Довідавшись про наміри царського уряду направити людей для спорудження міста на р. Самарі, запорожці звернулися до Мазепи з листом, в якому протестували проти самоуправства російських монархів: висловлювали здивування, на якій підставі залишений "при царських хлібних та військових запасах" після першого походу на Крим у Кодаку дворянин С.Г. Москаль разом з полтавським хорунжим з'явилися на р. Кільчені та Самарі й стали добирати місце для спорудження фортеці [24]. Висловлюючи подив щодо дій Москаля, запорожці зверталися до гетьмана з проханням "заступитися за них перед царями та добитися заборони спорудження міст на р. Самарі", бо це призведе до обмеження їх "вольностей". Крім листа Гетьману І. Мазепі та Москалю, запорожці відправили листа й на ім'я царів. З Москви на адресу кошового отамана г. Сагайдачного надійшла відповідь, у котрій зазначалося, що гетьман Мазепа вийшов з України для походу проти бусурман і зводить самарські фортеці не проти запорожців, а проти споконвічних ворогів святого хреста [25,26]. Одночасно з царським посланням запорожці отримали й листа від гетьмана, в котрому підкреслювалося, що фортеці на Самарі будуються за вказівкою царів; що мета їх спорудження – не утиск і покривдження запорожців, а захист усього українського народу від ворогів [27]. Гетьман також повідомляв про підготовку походу на Крим та що незабаром на Самару прибудуть і московські війська.

Запорожцям довелося примиритися зі спорудженням на їх землях фортець та розміщенням у них царських гарнізонів, хоча дії царського уряду та гетьмана викликали у них велике незадоволення. Поки вони посилали своїх гінців до Москви та до гетьмана й очікували відповіді на свої послання, на Самарі розпочалися роботи по зведенню оборонних споруд. Головну фортецю при впадінні р. Кринки у Самару заклали у березні, а закінчили її на початку серпня 1688 р. Зводилася вона під керівництвом інженер-полковника фон Зелена, присланого з Москви [28]. На території фортеці збудували двір для воєводи, 260 просторих хат: одну приказну та три воєводських, льох і лазню; для полкових припасів 17 плетених повіток, 7 дворів для гетьмана й старшини, а також дерев'яну церкву на честь пресвятої Богородиці, від якої й отримала назву сама фортеця [29]. За стінами фортеці відвели місце для посаду, навколо якого насипали вал і викопали рів. При в'їздах до фортеці через рів перекинули мости. Протяжність міських стін складала 1641 сажень, а самої фортеці – 600 сажнів. До фортеці призначили воєводу та цілий штат різних службовців, у тому числі й аптекаря. Її гарнізон повинен був складатися з 4491 чол. Посад її заселявся поселенцями з України та Московії. Їм надавалося право торгувати різними товарами, медом, горілкою. Як військам, так і поселенцям заборонялося чинити будь-які кривди та утиски кодачанам, севрюкам і запорожцям, якщо вони побажають селитися вище по Самарі. Навпаки, належало охороняти їх пасіки та сприяти іншим заняттям [30].

Крім Богородицької фортеці передбачалося збудувати ще одну фортецю при гирлі р. Бика, лівої притоки Самари, поблизу шляху, котрим добиралися татари "под города царского величества", тобто при Муравській дорозі. Однак у 1688 р. обмежилися лише спорудженням однієї фортеці. У 1689 р., після повернення В.Голіцина з кримського походу та "заспокоєння" монахів Самарсько-Миколаївського монастиря, що виступили проти будівництва фортець на Самарі, Голіцин розпорядився збудувати ще одну фортецю вище Вільного броду, при урочищі Сорок Байраків. Закладена вона була 20 червня тим же Вільямом фон Зеленом і закінчена 18 липня: назвали місто Новосергіївськ або Вільний [31]. Наступ царату на землі Запорожжя тривав...

Закінчення у наступному номері

Література

1.Егоров В.Л. Историческая география Золотой Орды в ХІІ-ХІV вв. – М.: Наука,1985. – С. 28-39.

2.Эварницкий Д.И. Источники для истории запорожских казаков. – Владимир, 1903. – Т.2. – С. 1332, 1352, 1356-1359, 1396-1397 і ін.

3.Беляев И. О сторожевой службе на польской украине Московского государства до царя Алексея Михайловича. – М., 1848. – С. 17-21.

4.Загоровский В.П. Изюмская черта. – Воронеж, 1980. – С.53.

5.Пирко В.А. Северное Приазовье в ХVІ-ХVІІІ вв. – К., 1988. – С.9.

6.Загоровский В.П. Указ. соч. – С.54.

7.Пирко В.А. Вказ. праця – С.44.

8.Центральний державний архів давніх актів Росії (ЦДАДА). – Ф. 123, оп. 1. спр. 7. – А.2-6.

9.Там же. – Ф, 210, Бєлгородський стіл, стр. 255. – А. 55.

10.Більш докладно про це див.: В.О. Пірко. До питання про заснування міста Слов'янська // VІЖ. – 1976, No9. – С. 115.

11.Там же. – С. 116.

12.ЦДАДА. – Ф. 210. Бєлгородський стіл. стб. 998. – А. 153; стб. 1319 – А.14

13.ЦДАДА. – Ф. 210, Бєлгородський стіл. стб. 998. – А. 129.

14.Там же. – А.13.

15.Там же. – А.17.

16.Пірко В.О. До питання про заснування міста Слов'янська. – С.117.

17.Більш детально про неї див.: Пирко В.А. Торская укрепленная линия // Вопросі истории. – 1986, No1. – С.180-184.

18.Загоровский В.П. Указ. соч. – С. 87-155.

19.Костомаров Н.И. Собрание сочинений. – СПб., 1905. – Кн. VІ. – С.320.

20.Там же. – С.331.

21.Величко С. Літопис. – К., 1991. – Т.2. – С.360.

22.Там же. – С.365.

23.Там же.

24.Яворницкий Д.І. Історія запорозьких козаків. – К., 1991. – Т.3. – С.42

25.Там же. – С.43-44.

26.Там же. – С.44.

27.Там же.

28.Яворницкий Д.І. Історія... – Т.3. – С.48.

29.В джерелах та в літературі зустрічається дві назви цієї фортеці: Богородицька та Новобогородицька. Очевидно напочатку вона називалася Богородицькою, а після відбудови її у 1736 р. за нею закріпилася назва Новобогородицької.

30.Яворницький Д.І. Історія ... – Т.3. - С.49.

31.Яворницкий Д.І. Історія ... – Т.3. –С.62-63

У В. Пірко

==========

Наступ царату на землі війська запорозького

(стаття друга)

Василь Пірко

доктор історичних наук, доцент Донецького державного університету

В історичному сенсі можна говорити про декілька українських державних утворень часів козаччини. Серед них, зокрема Гетьманщина та Запорожжя (Запорозька Січ – "козацька республіка"). В той час, коли після укладення гетьманом Б.-З. Хмельницьким договору з Московією 1654 р. вплив і присутність останньої на землях Гетьманщини посилилися, Запорожжя зберігало автономію, юридичною основою якої були грамоти польських королів та Універсал гетьмана Б.-З. Хмельницького 1655 р. І все ж царат, скориставшись історичною ситуацією, зокрема ослабленням Гетьманщини та протистояння з мусульманським світом, фактично здійснює наступ на землі Війська Запорожського. На основі багатого фактажного матеріалу автор статті розкриває механізм цього наступу, показує його ретроспективу, спротив запорожців фактичному захопленню їх земель Московією.

Після азовсько-дніпровських походів і здобуття Азова, Тавані, Кизикерменя, Шагинкерменя царський уряд вжив ряд заходів щодо зміцнення своїх позицій у Причорномор'ї. Крім зміцнення обороноздатності Азова, у 1698 р. при Таганрозькій бухті заклали Троїцьку фортецю (нині м. Таганріг), а для прикриття її з боку суші від Міуського лиману до Черепахінського мису насипали вал і викопали рів, які закінчувалися Павлівським (на заході) та Черепахінським (на сході) редутами.

У 1701 р., після зруйнування московськими військами (за умовами Константинопольского договору) укріплень на кордоні з Запорозькою Січчю, царська армія під керівництвом князя Кольцова-Мосальського біля р. Білозерки, в урочищі Кам'яний Затон, напроти Микитинського Рогу, заклала нове місто. В ньому, фактично напроти Січі, розмістили російський гарнізон [14, 224]. Це викликало велике незадоволення на Запорожжі. Зведення Кам'янозатонської фортеці запорожці розцінили як чергову спробу московського уряду встановити постійний контроль за їх діями.

Однак недовго простояли ці фортеці на землях запорожців. Поразка царських військ при Пруті в 1711 р. змусила Московію відмовитися від цих оборонних споруд. Згідно з Прутським й Андріанопольським договорами вона позбавлялася значних територій у Приазов'ї. Російсько-турецький кордон з побережжя Азовського моря переносився у межиріччя Самари й Орелі: від р. Дону він йшов на витоки р.Тузлова, вздовж Азовсько-Ізюмської дороги на водорозділ Міусу, Лугані, Бахмуту, Кальміусу, лівою стороною Торця на водорозділ Самари й Орелі, по ньому – до Дніпра. Збудовані Росією - Московією в місцях запорозьких земель фортеці підлягали знищенню [10, т.5 2657].

Після зруйнування царськими військами у 1709 р. Старої Січі, а в 1711 р.- Кам'янської і переходу запорожців на територію Кримського ханства царський уряд передав землі Запорозької Січі Миргородському й Полтавському полкам, що сприяло заселенню їх посполитими та козаками цих полків. Оскільки на лівобережжі Дніпра основна частина запорозьких земель опинилася в межах Кримського ханства, то миргородці й полтавчани здебільшого стали переселятися на правий берег. Особливо посилився цей процес на початку 30-х рр. у зв'язку з будівництвом української лінії.

Перехід запорожців під зверхність Османської імперії, перенесення російсько-турецького кордону в межиріччя Орелі та Самари посилили загрозу татарських нападів на південні повіти Росії, Слобідську та Лівобережну Україну. Тому вже в лютому 1713 р. Петро І видав указ, згідно з яким з числа драгунів, солдатів, козаків, гарматників, а також інших представників "служилих людей" Київської та Азовської губерній передбачалось сформувати 7000 чол. територіальних військ (ландміліції), на які поклалося завдання охорони південних рубежів держави [10, т.4, No 2640]. Однак формування ландміліції йшло надто повільно і не давало бажаного ефекту при захисті кордонів. У зв'язку з цим наприкінці 20-х рр. київським генерал-губернатором графом Вейсбахом було запропоновано збудувати укріплену лінію між Дніпром і Сіверським Дінцем, а під її прикриттям розмістити ландміліцькі полки. Будівництво так званої Української лінії розпочалося у 1731 р. під керівництвом французького військового інженера генерал-майора де Брен'ї. Козаки й селяни Лівобережної і Слобідської України (до 30 тис. чол.) протягом 1731-1733 рр. насипали вздовж правого берега Орелі, Берестової, лівого берега Береки 268,5 версти суцільного земляного валу й спорудили 16 фортець. Під їх прикриттям у 1734-1737 рр. поселили 9 ландміліцьких полків [9, 142].

Українська лінія та поселені вздовж неї ландміліцькі полки, що складалися з однодвірців, фактично відділили Запорожжя від Лівобережної і Слобідської України. Це й стало головною причиною переселення вихідців з Гетьманщини на початку 30-х рр. на Правобережжя, яке, згідно з договором з Польщею у 1732 р., відійшло до Росії. Крім вихідців з Лівобережжя, північна частина залишених запорожцями земель активно заселялась і вихідцями з Речі Посполитої, особливо активно діяв тут чигиринський староста Яблоновський. До російсько-турецької війни 1735-1739 рр. на цій території нараховувалося до 40 українських поселень. На початку війни за розпорядженням царського уряду мешканці "Задніпров'я" були переведені на Лівобережну Україну. За переписом 1752 р. на "Задніпров'ї" знаходилось лише 643 двори, мешканці яких жили тут до початку російсько-турецької війни [5, 77]. Згідно із складеною у 1740 р. картою цієї місцевості тут знаходилось 22 поселення–Цибулів, Ухівка, Федорки, Несторівка, Колонтаїв, Війтів, Стецівка, Ірклеївка, Глинське, Золотарівка, Мишурин Ріг, Кам'янка, Бородаївка, Андрусівка та ін. За розпорядженням київського губернатора від 27 лютого 1744 р. ці поселення причислили до Миргородського полку. Полковнику Капністу доручили переписати всіх мешканців та всіма засобами сприяти заселенню цих територій вихідцями з Польщі, крім поміщицьких селян [8, 63].

Згідно зі складеним Капністом переписом на закріпленій за Миргородським полком території у 1745 р. числилося 2 міста, 13 сіл, 29 висілків і 133 хутори, в котрих знаходилося 1596 козацьких та 1624 селянських дворів [5, 79]. При цьому переважна більшість поселень виникла у 1740-1741 рр. Про те, що деякі з них були засновані вихідцями з Лівобережної України, засвідчують їх назви: Новомиргород та ін. Щоб захистити поселення від наїздів польської шляхти, яка нападала на новостворені поселення і силоміць переганяла їх мешканців до своїх маєтків, у 40-х рр. на кордоні з Польщею під керівництвом французького військового інженера де Боксета були збудовані Новоархангельська, Новомиргородська, Орлівська фортеці. В них розмістили гарнізони [8, 13].

Після довгих переговорів між царським урядом і запорожцями Анна Іоанівна у серпні 1733 р. дала згоду на їх повернення на старі місця. Цариця боялась, що вони можуть виступити у війні проти Росії. Умови повернення оформили договором, підписаним представниками царського уряду та запорожців влітку 1734 р. в Лубнах. Другим пунктом цього договору царат погоджувався з правом запорожців жити на землях, що належали їм до 1709 р. [3, 68]. Наприкінці березня 1734 р. за 3-5 км від Старої Чортомлицької Січі (біля сучасного села Покровського Дніпропетровської області) запорожці заснували Нову Січ. Оскільки вона розмістилася при р. Підпільній, то її ще називають Підпільнянською. Але не встигли запорожці обжити нові місця, як за розпорядженням царського уряду у 1735 р. ніби для охорони Січі від кримських татар під час війни з Туреччиною, збудували при ній Новосіченський ретраншамент, в якому розмістили царський гарнізон. Найбільш об'єктивну оцінку цьому спорудженню, на наш погляд, дав І. Георгі, котрий писав, що ретраншамент звели для "удержания казаков в надлежащем порядке и исполнения предписаний от правительства верховного" [2, 356]. Його комендант призначався київським генерал-губернатором і йому ж був підзвітний. В інструкції, якою він керувався у своїй діяльності, зазначалося, що він повинен пильно стежити за діями козаків, нагадувати кошовому з товариством про "незаконність" того чи іншого вчинку, відмічати в журналах, що велися при Новосіченському ретраншаменті та на Микитинському перевозі, усіх, хто прибував на Січ, перешкоджати втечам на Запорожжя та повідомляти уряд про все, що відбувалося на Запорожжі [т.14, 407]. Отже, царат не тільки пильно стежив за одною з основних українських військових потуг - Запорозькою Січчю, але й вів активну політику обмеження її впливу, одночасно намагаючись використовувати козацтво у боротьбі проти Туреччини.

Під час війни 1735-1739 рр. з Туреччиною московське командування, врахувавши уроки походів В. Голіцина на Крим, розпорядилося збудувати на шляху просування армії до Перекопу різні оборонні споруди та розмістити в них гарнізони з припасами продуктів, фуражу й питної води. Перший редут звели українські козаки при р. Вороній, за 20 верст від Самари; другий–при р. Осаканівці, третій – подвійний при р. Воминці, четвертий – при р. Московці; при Кінських Водах спорудили два редути з обох боків ріки. Наступний подвійний редут збудували при затоці цієї ж ріки. Такий же редут звели й на р. Сталік, а біля Кам'яного затону, при р. Білозерці, спорудили чотирикутну фортецю з бастіонами, тобто відновили зруйновану згідно з Прутським договором Кам'янозатонську фортецю. За 20 верст від неї при р. Рогачці збудували редут, а на р. Каїр-Мечетній звели чотирикутну бастіонну фортецю; за 20 верст від неї при р. Малій Каїрці влаштували редут. Наступний редут збудували за 25 верст на р. Дручці; від неї на відстані 33 верст в Чорній Долині збудували 6 редутів. На відстані 55 верст, при Дніпрі, викопали 3 з'єднаних окопи, а напроти Кизикерменя звели редут. Від нього на шляху до Перекопу на відстані 12 верст один від одного збудували два редути. Крім цього, у 1738 р. на місці татарського Асланкерменя збудували Андріївський редут, а в 1739 р. напроти Кизикерменя, на місці м. Тавані – Таванський редут. Форпости для спостереження за пересуванням татар спорудили також на Самарі та Татарці [6, 783]. У кожному з форпостів несли службу по 25-35 українських козаків із старшинами протягом усієї кампанії проти Криму. На р. Самарі відбудували Новобогородицьку фортецю, а вздовж самої ріки влаштували постійний патруль. На о. Хортиці в 1737 р. заклали верф для Дніпровської флотилії. Перелічені споруди в межах земель Війська Запорозького об'єктивно посилювали загострення взаємостосунків між запорожцями та царатом.

Поштовхом послужили інциденти між запорожцями та донськими козаками. Після переходу запорожців на територію Кримського ханства й перенесення російсько-турецьких кордонів у межиріччя Орелі та Самари Військо Запорозьке активніше стало освоювати побережжя Азовського моря, зокрема й Єйську косу. Від Берди до Міуса, на морських косах запорожці стали влаштовувати рибні промисли. За умовами Бєлградського договору 1739 р. та розмежуванням земель між Росією і Туреччиною 1740 р. ці території відійшли до Росії [10, т.11 п.8829]. Намагаючись активізувати їх освоєння (та, очевидно, створюючи для запорожців противагу – прим. ред.), царський уряд сприяв переселенню сюди дінських козаків. Уже у 1743 р. запорожці подали скаргу імператриці на донців, які чинять їм кривди на Кальміусі, Міусі та інших річках. На підставі цієї скарги Військова колегія направила указ Війську Донському, який забороняв чинити перешкоди запорожцям у цих містах. З свого боку донські козаки звернулися до Елизавети Петрівни з листом, в якому просили імператрицю заборонити запорожцям користуватися побережжям Азовського моря на схід від ріки Берди. В той же час запорожці, підкреслюючи свої права на ці території, посилалися як на царські укази, так і ордери київського генерал-губернатора М. Леонтєва, документи розмежування земель між Росією та Туреччиною, підписані князем В. Репніним, згідно з якими їм дозволялося користуватися морським побережжям включно до ріки Темерник, тобто кордону 1711-1713 рр. [14, 35]. Розібратися у цій справі доручили комендантові Аннинської фортеці Вирубову, а після його смерті – підполковнику Більсу. Останній зажадав від обох сторін відповідних доказів на підтвердження своїх вимог. Ні донці, ні запорожці не змогли подати документальних підтверджень. Запорожці доводили, що такі документи у них були, але їх передали Мазепі. Вони посилалися на копії та на матеріали розмежувань російсько-турецьких кордонів, у яких йшлося про володіння запорожців. Тоді Більс зібрав старожилів і зажадав від них відповідних відомостей. Зіставлення цих відомостей з наявними документами дозволяє стверджувати, що запорожці не лише детальніше розповідали про ці території, але й були більш об'єктивними стосовно переселення на побережжя Азовського моря донських козаків. Слід зауважити, що до кінця ХVІІ ст., до взяття російськими військами Азова, постійних поселень дінських козаків тут не було. У 1700 р. Петро І розпорядився переселити дінських козаків з "верховых донских городков" на правобережжя Сіверського Дінця, розмістивши їх вздовж доріг, що з'єднували Азов і Таганріг з внутрішніми районами Росії. Однак дінські козаки під різними мотивами ухилялися від переселення в Приазов'я. У зв'язку з цим 14 травня 1705 р. на Дон була направлена царська грамота з вимогою "из тех городков, которые построены не по указу и не на шляхах, свесть их жителей и поселить за Северским Донцом по шляху... в пристойных местах". У той час як в іншій царській грамоті від 7 липня 1707 р. відмічалося, що чугуївці, харковчани, золочівці, змієвці, маячани "служилые да и жилецкие люди многие, оставья де домы свои з женами и с детьми, а иные де, оставья жен, явно идут де на Дон и в донецкие городки" [1, 114]. Завдяки чому зростало населення існуючих уже поселень на правобережжі Дінця та виникали нові. Завдяки цій міграції швидкими темпами зростало населення новоствореного Бахмутського повіту. Згідно із переписом 1711 р. в ньому нараховувалося 1302 двори. Українські козаки були поселені при Таганрозі, насінням та сільськогосподарською технікою з Ізюмщини забезпечувалася "государева пашня" під Азовом і Таганрогом, яка доставляла хліб місцевим гарнізонам [29]. Зрозуміло, що все це сприяло, особливо після 1713 р., зміцненню позицій українського козацтва в цьому регіоні.

Отримавши такі документально не підтверджені відомості як з боку Війська Донського, так і Запорозького, Сенат у квітні 1746 р. прийняв рішення розмежувати їх р. Кальміусом [10, т.12, с.9282]. Хоча це рішення не влаштовувало жодну з сторін, однак вони змушені були погодитися з ним, тим паче, що восени цього ж року під наглядом підполковника А.Короб'їна в присутності представників обох сторін було проведено розмежування земель донських і запорозьких козаків та встановлено межові знаки вздовж лівого берега Кальміусу до його витоків і старих знаків російсько-турецького кордону 1714 р. Після цієї акції східний кордон запорозьких земель від Азовського моря проходив по Кальміусу до витоків р. Бахмуту, а відтак межиріччям останнього і Кривого Торця до з'єднання з ним Сухого, далі – вздовж Торської лінії, котру запорожці називали старим валом, до Сіверського Дінця, його правим берегом – до ріки Береки, тобто Української лінії, взовж неї – до Дніпра (отже, на сході царат "посунув" запорожців від Дону, про який як межу Запорожжя говорив у своєму відомому універсалі Гетьман Б.-З. Хмельницький – прим. ред.).

Одночасно з суперечками за "вольності" на сході запорожці висловили протест імператриці на дії польських феодалів, які намагалися розширити свої володіння за рахунок їх земель. Єлизавета Петрівна розпорядилася перевірити цей інцидент, використавши договори з Польщею. На підставі цих міжнародних актів було встановлено порушення з боку Польщі. Що ж стосується поселення в межах запорозьких земель козаків полтавського полку, а багато з них були поселені під час війни з Туреччиною у зведених ними редутах за вказівкою російського командування, то в царському посланні 1752 р. відмічалося: "... когда гетман Богдан Хмельницкий съ народом малороссийским под высоковластную державу российской империи в подданство пришел, в то время все города, села и деревни и оное войско запорожское состояло в одной дирекции гетманской и между Малою Россиею и войском запорожским границ не было, но где имелись незанятые поселением пустые земли и лесные угодья, там как запорожским, так и малороссийским козакам в пристойных местах пасеки держать, рыбу и зверей ловить было невозбранно, а к Сечи запорожской в то время никаких мест и селений особливых не бывало" [14, 46]. Таким чином, історичні факти було перекручено, а вимоги запорожців фактично було проігноровано.

Перенесення російсько-турецького кордону за умовами Бєлградського договору на побережжя Азовського моря, Берду та Конку, подальше заселення межиріччя Сіверського Дінця і Дніпра поставили питання про зміцнення обороноздатності південних кордонів Російської імперії. У 1743 р. уже відомий де Брен'ї запропонував побудувати нову укріплену лінію замість Української, котра залишалася фактично в тилу новостворюваних поселень. Вона повинна була пройти по ріці Самарі до Лугані, щоб прикрити поселення в межиріччі Самари й Орелі та на правобережжі Сіверського Дінця. І хоча план схвалила Військова колегія, в життя він не був втілений. У 1746 р. офіцер ландміліцького корпусу майор Ціклер запропонував не тільки збудувати вздовж Самари нову укріплену лінію, але й перевести на неї з Української ландміліцькі полки, відведену під них землю повернути слобідським і гетьманським полкам, у яких її відняли для ландміліції. План Ціклера затвердила Військова колегія. Після цього він запропонував два варіанти будівництва лінії: 1-й – по лівому березі Самари лінія йшла до її витоків, а відтак – до з'єднання з Українською при Петрівській фортеці; 2-й – по Самарі, від її витоків, через степи до ріки Лугані [6, 81]. Однак жоден з них не було здійснено.

Більш активне розчленування та відторгнення запорозьких земель розпочалося з 1752 р. У жовтні 1751 р. до Києва прибув зі своєю командою та родинами полковник австрійської армії І. Хорват і попросився на службу до російської армії, обіцяючи сформувати зі своїх людей два полки. 24 грудня цього ж року цариця Єлизавета Петрівна видала указ про умови поселення їх у межах України та формування гусарського і пандурського полків [10, т.13, No 9919]. Згідно з указом від 29 грудня Хорвату з його людьми дозволили селитися в задніпровських місцях, починаючи від гирла р. Кагарлик прямою лінією до витоків р. Тури, відтак на гирло р. Кам'янки, а від неї – до р. Омельника, по ній до Дніпра, відступивши від кордону з Польщею 20 верст [там же, No 9921]. Цю територію вибрав сам Хорват на підставі "Генеральної карти", складеної де Боксетом. 11 січня 1752 р. імператриця видала генерал-майору І.Хорвату жаловану грамоту, згідно з якою визначалися умови служби в російській армії та розселення сербів і хорватів, а заселена ними територія отримувала назву Нової Сербії. Для прикриття її від нападів татар дозволялося збудувати фортецю, назвавши її фортецею святої Єлизавети [там же, No 9924]. Наступні укази не тільки визначали порядок розселення сербів і хорватів, але й вимагали переселити українське населення, що жило на відведеній для них території, в інші місця. Гетьман К.Розумовський намагався захистити українців, доводячи, що вони живуть тут здавна відповідно до гетьманських універсалів і розпоряджень царського уряду [12, с. 1261, оп. 1, спр. 2670, а. 20]. Однак його протести виявилися теж марними.

Подекуди іноземці, поселяючись на відведеній їм території, насильно зганяли місцевих селян, займаючи навіть їх будівлі. Щоб місцеві жителі не переселялися на Запорожжя, тим більше в "Ханську Україну", що створювалася під верховенством Криму в Придністров'ї, царський уряд погодився сформувати з них так званий Новослобідський козацький полк і поселити його на південь від Нової Сербії. Командиром цього полку призначили коменданта Єлизаветинської фортеці полковника І. Глібова. Крім українського населення на території Новослобідського полку уряд дозволив селитися російським старообрядцям, що проживали в межах Речі Посполитої [10, т. 14, No 10454]. Таким чином, протягом 50-х рр. на запорозьких землях, на захід від Дніпра, царський уряд створив два нових землеробсько-військових поселення – Нову Сербію та Новослобідський козацький полк, за допомогою яких він розраховував не лише зміцнити південно-західні кордони імперії, але й посилити тиск на запорожців. Створення цих військово-землеробських поселень сприяло загостренню стосунків між ними та Військом Запорозьким і стало причиною багатьох конфліктів між запорожцями та військовими поселеннями.

Після Хорвата до Києва зі своїми людьми прибули полковники Р. Прерадович і І. Шевич. Правда, вони не погодилися селитися разом з людьми Хорвата, а стали вимагати дозволу на поселення на лівому боці Дніпра, між Самарою та Кіськими Водами (Конкою). Уряд відмовився відвести для них ці місця, а запропонував територію в межиріччі Бахмуту й Лугані, на правому боці Сіверського Дінця, котра у 1725 р. була включена, у зв'язку з ліквідацією Азовської губернії, до Воронезької губернії. Що ж до переважно українського населення, то його передбачалося перевести на територію Слобідської України, тобто на місця його виходу [10, т. 13, No 10104]. Однак, оскільки сербів і хорватів прибуло надто мало (лише 1513 чол. [42]), щоб скоріше заселити ці місця та сформувати два повноцінних полки, уряд не тільки дозволив залишитися на своїх місцях старожилам, але й приймати до Слов'яносербії (так називали це поселення) усіх, хто сповідував православну віру, в тому числі й українців, які не рахувались за поміщиками. Тому основну частину населення Слов'яносербії складали українці [5,94].

Одночасно з обговоренням питання про поселення людей Прерадовича й Шевича йшлося про будівництво оборонних споруд на лівобережжі Дніпра. Прийнято було рішення про будівництво нової оборонної лінії вздовж ріки Самари до Бахмутської фортеці, тобто на відстані 220 верст, і поселення під її прикриттям 9 ландміліцьких полків, котрі не були розміщені на Українській лінії, оскільки вона не була завершена. Фактично це рішення повторювало пропозиції де Брен'ї та Ціклера, але й воно не було реалізоване.

Подальший наступ на запорозькі землі пов'язаний з втіленням у життя "Плану про поселення в Новоросійській губернії", затвердженого Катериною ІІ 22 березня 1764 р. [10, т. 16, No 12099], фактично ним царський уряд започаткував адміністративні реформи на Україні та масову роздачу земель на півдні. Згідно з ним на базі Нової Сербії та Новослобідського козацького полку створювалася Новоросійська губернія. Потім до неї приєднали Українську лінію і Слов'яносербію. Це новостворене адміністративне об'єднання фактично відрізало Нову Січ від України і дозволило царському урядові контролювати всі її зв'язки з іншими українськими землями.

При обговоренні питання про створення Новоросійської губернії вкотре йшлося про зведення оборонних споруд на території запорозьких земель. Знову зупинилися на плані спорудження їх по річці Самарі, але визнали за доцільне не зводити суцільного валу на зразок Української лінії, а спорудити лише фортеці та редути, в котрих можна було б розмістити два регулярних полки. Будівництво цих споруд намітили розпочати у 1767 р. зведенням фортеці середньої величини на р. Самарі поруч з Новоселицею – центром однієї з найбільших на лівобережжі Дніпра Самарської паланки. При витоках Самари планувалось збудувати велику фортецю, назвавши її Катеринінською. Фортеця середньої величини – Павлівська повинна була розміститися при витоках ріки Бик, лівого допливу Самари, або витоках Кривого Торця. Між фортецями передбачалось збудувати 24 редути, в котрих повинні були розміститися роти двох полків. Після завершення будівництва цих укріплень у 1768 р. в них передбачалось розмістити перевезену з Української лінії артилерію, але саму лінію не руйнувати. Війна з Туреччиною не дозволила здійснити все намічене, однак частина укріплень була споруджена, і в них розмістили гарнізони [7, 3-18].

В той же час воєнні дії російської армії та напад кримської орди на Новоросійську губернію наприкінці 1768 – на початку 1769 рр. спонукали царський уряд вжити ряд заходів до посилення оборони південних кордонів. Під керівництвом генерал-поручика М.Деденьова на початку 1770 р. було складено план спорудження нової укріпленої лінії по річках Конці та Берді, яка повинна була перегородити основний шлях – стару Муравську дорогу, що вела від Перекопу через запорозькі землі в межі Слобідської та Лівобережної України.

Будівництво Дніпровської лінії, яку дехто називає Новою Українською, розпочалося в серпні 1770 р. зведенням при ріці Московці, лівий доплив Дніпра, Олександрівської фортеці та на лівому березі Берди, при її впадінні в Азовське море, Петровської. Передбачалося збудувати 7 фортець, у тому числі 2 (флангові) середньої та 5 малої величини. Від витоків Конки до витоків Берди насипати 35 верст суцільного земляного валу, а за ним звести 3 ротних фортеці і 7 редутів; у фортецях і редутах розмістити 1014 гармат і 306 мортир. Висловлюючи протести щодо спорудження в межах їх володінь без погодження з Кошем нової укріпленої лінії, запорожці розуміли, що вони неспроможні протистояти діям царського уряду. У їх зверненнях до П. Калнишевського з цього приводу відчувається розуміння безвихідності і передчуття втрати не тільки земель, які вони так цінували, але й останніх залишків автономії [7, 35-90]. Слід також відзначити, що під час війни на лівому боці Південного Бугу, при річках Синюсі та Чорному Ташлику царський уряд дозволив селитися вихідцям з турецьких володінь, здебільшого молдаванам, волохам і болгарам, сформувавши з них Молдавський полк. Все це знову вкрай загострило взаємостосунки між Військом Запорозьким і царським двором. Тому не дивно, що Катерина ІІ, передаючи нагороди запорожцям за участь у війні з Туреччиною, вимагала вжити всіх заходів в разі відмови запорожців прийняти царську нагороду.

Таким чином, протягом другої половини ХVII-XVIII ст. під виглядом зміцнення своїх південних рубежів царський уряд на землях Запорозької Січі зводив окремі фортеці, цілі укріплені лінії, селив військово-землеробські поселення, посилюючи контроль над Військом Запорозьким і все більше втручався у його внутрішні справи. Однак поки існувала небезпека татарських нападів на південні рубежі імперії, царат мирився з автономією запорожців і України загалом. Після війни з Туреччиною в 1768-1774 рр., підписання Кучук-Кайнарджійського договору, згідно з яким Кримське ханство потрапило у васальну залежність від Росії, відпала потреба у Війську Запорозькому. Тому петербурзький двір на початку червня 1775 р. розпорядився знищити Січ, а заодно й останній осередок української автономії, залишивши поза увагою всі заслуги козаків перед імперією, зокрема й під час останньої війни. Підтвердженням такого ставлення царату до Війська Запорозького стало зіслання останнього його отамана П. Калнишевського до Соловецького монастиря, де він в нелюдських умовах утримувався до 1801 р., а через два роки після звільнення там же і помер.

Література

Булавинское восстание (1707-1708). – М., 1935. – 507 с.

Георги И.Г. Описание всех обитающих в Российском государстве народов. – СПб., 1799. – Т.З.

Голобуцький В.О. Запорізька Січ в останні часи свого існування. – К., 1962. – 402 с.

Записки Одесского общества истории и древностей. – Одесса, 1886. – Т. 14.

Кабузан В.М. Заселение Новороссии (Екатеринославской и Херсонской губерний) в ХУІІІ – первой половине ХІХ в. (1719-1858). – М., 1976. – 306 с.

Ласковский Ф.Ф. Материалы для истории инженерного искусства в России. – СПб., 1858. – Т.З.

Летопись Екатеринославской археогра-фической ученой комиссии. – Екатери-нослав, 1909. – Вып. У.

Материалы для истории Южнорусского края в ХУШ ст. – Одесса, 1886.– 433 с.

Пірко В.О. 250-річчя з часу спорудження Української лінії. (Укр. істор. журнал) 1986, No 8.

Полное собрание законов Российской империи. – СПб., 1830.

Пушкаренко А.А. Начальный этап русского земледелия в Северном Приазовье // Ежегодник по аграрной истории Восточной Европы. – Минск, 1964. – С. 299-309.

Російський державний архів давніх актів.

Російський військово-історичний архів.

Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків. – К., 1991. – Т.І.

У В. Пірко

==========

КАЛЬМІУСЬКА ПАЛАНКА

Василь Пірко

доктор історичних наук, керуючий Донецьким відділенням НДІК НАН України, завідувач кафедри Донецького університету

Після походів Батия Північне Причорномор'я увійшло до складу створеної ним на завойованих землях монгольської держави під назвою Золота Орда. Монголо-татари, які переважно займалися скотарством, здебільшого зосереджувалися в приморській зоні. За майже обезлюднілими просторами степової України на довгий час закріпилася назва "Дике поле". Монголо-татарами ці місця використовувалися для випасу худоби, особливо в засушливі роки, а українським населенням - для промислової діяльності, тобто відхідництва. Особливо посилився притік української людности в Причорномор'я наприкінці ХІV - в ХV ст., у зв'язку з інкорпорацією українських земель Великим князівством Литовським. До цього часу й відносяться в літописах згадки про козаків, під якими в українській традиції розуміли промисловців, вільних від феодала людей, а з кінця ХV ст. - воїнів, захисників південних кордонів.

Розпад Золотої Орди в ХV ст. призвів до створення на її розвалинах окремих держав, в тому числі й південного сусіда Литви - Кримського ханства. З переходом Криму наприкінці ХV ст. під протекторат Османської імперії виникла загроза нападів кримських феодалів на українські землі. Не маючи достатньо сил, щоб захистити їх від постійної небезпеки, Польсько-Литовська держава сприяла збільшенню чисельності козацьких загонів, у яких вона бачила захисників південних її кордонів. Тому й не дивно, що на кінець ХV - початок ХVІ ст. припадає чимало згадок про сміливі напади козаків на турецько-татарські чамбули на шляхах, що вели з Криму на Україну та в Московщину.

Через Північне Приазов'я в межі України й Московської держави вела з Криму Муравська дорога ("сакма") з її Ізюмським і Кальміуським відгалуженнями. Це й визначило значною мірою зосередження козаків на цій території. Уже на початку ХVІ ст. в Подонців' ї діяли козацькі загони. Путивльський воєвода Троєкуров в 1546 р. повідомляв у Москву, що "нині... на Полі козаків багато: і черкасьців, і киян, і твоїх государевих; вийшли... на поле із усіх окраїн" [7,3]. Щоб попередити раптові напади татар на південні повіти Московії уже з 20-х рр. ХVІ ст. московський уряд залучав Їх до так званої сторожової служби, що доходила до Сіверського Дінця і зобов'язана була стежити за його переправами, полвідомляючи порубіжним воєводам про пересування татар і їх наміри.

Помітно активізувалася діяльність козацьких загонів в Подонців' ї з середини ХVІ ст., з часу походів Д.Вишневецького на Азов і Північний Кавказ. З того часу наявні постійні згадки про козаків у середньому Подонців'ї. Є підстави вважати, що вони пов'язані з розвитком соляних промислів на Торі, бо місцеві соляні джерела, згідно з достовірними повідомленнями першої половини ХVІІ ст. забезпечувала сіллю не лише мешканців Лівобережної України під час загострення кримсько-українських стосунків, але й Південних повітів Московської держави. За даними .джерл на Тор за сіллю приїжджали одночасно до 500 чумаків. Тому не дивно, що напередодні Визвольної війни українського народу в цьому районі діяли козацькі загони, які нараховували по декілька тисяч козаків. Так, у загоні С.Забузького, який під Пилявцями зрадив Б.Хмельницького й перейшов на бік поляків, нараховувалось до 2 тис. козаків [5,29]. Під контролем козацьких загонів знаходився весь район від Ізюмського перевозу до Дону, про що свідчить унірерсал Б.Хмельницького від 15 січня 1655 р. Через наш край також проходили шляхи, якими запорозькі козаки з Січі добиралися на Дон, а донські - на Запорожжя. Ці контакти запорозьких і донських козаків особливо посилились в першій половині ХVІІ ст., в час спільних дій запорозьких і донських козаків проти Кримського ханства, а також взяття м.Азова. Деколи, в зв'язку із блокуванням турецьким флотом гирла Дніпра, запорозькі козаки для спільних з донськими морських походів використовували потайний вихід у Чорне море на чайках через Самару, Вовчу і Кальміус і поверталися цим шляхом назад. Тому не дивно, що на початку ХVІІ ст. при гирлі Кальміусу на місці венеціансько-генуезького поселення Адомахи запорозьці побудували своє укріплення Домаху, а вдож шляху завели пікети та зимівники [3,91-92].

Господарське освоєння Середнього Подонців'я особливо активізувалося в другій половині ХVІІ ст., у зв'язку з масовим переходом українського населення з Правоберажної України на Лівобережну й заселенням межиріччям Сіверського Дінця й Дону та утворенням на цій території Охтирського, Харківського, Сумського, Рибінського (Острогожського), а з 1685 р. Ізюмського слобідських полків. До останнього відійшли збудовані в другій половині ХVІІ ст. в межиріччі Дінця й Тору Маяцьк, Соляне (Тор), Городок (Райгород), а з 1704 р. й Бахмут. Усі згадані містечка стали сотенними центрами ізюмського полку [5,45]. Зі сходу в Подонців'я просувались і донські козаки, що призвело до суперечок між ними та слобідськими козаками за Бахмутські соляні промисли в 1702-1703 рр. Оскільки переважаючу більшість населення новозбудованого м.Бахмута становили українці, Петро І в жовтні 1704 р. розпорядився причислити його до Слобідської України, а соляні промисли відписати на казну. Це рішення послужило поштовхом до повстання донських козаків під керівництвом отамана бахмутських солеварів К.Булавіна, в якому прийняли участь і запорожці. Розгром булавінців і Старої Січі царськими військами в 1709 р., а також поразка Петра І у війні з Туреччиною при р. Пруті призвели не лише до пермін у ставленні царського уряду до донського й запорозького козацтва, але й територіально-адміністративних змін у регіоні. Згідно з Прутським, Адріанопольським і Константинопольським договорами (1711,1712,1713 рр.) царський уряд змушений був погодитися на передачу Туреччині території Північного Приазов'я. Установлений в 1713 р. кордон між двома державами з Дону й Темерника проходив на витоки Тузлова, звідкіля на Міус і Кринку, а з неї по Азовсько-Донецькому водорозділу до Залізної балки на Кривому Торці. Перейшовши його, лівим боком виходив на витоки Сухого Торця та в межиріччя Орелі й Самари, по Самарсько-Орельському вододілу виходив до Дніпра. Територія на північний схід від російсько-турецького кордону складала Бахмутський повіт, що остаточно сформувався після розгрому повстання Булавіна, а на південний захід - землі Війська Запорозького, що опинилось під владою Туреччини.

Оскільки царський уряд під страхом смертної кари заборонив запорожцям будь-які стосунки з гетьманськими й слобідськими козаками та Доном, то вони все більше концентрували свої зусилля на освоєнні Північного Приазов'я. До цього часу відносяться згадки про рибні промисли запорожців, не лише на північному узбережжі Азовського моря, але й Єйській косі, широку торгівлю рибою, сіллю з правобережною Україною й Галичиною. Це сприяло збільшенню чисельності населення в регіоні, розширенню старих й появі нових зимівників, розвиткові Кальміуської слободи при Домасі.

Під тиском міжнародних обставин, що склалися напередодні нової російсько-турецької війни, царський уряд вимушений був погодитися на повернення запорожців на освоєні ними землі. Умови, на яких запорожці погодились повернутися на старі місця, були скріплені підписами обох сторін під договором, заключеним влітку 1734 р. в м.Лубнах.

Після повернення на старі місця, запорожці приступили до їх впорядкування та заселення. Вся територія запорожських вольностей була поділена на паланки (повіти, округи - по-татарськи). Дві з них (Бугогардівська та Кодацька) знаходились на захід від Дніпра, а Орельська, Самарська і Кальміуська - на схід. Є всі підстави вважати, що саме в період перебування під протекторатом Криму й Туреччини почалось формування Прогноївської паланки, назва якої походить від соляних прогноїв (озер) на узбережжі Чорного і Азовського морів. Однак її кордони, як і Кальміуської на перших порах не мали чіткого визначення. Фактично південні кордони цих паланок визначалися російсько-турецьким договором, підписаним в Белграді в 1739 р., тобто після завершення війни 1735-1739 рр. Остаточне розмежування територій між Росією і Туреччиною відбулося в 1742 р. Від м.Азова до Міуського лиману кордон проходив по березі Азовського моря. Від Міуського лиману до впадіння р. Каратиш в Берду, по ній виходив на Конку, останньою - до Дніпра, Дніпром - до його правої притоки річки Кам'янки.

Особливо великих змін зазнали східні кордони Кальміуської паланки. Викликані вони були не тільки розширенням створеного в 1708 р. Бахмутського повіту Азовської, а після її ліквідації, Боронезької губернії, але й подальшим розселенням, особливо під час російсько-турецької війни 1735-1739 рр., в Приазов' ї донських козаків. Підтримувані царським урядом заходи донських козаків в освоєнні Північного Приазов'я призвели до частих сутичок між ними й запорожцями. Уряд створив спеціальну комісію, на яку поклав обов'язки детально вивчити причини цих суперечок і провести розмежування земель Війська Донського і Запорозького, які під час повстання К.Булавіна спільно протистояли царським військам. Після трирічної роботи комісії сенатським указом 1746 р. кордон між дівома козацькими вольницями встановлювався по р.Кальміус.

Це рішення царського уряду не влаштовувало керівництво Кальміуської паланки, чим можна пояснити чимало інцендентів, які мали місце між донцями й запорожцями до кінця існування Нової Січі (1734-1775 рр.). В Архіві Запорозького коша найбільше цих сутичок зафіксовано на початку 40-х рр., за часів кальміуського полковника Кішенського. Здебільшого поводом до них служили напади донських козаків на рибні промисли, що належали запорозьцям на захід від Міуського лиману до Бердянської коси, та соляні промисли. Рибні та соляні промисли приносили чималі прибутки паланковій адміністрації, якій промисловці сплачували певні суми, а приїжджі купці відповідне мито, не говорячи про доставку в Приазов' я потрібних місцевому населенню різних товарів, у тому числі й продуктів, яких бракувало в цих місцях.

Північна межа паланки проходила по р. Вовчій, якою Кальміуська паланка відділялася від Самарської. На заході вона простиралась до Дніпра і межувала з Кодацькою. Загалом за площею Кальміуська паланка перевершувала інші, однак щодо чисельності поселень, то вона займала четверте місце. Чи не наибільш багатолюдною на заході була слобода Миколаївка-Рудєва (нині Миколаївка Павлоградського району Дніпропетровської області). В 1739 р. вона була заснована козаком Миколою Петровичем Рудим, який поселив у ній 426 чоловік, звільнених з татарського полону. Під час останнього нападу кримської орди, восени 1768 р., слобода була зруйнована татарами дотла, але через 10 років у ній проживало вже 323 чоловіки та 310 жінок [4,80-81]. На сході чисельністю населення відзначалися слободи Ясинувата і Макарівська, що знаходились при витоках Кривого Торця. Дехто вважає, що під кінець існування Нової Січі, остання стала центром одноіменної паланки, що стало наслідком подальшого росту чисельності населення паланки [1,17]. Згідно з підрахунками А.Бойко, крім слобід у паланці числилося не менше 300 зимівників. Найбільше їх знаходилось при витоках Кальміусу та Кривого Торця, по берегах р. Вовчої. Доказом цього може служити найбільша кількість сіл і слобід, що виникли по цих ріках після зруйнування царськими військами Січі та масової раздачі запорозьких земель в 1776-1782 рр. В період Нової Січі населення на Запорожжя приходило не лише з Гетьманщини й Слобідської України, але й з Правобережжя. Активне заселення східних окраїн запорозьких земель в середині ХVІІІ ст. призвело до зіткнень не тільки з донськими козаками, але й з адміністрацією Бахмутської провінцій, особливо це проявилось за полковника Грицька Гаркуші.

З початку 40-х рр. ХVІІІ ст. центром паланки виступає Кальміуська слобода. На кінець 60-х рр. вона представляла велике поселення, яке в зв'язку з загрозою нападу крймської орди наприкінці 1768 р. Кіш вирішив перевести на Самару. Однак жителі слободи, скаржачись на дефіцит кормів для худоби, що підкреслює поширення скотарства в цьому регіоні, відмовлялися переселятися на Самару, хоча адміністрація паланки на чолі з полковником Сидором Чалим переїхала на Самару й перевезла туди Свято-Миколаївську церкву. Проте поява в 1769 р. чотирьох слобід на Міусі дає підстави вважати, що частина мешканців Кальміуськоі слободи залишилась на місці і під натиском орди подалася на схід поселисшись поблизу відновлюваної Троїцької фортеці (Таганрог).

З Самари паланкова адміністрація на Кальміус повернулася в 1771 р. Кальміуським полковником Кіш призначив Петра Велігуру, який енергійно взявся за відновлення Кальміуської слободи. До неї була перевезена й церква. Уже в 1771 р. в ній згадується млин [8,145,3]. Академік Гільденштедт, який восени 1773 р. проїжджав через Кальміус зазначав, що в "форпості" на Кальміусі сидів полковник з 200 козаками [2,218]. Архівні документи дають підстави стверджувати, що при полковникові були осавул і писар та три їх заступники (сердюк, підосавул і підписар). Великий знавець запорозького козацтва Д.Яворницький писав, що паланкову адміністрацію складали "три пана і три підпанка" [9,286]. Зовнішньою ознакою достоїнства паланкового полковника був пернач, який він носив за поясом і міг ним до смерті побити козака, який провинився. Для ствердження документів, що виходили з-під пера паланкового писаря використовувалася паланкова печатка. У верхній її частині знаходилось зображення корони, під якою розміщалося зхрещення козацької шаблі зі стрілою, а під ними баський кінь з повернутою назад головою. По боках цього зображення у два рядки розташовувалася абривіатура "ППКП" (Паланкова печатка Кальміуської паланки). Все це свідчить, що в період Нової Січі функціонувала чітка структура як військової, так і адміністративної влади, яка турбувалася не лише про захист запорозьких "вольностей", але й про господарське їх освоєння.

Незважаючи на те, що в роки російсько-турецької війни 1768-1774 рр. запорожці, очолювані П.Калнишевським, надали велику допомогу російській армії, за що в 1772 р. останній отаман із старшиною отримали високі імперські нагороди, після успішного закінчення війни і переходу Криму за умовами Кючук-Кайнаджійського миру під протекторат Росії, Запорозька Січ стала непотрібною. Як свідчить маніфест Катерини ІІ, з яким вона звернулася до народів Росії, з приводу зруйнування Січі, козаки звинувачувалися в таких "преступлениях" проти імперії: І. Вимагали закріплення за ними здавна вживаних ними земель; 2. На цих землях вони селили втікачів з різних місць, збільшуючи таким чином чисельність населення в межах своїх "вольностей"; 3. Цим вони завдали шкоду на декілька сот тисяч карбованців поміщикам створеної фактично на запорозьких землях в 1765 р. Новоросійської губернії; 4. Самовласно стали присвоювати собі щойно відвойовані в Туреччини землі між Дніпром і Бугом; 5. Стали поширювати свої поселення на землі, що відносились до Війська Донського. Враховуючи все це "мы сочли себя обязанными перед Богом й перед Империею нашею и пред самим вобще человечеством разрушить Сечу Запорожскую и имя казаков от оной заимствованное. Вследствие того 4 июля нашим генерал-порутчиком Текелием с вверенными от нас войсками, занята Сечь Запорожская в совершенном порядке и полной тишине, без всякого от казаков сопротивления, потому что они не инако увидели приближение к ним войск, как уже повсеместно оными окружены были... Возвещая нашим верным и любезным подданньім все сии обстоятельства, можем Мы в то же время им объявить, что нет теперь более Сечи Запорожской в политическом ее уродстве, следовательно и казаков сего имени..." [6,683-685].

І хоча козаки не чинили опору російським військам, основна частина кошової старшини була арештована і відправлена в заслання. Останній кошовий, якому виповнилося 85 років був зісланий на Соловецькі острови, де і помер у 1803 р. Частина козаків, не бажаючи здаватися російським військам по підпільним рукавам Базавлука і Дніпра на чайках досягла Чорного моря, а з нього - Дунаю, де й заснувала Дунайську Січ (їх потомки ще й сьогодні живуть на територї Румунії), а деякі повернулися в 1828 р. в межі Росії і створили в районі нинішнього м.Бердянська Азовське козацтво, яке в 1864 р.переселили на Кубань. На місці запорозьких земель у тому ж 1775 р. царський уряд створив дві губернії (Новоросійську - на правому березі Дніпра й Азовську - на лівому).

Після зруйнування Січі уряд приступив до роздачі запорозьких земель, найбільше їх було роздано в 1776-1782 рр. Найлюдніші запорозькі поселення, при наявності згоди козаків, уряд переводив у розряд державних або військових. Козацькі зимівники разом з оточуючими їх землями були роздані в першу чергу місцевій адміністрації та військовим, поміщикам центральних російських губерній, що мали тісні зв'язки з царським двором, місцевій козацькій старшині, яка тісно співпрацювала з царським урядом; а частина пустих земель була відведена під поселення, бажаючим поселитися в цьому регіоні. Так, великі козацькі поселення по річці Вовчій Андріївкака і Олексіївка були перетворені в державні слободи (так вони називаються й сьогодні у Великоновоселківському районі), а на місці запорозьких зимівників при витоках Кальміусу потомок Ізюмського полковника Євдоким Шидловський організував два села, з яких одне назвав в честь сина - Олександрівкою, а друге за особливістю місцевості - Крутогорівкою (Олександрівка, як селище нині входить до складу Київського району м.Донецька, а на території Крутогорівки в основному розмістився Ворошилівський - Центральний район міста)

Найменш заселена південна частина паланки була відведена в 1779 р. під поселення греків, що погодились переселитися з Криму до Росії. Заселили греки на чолі з митрополитом Ігнатієм Кальміуську слободу влітку 1780 р. (тому в усіх джерелах кінця ХVІІІ ст. говориться, що Маріуполь засновано в 1780 р., а не, як стверджують більшість краєзнавців, посилаючись на грамоту Катерини ІІ, в 1779 р.). Грекам уряд передав 55 житлових будинків і Свято-Миколаївську церкву запорожців. Останніх перевели на р. Вовчу, де розпочалась розбудова м.Павлограду. Таким чином, на підставі джерел можна стверджувати, що Кальміуська паланка, як адміністративна, господарська і військова одиниця існувала в період Нової Січі.

Література і джерела:

1. Бойко А.В. Запорозький зимівник останньої чверті ХVІІІ ст.- Запоріжжя,

1995. - 53 с.

2. Дневник путешествия в Южную Россию академика Гильденштедта в 1773-1774 гг.// ЗООИД.- Одесса, 1892.- Т.II.- С.180-228.

3. История родного края.- Донецк, 1998.- 319 с.

4. Кабузан В.М. Заселение Новороссии в ХVІІІ - первой пол. XIX в.- М.,1976.- 306 с.

5. Пірко В. Заселення Степової України в ХVІ-ХVІІІ ст. - Донецьк, 1998.- 124 с.

6. Рігельман 0.І. Літописна оповідь про Малу Росію та її народ і козаків узагалі.- К.,1994.- 766 с.

7. Сухоруков В. Историческое описание Земли Войска Донского. - Новочеркасск, 1902.- 399 с.

8. Центральний державний історичний архів України в м.Києві.- Ф. 229, опис.1.

9. Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків. - К.,1990. - Т.І. - 581 с.

==========

НЕЗАКІНЧЕНИЙ АВТОПОРТРЕТ

( До публікації спогадів С.І. Ерастова )

Віктор Чумаченко, к.філолог. наук, Кубань

Степан Іванович Ерастов (1856 - 1933) сьогодні чи не сама значна "фігура замовчування" передреволюційної історії кубанського козацтва. У довіднику "Литературных і общественных деятелей Северного Кавказа" за 1909 р.(укладач Б.М.Городецький) його ім'я знаходиться в зовсім нечисленному ряду тих "суспільних діячів", хто вніс вагомий внесок в життя регіону. На щастя до нас дійшли деякі матеріали особистого архіву С.І.Ерастова, що дають право говорити про нього і як про людину з безперечним даром слова.

Цікава доля цього унікального архіву. Вірний і багаторічний друг Степана Івановича - Прокіп Понятенко, що розбирав літом 1933 р. папери, які залишилися після його смерті, виявив серед кореспонденцій декілька листів Михайла Могилянського. Той, в минулому відомий революціонер, в 20-30 -х рр. очолював Комісію зі створення Біографічного словника діячів України при Академії наук, порадив передати архів до Києва. Таким чином велика частина архіву Ерастова (листи, початі мемуари, уривки біографій діячів Кубані, незавершені драматичні і белетристичні твори - драма "Державність та Орфей", програми шевченківських вечорів) сьогодні зберігається в його іменному фонді в Інституті рукописів в Національній бібліотеці України ім. В.І. Вернадського.

Декілька років тому, досліджуючи ці скарби, я відкрив ряд невідомих до того фактів про культурне життя Кубані другої половини минулого і початку ХХ ст. Мене захопила ідея реконструювати задуманий С.І.Ерастовим рукопис спогадів і запропонувати її кубанським читачам. Знадобилося багато місяців копіткої праці, щоб прочитати вицвілий, місцями важко прочитуваний текст, зіставити фрагменти, прибрати повтори, нарешті, перекласти все на російську мову, бо написані спогади на чорноморському діалекті української мови. Редакція журналу "Родная Кубань" відібрала для публікації (1998, No 2) лише першу частину мемуарів, де розповідається про дитячі роки життя С.І.Ерастова. Роки студентства, революційна і суспільна діяльність цього видного суспільно-політичного українського діяча Кубані, "старого катеринодарця" залишилися поза кадром і вперше пропонуються для друку, що взяв на себе журнал "Схід". Пропонуючи цю унікальну роботу я повинен хоч би в загальних рисах змалювати весь життєвий шлях автора мемуарів.

Степан Іванович Ерастов народився в Катеринодарі 19 грудня 1856 р. За новим стилем це 1 січня 1857 р. Батьком його був священик Іоан Ерастов, великорос зі Ставропілля який велику частину життя прослужив "законопоучителем", в Катеринодарському Маріїнському інституті для благородних дівчат. Збереглися його чудові листи, адресовані сину Степану, що сидів в очікуванні етапу в петербургзькій в'язниці. Старовинний благообразний стиль, хороша російська мова. Мати - дочка військового старшини Кубанського козачого війська, з давнього роду Щербин. Козачка запорізької крові, що передала йому гени вільних синів дніпровських порогів. У кінці життя в тезах до власної біографії Степан Іванович лаконічно помітить: "Два роки в Катеринодарському повітовому училищі - не кінчив, 6 років в Ставропольській гімназії, не закінчив. 3 рок в Кубанській Військовій гімназії - закінчив з атестатом зрілості". У "Короткій автобіографії" розшифрує трохи детальніше: "У 6-му класі гімназії я вже мав щастя бути знайомим з ватажком революційного руху на півдні Росії Валер' яном Осинським (згодом повішеним у Києві), з народовольцем Гартманом, якому ми влаштовували на Кубані втечу, з пропагандистом Міщенко (Ю.М.Тищенко). Перший обшук був у мене, здається, в 1875 році, коли я був гімназистом. Жандармів тоді не було. Обшук проводив товариш прокурора з поліцією". Зрозуміло, що такі знайомства не проходили безслідно...

Про роки студентства в автобіографічному нарисі сказано ще більш стисло: "з 2-го курсу Київського університету був виключений за неблагонадійність і перебування зверх терміну за кордоном, а з 2-го курсу Сан-Петербургського університету був виключений з нагоди адміністративної висилки в Сибір". Київські враження Ерастова-Щербини - це прекрасний опис різдвяних колядок, влаштованих студентами університету "з добродійною метою". Це вечори і домашні вистави на квартирі видатного українського композитора Міколи Лисенка. Це участь в касі студентської взамоподопомоги, нелегальній спілці молодих українців "Кіш", захоплення народництвом. Між Києвом і Петербургом була поїздка в Женеву на поклін до філософа і революціонера - Михайла Петровича Драгоманова. Відновлення в Петербургському університеті не принесло бажаного диплома юриста, оскільки студент Ерастов не тільки не виправився, але і з подвоєною енергією взявся за суспільно-революційну діяльність. "Погорів" він на зберіганні нелегальної газети "Народна воля", розповсюдженні крамольних українських видань і участі в підпільному гуртку. У своєму щоденнику занотовано: "Арешт. Предварілка. Везуть із зупинками в Твері, Москві, Курську, Харкові. Клоповники. Написи в провінційних в'язницях. Добродушність вартових. Листи батька. У церкві - одиночки (влаштовано подібність одиночних камер - В.Ч.). Голуби. Шматочок неба. Гомін весни - радість. Почав боліти. На щастя, засудили і відвезли (у вересні 1883 р. - В.Ч.) в Москву. Пугачовська вежа. Карна партія. Баржою в Казань Волгою, на Пермь - Камою. Катеринбург. Тюмень. Омськ. В'язниця Достоєвського. Жандарми на трійках день і ніч. Акмолінськ. Степ. Верблюди. Киргизи. Бурани. Сніг...". "У засланні" - так буде називатися його автобіографічний, але свідомо написаний як художній твір - розповідь ("Літературно-науковий вісник", 1911, т. 53, No 2). Із заслання Ерастов повернеться в серпні 1886 р. А вже в 1888 р. його вишлють за межі області з нагоди приїзду на Кубань імператора Олександра III. Перебування в рідних місцях переконало Степана Івановича, що Кубань поки не дозріла для революційної боротьби. Більш привабливим в цьому плані здався Ростов, звідки його знову "вишлють на батьківщину".

Катеринодарську владу Ерастов здивував з перших кроків. Як водиться, над колишнім адміністративний засланим відразу ж втановили негласний поліцейський нагляд". А незабаром, 4 листопада 1892 р., в поліцейську дільницю з'явився сам піднаглядний з наполегливою вимогою пояснити "по якому праву". В історії місцевої охранки це був перший і останній подібний випадок, від якого начальство зовсім розгубилося. Негайно порушили службове розслідування, шукали "кто проболтался".

Вивчивши ситуацію Степан Іванович береться за об'єднання місцевих сил. Пересвідчившись, що інтелігенція місцевого (кубанського) походження "сіра, мало культурна, до духовних інтересів повністю байдужа", він вирішує залучити людей з інших країв і цілеспрямовано перетягує в Катеринодар і область десятки суспільно активних і талановитих людей, для яких підшукує відповідні вакансії. Козачого духу погодилися випробувати відомі українські письменники: В.Самійленко, М.Вороний і менш імениті: Я.Жарко, М.Доброскок, В.Потапенко, І.Ротар, Л.Мельников. Повернулися до рідних пенатів В. В. Скидан і Ф.А.Щербина. На допомогу останньому, який прийняв почесне замовлення на створення "Історії Кубанського козачого війська" з Полтави прибув виключений з семінарії юний Симон Петлюра. Одночасно С.І.Ерастов захоплено працює з молоддю. Справжнім придбанням для Чорноморської Громади став переїзд на Кубань видатного педагога А.А.Левітського. Особливо багато прихильників вдалося знайти в Кубанській вчительській семінарії. У числі перших до хати Ерастова постукалося двоє юних реалістів: Микола Рябовол (майбутній Президент Кубанської республіки) і Лукіан Бич (згодом голова Кубанського уряду). Їх виховання він доручив зачинателеві українського декаденства, що жив у нього на квартирі поету Міколі Вороному.

Як відомо, кількість згодом переростає в якість. У 1901 р. в Катеринодарі виникає місцеве відділення Української революційної партії, близької за своєю платформою до соціал-демократів, але з українськими національними особливостями. У 1906 р. в козачій столиці та інших населених пунктах області відкриваються 12 філій "Просвіти". Фундатором і лідером обох організацій був Ерастов (Щербина). 1892 - 1908 рр. в історію Кубані увійшли як золоте п' ятнадцятиліття, роки незвичайно швидкого духовного і культурного підйому нашого краю, що співпали з початком економічного буму в Росії і, зокрема, на її південних околицях. І рухали цей процес люди типу С.І.Ерастова, що дивно поєднували в собі два несумісних пафоси: творення і руйнування, що привело країну до вервечки нищівних революцій. У 1908 р., коли Ерастов перебрався на проживання в Новоросійськ, навколо нього закипіло суспільне життя і цього приморського міста.

...Але він так і не став "стровідсотковим" більшовиком. У 1904 р. РУП була перейменована на УСДРП, в складі якої Ерастов знаходився і після лютневої революції. Будучи вибраним за територіальним представництвом (від Кубані) в Українську Центральну Раду, Ерастов був близький до фракції українських есдеків. Після закінчення громадянської війни він був вже досить немолодою людиною, що клопоталася про персональну пенсію. На дозвіллі писав мемуари, що залишилися в чернетках, бо чим ближче країна наближалася до епохи "великого перелому", тим більше небезпечним ставало згадувати про свою дружбу з убитим в Парижі Петлюрою або про участь в Українській Центральній Раді. І проте він нічого не спалив, і навіть встиг опублікувати декілька уривків в українських академічних виданнях. Але, здається, справжній час для мемуарів Ерастова наступив лише сьогодні, коли ми перестали боятися своєї історії, правди про минуле.

==========

В "РЕВОЛЮЦІЙНІЙ УКРАЇНСЬКІЙ ПАРТІЇ"

(з мемуарів С.І.Ерастова-Щербини)

В.К. ЧУМАЧЕНКО, Кубань, 1999.

Генезис "Революційної Української партії" (РУП) треба віднести до кінця 1900 - початку 1901 р., бо, йдучи, як звичайно, назустріч всім революційним рухам в Україні, я до того часу, однак, нічого не чув про РУП, тоді як щорічно відвідував Київ і інші центри або для участі в таємних з'їздах українців або за літературою. Ініціаторами РУП треба вважати студента тоді (а потім професора) Дмитра Антоновича (прізвисько Муха) - сина відомого професора історії, студента Камінського, Володимира. Винниченка (тепер відомого письменника і політичного діяча), потім Кучерявенко Арк., Меленевського, Порша, Левка Мацієвича (знаменитого авіатора і професора), Міхновського А, Мартоса Бориса та інш. Першим місцем розташування РУП був Харків, де проживав Антонович і інш. і де українське студентство поповнювало ряди партії, а також Полтава, де партія придбавала багатьох адептів серед вихованців духовної семінарії. РУП безсумнівно сповідувала марксизм і на всіх виданнях її: журнали "Гасло", "Праця", брошури: "Дядько Дмитро", "Солдатики", "Павуки та мухи" і т.д. в надзаголовку стояв лозунг "Пролетарі усіх крїн єднайтеся". Крім того РУП була близькою до соціал-демократів Галичини. Але сказати, що РУП жила виключно суворо-класовими принципами, не можна. У РУП була і деяка частка народництва. Діячі її вийшли переважно з гущавини народу, це були або селянські діти, або діти різночинців, а особливо "поповщини", тобто елемент, що стоїть близько до сільського люду і що навіть пройнятий етнографічним романтизмом. До цього треба додати, що в той час і довго ще потім Російська соціал-демократія на чолі з Плєхановим (Жоржем), будучи великими централістами, визнавали лише єдину неподільну російську соціал-демократичну партію і ніяких намірів з боку українців "емансипуватися" і зорганізуватися самостійно не допускала абсолютно. Надалі такий стан привів до розколу серед українців. Більш гарячі і з більш розвиненими національними прагненнями (Антонович, Порш, Винниченко та ін.) утворили самостійну Українську соціал-демократичну партію, а деякі: Меленевський (Басок), Жук, Іжтуховський і інш. прилучилися під назвою "Спілка" до російської соціал-демократичної партії.

Я зав'язав відносини з РУП в 1901 р. До того часу і ні з ким було працювати, бо старі товариші були байдужі, а маленький наш радикальний гурток, що складався з Білобородова, Бича і мене, проіснував дуже недовго: обидва моїх товариша переїхали в Новоросійськ. Але в 1901 р. я познайомився з народним вчителем ст. Калужської Кузьмой Безкровним і з вчителем Епархіального училища Іваном Ротарем, про яких мені написали з Києва і які відразу стали близькими моїми друзями і спільниками. Це були неоцінимі працівники. Ротарь був великою розумовою силою і, маючи надзвичайно симпатичним характером, користувався великою увагою серед інтелігенції і учнівської молоді, особливо у вчительській семінарії, політичну мораль учнів якої він рішуче перетворював. Ім'я Івана Тимофейовича Ротаря в пам'яті учнів свято шанується і зараз. Безкровний же володів даром знаходити в гущавині народній революційно-настроєний елемент і прилучати його до політичної роботи. Я можу сказати, що значну частину співробітників (книгонош, агітаторів і різних виконавців) дав мені Кузьма Акимович. У тому ж 1901 р. до мене прийшла знайомитися група реалістів, з середовища яких Микола Рябовол став незабаром одним з найдіяльніших наших товаришів. З цією групою займався Микола Вороний, відомий україн, поет і соціал-демократ (який жив у мене на той час). Декілька раніше мені за допомогою друзів вдалося влаштувати на вакантну посаду інспектора народних училищ т. Ал.Авг. Левітського, "виписаного", так би мовити, для цього з Одеси. Левітський прилучився до нашої групи і робив великі послуги, оскільки користувався особливим авторитетом і впливом серед вчителів. У турботі про збільшення кадрів нашої партії я спеціально зайнявся перетягненням і влаштуванням на різних місцях діячів з України, особливо потерпілих за політику. Завдяки зв'язкам, а головне старанню мені вдалося багато що. І немало десятків хороших революціонерів для міста і станиць (народними вчителями) придбала тоді Кубанщина, бідна своєю радикальною інтелігенцією. Так в 1902 р. до мене приїхала і у мене ж поселилася ціла група (біля десяти чоловік) полтавців-семінаристів) виключених в тому році зі своєї семінарії за бунт і крамольну поведінку. Приїхали: Фідровський, Ткаченко, Петлюра, Корнієнко, Огородній, Бородиня та інш. Все це були даровиті люди, палкі революціонери, що рвуться в бій. Організація вийшла у нас сильна, і робота закипіла. Діяльність наша була дуже різноманітна. Крім нелегальної роботи: складання і друкування прокламацій-листівок, поширення літератури, пропаганди серед молоді і на околицях, роботи організаційної, ми брали участь у всіх, де могли мати користь для нашої справи, громадських організаціях: в "Товаристві витончених мистецтв", яке об'єднувало прогресивну інтелігенцію Катеринодару всіх напрямів, в "Товаристві прикажчиків", коли я був там головою, в "Товаристві любителів вивчення кубанської області", де ми між іншим демонстрували виписаного мною кобзаря Ткаченка, і в інших установах, а особливо в "Комітеті народної тверезості", який був, так би мовити, штабом нашим. Завдяки прогресивним переконанням і особистій порядності офіційного голови Комітету отамана Катеринодарського відділу генерала Савицького, який дивився крізь пальці на мої "крамольні діяння" і просив мене лише про одне: бути обережним, - при цій офіційній установі РУП розвинула велику революційну роботу. У чайній-читальні Комітету на Катеринінської вулиці були постійні збори "крамольного елемента", друкувалися відозви, зберігалася заборонена література, проживали неблагонамірені особистості, ховалася зброя та ін. Я, секретар Комітету, дійшов до такої зухвалості, що спалював буквально всю офіціозну, досить мерзотну літературу, що присилалася з Петербурга для поширення, а замість того чотири книгоноші мої: Крочик, Чечуга, Богдов (четвертого не пригадаю) були енергійними і відданими пропагандистами революційних ідей. З великою симпатією згадую їх милі, молоді обличчя... Крім української літератури я широко користувався і російською, ідейною, як наприклад, книжками: "Овод", "На рассвете" і ін. Мав два книжкових склади: один при Комітеті тверезості, інший - у себе в помешканні. Розповсюджували ми книги всілякими способами, при допомозі лотарей, роздачі "колядникам" тощо і особливо через чайні-читальні Комітету народної тверезості в станицях. Треба сказати, що і в станицях велася під сурдинку нелегальна робота. Взагалі антиурядова політика так захопила діячів при Комітеті, що і потім, коли я, за відсутністю часу, відмовився від служби в ньому, а на своє місце викликав з України більш обережного Я.В..Жарко (нині українського "байкаря", і поета), то напрям залишився таким же.

Робота наша була широка і різнопланова. Читалися реферати, бралася участь в газетах, демонстраціях, в організаторській роботі, в різних виступах, і самостійно, і з іншими групами. На той час почалися і процвітали щось на зразок Svirees politiques, згадується, по суботам, у представників прогресивної інтелігенції. Збиралися по черзі: у лікарів Рохліна, Робінсона, Ялового і інш. На цих нелегальних вечорах збиралися представники соціал-революціонерів, на чолі з Щирським (згодом лідер фракції соціал-революціонерів у 2-й державній Думі), есдеки на чолі з Мартиновською, Герусом, українці в особі Ротаря, Левитського, мене і інш., і взагалі, радикальна інтелігенція. Треба сказати, що на той час хоч диспути між різними політичними течіями і були, але ворожнечі і нетерпимості не помічалося. У всіх був загальний ворог. Так що, коли на катеринодарському горизонті з'явився Ал.Фл.Філіппов (відомий згодом чорносотенець і друг Распутіна) і запросив до участі в газеті, що проектувалася ним "Кубань" місцеву інтелігенцію, то на нараді з Філіпповим всі дружно поставилися до нього з недовір'ям і з достатньою холодністю, хоч потреба в друкарському органі відчувалася всіма. Правда Філіппов тоді в своїй газеті не "выражался", як потім, і ми пописали трошки у нього.

У 1903 р. сталася часткова невдача в нашій організації. У мене сиділо декілька членів партії, що готувалися виїхати в різні напрями для поширення наших прокламацій до козаків. Чекали ще Грицька (Ткаченка). Але ми його не дочекалися. Гарячий і сповнений молодої необережної відваги Грицько ніс під буркою загорнені в хустку приготовані до відправки прокламації і йшов мимо дому поліцмейстера Черніка, чого я неодноразово просив його уникати. Завдяки нещасному випадку згорток розв'язався, пакети розсипалися, на це звернув увагу (також випадково) поліцмейстер, що йшов позаду, і Ткаченко був затриманий. Жандарми так розгубилися, що кинулися з обшуками до абсолютно непричетних людей: до Щирського, який довго на мене за це гнівався, до ветеринарного лікаря Крутикова, чомусь до Апостолова. Правда тієї ж ночі був зроблений обшук у Петлюри і Понятенко, що жили в школі. У них був знайдений гектограф, сліди злочинної діяльності: обидва були арештовані. Понятенко був випущений скоро, а Петлюра просидів тривалий час і, звичайно, втратив місце вчителя. Треба визнати, що вища влада: начальник області і жандармський начальник - представлені були в той час досить добросердими типами, і не-то по ліності, не-то завдяки віянням часу ні звірств, ні особливого старання не виявляли. Серед громадськості так відверто говорили про мою причетність до цієї історії, що міський голова Чистяков публічно в Думі говорив мені, що вважає мене автором "відозви до козаків", а високопоставлені особи попереджали, що мені загрожує небезпека. Але очевидно час був упущений і мене не заторкнули. Тільки жандарм, полковник Воронов, коли я з'явився до нього з проханням про видачу мені арештованих на поруки, звичайно, відмовив і люто загрожував мені залученням до справи.

Але робота РУП не зупинялася. Кадри її діячів росли. З одного боку з серед розпропагованої молоді вчительської семінарії висувалися молоді працівники, з яких особливо пам'ятні мені Висоцький (вмер у Москві), Бобир-Вухановський, Скляр, Коцюба, Коробкін і багато інш.; з іншої - провінція давала самовідданих прозелітів, яких знаходив Кузьма Безкровний, - представник цікавої і сповненої опозиції сім'ї Безкровних на станції Лінійній. З цих адептів революції, що вийшли зі станиць із задоволенням згадую братів Займ, вчителів Гаркушу, Безуглого, Куліша і інших. А крім того до нас на Кубань безперервно прибували і нові сили: український поет Петро Ротарь (вмер від сухот), Маслов, Сашко Міхновський, Ганна Приходько, Людмила Петренко, Доброскок, Семешко, Здор - фахівець з друкарської справи і інші. Завдяки добрим стосункам з інспектором народних училищ Сушковим і директорами середньої школи, мені вдалося надати місця декільком народним вчителям і в середній школі. Тут я повинен пригадати з теплим почуттям про Ганну Івановну.Родіонову, яка, будучи раніше аполітичною, в цей час багато допомагала українцям і матеріально, і наданням притулку деяким, і приміщенням для зборів. Вона любила радикальну молодь і симпатизувала українській справі.

У 1903 р. я їздив за запрошенням на відкриття в Полтаві пам'ятника родоначальнику української літератури Івану Котляревському. Всеукраїнське торжество залучило масу українських діячів і разом з тим цілий вагон шпигунів з Москви. Торжество закінчилося, як відомо, демонстрацією і величезним скандалом, від якого губернатор поспішив втекти з театру. А міський голова - церемоніймейстер торжества, впав непритомним. Члени РУП брали (в цьому заході - ред.) діяльну участь.

Нелегальна робота вимагала великих витрат. Мені, тому хто вів відає фінансову частину, треба було ухитрятися у винаході шляхів поповнення нашої каси. Суспільство наше скупе і на добровільні пожертви не даровите (в цьому сенсі мало що змінилися й до сьогодні... - прим. ред.) Поборами своїми я став ненависний, особливо в очах дружин моїх товаришів. Між багатьма хитрощами я згадую угоди мої з різними артистами і лекторами, яким я організовував концерти і вечори, а за труд і поширення квитків (мобілізувалися панночки і дами) - відраховував в нашу касу половину збору. Принаймні, фінансово Кубанська РУП відчувалася так непогано, що я міг тоді (в 1904 р.) посилати порядні суми і в Київ, до центру партії. Мали свою друкарню. Але до цього часу багато хто виїхав, активних членів було недостатньо. Я наполегливо бомбардував Київ про відрядження солідних працівників. І центр прислав на час для інформації і підтримки т. Порша. Мыкола Порш зробив цілий переворот. Він володів сильною ерудицією, виступив на декількох великих зборах з програмною промовою - саме тут ми дізналися, що РУП не існує, а перейменована в УСДРП є самостійною, незалежною від росіян партією. Російських соціал-демократів ця декларація засмутила, оскільки в РУП вони бачили всеже деяку частку народницької психології. Есдеки ж, хоч і поставилися негативно до "відокремлення і самостійності" нової партії, але все ж не могли не бачити в нас друзів. До того ж УСДРП не ділилася на фракції: більшовиків і меншовиків, - ідеологічно примикала до більшовизму, а катеринодарська група російської соціал-демократії була більше більшовистською.

Приблизно біля того ж часу стався розкол і серед українців, про що я згадав вище і виділилася "Спілка". Ми стали філією УСДРП на Кубанщині.

На виступах Порша і на "нарядах" з ним вже не міг бути присутнім наш товариш І. Ротарь. Він давно вже лежав тяжко хворим, а 2 березня 1905 р. Івана Тимофійовича не стало. Смерть його була найбільшим нещастям для партії, в якій він був незамінний, і для нас його друзів, бо в житті рідко зустрічаються з такою прекрасною душею люди. Похорони Ротаря влаштовані офіційно учбовим закладом, де небіжчик був викладачем, несподівано для нього, перетворилися в грандіозну політичну демонстрацію з червоними стрічками на вінках, революційними написами, запальними мовами. Крім українців - однодумців Ротаря, в останніх знаках поваги і скорботи взяли участь всі революційні групи, інтелігенція і маси молоді. Поліція силилась паралізувати червоний настрій, а начальство Єпархіального училища вважало за краще відвести ряди своїх вихованиць назад в стіни закладу. На могилі українською поетесою Супруненко і поетом Ж. (який розсудливо доручив читання іншому) були прочитані їх вірші, присвячені покійному, а Бобир-Вухановський, Доброскок і інш. гаряче закликали молодь слідувати дорогою вмерлого вчителя. Назад поверталися натовпом з революційними піснями, а поліцейместер Чернік йшов поряд і добросердо умовляв: "Ну, досить... діти. Досить... Підемо вже додому..." Полковник жандармський Воронов під час траурного ходу їхав позаду в трамваї і спостерігав те, що відбувається, але не втручався.

По від'їзду Порша я знов настійно вимагав від Києва прислати співробітників. І згодом приїхав Павло Мохер з тов. Роговим, а потім учителька у 2-у жіночу гімназію Чайковська. Це були цінні працівники.

Революція йшла credendo і вийшла на вулицю. Демонстрації йшли за демонстраціями. Настав час сутичок. Почалися часті страйки, що закінчилися знаменитим залізничним страйком по всій Росії. На противагу 1 травня 1905 р. в Катеринодарі відкрився союз істинно-російського народу. Опозиційна література приймає різкий тон. У країні виявляються анархічні елементи. Анархісти різних найменувань: комуністи, індивідуалісти і інш. - розвивають інтенсивну діяльність, грабують купців. Експропріацій різночасно зазнали купці: Кононенко, Коваленко, Нейберг, Данько, Оснач і багато інших. Купці в масі були так тероризовані, що бесумовно виконували обкладення і потім при зустрічах на вулиці із знайомим таким чином анархістом люб'язно кланялися, не подумуючи про видачу, бо боялися. За опір купців убивали, як наприклад Данька, Стеценка.

Демонстрації проходили з великим підйомом і прагненням до озброєного опору. 4 жовтня 1905 р. натовпом демонстрантів був розгромлений збройовий магазин Буренкова і Болтенкова на Червоній вулиці, була спроба розгрому магазину Ігнатової. У військових частинах також йшла пропаганда, особливо між артилеристами і солдатами Анапського (місцевого) батальйону.

...Настало 17 жовтня. Повідомлення про "даровані" нам політичні права і свободи ми отримали 18 жовтня, і населення, тріумфуючи, висипало на вулицю. Більш солідна частина попрямувала до собору, де по заповіту батьків відслужили, як годиться, подячний молебень, як якби з нагоди "позбавлення від мору". Радикальний елемент з молоддю демонстративно рушив до Міського саду на мітинг, заходячи по шляху до учбових закладів, правда, іноді без всякого успіху. Жіночий Інститут і Єпархіальне училище не подавали ніяких ознак життя, міцно, відгороджені від нас за товстими замкненими дверми. Я з товаришем - українцем йшов з молоддю, а позаду для порядку тягнувся поліцеймейстер Чернік з приставом і парою городових, мовчки і навіть з приємною усмішкою він привітався зі мною, кажучи щось на зразок: "ось нарешті і наша взяла". У Міському саду виступало багато ораторів. Тон мови був в більшості гостро-революційний, але ніхто не зачіпав вінценосця. І тільки різкий гімназист Лазар Міхельс виявив деяку "маленьку нетактовність", висловивши бажання бачити помазанника нашого повішеним на ліхтарний стовп. Цією фразою чорна сотня виправдовувала потім свої погроми. Почалося з зіткнення нашої демонстрації з контрдемонстрацією монархістів на Червоній вулиці. Монархісти йшли під головуванням фотографа Сумовського, агента охранки Котляровського, прикажчика Петрова і інш. і в супроводі загону кінних козаків. Закінчилося погромом будинку найпопулярнішого в місті лікаря А.Я.Рохліна... На службі колеги мої по правлінню стурбовано просили мене не відвідувати деякий час банк, де я служив бо мають відомості, що чорна сотня має намір нагрянути і викинути мене з другого поверху на бруківку. Довелося піти. Я сховав свою сім'ю по квартирах трохи більш або менш благонадійних знайомих, замкнув наглухо квартиру і ворота і сам на деякий час сховався. Чорна сотня три рази підходила до моєї квартири, але, бачачи все наглухо замкненим, здавалася на вмовляння сусідів, йшла без ексцесів. Більшу увагу свою вона звернула на базарні лавки, причому у підрозділі погромників я помітив двох відомих мені агентів поліції, які піддавали жару натовпу. Настав тривожний час. Чорна сотня відчувала себе основною панівною силою. У нас на всякий випадок було заховано трохи зброї. Тепер потреба в ній була очевидною. Була організована бойова дружина спочатку з українців, потім прилучилися і росіяни. І коли я став приходити додому на ночівлю (небезпечно було кидати квартиру без нагляду), то кожний вечір в мене було декілька дружинників, озброєних револьверами, які і залишалися ночувати. Істинно-росіяни проте не відмічалися сміливістю. Агенти охранки задумали було провокувати і нашу чайну-читальню. Стало неспокійно. Елемент в чайних був для цього відповідним. Але з'явилися з місцевого батальйону декілька озброєних солдат за своїм почином, розставили в чайній караули і "барашкові коміри" чорносотенців вмить зникли.

Було ясно: цар розкаювався в своїй слабкості і подумував, як би обманути народ, анулювати свої обіцянки свобод. І бунтівний дух суспільства російської демократії, революційні виступи, страйки продовжувалися. У кінці 1905 р. в Катеринодарі були страйки торгово-службовців, поштовиків, кондитерських робочих, а 8 грудня вибухнув грізний всеросійський залізничний страйк. Країна заціпеніла. А уряд тримався треповських прийомів. По вулицях Катеринодару скакали риссю мобілізовані козаки і добровольці-козаки, розганяли нагайками "зборища" і часто "забавлялися", стріляючи з гвинтівок вздовж вулиць по народу, що розбігається в жасі.

У 1906 р. члени кубанської організації УСДРП, яких називали скорочено "українці", бо більш праві елементи українства не виявляли самостійності і підтримували тільки нас, працювали спільно з іншими організаціями. Боротьба йшла загальним фронтом, і ділити не було чого. Правда, росіяни, соціал-демократи підлили деяку "ложку дьогтю", зажадавши для себе два місця з п'яти виборщиків в 1-у державну думу від Катеринодару, в той час як всі інші течії представлялися одним кандидатом. Довго йшли запеклі дебати. Переконати російських соціал-.демократів в несправедливості їх домагань не представлялася можливим. Інцендент вичерпаний був тим, що я зняв свою кандидатуру, як українець, на користь А.Ялового, кандидата трудової безпартійної групи, який міг представляти і українців. Беручи участь, як виборщик, у виборах депутатів Державної думи 2-го скликання, я голосував з есдеками.

У 1906 р. введена надзвичайна охорона, а 30 жовтня військове положення. Але революція не слабшала. Стався бунт Урупського козачого полку, що налякало вище начальство в ст. Гіагінській, проте, швидко і суворо ліквідований. 1906 і 1907 рр. ознаменувалися особливо інтенсивною діяльністю з боку різного найменування анархістів. Було багато експропріацій і вбивств. Були убиті: поліцейські чини Журавель, Боняк, отаман відділу Кравченко, пристав Величко та інші. 21-го вересня в 9 год. ранку на Червоній вулиці був застрелений управитель канцелярії начальника області Руденко, і вбивця сховався. Це вбивство було зроблене есерами, оскільки Руденко був представником охранки і завідував придушенням революції.

З анархістами Катеринодару ні знайомств, ні ділових відносин я не мав. Мене не захоплювало ні їх своєрідне, так відмінне від вчення Прудона, Реклю, Кропоткіна, розуміння анархізму, ні їх особистий склад; але яскравій і часом відчайдушній сміливості їх заперечувати не можна. Теорія у анархістів якось була на задньому плані, а колишній народний вчитель Кутасов, що стояв, здається, навіть начолі групи виявився згодом провокатором і зрадником своїх же товаришів. Але в справі деморалізації і розладу урядового організму анархісти свою роль відіграли.

У половині 1906 р. після довгих і безплідних до того часу турбот мені вдалося у відсутності Руденко і начальника області, якого замінював тоді Бабич, добитися дозволу статуту "Кубанського просвітного товариства". Організації і роботі в цьому Товаристві я віддався цілком. І наша "Просвіта" розвинула швидку і енергійну діяльність, об'єднавши українство не тільки Катеринодару, але і області. У статуті я фуксом провів право відкриття філій без необхідності на те особливих дозволів і, незважаючи на протести Руденко, широко користувався цим правом. У станицях стали відкривалися відділення нашої "Просвіти", об'єднуючи активні елементи лівого напряму, а деякі філії відразу зголосилися як осередки соц-демократизму.

Йшло активне поширення літератури. У Катеринодарі наше Товариство влаштувало грандіозне вшановування дня Т.Г.Шевченка ("Роковини"), ставило спектаклі, концерти, національно-етнографічні вечори, такі, як "Ялинка", "Свят-Вечір" тощо, і організувало грандіозну "Гулянку" в міському саду... "Просвіта" володіла достатнім інвентарем, спорудила 2 книжкових кіоски. Робота йшла дружно. Нас оточувала велика кількість молоді. У правлінні працювали такі сильні суспільні працівники, як С.Долгополов, нотаріуси Глоба-Михайленко і Яловий (гласні думи), інші. Звичайно, ухил наш у бік нелегальної роботи не обіцяв довгого життя, але "никодими" своєчасно сповіщали про небезпеку, і "Просвіта" загинула тільки тоді, коли цьому посприяло декілька "землячків" з досить низькою політичною мораллю. ...Один "землячок", на ім'я Філатов, будучи чиновником канцелярії начальника області, заявився в наш кіоск, що на Червоній вулиці, і зробив "вилучення" тючка недозволених книг, що був там і представив їх в Жандармське управління. З чуток, навіть жандарми не чекали такого "добровольческого" подвигу. У 1908 р. "Просвітнє Товаріство" було закрито, а я, як голова його, був відданий до суду Новочеркасської судової палати. У цей час я вже був у Новоросійську, куди переїхав на постійне проживання літом 1908 р. Зроблений у мене обшук не дав нових матеріалів. І найлютіший з викорінювателів крамоли голова палати Холодовський присудив мене до шести місяців "фортеці", яку я і відбув у Новросійській в'язниці.

Згодом у Новоросійську я почав роботу з іншими людьми і на новому ґрунті...

==========

ДО ІСТОРІЇ ВІДРОДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО КОЗАЦТВА НА ДОНЕЧЧИНІ

Вадим Задунайський

Микола Пантелюк

ВСТУП

Минає 10 років з початку організаційного відродження Українського Козацтва на Донеччині. Перед коротким оглядом подій, що мали місце протягом цих 10 років, потрібно визначити декілька важливих факторів, котрі вплинули на процес відродження.

По-перше, відродження на Донеччині в 1989 р. започаткувало молоде покоління, що прагнуло творити відновлене українське козацтво на засадах поєднання патріотизму з традиціями романтичного козацько-лицарського братства. Старше покоління звернулося до ідеї відродження козацтва дещо пізніше (1990 р.), але не увійшло до складу молодіжного Донецького куреня, а розпочало творення самостійної структури. Окрім психологічного фактору на це рішення вплинуло і дещо інше визначення того, чим має стати відновлене Українське Козацтво. На думку старшого покоління Козацький рух мав відроджуватись як патріотичне громадське об'єднання з використанням стародавньої атрибутики, але водночас значною мірою позбавленим романтично-лицарського ідеалістичного спрямування, на якому наголошувало молодіжне крило козацтва. Такий стан речей призводив до тривалого непорозуміння, особливо в організаційно-структурному питанні, що значно послабило можливості співпраці.

Другим фактором, що значно вплинув на розвиток козацького руху як на Донеччині, так і в цілому в Україні, було зосередження головної уваги всіх національно-патріотичних сил протягом 1989-1991 рр. на виборенні Незалежності. Всі інші проблеми козацького відродження залишались поза глибоким вивченням і аналізом з боку провідників як на місцевому рівні, так і в Києві. Такий стан речей з одного боку цементував всі осередки Українського Козацтва і був певним випробовуванням сміливості та відданості українській справі. З іншого боку це призводило до відкладання найважливіших питань щодо пріоритетності ідеї козацько-лицарського духовного та організаційного відродження і пошуку можливостей забезпечити матеріальну базу для подальшого становлення козацьких структур в Україні. Саме тому після виборення Незалежності України, Українське Козацтво опинилось не підготовленим до розбудови в нових умовах політичного та суспільно-економічного життя. До речі, подібні проблеми в цей час переживали всі національно-патріотичні рухи і організації. Труднощі посилились глибокою соціально-економічною кризою 1992-1995 рр. в Україні.

Поєднання складних соціально-економічних і політичних умов життя в Україні з невизначенністю пріоритетів розвитку українського козацького руху мали величезний вплив на становлення Українського Козацтва в період боротьби за Незалежність. Це і є третім специфічним фактором, що вплинув на процес відродження Українського Козацтва за новітньої доби.

Поступово сформуватися чотири основних підходи щодо пріоритетності в процесі відродження та становлення козацтва:

1. Пошук духовної спорідненості з козацько-лицарськими традиціями минувшини і відповідно пріоритетність ідеї духовного лицарства;

2. Спроба зробити з Українського Козацтва певну політичну силу для ведення партійно-політичної боротьби;

3. За допомогою козацьких структур займатися підприємницькою діяльністю задля забезпечення особистого добробуту та добробуту козацької громади;

4. Пов'язати Українське Козацтво з діяльністю державних оборонних та правоохоронних структур з метою їхнього підсилення і внаслідок цього отримання можливостей матеріального забезпечення.

Попри певні спроби до сьогодні так і не відбулося об'єднання зусиль прибічників тієї чи іншої позиції, хоча і декларувалися весь час ідеї порозуміння і визначення пріоритетів. Саме тому козацькі структури відзначились нетривкістю і відсутністю реальної солідарності. І в першу чергу виявився брак єдиного порозуміння того, хто ж такий український козак сьогодні:

будь-який патріот України;

ділова людина, що матеріально забезпечує себе і козацьку громаду; український військовик;

український лицар духу і честі, а вже потім підприємець, воїн чи політик.

До речі, в цьому питанні також маємо лише декларації і зовсім мало реальних кроків. За таких умов відбувається розмивання патріотичного козацько-лицарського середовища і відчуття єдності. Цим скористались деякі політичні сили і з 1994 року розпочався процес створення альтернативних козацтв (досі ще не вдалося зареєструвати загальноукраїнське "паралельне" козацтво, але на місцевому рівні їх вже вистачає). Головне спрямування діяльності цих структур пов'язане з охоронними фінансово-торгівельними та церковно-політичними діями, що орієнтуються на ліві проросійські сили. Існування таких "козацтв" стало ще одним децентралізуючим негативним фактором у становленні Українського Козацтва в 2-й половині 90-х років.

Саме через вплив вище зазначених факторів у кінці 90-х років дедалі пріорітетнішою стає фінансово-господарська діяльність під патронатом і "дахом" українських Козацьких структур (цю лінію підтримують підприємці, які почали активно працювати з козацькими структурами). Одночасно через зміни тенденцій державного будівництва набуває впливу позиція щодо введення Українського Козацтва під державні бюджетні структури оборонного та правооборонного спрямування (прибічниками цього напрямку є головним чином колишні військовослужбовці, які активно залучаються до козацтва). Це цілком зрозуміло і деякою мірою необхідно, але за умови відсутності внутрішньої єдності і спільного розуміння, чим має бути Українське Козацтво, такі тенденції багатовекторності спроможні послабити власне козацькі відбудовчі сили, що прагнуть не дублювати ті чи інші силові або підприємницькі структури, а створити історично виправдане сьогоденням і об'єктивно та логічно пов'язане духовною спорідненістю з традиціями козацького лицарства в минулому, Українське Козацтва на козацько-лицарських засадах.

ПРЕДТЕЧА

Відродженню Українського Козацтва у вигляді офіційної загальноукраїнської громадської організації передував процес поглиблення зацікавлень козацькими старожитностями та відчуття особистого зв'язку з давніми козацькими традиціями. Закономірним виявилося те, що ініціювали інтерес до козацького минулого ті, хто належав до стародавніх козацьких родів. Вперше на Донеччині ідея відродити на власному прикладі давні козацькі традиції зародилася 30 серпня 1984 р. під час зустрічі першокурсників історичного факультету Донецького державного університету Д.Білого та В.Задунайського - нащадків давніх козацьких родів, в котрих дбайливо зберігалась пам'ять про славних пращурів (можливо, це й спонукало обрати фах історика). Створивши неофіційне козацьке земляцтво, молоді козаки займались дослідженням історії козацтва та пропагуванням звичаїв і традицій. Ця аматорська діяльність сприяла пробудженню зацікавлень козацькою проблематикою серед студентів історичного факультету. На 1986 р. внаслідок такого пропагування з майже 80 хлопців — студентів істфаку визнавали своє козацьке походження понад 20 чоловік.

Процес організаційного відродження Українського Козацтва на Донеччині було розпочато 28 жовтня 1989 р. В цей пам'ятний день історики Д. Білий, В. Задунайський та А.Корнев заснували на історичному факультеті ДонДУ молодіжне об'єднання "Донецьке історико-етнографічне товариство "Курінь". Першим головою "Куріня" став Д. Білий. У складі Товариства діяло 3 секції:

науково-історична (очолив отаман Д. Білий);

козацька (на чолі стояв осавул В. Задунайський);

фольклорно-етнографічна (очолена Л. Пришляк).

Власне козацька секція (згодом "Донецький Курінь") була першою спробою відродження козацького руху на Сході України. Курінні козаки досліджували маловідомі та заборонені тоді сторінки історії українського козацтва, відроджували та пропагували козацькі традиції і бойове мистецтво. В 1990 р. було здійснено кілька походів-експедицій по Донеччині, до Києва і Львова. А в серпні 1990 р. делегація "Куреня" взяла участь у святкуванні 500 річчя Українського Козацтва, під час якого прийняли участь у підготовчій нараді та висвяті на могилі кошового І.Сірка.

Святкуванні 500 річчя Українського Козацтва було по суті масштабною спробою активізації козацького руху по всій Україні. На Донеччині крім "Куреня" за цю роботу взялося Донецьке обласне Товариство української мови ім. Т.Шевченка (голова - В.Білецький). Дякуючи хорошо поставленій роботі в мас-медіа, залученню спонсорів (один з них - український Фонд культури) ДонТУМ вдалося зорганізувати цільову групу донеччан для поїздки-експедиції на терени останньої Січі (с.Капулівка Дніпропетровської обл.) числом близько 300 чол, до складу якої входили і артисти-професіонали та аматори (30 чол.), що представили Донбас козацькою піснею, танцем. В складі донецької делегації на Січі були преставники різних прошарків - робітники, інтелігенція з Донецька, Ясинуватої, Маріуполя, Горлівки, Макіївки, а також профспілкових і молодіжних організацій міст Дзержинська та Жданівки. Власне, це було перше масове зацікавлення донеччан українським козацтвом. Донеччани взяли участь в цілому ряді заходів: науковій конференції з історії Запорожської Січі в Нікополі (3 серпня 1990 р.), насипанні "Могили Пам' яті", відкритті на ній пам' ятного Хреста, Козацькому Колі, в ході Запоріжжям тощо. На жаль спроба В.Білецького створити вже в козацькому таборі поблизу с.Капулівки першого Козацького реєстру сучасних донецьких козаків не вдалася, очевидно в силу того, що козацька акція-90 була тільки епізодом різнопланової роботи ДонТУМ, а окрема група майбутньої Кальміуської паланки ще тільки формувалася, зокрема, в надрах цього Товариства. Влітку-восени 1990 р. за ініціативою обласного ТУМу імені Т.Г.Шевченка та обласного відділення РУХу розпочалось формування донецької сотні Українського Козацтва в основному із представників старшого віку на чолі з А.Бондаренком.

ПЕРШІ КОЗАЦЬКІ ОРГАНІЗАЦІЇ: СТАНОВЛЕННЯ І ДІЯЛЬНІСТЬ

12-13 вересня 1990 р. в Києві відбулось створення всеукраїнської громадської організації "Українське Козацтво", де "Донецький Курінь" від Донецької області став засновником цієї організації. Першим Головним Отаманом (посади Гетьмана тоді ще не існувало в організації "Українське Козацтво") став Київський отаман О.Починок. До складу Малої Ради (Ради Отаманів) було обрано від Донеччини В.Задунайського, якого і призначили Отаманом Донеччини.

В листопаді-грудні 1990 р. після підготовчої роботи на базі Донецької сотні було розпочато роботу по створенню обласної структури "Кальміуська Паланка". На жаль А.Бондаренко та його оточення не залучили до цієї реогранізації "Донецькій Курінь" і Отамана Донеччини В.Задунайського, що призвело до прикрого непорозуміння і тривалих прохолодних відносин (до речі, в складі Українського Козацтва ці дві структури також були зареєстровані окремо і мали рівний статус).Впродовж 1991 р. "Донецький Курінь" гуртував молодь у козацько-просвітницькому та спортивно-козацькому напрямках. Було здійснено кілька просвітницько-дослідницьких виїздів по Донеччині, Дніпропетровщині та Київщині. Відбувались виступи на місцевому та загальноукраїнському радіо і телебаченні. В цей час "Кальміуська Паланка" також займалась просвітницькою діяльністю і значну увагу приділяла створенню осередків (куренів) на Донеччині.

Обидві структури взяли активну участь у підготовці та проведенні Референдуму та перших виборів Президента України 1 грудня 1991 р. В червні 1992 р. ДонТУМ, донецька організація РУХу та "Кальміуська Паланка" здійснили масштабний рейд "Козацькими шляхами", виконавши 3-и регіональних історико-просвітницькі походи: "Захід" - на Селидове; "Північ" - за маршрутом "Донецьк-Костянтинівка-Дружківка-Слов' янськ-Слов' яногірськ-Прелесне", "Схід" - за маршрутом "Донецьк-Макіївка-Харцизськ-Шахтарськ-Торез-Сніжне-Савур-могила" та організувавши Свято козацької слави в Маріуполі.

В 1992 р. "Донецький Курінь" і "Кальміуська Паланка" почали взаємно наближатись. Так, представники обох структур взяли найактивнішу участь у підготовці та проведенні кінного переходу "Україна - Дон - Кубань", що був присвячений святу 200-річчя переселення запорожців на Кубань. Перехід Українського Козацтва очолив Головний Отаман Є. Петренко, похідним отаманом було призначено донецького сотника О. Невольниченка, а хорунжим донецького козака Г. Швидкого. Представники Донеччини фактично виявились найбільш дієздатною і дисциплінованою частиною учасників кінного переходу. Поряд із цим, отамани В. Задунайський та Д. Білий здійснили перший по чорноморським станицям Кубані і зустрілися з козаками-кіннотниками на Тамані, де спільно відсвяткували 200-річчя переселення запорожців. Саме на Тамані козаки Донецького Куреня і Кальміуської Паланки дійшли згоди про потребу єднатись.

Об'єднання відбулось у вересні 1992 р. на спільній Великій Раді. Замість А.Богдаренка паланковим отаманом було обрано В.Нагайця, В.Задунайського обрали паланковим осавулом, а Д.Білий став паланковим хорунжим. Основним осередком "Кальміуської Паланки" став "Донецький Курінь", об'єднаний з донецькою сотнею, котрий очолив паланковий осавул В.Задунайський. На Великій Раді Українського Козацтва делегація "Кальміуської Паланки" відрізнялася дисципліною і активністю, але через загальну невизначеність пріоритетів розвитку використати свій потенціал у повній мірі не змогла. В листопаді-грудні 1992 р. паланковий осавул В.Задунайський, призначений Головним Отаманом Є.Петренком головою всеукраїнської козацької комісії з питань розробки сучасного козацького однострою, разом з паланковим обозним С.Коцюбою на основі рішень комісії та Великої Ради створили три варіанти козацького однострою (що було, власне першою серйозною спробою в цій галузі). Отже, "Кальміуська Паланка" першою започаткувала сучасний козацький однострій.

Але попри ці успіхи в 1993 р. "Кальміуська Паланка" як і інші області козацькі осередки переживала складні часи. Попереднє піднесення змінилось розчаруванням у можливостях швидкої реалізації козацької ідеї, ще й соціально-економічні негаразди значно ускладнили стан справ. Тобто, потрібно було визначити чіткі пріоритети в розбудові козацького руху за нових умов політичного та соціально-економічного життя. Ніша національно-демократичних рухів була перенасичена різноманітними партіями. Ідея захисту незалежності України не могла бути єдиною для козацького руху, котрий мав ще приділяти увагу духовно-етичному гартуванню своїх членів та шукати засобів для покращення свого матеріального становища. Поруч з цими труднощами "Кальміуська Паланка" намагалась утримуватися "на плаву".

Весною-літом 1993 р. було проведено підготовку, а в липні під проводом паланкового осавула В.Задунайського зорганізовано І-й Козацький вишкільний табір на Донеччині при підтримці донецької дивізії НГУ. На жаль, з шести куренів паланки (Донецький — отаман В.Задунайський; Маріупольський — отаман В.Захаров; Торецька сотня (м. Краматорськ) — отаман В.Болотний; Селідівський — отаман С. Ш елях; Слов'янський — отаман В.Білокопитов та Дружківська сотня — отаман В. Марко) тільки Донецький Курінь виконав прийняте на паланковій раді рішення і надіслав відповідний загін козаків. Попри ці негаразди табір було проведено, але така ситуація тільки підтвердила глибинну кризу та недієздатність обласної організації. Паланковий отаман В.Нагаєць фактично ніяк не відреагував на такий факт занепаду дієздатності та дисципліни. У вересні 1993 р. на паланковій раді тільки Донецький курінь опинився в опозиції до курсу В.Нагайця, котрого було обрано отаманом на другий термін.

Впродовж осені 1993 р - зими-літа 1994 р. внаслідок поступової дезорганізації обласної структури залишилась лише одна царина, де зберігалася деяка активність. Нею були звязки з козацькими осередками в Україні і за її межами. Завдяки діяльності Головного Отамана Є.Петренко та паланкового драгомана Д.Білого при підтримці Донецького Куреня і проводу "Кальміуської Паланки" відбулось декілька зустрічей між проводом Українського Козацтва та Великого Війська Донського і Кубанського Козацького Війська. Налагоджені в попередні часи зв' язки давали можливість не тільки підняти авторитет Українського Козацтва, але і сприяти зняттю напруги навколо питання участі донських і кубанських козаків у заворушеннях Придністров'я та складних проблемах протистояння в Криму. Останній спалах такої активності припав на червень 1994 р., коли делегація "Кальміуської Паланки" у складі В.Нагайця, С.Коцюби, Д.Білого, В.Задунайського та В.Заруцького підтримали урочисті святкування з приводу заснування запорожцями станиць на Кубані. Під час цих візитів не тільки відбувались урочисті події, але і надавалась моральна підтримка нашим братам-чорноморцям. В значній мірі це було підтримано всеукраїнським товариством "Україна" по зв 'язкам з українцями за межами України. Значення цих дій є дуже суттєвим, бо за умови суцільної русифікації українців на їхніх етнічних землях, що опинились у складі РФ, тільки громадські організації і зокрема Українське Козацтво виявились спроможними підтримати своїх співвітчизників і порушити питання про дискримінацію українців в РФ. Це питання для України є питанням геополітики і нехтувати їм для незалежної держави є неприпустимим.

В липні-вересні 1994 р. керівництво паланки остаточно втратило ініціативу, а паланковий отаман взагалі фактично кинув структуру на призволяще. Саме тому під час виборчої кампанії 1994 р. тільки Донецький курінь зміг прийняти посильну участь. Ситуація ускладнилась в вересні 1994 р., коли через відсутність паланкового отамана справу проведення Ради Паланки за ініціативою В.Задунайського, змушений був взяти на себе Донецький курінь при підтримці паланкового судді І.Козловського, паланкового драгомана Д. Білого та паланкового обозного С. Коцюби. Новим паланковим отаманом одноголосно було обрано В.Задунайського (з 6 куренів відсутні були Селідівська та Дружківська сотня, котра фактично самоліквідувалась через недієздатність), що засвідчило підтримку на активізацію козацького життя та спроб реформувати деякі його слабкі сторони.

Зусиллями паланкової старшини було нормалізовано ситуацію в Маріуполі, де окрім маріупольського куреня розпочав свою діяльність приазовський курінь. В спробах посилити дисципліну та дієздатність паланкових структур найактивнішу участь взяв наказаний паланковий осавул Р.Артюх.

Водночас, на історико-просвітницькому та культурологічному терені безпосередньо пов' язаному з козацтвом в 1994 р. відбувся певний прорив. Саме так слід розцінювати започаткування в Донецьку з січня 1994 р. щомісячної газети "Козацький край" (як додатка до "Східного часопису". До складу редколегії увійшли В.Білецький (редактор перших 6-ти чисел), М.Тищенко, Ст.Бліднов та голова Товариства української культури Кубані М.Тарнавський. Газета виходила регулярно протягом 1994-го і частини 1995 років, вміщувала матеріали з козацького життя (історія і сучасність) Східної України, Кубані, Північного Кавказу, Донщини, відповідно розповсюджувалася (на Донеччині - підписне видання) на цій території і мала свою авторуту (від Донеччини часто виступали науковці В.Оліфіренко, В.Пірко) на цих землях. Наклад в 2500 прим. задовольняв потреби козацьких громад. Крім того, зусиллями паланкової старшини та козаків-науковців Донецького куреня було підготовлено низку радіопередач і виступів на обласному радіотелебаченні з історії та сьогодення українського козацького руху.

Значну увагу в цей час було приділено запровадженню єдиних одностроїв та єдиної рангової посадової системи. До цього кроку призвела недієздатність генканцелярії Українського Козацтва та потреби запровадження дисципліни у використанні одностроїв і особливо позначень рангів. Спроба цієї реформи була підтримана Маріупольським (отаман Чавка) та Приазовським (отаман Захаров) куренями. Підставою для реформаційних заходів стали розробки одностроїв в 1992-1993 рр. та видрукована в червні 1995 р. розробка паланкового отамана В.Задунайського "Ранги Українського Козацтва".

Весною 1995 р. паланковою канцелярією було проведено широкомасштабну роботу по підготовці Першої Спартакіади Українського Козацтва Донецької області — вперше на Сході України. У підготовці та проведенні цього заходу значну допомогу надав облспорткомітет (особливо В.І.Кірбоба). Спартакіада відбулася 15 липня 1995 р. на обласній кінноспортивній базі. В змаганнях взяло участь сім команд, серед яких 1 місце посіла команда приазовського Куріня з м.Маріуполя, а в особистій першості переміг паланковий отаман В.Задунайський. Важливість цієї події полягала не тільки в пропагуванні козацьких звичаїв та посиленні фізичного гарту козаків, але і у відродженні традиційних українських козацьких бойових мистецтв: козацький бій, списове мистецтво, кінна їзда тощо.

Поруч із цими успіхами залишалось багато недоліків у діяльності обласної структури: -слабка матеріальна база; -низька виконавча дисципліна поряд із відсутністю надійних важелів керівництва; -відсутність єдиного розуміння пріоритетів козацького відродження;-недієздатність цілого ряду куренів (в 1994-1995 рр. у складі "Кальміуської Паланки" нараховувалось до дев'яти куренів: 1. Донецький (отаман С.Коцюба), що головну увагу приділяв спортивно-просвітницкій та науковій роботі; 2.Маріупольський (отаман О. Чавка) - курінь свої сили зосередив на пропагуванні козацької ідеї, особистому гартуванню козаків та роботі з молоддю; 3. Приазовський (отаман В. Захаров) курінь займався пропагуванням і відродженням козацького фольклору та гартуванням козаків; 4. Торецька сотня (отаман В.Болотний), яка зосередила свою увагу на охоронній діяльності; 5. Селідівський курінь (отаман С.Шелях) займався вихованням козачат; 6. Слов'янський курінь (отаман В. Білокопитов) фактично не діяв; 7.Дружківська сотня (отаман В.Марко) виявилась повністю недієздатною і з кінця 1994 р. не рахувалась; 8. Смолянівський курінь (отаман В.Нагаєць) виник взимку 1995 р. і швидко самоліквідувався, проіснувавши менше трьох місяців; 9. Мар'їнсько - подо - Гуляйський (отаман В.Осичкий), котрий з весни до осені 1995 р. тільки формувався. Отже, питання структурної недієздатності виявилось головною проблемою в 1995 р., бо дієвими виявилось лише три куреня (Донецький, Маріупольський та Приазовський).Торецька сотня і Селідівський курінь час від часу діяли відповідно до рішень паланки, а Слов'янський курінь тільки рахувався (інші взагалі самоліквідувались або "формувались").

Такий стан речей вимагав глобальних змін в житті "Кальміуської Паланки". Тому на звітновиборчої Раді Паланки В.Задунайський запропонував здійснити глобальну реогранізацію обласної організації. Задля цього пропонувалось до січня 1996 р. провести аналіз дієздатності всіх структурних підрозділів паланки, розробити нові підвалини діяльності куренів та обласного центру, а не дієздатні підрозділи приєднати до дієвих або ліквідувати. Цю роботу пропонувалося передати паланковій комісії, на час роботи котрої призначити Т. В.О. паланкового отамана А.Бондаренка без виборів та призначень паланкової старшини. Рада Паланки підтримала пропозиції В.Задунайського, котрого обрали головою реогранізації комісії. На жаль, запропоновану програму не вдалось реалізувати бо А.Бондаренко всупереч всім рішенням паланки, козацьким звичаям та Статуту організації після голосного конфлікту в Києві з Гетьманом В.Мулявою незаконно приєднав "Кальміуську Паланку" до Війська Запорізького Низовського (ВЗН) на чолі з О.Панченком і заявив про вихід з Українського Козацтва. Найцікавішим було в цій історії те, що ВЗН мала статус запорізької обласної організації, а тому таке об'єднання виявлялось юридичне неможливим. Незважаючи на такі "дрібниці" О.Панченко пр підтримці А.Бондаренка продовжував роботу, спрямовану на створення загальноукраїнської організації "Військо Запорізьке — спілка козаків України". Так звана Рада цієї юридично не існуючої організації відбулась в травні 1996 р. на о. Хортиця в м.Запоріжжя. Тут представники Донецького (отаман В.Задунайський) і Маріупольського (отаман А.Ялі) куреня, що разом із делегацією Мар'їнсько-подо-Гулятнільського куреня (отаман Осичний) представляли "Кальміуську Паланку", намагались виступити із "Заявою протесту" щодо порушення статутів "Кальміуської Паланки" та Українського Козацтва і засудженням зрадницьких дій А.Бондаренка і О.Панченка через що слова так і не отримали. З цього моменту Донецький і Маріупольський курені, відповідно до рішень ради куренів, що відбулась в кінці квітня 1996 р. в м. Донецьку, оголосили про свій вихід із складу "Кальміуської Паланки" через пеприпустиму для козака (за характеристикою В.Задунайського - "антикозацьку і відверто зрадницьку") діяльність А.Бондаренка. В червні 1996 р. в м.Мар'їнці наказний отаман паланки В.Нагаєць при підтримці А.Бондаренка (в Запоріжжі його було оголошено Головою Ради Старійшин ВЗ-Спілки козаків України) провели раду "Кальміуської Паланки", котра виявилась неправомочною, бо з семи куренів, що нараховувались на травень 1996 р. прибули представники лише трьох куренів: Мар'їнсько-подо-Гулятнільського, Слов'янського та Донецького (делегація прибула з метою останній раз спробувати виправити ситуацію і повернути паланку до складу Українського Козацтва). На жаль, виправити ситуацію виявилось неможливим, тоді отаман Задунайський оголосив заяву від імені Донецького і Маріупольського куренів про вихід зі складу "Кальміуської Паланки" через відверте нехтування козацькими звичаями, статутів та історичної справедливості і норм людської порядності.

Після виходу зі складу "Кальміуської Паланки" отаман Донецького куреня В.Задунайський* став представляти Українське Козацтво на Донеччині за згодою

* В жовтні 1996 р. на Великій Раді Українського Козацтва отамана Донецького куреня Задунайського В.В. за значний внесок у розбудову козацького руху в Україні було нагороджено серед п'яти перших українських отаманів "Відзнакою Вільного Козацтва" (ці відзнаки в зв'язку із входженням "Вільного Козацтва" до складу Українського Козацтва було передано із США).

генканцелярії та Маріупольського куреня. В липні 1996 р. зусиллями Донецького куреня було проведено II-й вишкільний козацький табір. В жовтні 1996 р. на Великій Раді Українського Козацтва було наголошено на необхідності створити на теренах Донеччини нову обласну структуру Українського Козацтва. Тому після підготовчої роботи провід Донецького та Маріупольського куренів 1 грудня 1996 р. скликали в Донецьку раду отаманів куренів колишньої єдиної "Кальміуської Паланки". На цю раду прибули представники п'яти куренів: Донецького, Маріупольського, Слов'янського, Торецької сотні та Мар'їнського-подо-Гуляйнільського. За творення або повернення "Кальміуської Паланки" до складу Українського Козацтва висловилась більшість отаманів (окрім Мар'їнського-подо-Гуляйнільського). Але на установчу раду 15 грудня прибули лише представники Донецького та Маріупольського куренів. Виходячи з такого становища було прийнято рішення про творення нової обласної козацької структури "Донецьке обласне товариство Українського Козацтва "Азовське Козацьке Військо" (АКВ). Отаманом війська став В.Задунайський, інспектором Д. Білий, скарбником Б.Бадрак.

Таке рішення було підтримане генканцелярією та Гетьманом В.Мулявою, але необхідна документація надійшла з Києва лише в кінці лютого 1997 р., після чого почалась підготовка до реєстрації обласної структури в управлінні юстиції. Днем юридичної реєстрації АКВ, а отже і військовим святом відродження цього козацького війська (попереднє існувало на півдні Донеччини в 1831-1865 рр.) стало 4 червня 1997 р. Протягом осені 1996 р. - зими 1997 р. за ініціативою В.Задунайського було зареєстровано "Донецьке обласне спортивно-просвітницьке товариство українських бойових мистецтв "Козацька Вежа", котре безпосередньо займалось відродженням традицій козацького бойового мистецтва та духовно-лицарських звичаїв серед молоді та дорослих. Потреба у такому об'єднанні визріла вже давно, бо козацький рух здебільшого зосереджувався на організаційно-ідеологічній та господарчій традиції українського козацтва, залишаючи поза увагою козацько-лицарське бойове мистецтво. До того ж, не всі козаки прагнули достеменно оволодіти цим складним мистецтвом. Тому спільно "Козацькій Вежі" і АКВ стало простіше вирішувати питання відродження козацьких традицій на Донеччині.

Щодо "Кальміуської Паланки", то вона виявилась в цей час абсолютно недієздатною, бо фактично в її складі реально діючим залишився лише Мар'їнсько-подо-Гуляйтільський курінь, бо інші саморозпустились чи відійшли від козацьких справ, або не визнавали зверхності Паланки. Такий стан речей призвів до того, що фактично обласної організації "Кальміуська Паланка" вже в грудні 1996 р. не існувало.

НОВИЙ ЕТАП:ПРІОРИТЕТ ЕКОКОМІКИ ТА ОБОРОННО-СПОРТИВНОГО ТОВАРИСТВА

За 5 років незалежності в Україні визріли нові сили, новий соціальний базис для подальшого творення Українського Козацтва. Відбулася зміна суспільно-світоглядних позицій в ряді суспільних груп, зокрема, серед військових в запасі, особливо офіцерів, воїнів-афганців тощо, масова трансформація їх державно-вартісних пріоритетів на користь незалежної української держави з домінантним європейським, а не євразійським вектором розвитку. Разом з тим, частина їх зайняла нову сферу діяльності - в приватних охоронних структурах, інша - в бізнесі, третя - в громадських організаціях-аналогах ДТСАФ. Інтереси саме цієї частини суспільства, її образ життя і мислення найбільше корелював з деякими ідеями створення нового українського козацтва, зокрема, як оборонно-спортивної патріотичної організації з розвиненим економічним сектором, що спирається на "нових українців".

Реалізація вказаних вище груп "силовиків" та "нових українців" як новокозацької громади могла піти на Донбасі, або шляхом заснування нової козацької структури, або підхоплення естафети у практично гинучої "Кальміуської Паланки" зразка 95-96-го років. На практиці реалізувався другий варіант, який влаштовував обидві сторони: "новокозаків" та "старокозаків" А.Бондаренка, О.Панченка та ін., які практично потерпіли фіаско. З метою демонстрації тяглості процесу розвитку козацтва 23 лютого на "День Радянської Армії" було влаштовано "Раду" Кальміуської Паланки. Запрошено окрім козаків Паланки представників Донецького куреня Українського Козацтва, колишнього паланкового суддю І.Козловського та колишнього паланкового отамана В.Нагайця. Були присутні представники Донського Козацтва (отаман І.Бєломесов з козаками) та ветерани спецвійськ, афганці і інші. На жаль ряд учасників зборів зауважили маніпуляції з аудиторією і порушення козацьких виборних традицій, здійснених О. Панченком, котрий, на думку "Донецького Куріня" та ін. юридично не мав права керувати Радою. Закінчилась Рада "колом", в якому опинились три козака Паланки з Мар'їнки і два десятка ветеранів спецвійськ. Це коло і обрало новим паланковим отаманом ветерана ВПС полковника В.Каленяка, його заступником підполковника М.Пантелюка, писарем В.Осичного (козак паланки) та інших курінних отаманів і старших з числа ветеранів. Розрахунок "старокозаків" з "Війська Запорізького — спілки козаків України" був, очевидно, на те, що нові в козацькому русі люди зміцнять цю спілку (певну альтернативу Українському Козацтву). Але вже в травні-червні 1999 р. "Кальміуська Паланка" на чолі з В.Каленяком фактично заявила про свій намір нав'язати контакти з Українським Козацтвом та "АКВ". Поруч із цим відбулось дуже швидке розростання обласної структури за рахунок включення до складу козацтва осередків федерації ветеранів спецвійськ та низки виробничих та охоронних структур. З точки зору АКВ таке бурхливе зростання робилось без чіткого дотримання низки козацьких звичаїв і традицій. Але це було об'єктивною закономірністю, бо Паланку очолили колишні військові люди, котрі звикли діяти не за козацьким звичаєм. Це виявилось і в нових пріоритетах, новому стилі керівництва, принесеному з військ: - центалізоване управління козацькими структурами; - запровадження наближеної до військових одностроїв сучасної козацької уніформи; - велика (на думку АКВ першочергова) увага питанням підприємницько-охоронної діяльності; - запровадження військових традицій управління і організації козацьких структур.

Отже, нові люди змінили пріоритети діяльності Кальміуської Паланки, хоча разом з тим і виявили бажання залучити до своєї структури зберігачів козацьких традицій та звичаїв. В загально-політичній орієнтації позиції В.Каленяка і М.Пантелюка працювали на відстоювання єдності Українського Козацтва. Це виявилось, зокрема: -5 червня 1997 р. на Козацькій Раді з нагоди 222-річчя знищення Зопорізької Січі військами Москви, яка відбулася в Запоріжжі на о.Хортиця (В.Каленяк оголосив про курс Кальміуської Паланки на єднання всіх козацьких осередків в структурі єдиного цілісного Українського Козацтва; -16 серпня 1997 р. на Раді Отаманів Українського Козацтва у Львові (М.Пантелюк оголосив протокольне рішення Кальміуської Паланки бути в складі Українського Козацтва; - в жовтні 1997 р., коли на Велику Раду Українського Козацтва поруч з делегацією "АКВ" прибули представники "Кальміуської Паланки". З цього часу можемо рахувати відновлення перебування Паланки в складі Українського Козацтва. Водночас, на думку "АКВ" об' єднання його з "Кальміуською Паланкою" в єдину обласну структуру досі стримується через: відмінні пріоритети в розвитку козацького руху в Україні, різне бачення того, чим має бути козацтво в Україні, відмінні градиції морально-етичного порядку внутрішніх відносин в товаристві.

Попри ці суттєві проблеми в цілому "Кальміуська Паланка" і "АКВ" спільно представляють Українське Козацтво на Донеччині і працюють над розбудовою козацького руху відповідно до свого бачення перспектив, але за умови порозуміння і певної співпраці. Можливо, в цьому і є запорука відродження та розвитку Українського Козацтва на Донеччині.

==========

ВАТИКАН В КРАЇНАХ ЛАТИНСЬКОЇ АМЕРИКИ: проблеми реалізації політики католицької церкви в латиноамериканському регіоні в 60-і - 70-і роки ХХ ст.

Зубкова Юлія

старший науковий співробітник, Донецький державний університет

У статті подається розгорнута картина католицизму в країнах Латинської Америки, зокрема, увага акцентується на значені громадських і політичних організацій в процесах реалізації інтересів католицької церкви. Розглядаються соціальні і політичні особливості розвитку регіону у взаємозв' язку з політикою Ватикану в Латинській Америці.

Латинська Америка - найбільш ""католицький"" район світу, на який припадає біля 40 % всіх католиків /1/. "Латинська Америка є тим, чим є католицизм. Її культура, її вираження, її мистецтво, її мислення несуть на собі безпомилковий відтінок церкви. Її звичаї, звички і повсякденне життя - це тільки відображення католицького життя". /2/. У середньому 93 % населення Латинської Америки вважають себе католиками (з них 65 % в Уругваї і 98 % в Колумбії) / 3/.

Початком поширення католицизму в Латинській Америці стало Іспано-португальське завоювання Нового Світу. В колоніальний період католицька релігія була єдиною обов'язковою, інквізиція переслідувала некатоликів. Ченці-місіонери (домініканці, францисканці, єзуїти, ін.) активно навертали індіанців в католицтво /1/. Зокрема, вони створювали спеціальні поселення-місії. Найбільш відомою стала держава єзуїтів на території сучасного Парагваю і Аргентини (1610) з населенням біля 30 тис. чоловік /4, з. 31/.

Слід особливо підкреслити важливу цивілізаторську роль ченців у Латинській Америці. Колишні місіонерські поселення стали початком багатьох сучасних міст. Місіонери з метою підвищення ефективності своєї діяльність вивчали місцеві мови і звичаї, займалися збором і описом відомостей з історії і культури індіанських народів. Католицька церква створювала учбові заклади всіх рівнів і керувала ними. У колоніальний період церква була частиною державного механізму, і освіта всіх рівнів перебувала під впливом або безпосереднім керівництвом католицької церкви. Більша частина сучасних найбільших університетів Латинської Америки сформувалося на базі католицьких університетів, що отримали згодом статус державних. Дамо їх короткий огляд.

В Аргентині 1/3 учнів середніх шкіл відвіжують учбові заклади приватного сектора, більшість яких контролюються католицькою церквою. Переважна частина приватних університетів належить католицькій церкві. Один з них Аргентинський католицький університет Санта-Марія де лос Буенос-Айрес в м. Буенос-Айрес - найбільший приватний університет, заснований в 1958 р. (13 факультетів і ряд інститутів). В Бразілії Католицький університет (м. Кампінас), заснований в 1941 р. (16 факультетів і інститутів). Болівійський головний і папський університет Сан-Франсиско в Сукрі заснований в 1624 р. Це один з перших університетів в Латинській Америці. Факультети: точних і природних наук, медичний, суспільних наук, а також департаменти мистецтва, історії, освіти. При університеті діє Політехнічний інститут. Центральний університет Венесуели в Каракасі - найстаріший державний вуз, заснований в 1725 р. на базі духовної семінарії, створеної в 1696 р. Андский університет в м. Мерида - державний учбовий заклад, створений в 1810 р. на базі духовної семінарії Сан-Буенавентура (рік заснування 1785). Статус світського університету отримав в 1832 р. Католицький університет Андрес Бельо в Каракасі - приватний учбовий заклад при Венесуельському єпіскопаті заснований в 1953 р., має 4 факультети, 8 шкіл, науково-дослідні інститути. Приватні католицькі університети Гватемали: Рафаель Ландівар, заснований в 1961 р.; Дель Валье - в 1966 р.; Маріано Гальвес - в 1966 р. В Домініканській республіці діє Автономний університет Санто-Домінго, найстаріший в Латинській Америці. Заснований в 1538 р. на базі духовної семінарії ордену домініканців, реорганізований в 1914 р. Крім того - Католицький університет Мадре-і-Маестра в Сантьяго, заснований в 1962 р. Має 7 факультетів і шкіл. З католицьких університетів Колумбії найбільш відомі Хаверіанський папський університет в Боготі, заснований в 1622 р. (відновлений в 1931 р.) і Болівійський папський університет в м. Медельін, заснований в 1936 р. Перший університет на Кубі відкритий у 1728 в м. Гавані за вказівкою Папи римського Іннокентія XV. Католицький Університет Панами Санта-Марія ла Антігуа в м. Панама, заснований в 1965 р. Має 5 факультетів. В Парагваї більшість учнів відвідує приватні школи, значна частина яких належить католицькій церкві. Католицький університет Нуестра Сеньйора де ла Асунсьон в Асунсьоне, заснований в 1960 р., філії в мм. Вільярріка, Консепсьон і Енкарнасьон. В Перу головний національний університет Ліми Сан-Маркос - найстаріший латиноамериканський університет, заснований в 1551 р. на базі монастирської школи Доміниканського ордена. Статус автономного державного вузу отримав в 1874 р. Католицький університет Чілі в Сантьяго, заснований в 1888 р. (13 факультетів, в тому числі теології, медицини, біології, мистецтв, соціальних наук, педагогічний, права, і ряд інститутів). Вищу владу в університеті здійснює архієпіскоп Сантьяго. Центральний університет Еквадору в м. Кіто, заснований в 1769 р. на базі семінарії, створеній в 1594 р. Папський католицький університет Еквадору в м. Кіто, заснований в 1946 р. (11 факультетів: економічний, юридичний, теологічний, гуманітарний, агротехнічний, педагогічний, інженерний і інш., ряд інститутів і шкіл). Знаходиться у веденні архієпископа м. Кіто /5/.

ХХ ст. стало переломним в історії католицької церкви в Латинській Америці. В період національно-визвольних воєн положення католицької церкви в країнах Латинської Америки змінилося. Свобода віросповідання стала не тільки визнаватися, але й була закріплена конституційно. Залишаючись пануючою релігією на континенті, католицизм придбав новий юридичний статус /25/. На початок 60-х років ХХ ст. в Бразілії, Гватемалеі Гондурасі, на Кубі, в Мексіці, Нікарагуа, Панамі, Сальвадоре, Уругває, Чілі, Еквадорі церква була відділена від держави. В Аргентині, Болівії, Венесуеле, Гаїті, Доміниканській Республіці, Колумбії, Коста-Ріці, Парагваї, Перу діє право патронату. Колумбія (1887) і Доміниканська Республіка (1954) уклали з Ватіканом конкордати /6/. Майже всі держави Латинської Америки мають дипломатичні відносини з Ватіканом. У Аргентині, Болівії, Бразілії, Венесуеле, Гаїті, Гондурасі, Гватемалі, Доміниканській республіці, Колумбії, Кубі, Коста-Ріці, Мексиці, Нікарагуа, Панамі, Парагваї, Перу, Сальвадорі, Уругваї, Чілі і Еквадорі діють нунціатури (дипломатичні представництва в ранзі дипломатичної місії) /7, 8/.

Ватикан офіційно здійснює керівництво діяльністю латиноамериканскої католицької церкви. І передусім через, створену в 1958 р., Папську комісію з справ Латинської Америки /9/.

Крім офіційних каналів Ватікан впливає і здійснює свою діяльність за допомогою світських католицьких організацій. Їх спектр дуже великий: Католицька дія, Робоча християнська молодь, Міжамериканська федерація католицької соціальної дії, Федерація католицьких університетів в Латинській Америці і інші. Так само велику роль віграють діючі в більшості латиноамериканских країн християнсько-демократичні партії. До кінця 60-х років вони були вже в багатьох латиноамериканских країнах. Їх діяльність координує Центр християнсько-демократичних організацій Америки (ОДКА) /18/. Зупинемося на них докладніше.

В Аргентині це Християнсько-демократична партія (1954 р.). У 1972 р. розкололася на Народно-християнську партію і Революційно-християнську партію. В Болівії - Соціал-християнська партія (1954 р.) - з 1964 р. перейменована на Християнсько-демократичну партію. У Венесуелі - Соціал-християнська партія КОПЕЙ (1946 р.). До 1948 р. називалася Комітет по проведенню незалежної виборчої політики. В Гаїті - Соціал-християнська партія Гаїті (1979 р.), Християнсько-демократична партія Гаїті (1979 р.). У Гватемалі - Християнсько-демократична партія (1955 р.). В Гондурасі - Національна партія (1891 р., до 1962 р. називалася Націоналістична (консервативна) партія). Християнсько-демократична партія (1977 р.). В Домініканській республіці - Реформістська партія (1964 р.) та Революційна соціал-християнська партія (1961 р.). В Колумбії - Консервативна партія (1848 р.). В Коста-Ріці - Партія Соціал-християнська єдність, Християнсько-демократична партія (1963 р. ). В Мексиці - Партія Національна дія (1939 р.). В Нікарагуа Народна соціал-християнська партія (1976 р.), Соціал-християнська партія Нікарагуа (1957 р.). В Панамі - Християнсько-демократична партія (1963 р.). В Парагваї - Християнсько-демократична партія (1965 р.). Перу - Народно-християнська партія (1966 р.), утворена внаслідок відділення правого крила Християнсько-демократичної партії. Християнсько-демократична партія (1956 р.). Сальвадорі - Партія національного примирення (1961 р.), Християнсько-демократична партія, Народно-християнська партія (1966 р.), утворена внаслідок відділення правого крила Християнсько-демократичної партії. Християнсько-демократична партія (1956 р.). В Уругваї - Цивільний союз ГС (1971 г), створений внаслідок відділення від Християнсько-демократичної партії правого крила. Християнсько-демократична партія (1962 р.), створена на основі об'єднання партії католиків Цивільний союз і угрупування Християнсько-демократичний рух. Чілі - Християнсько-демократична партія (1957 р.), створена внаслідок об'єднання партій Національна фаланга і Соціал-християнська консервативна, що відкололися в різний час від Традиційної консервативної партії. Рух єдиної народної дії (МАПУ) (1969 р.), що об'єднує колишнє ліве крило Християнсько-демократичної партії. Партія лівих християн (1971 р.). Еквадорі - Консервативна партія, заснована в середині 19 століття. Соціал-християнська партія (1947), Християнсько-демократична партія, Народна демократія - Християнсько-демократичний союз НД-ХДС (1978 р.), утворена на базі Християнсько-демократичної партії і двох невеликих політичних угрупувань. Соціал-християнська партія (1951 р.).

Природно, що все це не могло не відбиватися на розвитку цих країн. У свою чергу ідеологічні і політичні процеси в Латиноамеріканському регіоні впливають на Ватікан, на його політику та ідеологію.

Вищим керівним органом католицької церкви в регіоні є Рада єпіскопів країн Латинської Америки (СЕЛАМ), заснована в 1955 р. /8/. До її складу входять представники національних конференцій єпіскопів. У Боготе (Колумбія) розміщується Генеральний секретаріат - постійно діючий орган. СЕЛАМ підтримує тісні контакти з папською комісією з Латинської Америки і з національними конференціями єпископів країн Європи і США, звідки отримує велику фінансову допомогу.

У 50-е роки в латиноамериканській церкві відбувалися процеси, що характеризуються виникненням лівих течій, виступами за радикальні соціальні перетворення. Такі тенденції виявилися також в розколі християнсько-демократичних партій (що спостерігався в Чілі і інш.), впливі лівих сил, що наростав. Єзуїт Роже Е. Вакеманс з тривогою писав: ""Величезна і все більш зростаюча більшість маси відкриває свою силу, обурюється своєю убогістю і усвідомлює несправедливість політичного, юридичного, соціального і економічного устрою, який примушує масу миритися з існуючим положенням. Більшість навряд чи погодиться чекати. Потрібні швидкі, глибокі, загальні зміни структур" /11/.

Наступна проблема, з якою довелося рахуватися католицькій церкві, причому не тільки в латиноамериканському регіоні, була проблема "статистичних"" і ""реальних"" католиків. Розрив між ними величезний. Якщо, згідно з церковною статистикою, понад 90 % населення Латинської Америки належать до католицького віросповідання, то тільки 5 - 10 % з них виконують церковні обряди /12, с. 11/. Як вказував Генеральний секретар Організації демократів Америки (ОДКА) Томас Рейес Вікунья на Першому міжнародному конгресі християнських демократів в Сантьяго (Чілі) в 1956 р., "в народних шарах зберігається просто набожність, яка межує із забобоном" /13/.

На думку церковних діячів, в латиноамериканском регіоні існує три основних видаов католицизму /12, с. 12-13/: - офіційний або "свідомий", що передбачає виконання церковних обрядів регулярно, систематичне відвідування богослужіння; -"народний" або "вульгарний" католицизм, основою якого є забобони, відгомони місцевих вірувань; його представники бувають в церкві на весілля, при хрещенні дітей і при відспівуванні покійних; в деяких районах від традиційного католицизму зберігається лише культ святих; - антиклерикальний, прихильники якого виступають за відокремлення церкви від держави і вважають недопустимим втручання церкви в політику, але при цьому формально відносять себе до католиків.

У 1968 р. на II конференції латиноамериканського єпископату в Медельїні зазначалося, що "поширення християнської віри на континенті зустрічається з серйозними труднощами, які посилюються демографічним вибухом, внутрішніми міграціями, культурними змінами, недостатністю церковного персоналу і відсутністю гнучкості у церковних структур. Досі церква головним чином намагалася зберегти контингент віруючих, задовольняючись в основному пастирською діяльністю, заснованою на таїнствах і попередній поверхневій євангелізації" /124/.

Такі процеси не можуть не відбиватися на стані католицької церкви в Латинській Америці. Показовою є думка панамського єпископа Маркос Х. Мак-Граса: "Латинська Америка, в якій сьогодні доводиться діяти церкві, швидко змінюється в щось так відмінне від минулого, що ми її можемо назвати "новою" /3, р. 8/.

Необхідність враховувати настрої в масі віруючих викликають потребу змін в політиці Ватикану. Період 50-х-60-х років характеризується спробами католицької і інших релігій пристосуватися, а по можливості і використати нові умови для зміцнення і розширення свого впливу. Результатом нової соціально-політичної ситуації стали глибокі зміни в політиці Ватікану. Спираючись на рішення Другого Ватіканського собору, церква стала активно брати участь в процесі соціального реформізму. Поворот до нової політики зафіксувала Друга генеральна конференція латиноамериканських єпіскопів /15, 16/, яка відбулася в 1968 р. в Медельіне (Колумбія). Її хід і рішення визначили прогресивні настрої в середовищі вищого кліру Латинської Америки.

Крім ідеологічних змін, 60-і роки ХХ ст. характеризуються і процесом збільшення кількості католицьких університетів (з 13 до 31), загальноосвітніх шкіл. У 1965 р. в католицьких учбових закладах навчалося /3, р. 71/: в університетах - 20% студентів, в середніх школах - 60% учнів, в початкових школах - 20% всіх учнів. За рахунок нових священослужителів зі США, Канади, ФРН та Іспанії їх число збільшилося з 23 тисяч 400 чоловік до 37 тисяч 700 /15, с. 33/.

Для релігійної пропаганди використовуються засоби масової інформації. У більшості латиноамериканських країн католицька церква має власні радіостанції і періодичні видання. Методи релігійної пропаганди і проблеми соціально-економічного розвитку Латинської Америки розробляються в дослідницьких інститутах, яких в цьому регіоні десятки. Наводимо перелік католицьких періодичних видань.

Антільські острови - "Амігу" (Amigoe "Друг"). Щоденна католицька газета на нідерландській мові. Видається в Віллемстаді (о. Кюрасао). Заснована в 1884 р. Болівія - "Пресенсіа" (Presencia - "Присутність"). Щоденна католицька газета. Видається в Ла-Пасі. Заснована в 1952 р. Ахенсіа де Нотісіас Фідес АНФ (Agencia de Noticias Fides ANF). Інформаційне агентство. Належить католицькій церкві. Знаходиться в Ла-Пасі. Засноване в 1979 р. Гайана -"Католик стандарт" (The Catholic Standart - "Католицьке знамено"). Католицький тижневик. Видається з 1905 р. в Джорджтауні. Колумбія - "Паїс" (El Pais "Країна"). Щоденна газета. Видається з 1950 р. в Калі. Орган Консервативної партії . "Республіка" (La Republica "Республіка"). Щоденна газета. Видається з 1953 р. в Боготі. Орган Консервативної партії. "Хустісіа сосіаль" (Justicia Social - "Соціальна справедливість"). Журнал. Видається раз в 2 тижні. Орган Союзу трудящих Колумбії. Коста-Ріка - "Еко католіко" (Eco Catolico - "Католицька луна"). Католицький тижневик. Видається з 1931 р. в Хосе. Мексіка - "Насьон" (La Nacion - "Нація"). Тижневик. Видається з 1941 р. в Мехіко. Орган Партії національної дії. Парагвай - "Сендеро" (Sendero - "Стежка"). Тижневик видається в Асунсьоне. Видання Парагвайської єпископальної конференції. Сальвадор - "Мілітанте" (Militante D.C. - "Активіст ХДП"). Тижневик. Видається в Сальвадоре. Орган Християнсько-демократичної партії. Сент Люсія - "Кастріз католік кронікл" (The Castries Catholic Chronicle "Католицька хроніка Кастрі"). Щомісячник. Видається з1957 р. в Кастрі. Тринідад і Тобаго - "Католік ньюс" (Catholic News - "Католицькі новини"). Католицький тижневик. Видається з1892 р. в Порт-оф-Спейні. Уругвай -"Аки" (Aqui - "Тут"). Політичний тижневик. Видається з1983 р. в Монтевідео. Виражає погляди Християнсько-демократичної партії. Чілі - "Менсахе" (Mensaje - "Послання"). Щомісячний теоретичний журнал католицької церкви. Видається з1944 р. в Сантьяго. Еквадор - "Унідад сіндікаль" (Unidad Sindical), "Рісабіадос" (Los Resabiados) - друковані органи Еквадорського профцентру класових організацій.

Важливе місце в системі католицьких організацій займають християнські профспілки, які охоплюють мільйони трудящих по всій Латинській Америці. Ось іх короткий перелік: Антільські о-ви - Християнська конфедерація профспілок Нідерландських Антіл або Християнська конфедерація профспілок Кюрасао (1950 р.). Входить у Всесвітню конфедерацію труда (ВКТ). Аргентина - Міжпрофспілковий національний рух, заснований в 1970, об'єднує автономні і християнські профспілки. Беліз - Об'єднаний загальний союз трудящих ОВСТ (1979 р.). Створений як єдиний профцентр, в який увійшли Союз некваліфікованих робітників Белізу і Християнські профспілки Півдня. Входить в Міжнародну конфедерацію вільних профспілок (МКСП). Гаїті - Гаїтянська федерація християнських профспілок. Домініканська республіка - Автономна конфедерація християнських профспілок (1961 р.). Входить в Латиноамериканський профцентр трудящих (ЛАПТ). Колумбія - Союз трудящих Колумбії СТК (1946 р.). Католицьке профспілкове об'єднання. Об'єднує 45 федерацій. Входить в Міжнародну конфедерацію вільних профспілок (МКСП) і в міжамериканську регіональну організацію трудящих (ОРІТ). Коста-Ріка - Костариканська конфедерація трудящих-демократів (1945 р.). Створена на базі Костаріканської конфедерації труда "Рерум новарум" (1943 р.). Об'єднує 5 федерацій і 33 профспілки. Входить в міжамериканську регіональну організацію трудящих (ОРІТ) і Міжнародну конфедерацію вільних профспілок (МКСП). Нікарагуа - Профцентр трудящих Нікарагуа (1963 р.). Об'єднує 21 профспілку. Входить в Латиноамериканський профцентр трудящих (ЛАПТ) і у Всесвітню конфедерацію труда (ВКТ). Контролюється Соціал-християнською партією і правим опозиційним об'єднанням "Демократична координаційна комісія". Парагвай - Християнська конфедерація трудящих, заснована в 1965. Перу - Соціал-християнська Національна конфедерація трудящих (1971 р.). Еквадор - Еквадорська конфедерація християнських профспілок - СІДОК (1938 р.) - з 1972 Еквадорський профспілковий центр класових організацій. Об'єднує 18 профспілок. Входить у Всесвітню конфедерацію труда (ВКТ).

У 1954 році в Чілі (Сантьяго) відбувся установчий з'їзд Латіноамериканської федерації християнських профспілок - КЛАСК. Вона прагне охопити своїм впливом найбільше число людей. У її статуті вказано, що членами національних християнських профспілок можуть бути, нарівні з християнами, представники інших віросповідань, а також і невіруючі /12, с. 200-2087/. КЛАСК активно співробітничає з іншими профспілками і об'єднаннями, відстоює права робітників, всіляко підтримує демократичні перетворення і висловлюється проти дискримінації.

18 липня 1968 року було опубліковано "Відкритий лист латиноамериканских трудящих Папі Павлу VI " /16, с. 187-203/. Він був підписаний керівниками КЛАСК і Латиноамериканської селянської федерації (ФКЛ). Автори виступають проти правлячих кіл, "які, хоч і є привілейованою меншиною, однак, правлять Латинською Америкою як власною долею, як факторією і як казармою"" /16, с. 187/. Революція, зазначається в листі, - не тільки назріла необхідність, але і єдиний шлях в досягненні "умов повного розвитку наших народів і остаточного звільнення і просування вперед латиноамериканського громадянина"/16, с. 194-195/. Автори виступають проти тиранії, як політичної, так і економічної, особливо "тиранії імперіалізму США"" /16, с. 195/. У листі відображені настрої прогресивних християнських діячів, що прагнуть реформувати церкву, наблизити її до нових реалій. "Так нехай же церква - це помешкання господа - можливо раніше залишить це суспільство, що прогнило і вийде назустріч бідним і більшості латиноамериканців, щоб спільно прокласти дорогу, яка приведе в царство Боже, що починається вже в цьому світі" /16, с. 201/.

Необхідно зазначити, що 60-і роки ХХ ст. стали переломним періодом для всієї католицької церкви не тільки в політичному, але й ідеологічному плані. Розкол в католицизмі найбільш яскраво виявився саме в Латиноамеріканській церкві. Виступи колумбійського священика Каміло Торреса і бразильского єпископа Камари Елдера визначили ліву течію в католицизмі вже в середині 60-х років. К. Торрес /16, с. 165-181/, зокрема, висунув ідею створення єдиного фронту лівих сил для здійснення глибоко демократичних реформ. У католицьку теологію латиноамериканським внеском стала так звана теологія звільнення. Будучи ліворадикальною, вона відзеркалила християнське усвідомлення визвольної боротьби.

Структура церкви вимагала корінних змін. Об'єктивна ситуація на континенті - загострення соціального бродіння - обумовила висунення на перший план народної церкви з рівноправним положенням всіх її членів. Теологія звільнення дала релігійно-ідеологічне обгрунтування соціальному протесту. Центральне місце займає трактування образу Христа, як історичної особистості і визволителя бідняків. Історія бачиться як пошук Божого Царства справедливості, братства, миру і любові.

Те, що теологія звільнення виступила проти інституціональної церкви, стало причиною її різкої критики Ватиканом. Але, не дивлячись на це, вона суттєво вплинула на розвиток християнської думки у другій половині ХХ ст.

Щоб залишитися "могутнім чинником єдності народів Латинської Америки" /15, с. 27/, Ватикану доводилося рахуватися з реаліями, що склалися в цьому регіоні. Діяльність католицької церкви утруднена її внутрішніми протиріччями. Але завдяки прогресивно настроєній частині священослужителів їй вдається втримувати свої позиції в Латинській Америці.

Ватикан визнав необхідність проведення реформ. У своїй енцикліці "Популорум прогрессіо"" /20/ Папа Павло VI, розуміючи реалії сучасного світу, говорить про те, що соціальні конфлікти стали світовим явищем. Привабливими стають ідеології, направлені на корінну перебудову системи. Папа відкидає насильство - насильство породжує насильство. Але все ж революційне повстання виправдане, "хіба що проти явної і тривалої тиранії, тиранії грубо посягаючої на основні права людської особистості, тиранії що шкодить небезпечною мірою загальному благу країни" /20, с. 25/. Але найбільш прийнятний, на думку Павла VI, - шлях реформ на основі християнського гуманізму.

Відходом від старого соціального вчення церкви стало апостольське послання Павла VI ""Октогезіма адвеніенс"" /21/. Папа проголосив тезу про плюралізм в соціальній діяльності католиків, не відмовляючись від єдності в питаннях релігійної віри.

Таким чином, процеси, що відбуваються в Латиноамеріканських країнах, впливають не тільки на політичну і соціальну діяльність католицької церкви, але і на її ідеологію.

Список літератури

World Christian Encyclopedia. Nairobi - Oxford - New York, 1982. - P. 35

R. Pattee. Catholicism in Latin America. Washington, 1945, p. 9.

The Church in the New Latin America". John J. Considine (Ed.). Notre Dame, Ind., 1964, p. 25.

Лозинский С.Г. История папства. - М.: Наука, 1961. - с. 16 - 38.

Латинская Америка: Справочник (в 2-х томах). – М., 1979-1982.

Андреев М.В. Католицизм в политической жизни латиноамериканских стран. // Мировая экономика и международные отношения. - 1968. - No 6. - с. 18 - 20. Григулевич И.Р. Церковь и олигархия в Латинской Америке. – М.: Наука, 1981. – 328 с.

Карлов Ю.Е. Современно-правовое положение Ватикана. // В сб.: Вопросы международного права. Вып. 16. - М.: ИМО, 1963.

Ковальский Н.А. , Иванова И.М. Католицизм и международные отношения. - М.: Международные отношения, 1989.

The Vatican and Christian Rome. Vatican: Citta del Vaticano, 1974. - p. 18 - 19.

Страны мира сегодня: Справочник / Телеграфное агентство Советского Союза (ТАСС), Отдел проверки и документации.– Т.2.: Америка. – М., 1968; 1987.

"Mexico and the Caribbean". L. Hanke (Ed.). Princeton, New York, 1967, p. 129.

Григулевич И.Р. "Мятежная" церковь в Латинской Америке. - М.: Наука, 1972.

Congresos Internacionales democrata-cristianos. Santiago de Chile, 1957, p. 391.

H. Fesquet. Une Eglise en etat de peche mortel. Paris, 1968, p. 218-219

Григулевич И.Р. Латиноамериканская церковь на пороге 80-х годов. // Латинская Америка. - 1980. - No 9. - с. 27 - 30.

Католицизм и свободомыслие в Латинской Америке в XVI - XX вв. (Документы и материалы). - М.: Наука. 1980. - с. 212 - 218.

Иностранная печать: Справочник. – М.: ТАСС, 1971; 1986. Страны мира сегодня: Справочник / Телеграфное агентство Советского Союза (ТАСС), Отдел проверки и документации.—Т.2.: Америка. - М., 1968; 1987.

Григулевич И.Р. Латинская Америка: церковь и революционное движение, 1960 - нач. 80-х г. - М.: Наука, 1988. - с. 49.

Страны мира сегодня: Справочник / Телеграфное агентство Советского Союза (ТАСС), Отдел проверки и документации.– Т.2.: Америка. – М., 1968; 1987. Латинская Америка: Энциклопедический справочник (в 2-х томах). – М., 1979-1982.

Павел VI, папа римский. Окружное послание его Святейшества папы Павла VI епископам, священникам, монашествующим, всем верующим и всем людям доброй воли о всестороннем развитии народов: (Прогресс народов). - Ватикан: Ватиканская типография, 1967. - 69 с.

Павел VI, папа римский. Окружное послание папы Павла VI "Наступили восьмидесятые". - Ватикан: Ватиканская типография, 1971. - 58 с.

==========

ЕМІГРАЦІЙНІ ІСТОРИКО-АРХЕОЛОГІЧНІ ЦЕНТРИ В ЧЕХОСЛОВАЧЧИНІ: пошук перерваних традицій

В.Косиков, Е.Іващенко

Донецький державний університет

Бурхливі події початку ХХ ст. не тільки драматичним чином змінили хід суспільного розвитку, але і розкололи суспільство, порушили вервечку традицій на загальнолюдському та інституціональному рівні. Прагнення руйнування "до основи" рудиментів старого ладу часто приймало гіпертрофовані форми: досвід і знання професійних кадрів, що дістали освіту до революції, могли бути використані лише в тому випадку, якщо була очевидна їх повна лояльність до нової влади.

Представники археологічної науки дореволюційної школи, толерантність яких до більшовицького ладу була важко доказовою внаслідок зростаючої політизації історії, стали тією групою фахівців, якій не судилося мати послідовників і учнів на батьківщині.

Інституціональна реорганізація археологічних центрів, що діяли до революції на території Російської імперії, сталася в 1919 р., коли за рішенням Радянського уряду [1] на базі Археологічної комісії при Міністерстві Імператорського двору і Російського археологічного товариства була створена Російська Академія історії матеріальної культури [2] а в Україні при Українській Академії наук були сформовані різні комісії і комітети з охорони пам'ятників історії і культури[3]. Функції головної археологічної установи республіки були покладені на створений у Києві Всеукраїнський археологічний комітет (ВУАК) [4], при якому діяла Комісія з вивчення четвертинного періоду[5].

Реорганізація культурно-історичних установ викликала бурхливі дискусії про задачі і методи археологічних досліджень, перспективи подальшого розвитку гуманітарних наук. У одній з передових статей "Повідомлень державної Академії історії матеріальної культури" зазначалося, що "...разом зі старими кадрами були сприйняті і увібрані на довгий час старі установки в роботі, старі задачі, старі прийоми дослідження... Академії доводиться не тільки перейти на нові, марксистські установки, не тільки виковувати нові прийоми дослідження, але, в суті, одночасно вирішувати питання, чим же є предмет тієї науки, яка складає спеціальність Академії і її співробітників"[6].

У резолюції однієї з нарад сектора науки Народного комісаріату освіти РРФСР, на якому була присутньою і делегація від України, була дана характеристика стану археологічних досліджень в СРСР. Зокрема, зазначалося, що в археології до останнього часу панував буржуазно оречевлений підхід (формально-типологічний метод, палеоетнологічна школа, естетствуючий ідеалізм і т.і.) [7].

Молоді археологи, що ще не сформулювали своїх наукових позицій, не тільки допускали сувору критику роботи своїх попередників, але і піддавали сумніву саме право цієї науки на існування [8]. Конфлікт між старим і новим в науці часто переносився на політико-ідеологічний грунт: спроби досвідчених наукових кадрів опонувати молодим колегам і доводити необхідність спадкоємності традицій трактувалися владою як вияв антирадянських настроїв. Одним з наслідків тотальної політизації науки в Радянській Росії стала в 20-і рр. примусова висилка за кордон нелояльних владі вчених. У вимушеному вигнанні за межами колишньої Російської імперії виявилася значна частина національної інтелігенції, в тому числі і представники вітчизняної археологічної науки. У еміграції багато вчених відійшли від наукової діяльності, але були і ті, хто робив спроби відродження традицій вітчизняної науки в умовах зарубіжжя.

Одним з найбільш значних емігрантських наукових центрів стала столиця Чехословакії Прага, де, майже одночасно з відомою висилкою з Радянської Росії 100 представників інтелігенції[9] з ініціативи президента Т.Г.Масарика і групи впливових чехословацьких політиків була почата так звана "Російська акція" - програма широкомасштабної фінансової допомоги біженцям в підготовці наукових і професійних кадрів для майбутньої "безбільшовитської" Росії. Вона включала організацію і матеріальну підтримку ряду наукових і освітніх установ, в тому числі Семінару ім. Н.П.Кондакова (Seminarium Kondakovianum) і Українського історико-філологічного товариства, які зробили значний внесок в розвиток археології, етнографії, мистецтвознавства міжвоєнного періоду.

Хоч в Інституті ім. Н.П.Кондакова працювали переважно вчені, що спеціалізувалися в історії і мистецтві Росії, а в Історико-філологічному товаристві - що працювали на матеріалах України, два центри були багато в чому близькі. Вони діяли практично в один період часу, в схожих матеріальних умовах; діячам цих наукових установ були не притаманні політичні амбіції, що було для того часу, швидше виключенням, ніж правилом. Саме ця відмінність стала головним чинником того, що за невеликий період часу цими центрами була проведена величезна наукова робота, створені десятки учбових посібників, монографій, альбомів, які і зараз викликають великий інтерес у фахівців. Діяльність емігрантських історичних товариств значною мірою заповнила той академічний вакуум, який складався у вітчизняній науці в умовах полілизації та ідеологізації академічного життя.

Видатний історик-візантолог Никодім Павлович Кондаков (1844-1925 рр.) [10] приїхав до Праги в 1922 р. на запрошення Карлова університету, де йому запропонували читати курс з історії слов'янського мистецтва[11]. Три останні роки життя вченого, проведені в Празі, були насичені активною викладацькою, та дослідницькою діяльністю, підготовлено і здійснено ряд публікацій, зокрема "Вступ в археологію варварів: лекції, читані в 1924 учбовому році на Філософському факультеті Карлова університету в Празі". Вже після його смерті - в 1931 р. - була надрукована праця вченого "Читання по історії античного побуту і культури"[12].

Семінар ім. Н.П.Кондакова (Seminarium Kondakovianum) був створений в 1925 р. з метою подальшого вивчення культурного минулого Росії і дослідження давнього мистецтва загалом (передусім пізньої античності, скіфського, іранського, візантійського, а також культури степових народів Азії). Керівником Семінару став відомий російський археолог Олександр Петрович Калітінський, що спеціалізувався по культурі степових народів[13]. У 1931 р. Семінар перетворювали в Інститут Н.П.Кондакова. Пост керівника Інституту прийняв археолог і теоретик мистецтва Микола Петрович Толль, який жив і працював в Празі з 1922 р. Учень П.Н.Кондакова, він багато які свої роботи присвятив проблемам іконографії, а також вивченню древніх тканин, зокрема, сасанідських, єгипетських і коптських[14]. Завдяки співпраці в Семінарі (Інституті) багатьох відомих російських істориків, археологів, мистецтвознавців, а також організаційної і фінансової допомоги, яку надавали організації Президент ЧСР Т.Г.Масарик[15], Міністерство освіти, Слов'янський інститут[16], а також приватні особи, за роки свого існування цьому академічному товариства вдалося не тільки організувати періодичне видання "Збірника статей з археології і візантієзнавства", але й щорічно публікувати наукові монографії видних вчених. З 1926 до 1938 р. включно Семінаріумом було випущено окремими книгами і брошурами 186 робіт з історії, археології і мистецтвознавства [18]. У 1939 р. керівником Інституту став молодий тоді історик Микола Єфремович Андреєв, випускник Карловом університету (1931), а з 1933 р. його доктор. Спеціалізацією вченого була історія російського мистецтва, зокрема іконографія. Формально, М.Є.Андреєв керував інститутом до 1945 р. Однак, починаючи з 1939 р., діяльність організації поступово пішла на спад, що було викликано, передусім, початком Другої світової війни. Незадовго до німецької окупації Праги частина фонду інституту вдалося перевезти в Бєлград, де під патронатом регента Югославії князя Павла і при фінансовій підтримці югославського Міністерства освіти було створене відділення інституту на чолі з приват-доцентом Бреславського (Вроцлавського) університету, професором Белградського університету, відомим візантологом Георгієм Олександровичем Острогорським. У той же час, майно Інституту в Празі ліквідоване не було, і архів повинен був згодом повернутися на законне місце. У 1941 р. фонд Інституту сильно постраждав під час бомбардування Бєлграду, а вцілілі документи і книги після війни були повернені в Прагу. Під час бомбардування загинули співробітники інституту, історики Дмитро Олександрович Расовський і його дружина Ірина Миколаївна Окунєва. М.О.Острогорський пізніше писав, що діяльність Інституту закінчилася одночасно з їх смертю, оскільки наукова установа "жива людьми, які його ведуть". Відсутність організаційного ядра, мабуть, була головною причиною того, що зусилля відновити діяльність Інституту після 1945 р. не увінчалися успіхом. Деякі вчені вважали, що організація виконала свої задачі, оскільки в той час, коли в Росії дослідження по історії Візантійський імперії не велися, учні М.П.Кондакова успішно продовжували цю справу. Відтоді ж, як в Радянському Союзі робота поновилася і знов став видаватися спеціалізований журнал "Византийский временник"[19], діяльність емігрантського академічного центра втратила актуальність. Крім того, в нових політичних умовах Чехословаччини емігрантська організація існувати вже не могла з ідеологічних міркувань. У 1953 р. Інститут ім. М.П.Кондакова був закритий, а його архів, бібліотека і колекція ікон передані різним Пражським установам.

Розвиток української школи археології і етнографії в умовах еміграції мав цікаву історію. У 1922 р. в Прагу приїхав видатний вчений Вадим Щербаківський. У ту пору 46-літній професор вже мав солідний досвід академічної роботи, в тому числі викладання в Полтавському університеті і прикладних досліджень в археології і етнографії України. З 1922 по 1945 р. він був професором Українського Вільного Університету і вів активну наукову діяльність. За час еміграції в Чехословаччині (до переїзду в Мюнхен в 1945 р.) В.Щербаківський випустив 13 робіт, в тому числі 7 з археології, 4 з етнології, 1 по мистецтвознавству і 1 по етнографії [20]. У їх числі: "Мальована неолітична кераміка на Полтавщині: з додатком щоденника розкопів" (1923 р.), "Бронзові списи з вирізками на листі на території України й на Приураллі"(1929 р.), "Матеріали з археологічних розкопів на Переяславщині" (1937 р.), "Палеоліт: конспект лекцій читаних в Українському вільному університеті в Празі" (1938 р.), "До питання про так звані точки трипільської культури"(1942 р.) [21].

В.Щербаківський очолив кафедру археології Українського відкритого університету. Вчений згадував, що робота його археологічного семінару "від самого початку стояла в найтіснішім зв'язку з археологічним Семінаром Карлового університету, Чеським Земським Музеєм і Державнім Археологічним Інститутом, від яких українські археологи одержували всяке можливе підпертя і допомогу"[22]. У 1923 р. В.Щербаківський виступив з ініціативою створення наукового товариства, яке б об'єднало українських істориків і філологів в ЧСР, що викликало гарячий відгук багатьох українських вчених-емігрантів - Товариство було створене в тому ж році і діяло в Празі аж до 1945 р. За свідченням сучасників ця організація відрізнялася від інших українських наукових установ в еміграції виключно високим рівнем. Беззмінним головою Українського історико-філологічного Товариства (УІФТ) був історик Дмитро Антонович. Товариство об'єднувало в своїх рядах вихідців з центральної України, Буковини, Галичини, Кубані, Закарпаття та інших регіонів, що було абсолютно нетиповим був для українських емігрантських організацій, які тяжіли до диференціації за принципом земляцтва. За час своєї діяльності УІФТ організувало 404 наукових засідання[22], його члени брали участь в самих відомих і престижних міжнародних наукових конгресах, включаючи Міжнародний археологічний і Гегелівський з'їзди в Берліні, Міжнародний археологічний з'їзд в Парижі, Міжнародний з'їзд славістів у Варшаві і багато інші. З 1924 по 1937 р. В.Щербаківський представляв Товариство на 15-ти міжнародних наукових конгресах, в тому числі на Конгресах по антропології і передісторичній археології в Лондоні (1932 р.), Брюсселі (1935 р.), Осло (1936 р.), Букурешті (Бухаресті, 1937 р.) [24]. У період з 1924 по 1944 р. Товариство випустило окремими брошурами 56 робіт його членів, а також підготувало 20 підсумкових щорічних збірників за результатами наукової діяльності[25], причому основним джерелом фінансових надходжень на видавничі потреби УІФТ були добровільні пожертви його членів.

Декілька слів треба сказати про видатних українських археологів, діяльність яких була пов'язана з УІФТ. Одним з слухачів археологічного семінару у В.Щербаківського був видатний археолог Ярослав Пастернак (1892-1969 рр.). По закінченню Карловського університету він працював асистентом Державного Археологічного Інституту в Празі і проводив самостійні археологічні розкопки середньовічних пам'ятників Пражського Граду [26], які дали несподівано багатий матеріал [27]. Вчений зафіксував три різні періоди будівництва середньовічних укріплень, знайшов частину романської базиліки другої половини XI ст., фундамент романського костелу початку XII ст., велику кількість предметів домашнього побуту і ремісничого виробництва [28]. У відгуку про проведені археологічні дослідження Я.Пастернаком, підписаному представниками Державного археологічного інституту [29] і народного музею [30] говориться: "При всіх працях виявив науковий вишкіл, фахові відомості, потрібну енергію і безумовну докладність так, що Комісія для наукового дослідження Празького Города висловлює йому свою подяку за всю його працю і зусилля, якими спричиновся до того, що ці досі найбільші наукові досліди в Чехословацькій Республіці сповнили очікування, які на них було покладені"[31].

У 1928 р. Я.Пастернак був призначений директором Музею наукового товариства імені Т.Г.Шевченко [32]. У 1934 р. вже відомий в науковому світі Європи вчений-археолог почав дослідження біля с. Крилоси Галицького району Івано-Франківської області, на території старого Галича. Йому вдалося виявити підмурівок собору Успення Богородиці, зруйнованого в 1240 р. під час нашестя монголо-татар, саркофаг Галицького князя Ярослава Осмомисла (1152-1187 рр.), поховання невідомої княжни із золотою діадемою. Крім цього Я.Пастернак встановив центр князівського Галича і князівський квартал-дітинець[33]. На жаль, подальші дослідження пам'ятника припинилися через військові події 1939 р.

Під впливом прослуханого у В.Щербаківського курсу лекцій з археології зайнявся науковою роботою Олег Кандиба-Ольжич (1907-1944 рр.). В 1923 р Олег разом з батьками емігрував до Праги [35], де в листопаді 1924 року закінчив курси Українського Суспільного Комітету. В 1924-29 рр навчався на філософському ф-ті Карлового ун-ту [36], літературно-історичному ф-ті Українського педагогічного ін-ту, вивчав археологію в Українському вільному у-ті (УВО), додатково слухав спецкурси відомого чеського археолога професора Любомира Нідерле (1865-1944 рр.), відомого дослідника слов'янської старовини проф. Альбіна Стоцького (1878-1934 рр.). Після закінчення університету О.Кандиба підготував докторську дисертацію з неолітичної кераміки на Галичині. Його робота базувалася на дослідженні кераміки трипільських пам'ятників, яка зберігалася в фондах Львівського і Краківського музеїв, і на багатій іноземній науковій літературі. Як вважав проф. Альбін Стоцький, що давав відгук на дисертацію, цей було перше наукове дослідження, де чітко представлена типологична класифікація форм і орнаментів росписного трипільського посуду[37]. З результатами своїх наукових пошуків О.Кандиба виступав на другому українському науковому з'їзді в Празі в 1934 р [38]. Це був новий внесок молодого вченого в історичну науку. Основний висновок його полягав у тому, що племена трипільської культури, ті, що з'явилися в епоху неоліту на території сучасної України генетично близькі з населенням Подунав' я епохи неоліту[39]. У археологічному семінарі Українського Вільного Університету О.Кандиба тісно співробітничав крім проф. В.Щербаківського, зі своїми старшими колегами: доктором І.Барковським [40] і проф. Л.Чикаленко [41]. Свої подальші наукові пошуки О.Кандиба присвятив вивченню пам'ятників мідно-кам'яної доби. Не маючи можливості провести археологічні розкопки на території Радянської України, дослідник обмежив їх західно-українськими землями, що входили до складу Польщі і Чехословаччини. Крім цього він керував археологічними розкопками в Югославії, Болгарії і Румунії. Починаючи з 1932 р. молодий вчений брав активну участь в роботі американської експедиції в Югославії[42] а в 1933 р. був запрошений як лектор на літній семестр Американської школи передісторичних досліджень, яка працювала в Чехословаччині і Югославії[43]. За 1932-1938 рр. вчений опублікував біля 30 наукових праць - монографій, окремих статей практично на всіх європейських мовах[44]. В 1938 р. читав лекції в Гарвардському ун-ті.

У кінці 30-х років умови діяльності УІФТ ускладнилися, що, було викликано і зовнішніми, політичними, і внутрішніми, організаційними чинниками. По мірі видалення з політичної арени тих чехословацьких лідерів, які і морально, і матеріально підтримували в свій час розвиток емігрантських академічних центрів, а також в умовах загострення зовнішньополітичної обстановки, багато вчених стали покидати країну. УІФТ поступово почало втрачати своїх активних членів. Друга світова війна перервала наукову діяльність більшості археологів, багато з яких не залишилися осторонь політичних подій. Так, О.Кандиба очолив одну з антифашистських підпільних організацій, згодом був арештований і відправлений, після тривалого слідства, в концентраційний табір Сахсенгавзен[45] де і загинув 10 червня 1944 р[46].

Хоч активісти УИФО прагнули підтримувати діяльність організації навіть в умовах німецької окупації, наукові засідання і публікації повністю припинилися вже до початку 40-х рр. В.Щербаківський спробував відновити діяльність Товариства після своєї еміграції в Мюнхен, але вдалося йому це зробити лише на короткий час. Фактично, УІФТ перестало існувати в 1945 р. Як писав історик С.Наріжний, що виконував, в свій час, обов'язки секретаря УІФТ, нарівні з величезними перевагами, які з'явилися у вчених в еміграції - близькість до європейських академічних центрів, можливість активної міжнародної співпраці, свобода від псевдонаучних догм, нав'язаних місцевою політикою, існували і значні перешкоди для активної і плідної роботи, зумовлені, по-перше, відірваністю від головного предмета наукових інтересів, і, по-друге, відсутністю необхідних ресурсів для розвитку наукової діяльності. Причому, відчуженість від наукового матеріалу, яку вчені всіляко намагалися подолати, роблячи спроби експедицій на батьківщину[47], ставала все більш непереборною як з матеріальних, так і з політичних причин[48].

Сьогодні докладне вивчення діяльності зарубіжних академічних центрів дозволили б не тільки збагатити сучасну історичну науку і відновити перервані традиції старої академічної школи, але і осмислити той неоціненний і, на жаль, неоцінений досвід відданого служіння меті, яка вище політичної гри і особистих амбіцій.

П р и м е ч а н и я

Декрет был подписан Председателем Совета Народных Комиссаров В.И.Ульяновым-Лениным 18 апреля 1919 года.

С 1926 года Российская Академия истории материальной культуры (РАИМК) была переименована в Государственную Академию истории материальной культуры (ГАИМК).

Нестуля С. Археологічний комітет Всеукраїнскької Академії наук: етапи становлення. – Полтава: Археологія, 1997. – 88 с.; Она же. Становлення Всеукраїнського Археологічного комітету ВУАН (середина 1920-х років). – Полтава: Археологія, 1997. – 99 с.

Хроніка археології та мистецтва. – К., 1930. - Ч.1. – С.3-4.

Четвертинний період. – К., 1930-1937. – Вип.1-13.

Целевая установка и новые задачи // СГАИМК. – 1931. - No 2. – С.1.

Генинг В.Ф. Указ. соч. – С.55.

Монгайт А.Л. Возникновение и первые шаги советской археологии // История СССР. – 1968. - No 4. – С.79.

Раев М. Россия за рубежом. История культуры русской эмиграции 1919-1939.- Москва: "Прогресс-Академия", 1994.- С.199.

Блестяще окончив Московский университет, Николай Кондаков работал некоторое время хранителем отдела средних веков в Эрмитаже, в 1865 г. стал доцентом, а в 1871 г. - профессором Новороссийского университета в Одессе, профессором Санкт-Петербургского университета, и в 1898 г. - членом Российской академии наук. В 1920 г. Н.П.Кондаков эмигрировал в Константинополь и преподавал в Софийском университете.

С 1922 по 1925 г. Н.Кондаков читал также лекции по античному искусству, культуре кочевых народов раннего средневековья и искусству раннего христианства.

Большая часть работ Н.П.Кондакова, написанных в эмиграции, была подготовлена к публикации уже без его участия по инициативе его учеников и последователей. Кроме уже упомянутых в тексте трудов, в 1927 г. в Праге вышла его книга "Воспоминания и Думы", а также статья "О манихействе и богомилах"; в 1928 г. - "Album 65 barevnеch tabulh", как 1-ая часть иллюстративного приложения к его работе "Ruske ikona"; в 1929 г. - "Очерки и заметки по истории средневекового искусства и культуры" и 2-ая часть иллюстрированного сборника по русской иконографии; в 1930 - монография "Kri zvanэ Zбvisщv v pokladu kla tera ve Vy нm Brode v Иechбch".

Русские в Праге (1918-1928) / Ред.-издатель С.П.Постников. - Прага, 1928. - C.266.

Prace ruske, ukrajinske a beloruske emigrace vydane v Ceskoslovensku 1918-1945, svazek 2. - Praha, 1996. - SS.707, 708.

Сладек З. Русская эмиграция в Чехословакии: развитие "Русской акции" // Славяноведение. - 1993. - No4. - С.31.

Аксенова Е.П. Институт им. Н.П.Кондакова: попытки реанимации (по материалам архива А.В.Флоровского) // Славяноведение. - 1993. - No 4. - С.63.

С 1927 по 1940 г. вышло 11 томов

Prace ruske, ukrajinske a beloruske emigrace vydane v Ceskoslovensku 1918-1945, svazek 3. - Praha, 1996. - SS.1117-135.

Аксенова Е.П. Указ. соч. - С.71.

Prace ruske, ukrajinske a beloruske emigrace vydane v Ceskoslovensku 1918-1945, svazek 2. - SS.818-819.

Там же. - SS.818-820.

Винар Любомир. Наукова діяльність д-ра Олега Кандиби // Український історик. – 1985. - No 1-4. – С.57.

Наріжний С. Культурна праця української еміграції між двома світовими війнами: В 2 ч. - Прага, 1942. - Ч.2. - С.201.

Там же. - С.257.

Prace ruske, ukrajinske a beloruske emigrace vydane v Ceskoslovensku 1918-1945, svazek 3. - Praha, 1996. - SS.1218-1224.

Я. Пастернак раскапывал Пражский Град с 4 июня 1925 г. по 31 марта 1928 г.

Документи про розкопки проф. Я.Пастернака в чеській Празі // Овид. – 1962. – Ч.3 (122). – С.53-55.

Гошовський Богдан Хто ми і якого ми роду? (З приводу появи "Археології України проф. Д-ра Я.Пастернака) // Овид. – 1962. – Ч.2 (121). – С.52.

Государственный археологический институт представляли доктора К.Бухтель и Л.Нидерле.

Народный музей г. Праги был представлен докторами А.Стоцки и К.Гутом.

Документи про розкопки проф. Я.Пастернака... - С.55.

Винар Любомир. Наукова діяльність д-ра Олега Кандиби. – С.64.

Гела С. Указ. соч. – С.136.

Там же.. – С.57.

Его мать – Вера Антоновна Кандиба из рода Свадковских имела большое влияние на формирование юношеского мировоззрения. Отец – Александр Иванович Олесь, известный литератор, основал в Праге клуб украинских писателей и журналистов. Являлся почетным доктором Украинского вольного университета.

Винар Любомир. Указ. соч. – С.55.

Там же. – С.71.

Штогрин Дмитро. Олег Кандиба-Ольжич: бібліографія // Український історик. – 1986. - No 1-2. – С.87.

Пастернак Ярослав. Олег Кандиба, археолог – дослідник // Український історик. – 1969. - No 4. – С.11.

Профессор, доктор исторических наук Иван Барковский исследовал культуру шнуровой керамики эпохи неолита – бронзового века Северо-восточной и Средней Европы.

Профессор, доктор исторических наук Левко Чикаленко был известен как ведущий специалист по неолитическим памятникам Украины.

Винар Любомир Головний період наукової діяльності Олега Кандиби: 1931-1940 // Український історик. – 1986. - No 3-4. – С.34.

Там же. – С.36-38.

Кандиба-Ольжич О. Досліди на галицькому Поділлі в 1928-1929 рр. // Записки Наукового товариства ім. Шевченка. – 1937. - Т.154. – С.1-14; Він же. Розвиток української мальованої неолітичної кераміки // 2 Український науковий з'їзд у Празі. – Прага: Український академічний комітет для міжнародної інтелектуальної співпраці при Лідзі Націй, 1934. – С.141 і далі; Он же. Kamenne nastroje neoliticke malovane keramiky v Halici // Obzor praehistoricky. – 1930-1935. - R.9. - S.32-36; ?? ??. Les outiles en pierre de la ceramique peinte neolithique en Galicie Orientale // Obzor praehistoricky. – 1930-1931. – T.5, zesz. 1. – S.112; ?н же. Pamatky po praobyvatelich // Vecerni ceske slovo. – 1931. - R.13. – C.333; ?? ??. Trypilske pamatky ve sbirkбch Archeologickйho ustavu Karlovy university // Pamбtky archeologickй. – 1932. – R.38. – S.35-38; ?? ??. Vyloupene latenske hroby v Kobylisich // Obzor praehistorickэ. – 1930-1931. – R.9. – S.196-216; ?? ??. Z sera doby kamenne // Prazskэ illustrovanэ zpravodaj. – И.5. – S.10; Zprбva Dra Oleha Kandyby o u iti studijni podpory // Slovanskэ ъstav, Roиenka. – 1931. - Sv.4. – S.113; ? ?????? ?ругие (См. Штогрин Дмитро. Указ. соч. – С.87-88).

В Сахсенгавзенском концентрационном лагере содержались в основном видные украинские националисты. Среди них были С.Бандера, Я.Стецько, А.Мельник, В.Стахив, И.Габрусевич, Р.Ильницкий, М.Мушинский, атаман Бульба и др.

Лапичак Тома. Як загинув Олег Кандиба-Ольжич // Український історик. – 1985. - No 1-4. – С.119-122; Стахів В.П. Як загинув О.Ольжич: Вірзінг у ролі ката // Український історик. – 1985. - No 1-4. – С.123-125.

В конце 20-х гг. в Подолье проводил исследование трипольских памятников О.Кандыба-Ольжич (Пастернак Я. Олег Кандиба, археолог – дослідник // Український історик. – 1969. - No 4 (24). – С.6.). На территории Карпатской Украины Я.Брык за десять лет с 1927 по 1937 гг. раскопал около сотни курганов разных времен и народов. Профессор Я.Пастернак проводил раскопки в 22 точках на территории Карпатской Украины (Гошовський Б. Хто ми і якого ми роду? З приводу появи "Археології України" проф. Д-ра Я.Пастернака//ОВИД, ч.2 (121), 1962.-С.52,53) и в конце 30-х гг. раскопал в Галичском районе Ивано-Франковской области стены и валы детинца старого Галича (Гела С. Пам'ятки княжого Галича, що нас тривожить // Альманах УНС на 1977 рік. - Нью'йорк: Свобода, 1977. – С.136-140). На Волыне работы по изучению поселений и курганов у села Городок проводила И.Савицкая. Интересные материалы в ходе раскопок могильника в Торчине были получены Я.Фицке. По поручению Варшавского археологического музея в этом регионе работали также Н.Островский и А.Цинкаловский. В 1925, 1928-1929, 1936 и 1938 гг. были опубликованы работы В.Антоневича, посвященные общей характеристике периода энеолита и бронзы Западной Украины (Antonievicz V. Zagadkowe amforki z Ukrainy // Swiatovita. – 1929. - T.XIII. – 7 c.; Чмихов М.О., Кравченко Н.М., Черняков І.Т. Археологія та стародавня історія України: Курс лекцій. – К.: Либідь, 1992. – С.37-38).

Наріжний С. Указ. соч. - С.209.

==========

Місцеве самоврядування України у контексті європейського досвіду

Володимир Кравченко

Віктор Діденко

В умовах незалежності України різко зросла необхідність визначення найбільш оптимальних шляхів розбудови державності, вирішення проблеми підвищення ефективності виконавчої влади, особливо на місцях. У цій площині принципове значення має вивчення та узагальнення практичного досвіду роботи органів місцевого самоврядування України в 90-ті роки XX століття, коли фактично відбувалися процеси його становлення. Своєчасне узагальнення та наукове усвідомлення всебічної практичної роботи органів місцевого самоврядування певною мірою дозволить запобігти помилок, прорахунків в організації та діяльності самоврядних структур України, реально наблизити їх функціонування до європейських стандартів.

Місцеве самоврядування – це право та реальна можливість органів місцевого самоврядування регламентувати значну частину державних справ і здійснювати управління ними, діючи в межах закону, в інтересах місцевого населення. Місцеве самоврядування – це юридична особа державного права, якою керує виборний орган, наділений владними повноваженнями на певній території.

В основу організації та діяльності місцевого самоврядування сучасної Європи покладено Європейську хартію місцевого самоврядування, яка була прийнята Радою Європи у 1985 р. Цим документом були визначені загальні принципи розвитку місцевого самоврядування, як одного з головних чинників, притаманних будь-якому демократичному устрою. Здійснення цих принципів забезпечує ефективне і водночас наближене до громадянина управління.

Хартія зобов'язує країни, які її підписали, застосовувати основні норми, що гарантують політичну, адміністративну і фінансову самостійність місцевої влади. Положення Європейської хартії місцевого самоврядування спрямовані на захист і посилення незалежності, самостійності місцевих влад, захист принципів демократії, децентралізацію влади. У відповідності до принципів, затверджених Європейською хартією місцевого самоврядування, компетенція, яка передається місцевим співгромадам, повинна бути повною та всебічною. Хартія доповнює загальне європейське законодавство нормами щодо формування прав і обов'язків місцевого самоврядування, зміцнює незалежність місцевих влад від централізованих структур державної влади. Динамізм розвитку суспільства забезпечується раціональним співвідношенням сил, яке створює необхідний у демократичному суспільстві баланс влади між центром та містами.

Основні функції місцевого самоврядування полягають у наступному: 1) забезпечення участі населення у вирішенні місцевих справ; 2) керівництво муніципальною власністю; 3) забезпечення комплексного соціально-економічного розвитку території; 4) охорона громадського порядку; 5) забезпечення потреб населення щодо різних послуг1. Тобто уся система самоврядування в демократичних країнах Європи спрямована на забезпечення реалізації волі народу та його інтересів у найрізноманітніших сферах суспільного життя.

Звернемося, наприклад, до шведського досвіду, оскільки Швеція сьогодні – демократична країна на півночі Європи з високорозвиненим постіндустріальним суспільством і чи не найвищим рівнем життя у світі. Швеція – конституційна монархія з однопалатним парламентом (riksdag), який наділено правом обирати прем'єр-міністра. Досвід Швеції є позитивним у нашому розумінні, бо за роки існування її як держави розвиток місцевого самоврядування там відбувався практично безперервно і поетапно. Кожна реформа адміністративно-територіального устрою та місцевої влади мала на меті наблизити реальну владу до людей і забезпечити гідний рівень життя для всіх громадян Швеції незалежно від місця їх проживання. Крім того головним у цьому досвіді є те, що Швеція змогла знайти ту золоту середину, яка дає змогу у структурі місцевої влади забезпечувати загальнодержавні інтереси і проводити спільну для всієї країни урядову політику, одночасно не сковуючи місцеву ініціативу і даючи можливість ефективного місцевого урядування в населених пунктах.

Влада у Швеції будується на трьох рівнях: рівні держави, рівні регіону та рівні муніципалітетів. Оскільки, місцеве самоврядування у розумінні Європейської хартії є муніципальне та регіональне самоврядування, то й основна увага в огляді шведського досвіду буде приділятися саме цим типам самоврядування і в першу чергу муніципальному.

Місцеве самоврядування муніципального рівня у Швеції представлено муніципальною радою, яка формує свої виконавчі органи. На рівні муніципалітетів також діють окремі державні та регіональні управління, що займаються реалізацією відповідно державних чи регіональних програм.

У Швеції існують чотири типи органів місцевого самоврядування: 1) муніципалітети, 2) окружні ради, 3) парафії, 4) єпархіальні об'єднання. Світська та церковна влада співпрацюють через спеціалізовані організації, відомі відповідно як федерації органів місцевого самоврядування та міжпарафіальні федерації. Окружні ради функціонують на регіональному рівні, маючи основним полем діяльності систему охорони здоров'я. Тобто світська влада охоплює два рівні місцевого самоврядування: рівень муніципалітетів та рівень округів – ластінгів. Але саме муніципалітети є тією структурою, яка здійснює основну частину місцевого управління і є фактично базовим рівнем місцевої влади.

Конституційне та законодавче забезпечення місцевого самоврядування Швеції гарантується Актом про форму правління від 1974 р. як одного із складових шведської конституції. Саме цей Акт серед різних типів органів місцевого самоврядування визначив пріоритет муніципалітету. Він також закріпив основні та фундаментальні права самоврядування та принципи його організації.

До таких базових принципів належать:

народне управління здійснюється на вільному формуванні поглядів громадян та на загальному рівному виборчому праві; право на прийняття рішень в громадах належить зборам обраних представників; всі питання принципово важливого чи загального значення для громади вирішуються муніципальними зборами (радою); представницькі органи місцевого самоврядування мають власні виконавчі органи із власною компетенцією; місцеве самоврядування наділяється правом встановлення та збирання власних податків.

Конституційний Акт про форму правління також встановлює, що всі інші питання місцевого самоврядування вирішуються у спеціальному законі. Такий закон про місцеве самоврядування був прийнятий у 1991 р.

Відповідно до цих законодавчих актів, представницькими органами самоврядування на рівні громади є муніципальні збори чи рада, на рівні округу – рада округу (ластінг). Повноваження цих рад – чотири роки. Кількість депутатів у муніципальних та окружних радах залежить від кількості населення.

Тільки представницькі органи можуть приймати рішення щодо бюджету, встановлення податків та зборів. Тільки вони наділені правом формування комітетів, обрання посадових осіб, призначення ревізорів, встановлення компенсаційних виплат для виборних представників, а також оцінки результатів їхньої діяльності.

Як бачимо, представницькі органи є досить автономними у своїй діяльності та самостійними за своєю структурою. Крім цього, вони мають право делегування своїм виконавчим органам права на прийняття рішень з певного кола питань.

Виконавчим органом муніципальних зборів, рад є виконком – фактично місцевий уряд, що виконує керівні та координуючі функції, а також профільні комітети. Саме відповідні комітети здійснюють поточне адміністрування. У відповідності до нового законодавства з 1991р., число та назва комітетів самостійно визначається виключно муніципальними зборами. Термін існування комітету – 4 роки, але представницький орган у будь-який час може прийняти рішення про ліквідацію комітету. Комітети несуть повну відповідальність за поточну діяльність адміністрації і представляють муніципальним зборам інформацію про результати її роботи.

У зв'язку з тим, що питання фінансових ресурсів місцевого самоврядування України практично знаходиться в початковій стадії, тому досвід фінансового забезпечення місцевого самоврядування Швеції може бути дуже корисним для нашої країни.

У Швеції, наприклад, з 1992 – 1993 рр. у фінансуванні зрослих видатків на діяльність громад місцеві податки (41 %) і державні субсидії (24 %) є найважливішими джерелами надходжень. Причому цільові державні субсидії складають всього 5 %. Додатковими фінансовими джерелами для фінансування місцевого самоврядування є платежі за послуги (20 %) і певні доходи від комерційної діяльності й позики (14 %). Серед місцевих податків провідне становище належить пропорційному прибутковому податку з осіб, які є зареєстрованими мешканцями громади. Ставки податків встановлюються радами громади округу і парафією (у Швеції церква є державною). Вони можуть істотно відрізнятися залежно від громади.

Отже, у Швеції найбільшої незалежності набувають ради муніципалітетів та лепів, якщо кошти надходять з власної місцевої податкової бази, і вони можуть на власний розсуд встановлювати ставки оподаткування у межах, визначених законом.

У випадку, коли податкові надходження рад муніципалітетів та лепів складаються виключно з державних субсидій, асигнованих на спеціальні цілі, самостійність органів місцевого самоврядування є найбільш обмеженою. Тобто ступінь місцевої автономії знаходиться в прямій пропорційній залежності від фінансової самостійності місцевої влади.

Така практика є характерною стосовно принципів Європейської хартії місцевого самоврядування не лише для Швеції, але й для більшості інших демократичних країн Європи, де найбільш поширеними стали три типи місцевих податків: 1) майнові податки; 2) місцеві й регіональні податки на доходи і прибутки; 3) місцеві податки на компанії та інші джерела податкових надходжень.

1. З усіх податків, що стягуються місцевою владою, найпоширенішим є майновий податок. Майно – це земля і нерухомі споруди. У 1989 р. 22 країни, що є членами Організації економічного співробітництва й розвитку (крім Бельгії, Греції, Італії й Швеції) стягували такі податки. У 1988 р. середня частка місцевих майнових податків у місцевих податкових надходженнях становила 50 % у федеративних країнах і 30 % в унітарних країнах. У Нідерландах ця частка дорівнювала 70 % місцевих податкових надходжень, а у Великій Британії вона становила 100 %.

2. Місцеві й регіональні податки на доходи і прибутки застосовуються у 17 з 24 країн – членів ОЕСР. Частка ВВП від податків на доходи і прибутки для більшості країн дуже подібна – вона становить від 13 до 15 %.

3. Органи місцевої влади іноді обкладають місцевими і комунальними податками також прибуток місцевих компаній. Його частка у загальних місцевих податкових надходженнях становить від 1,7% в Данії до 14 та 15 % у Бельгії і Німеччині.2

Таким чином, у країнах Західної Європи найпоширенішим податком, що встановлюється місцевою владою є майновий податок. Поряд з ним у практику місцевого самоврядування європейських країн увійшли інші типи місцевих податків, які разом і забезпечують справжню фінансову автономність, самостійність місцевої влади, що, до речі, повною мірою відповідає положенням Європейської хартії місцевого самоврядування.

В Україні місцеве самоврядування почало відновлюватись тільки у 90-ті роки ХХ ст. Велике значення в процесі розвитку місцевого самоврядування України мало прийняття Конституції України у 1996 р., яка вперше в історії вітчизняного конституційного права закріпила статус та гарантії діяльності органів місцевого самоврядування. Так, статтею 7 розділу "Загальні засади" встановлено, що "в Україні визнається і гарантується місцеве самоврядування".3

Свою конкретизацію цей, безперечно, позитивний факт знайшов в статтях 140 – 146 XI окремого спеціального розділу "Місцеве самоврядування". Де, в статті 140, зокрема, зазначається, що "місцеве самоврядування є правом територіальної громади – жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста – самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України"... "Місцеве самоврядування здійснюється територіальною громадою в порядку, встановленому законом, як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування: сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи3. Органами місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад, сіл, селищ та міст, є районні та обласні ради. Питання організації управління районами в містах належить до компетенції міських рад. Сільські, селищні, міські ради можуть дозволяти за ініціативою жителів створювати будинкові, вуличні, квартальні та інші органи самоорганізації населення, наділяти їх частиною власної компетенції, фінансів, майна" (ст. 140).4

Отже, Конституція України чітко визначила систему органів місцевого самоврядування, до яких віднесено сільські, селищні, міські, районні та обласні ради. Але ця стаття Конституції України все ж зберегла певні нашарування та традиції радянських часів. Внаслідок чого вона не повною мірою відповідає принципам та положенням, нормам, загальноприйнятим демократичною Європою, що визначають місцеве самоврядування, як недержавний чи автономний від державного інститут самоорганізації населення.

Цю неузгодженість та невідповідність можна легко простежити, якщо порівняти норми частини 1 статті 140 Конституції України, з частиною I статті 3 Європейської хартії про місцеве самоврядування. В останньому документі вказується, що під місцевим самоврядуванням розуміють право і реальну здатність органів місцевого самоврядування регламентувати значну частину місцевих справ і керувати ними, діючи у межах закону, під свою відповідальність і в інтересах місцевого населення.5 Як свідчать тексти обох документів (Конституції та Хартії) в Основному Законі України відсутня така важлива позиція, що надає місцевому самоврядуванню країни "реальну здатність" вирішувати місцеві справи" під свою відповідальність і в інтересах місцевого населення". Тим самим фактично залишилась конституційно незакріпленою норма міжнародного права, права місцевого самоврядування на свій автономний від державного бюджет та свої податки і збори. Більше того, статті 95 та 142, що стосуються бюджетної системи країни, конкретно, прямо не встановлюють в законодавчому порядку, що бюджетна система складається з державного та місцевих бюджетів, автономних від державного.6 Таким чином, навіть з прийняттям Верховною Радою нової Конституції, місцеве самоврядування України залишилось без фінансової автономії, що, безперечно, стримувало його розвиток у напрямку європейських стандартів.

Питання здатності місцевого самоврядування України виконувати свої повноваження у більш повній відповідності до норм європейського права, знайшли своє відображення у Законі "Про місцеве самоврядування в Україні", який діє з травня 1997 р. Згідно цього законодавчого акту, органи місцевого самоврядування України діють у межах своїх повноважень самостійно, автономно і непідпорядковані один одному. Тобто вони ( ради ) не утворюють загальну, єдину вертикаль влади, що повною мірою відповідає вимогам Європейської хартії місцевого самоврядування і докорінно відрізняє їх від структурованої системи органів державної влади та місцевого самоврядування радянського періоду. Крім того, Закон "Про місцеве самоврядування в Україні" остаточно поклав край штучному, на наш погляд, розмежуванню місцевого самоврядування на базовий та представницький рівні у відповідності до Закону України "Про місцеві ради народних депутатів та місцеве і регіональне самоврядування" у редакції від 26 березня 1992 р. За яким ради на районному та обласному рівні не визнавалися органами місцевого самоврядування. Згідно ж до Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" обласні та районні ради є органами місцевого самоврядування.7

У відповідності до європейських стандартів, принаймні, до одного з існуючих варіантів у західних країнах Європи, цим законом вирішено питання поділу владних повноважень між виконавчим та представницьким органом місцевого самоврядування на рівні село – селище – місто. Механізм розподілу функціональних повноважень залишився традиційним. Він сталий і має такий вигляд – виконком підзвітний раді, а голова очолює раду й виконком.

Максимально наблизився в Україні до європейських стандартів процес формування органів місцевого самоврядування. На відміну від радянських часів, коли у практику виборів до рад усіх рівнів широко та міцно увійшли формалізм та заорганізованість, склад депутатів постійно і ретельно регулювався партійними структурами. Саме від них надходила так звана "рознарядка", про що, наприклад, яскраво свідчить досвід формування складу депутатів місцевих рад України вісімнадцятого скликання. Відповідно до постанови цк кпрс від 12 січня 1982 р. та згідно з постановою цк компартії України від 9 лютого 1982 р., обкоми та київський міськком партії представили в цк компартії України пропозиції щодо кандидатів у депутати місцевих рад, а цк компартії України їх затвердив. Для всіх видів рад партійними та радянськими органами було підібрано 525-534 кандидати в депутати. Питома вага безпартійних, жінок, членів влксм і молоді між кандидатами в депутати по окремих областях і в цілому по республіці у відповідності з рекомендаціями цк була наближена до середніх показників по країні.

Характерно, що пропозиції цк, обкомами і київським міськкомом компартії України з основних позицій складу кандидатів у депутати, майже повністю відповідали результатам виборів у місцеві ради республіки вісімнадцятого скликання. Так, якщо у пропозиціях партійних органів число робітників у місцевих радах визначалось 34,2 %, колгоспників – 38,6 %, безпартійних – 56,2 %, жінок – 49,2%, членів влксм 21,1 %, молодих депутатів (до 30 років) – 33,0%, вперше вибрані депутати – 36,3% 8, то вибори у місцеві ради України у 1982 році дали відповідно наступні результати: 34,2%, 38,4%, 56,2%, 49,2 %, 21,1%, 32,9%, 38,2 % 9.

Це, на нашу думку, досить переконливо доводить те, що у 80-тірр. місцеві ради в УРСР виконували роль декорацій, "ширми" у процесі здійснення владних повноважень партійними структурами. Тобто органи місцевої влади формувалися й керувалися виключно однією комуністичною партією, яка не допускала будь-якої опозиції. Крім того, у радянський період новітньої історії України навіть сам термін "місцеве самоврядування", не кажучи вже про його зміст, як форму самоорганізації територіальних громад чи колективів, було вилучено з ужитку. У Конституції ж УРСР 1978 р. ради народних депутатів лише декларувались, як органи державної влади і місцевого самоврядування.

У результаті такої ганебної практики формування органів місцевої влади усе помітніше знижувався інтерес виборців до самих виборів. Соціологічні дослідження того часу показують, що 40 % і більше опитуваних громадян не в змозі були назвати депутатів, що представляли їх у радах різних рівнів. Все це негативно впливало на міцність зв'язків самоврядних інститутів з населенням. Про негативне ставлення населення до виборчої практики говорять, наприклад, записи, зроблені виборцями на бюлетенях під час голосування. Зокрема, тільки в одній Запорізькій області у 1980 р. подібних записів було зроблено 27. "Це не вибори, а призначення", - підкреслював виборець з м. Запоріжжя10.

Все наполегливіше висловлювались пропозиції громадськості щодо необхідності внесення змін у виборчу систему та її подальше удосконалення. Основний зміст побажань виборців, у їх сукупності у політичному плані полягав у поглибленні демократизації виборчої системи, більш ефективній і реальній участі виборців на всіх стадіях підготовки і проведення виборів. Певні практичні кроки на шляху демократизації при формуванні органів місцевої влади, а з цим практичного відродження, становлення місцевого самоврядування в Україні були зроблені у березні 1980р., коли відбулися вибори депутатів до Верховної Ради та місцевих рад УРСР.

Правове регулювання організації та функціонування місцевого самоврядування в Україні на протязі 90-х рр. XX ст. забезпечувала ціла низка законодавчих актів. Серед яких, крім вищезгаданих, зазначимо Закон Української РСР від 7 грудня 1990 р. "Про місцеві Ради народних депутатів Української РСР та місцеве самоврядування"; Закон України від 3 лютого 1994 р. "Про формування місцевих органів влади і самоврядування"; Закон України від 24 лютого 1994р. "Про вибори депутатів і голів сільських, селищних, районних, міських, районних у містах, обласних рад"; закон України від 17 червня 1994 р. "Про внесення змін і доповнень до Закону України "Про вибори депутатів і голів сільських, селищних, районних, міських, районних у містах, обласних рад"; Закон України від 28 червня 1994 р. "Про внесення змін і доповнень до Закону України "Про формування місцевих органів влади і самоврядування"; Указ Президента України від 30 грудня 1995 р. "Про делегування повноважень державної виконавчої влади головам та очолюваним ними виконавчим комітетам сільських, селищних і міських рад" ; Закон України "Про місцеві державні адміністрації" (1999р.) та інші.

Серед чинних нормативних актів, що регулюють питання організації місцевого самоврядування України необхідно виокремити Закон "Про вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів" (1998 р.). Саме він, не дивлячись на те, що в основу його було покладено мажоритарну систему, коли вибори відбуваються в одномандатних округах, а не пропорційну, коли органи місцевого самоврядування формуються за партійними списками, чи змішану систему формування самоврядних структур, суттєво наблизив процес формування органів місцевого самоврядування до стандартів європейської цивілізації.

До речі, Європейська хартія місцевого самоврядування конкретно не вимагає, щоб вибори до місцевих органів влади відбувалися виключно за партійними списками чи за змішаною системою. Та й результати місцевих виборів 1998 р. довели, що партійна приналежність депутатів місцевих рад не є головною ознакою для виборців. Так, з 6268 депутатів місцевих рад Запорізької області лише 482 є членами політичних партій11. Головним для наших виборців є авторитетність, підготовленість та фахова грамотність народних обранців. У цьому відношенні показовими є статистичні дані, які свідчать про те, що майже у всіх місцевих радах області другою за значенням та впливом професійною групою стали працівники закладів освіти та охорони здоров'я: по міських радах області близько 25 % - лікарі та вчителі12.

Серйозні квантитативні зміни у складі місцевих рад відбулися порівняно зі складом депутатського корпусу попереднього (1994 – 1998 рр.) скликання. Суттєво зріс освітній рівень депутатів місцевих рад: більше 25 % депутатів сільських рад мають вищу освіту. Значно перевищує 50 % частка депутатів селищних рад, які мають вищу освіту, а депутатський корпус районних, міських та обласної рад на 75% складається з депутатів з вищою освітою. Відбулося також грунтовне оновлення депутатського корпусу на всіх щаблях місцевого самоврядування. У середньому склад рад оновився на 80,4 %13. Подібні зміни у складі місцевих рад відбулися як в областях, так і в цілому по Україні. До місцевих рад України в березні 1998 р. обрано 67 % депутатів, які ніколи не були депутатами рад даного рівня. Крім того, з обраних понад 11 тис. сільських, селищних міських голів, третина яких теж не була на цих посадах в минулому скликанні14.

Таким чином, на підставі всебічного порівняльного аналізу організації та функціонування місцевого самоврядування України та європейських країн, їх законодавчого забезпечення, можна зробити певні висновки. Насамперед процес відродження, становлення місцевого самоврядування України на протязі 90-х рр. XX ст. в основному відбувався у площині тенденцій розвитку місцевого самоврядування європейських держав і в той же час з врахуванням специфічних особливостей та історичних традицій суспільно-політичного життя України.

Переконливим доказом цього, на думку авторів, є те, що майже всі головні принципи та положення, загальноприйняті демократичною Європою цивілізовані правові норми, що регулюють питання організації та діяльності місцевого самоврядування, знайшли своє втілення і закріплення в Конституції, Законі України "Про місцеве самоврядування в Україні" та інших правових актах.

Значною мірою завдяки цьому місцеве самоврядування України поступово перетворюється в важливий інститут публічної влади, в один із визначальних елементів демократичного устрою держави. Це відбувається також за радикальної, реальної трансформації системи формування самоврядних представницьких органів - місцевих рад усіх рівнів. Вибори на практиці перетворилися у справжнє волевиявлення громадян, на противагу від радянських часів. І саме зміни у сфері виборчої системи, на глибоке переконання авторів, максимально наблизили місцеве самоврядування України до цивілізованих європейських стандартів.

Однак, у процесі становлення місцеве самоврядування України зіткнулося з численними серйозними проблемами. Серед них необхідно вказати на такі, як збереження до цього часу певних протиріч у правовій базі місцевого самоврядування, що потребує подальшого свого вдосконалення. Приведення законодавчого забезпечення у відповідність до норм міжнародного права, в першу чергу, до вимог Європейської хартії місцевого самоврядування та усталеного досвіду цивілізованих демократичних країн Євросоюзу. Особливо гостро ця проблема стоїть у фінансово-бюджетній сфері діяльності органів місцевого самоврядування України, сфері їх матеріально-фінансового забезпечення. Де і сьогодні питання більш чіткого, справедливого розподілу фінансових ресурсів залишається відкритим. Проте питання чіткого розмежування державних та місцевих бюджетів тісно пов'язане ще з однією так до кінця і не розв'язаною проблемою – чітким розмежуванням функціональних повноважень між органами державної влади та місцевого самоврядування, розмежуванням повноважень між різними рівнями влади, в кінцевому підсумку взаємодії органів місцевого самоврядування з органами державної влади.

Нагального вирішення вимагає і проблема неадекватного співвідношення адміністративно-територіальних одиниць з місцевими радами, останніх (12 тис.), до речі в 2,5 рази менше, ніж населених пунктів (понад 30 тис.).

Весь цей комплекс проблем значною мірою стримує перетворення місцевого самоврядування України у дійсно авторитетний, автономний та фінансово спроможний інститут, здатний ефективно вирішувати актуальні питання місцевого життя демократичної держави з урахуванням європейських традицій.

Джерела та література

1 Європейська хартія місцевого самоврядування – Страсбург, 1985; Саєнко Ю., Ткачук А., Привалов Ю. Місцеве самоврядування в Україні. Проблеми і прогнози.– К., 1997. с. 15-16; Воронкова В.Г. Местное самоуправление в посттоталитарном обществе. Теоретические основы и проблемы организации.– Наукові праці історичного факультету Запорізького державного університету.– Випуск VIII – Запоріжжя: Тандем-У, 1999.– С. 168-170.

2 Агранофф Р., Браун Т., Ткачук А. Місцеве самоврядування. Світовий та український досвід. – Посібник. К., Заповіт, 1997.– С. 32, 37 – 39.

3 Конституція України.– К., 1996.– Ст. 7.

4 Конституція України – К., 1996. – Ст. 140.

5 Європейська хартія місцевого самоврядування. – Страсбург, 1985. – Ст. 3.

6 Конституція України. – К., 1996. – Ст. 95, 142.

7 Закон України "Про місцеве самоврядування в Україні"// Голос України. – 1997, 12 червня.

8 Итоги выборов и состав депутатов местных Советов народных депутатов. 1982 г., Стат. Сборник. – М., 1982.– С. 34 – 53.

9 Державний архів громадських об'єднань України (м.Київ). (ДАГО), Ф.1.– Оп. 32. – Спр. 1828 – Арк. 3.

10 Державний архів Запорізької області. (ДАЗО) Ф. 102 – Оп.16 – Спр. 249. – Арк. 18.

11 Березовський В.П. Місцеве самоврядування – сучасна ситуація та перспектива розвитку. Наукові праці історичного факультету Запорізького державного університету. Випуск VIII. – Запоріжжя, Тандем-У, 1999.– С. 229.

12 Там само, с. 228.

13 Там само.

14 Граб В. Парламентський контроль за виконанням законів та актів, прийнятих Верховною Радою України, з питань місцевого самоврядування. – Вісник програмі сприяння парламентові України. – 1999, 9 червня. С. 22.

==========

МЕТОДОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ ВИКЛАДАННЯ історії України у вищому навчальному закладі

Михайло Парінов, доктор історичних наук, професор,

завідувач кафедрою історії і філософії,

Валентина Богуславська, асистент,

Людмила Василенко, кандидат історичних наук, доцент,

Донбаська державна академія будівництва і архітектури

Виходячи з власного педагогічного досвіду, автори розглядають українську національную ідею як методологічний стрижень курсу історії України у вищому навчальному закладі.

Одним з визначальних принципів викладання історії України у вищому навчальному закладі є принцип наукової об'єктивності. Згідно з ним віковічні суспільні ідеї свободи і неволі, добра і зла, справедливості і несправедливості, щастя і нещастя, якими керувалися українці за свою довгу, більш ніж півторатисячолітню історію, треба трактувати як усталені ціннісні субстанції, що змінювали конкретні прояви, форми, але залишалися майже незмінними за своєю об'єктивною сутністю. Ця обставина спонукає викладача на те, щоб, простежуючи історію українського народу, визначити сукупність національних ідеалів, або навіть один інтегруючий ідеал, тобто українську національну ідею. Її можна виявити за допомогою сакраментального питання-афоризму М. Грушевського: "Хто такі українці і чого вони хочуть?" І це питання повинно пройти через весь курс історії України в студентській аудиторії, зі вступу до останньої лекції як стрижень, як червона нитка, як пафос, який надихав би разом з лектором і його юних слухачів.

Отже, перша грань викладу – походження українців як етносу. Багаторічне примусове прямолінійне, одноплощинне впровадження в свідомість ідей інтернаціоналізму, при всій його непересічній вартості, сформував в суспільстві або байдуже ставлення до етногенезу, або як протестуючу реакцію – болісну виключність, свою неповторність стосовно націй-сусідів. Ось й лунає інколи в сторожкій тиші аудиторії боязкий, але відбиваючий настрої східноукраїнської людини голос: "Якби від нашого походження та краще жилося..." Або зовсім протилежне за настроєм: "Москалі - азіати, ми – Європа".

Історія доводить, що цивілізованість суспільства визначається насамперед розумінням людей, які мешкають на певній території, свого походження і своєї спорідненості. З цього, власне, починається перетворення натовпу в народ, в середовищі якого й можуть бути створені комфортні матеріальні і духовні умови для життя індивідуума.

Ідея походження українців, формування української нації мусить проходити власне через весь курс історії України. Визначальне місце, безумовно, належатиме першій лекції, в якій слід розповісти про походження східних слов'ян, зокрема, українців. Сьогодні, після довголітнього панування ідеологізованої тези про спільну колиску трьох східнослов'янських народів, в науковій й навчальній літературі затвердилося як обгрунтоване і виважене положення про те, що далекими предками українців були інші, ніж росіян і білорусів, слов'янські, племена, а саме, поляни, сіверяни, древляни, волиняни, уличі, тиверці, (білі) хорвати. Найбільш великим і організуючим з точки зору державотворення виявилося плем'я полян, яке оселилося на середньому Подніпров'ї.

Водночас констатуючи різні племінні джерела етногенезу сучасних українців, росіян і білорусів, більше того, небезпідставно стверджуючи пріоритет українських племен у створенні Київської Русі, ми в той же час не можемо нехтувати тою обставиною, що всі східнослов'янські племена декілька сторіч жили в одній державі, а значить, впливали одне на одне як антропологічно, так і духовно. Безумовно, як методологічно, так і посутньо твердження про "старшого брата" (чи то "українського", чи то "російського") науково неприпустиме, бо несе в собі елемент шовінізму.

Ідея специфічного шляху формування українського етносу, безумовно, повинна бути присутня в лекції про Галицько-Волинське князівство. Якщо Київська Русь – це імперія, на теренях якої потім, через декілька сторіч, утворилися Україна, Росія і Білорусія, іншими словами, якщо Давньоруська держава – це не тільки історія державності українського народу, але предтеча утворення майбутньої Московської (згодом – Російської) та Білоруської держав, то Галицько-Волинське князівство продовжило процес українського націотворення вже на суто національному шляху.

Особливу роль у етнонаціональному самовизначенні українців відіграло козацтво. Воно наповнило характер, склад душі українців багатьма такими рисами, які, власне кажучи, є суто національними й в той же час претендують на загальнолюдські цінності: жага свободи, почуття власної гідності, добрість, оптимізм. Це і складає основний зміст лекторських монологів і довірливих розмов на семінарах про Україну козацької доби, яка охоплює декілька сторіч.

Безсумніву, викличуть жвавий інтерес у студентів могутня постать керівника переможної національно-визвольної війни українського народу 1648-54 рр проти Речі Посполитої, Б.Хмельницького, його військово-політичний договір 1654 р з Москвою (Березневі тези), який можна оцінювати як союз двох православних держав проти католицького та мусульманського світу. Цей договір забороняв втручання московських урядовців у внутрішні справи України, але згодом спричинив на віки приєднання Української держави до Росії. Що це було – помилка, необхідність? Які наслідки? Як розвивалася надалі українська ідея в умовах імперської політики Москви?

Дуже важлива, на наш погляд, думка про те, що хоча українське козацтво й феноменальне, специфічне українське явище, але воно в той же

час, як небезпідставно стверджував британський історик і соціолог А.Д. Тойнбі, лежало в руслі європейської цивілізації. Така думка справедлива, вона далеко не зайвий раз підкреслює, що українці – нація європейська. І це нагадування зовсім не для того, щоб когось принизливо назвати азіатами, а лише для того, щоб констатувати факт.

Ідея формування української нації є одна з головних у темах історії України XVIII та XIX ст.

Провідне місце тут повинні зайняти розповіді про І. Мазепу, в якому поєдналися і високий романтизм, і простий прогматизм, і тонка шляхетність аристократа, і юнацька закоханість у дівочу красу. А як не згадати П. Орлика, цього українського Дон Кіхота. Українська ідея палала у душах учасників Коліївщини.

Серед розмаїття проявів українства, на нашу думку, слід виділити сюжети, пов'язані з виникненням і розвитком ідеології українського націоналізму. Довгий час йому додавали визначення "буржуазний", що було рівноцінно поняттю "ворожий", тобто ворожий українському народові. Але справжня історична наука далека від навішування ярликів. І молоді треба допомогти розібратися в цьому складному явищі, яким є український націоналізм. Доречі, в лекції, яка заторкує проблему націоналізму необхідно обов'язково дати визначення цьому поняттю, яке за радянських часів помилково трактувалося як виключно негативне явище. В цьому контексті важлива акцентація на тлумаченні націоналізму (зокрема, українського) як позитивному національно-патріотичному прояві, спрямованому на прогресивний розвиток національної культури, економіки, держави в оточенні інших національних держав.

Не можна говорити про український націоналізм як явище позитивне, конструктивне (а він й є таким насамперед), стверджуюче, консолідуюче людей, які жили споконвічно й живуть сьогодні по оба боки Дніпра, не згадаючи при цьому про Т.Шевченка. Це саме він палким словом, поважаючи інші народи, піднімав гідність свого народу ("І чужому научайтесь, й свого не цурайтесь") і тим самим підготував духовне підгрунтя для формування ціннісної системи поглядів на суспільне життя, системи відповідей на згадане нами вище питання, сформульоване М. Грушевським.

Продовжило і розвинуло українську національну ідею Кирило-Мефодіївське товариство. Воно принесло в неї християнську мораль, дух панславізму й месіянства України. В написаній М.Костомаровим праці "Книга буття українського народу", яка містить програмні положення братства, зокрема, говориться: "Україна встане із своєї могили і взове знову до братів-слов'ян, і почують вони зов, подніметься Слов'янщина, і не залишиться в неї ні царя, ні князя, ні графа, ні герцога, ні поміщика, ні боярина, ні мужика, ні холопа, ні в Великій Росії, ні в Польщі, ні на Україні, ні в Чехії, ні у хоруган, ні у сербів, ні у болгар. І Україна буде незалежною республікою в слов'янському союзі. Тоді скажуть всі народи, вказуючи на місце, де на карті буде намальована Україна: "Ось камінь, відкинутий зодчим – а він ліг в основу всього". Це й є саме українське месіянство.

Важливий етап у формуванні української національної ідеї – просвітницько-патріотична діяльність громадівців – українофілів у другій половині ХІХ ст. Серед них провідне місце належить професору М.Драгоманову. Старанно вивчивши вчення західноєвропейських мислителів про майбутню організацію справедливого суспільства, він визначив ідеал українського суспільства: асоціація (громада) виробників, федерація робітничих і землеробних громад, яка базується на асоціативній властності і колективній праці. В цій ідеї виявилося намагання поєднати традиції козацького братства і одну з особливостей характеру українців – індивідуалізм, особисту незалежність. Для досягнення цієї мети замало зусиль окремих демократів, вважав М.Драгоманов, в українському русі необхідні участь всього народу, об'єднання його національних і соціально-економічних інтересів, без поділу суспільства на класи, бо цей поділ противоприродний.

Далі викладач мусить довести до студентів, що нову якість українська національна ідея набуває в ХХ столітті. Головну її особливість становить гостра політична забарвленість. Виходячи з думок Т.Шевченка, Кирило-Мефодіївського братства, М.Драгоманова, харківський адвокат М.Міхновський у праці "Самостійна Україна" (1900 р.), в якій викладалася ідеологічна платформа першої нелегальної політичної організації українського державницького спрямування – Революційної української партії (РУП), відкрито заявив про право українського народу на самовизначення, про необхідність безкомпромісної боротьби за єдину, неподільну, вільну, самостійну Україну під гаслом "Україна – для українців". І хоча М. Міхновський, стверджуючи, що нібито "весь цвіт української нації у всіх частинах України живе однією думкою, однією мрією: одна, єдина, неподільна, вільна, самостійна Україна від Карпат аж до Кавказу", значною мірою видавав бажане за дійсне, бо в переважній більшості українська інтелігенція в кращому разі воліла для України автономії у складі Росії, "Самостійна Україна" була першим політичним маніфестом українського націоналізму, якому судилося стати прапором в довгій боротьбі за українську державність.

Безумовно, в сьогоднішній студентській аудиторії ці ідеї, особливо тези "Україна – для українців", "єдина Україна – від Карпат аж до Кавказу", не всіма сприйматимуться як національно толерантні. Але лектор мусить довести, що в цьому звучали ніяк не загарбницькі настрої, не претензії на національному виключність і не національна нетерпимість, а крик душі людей, яких віками мордували лише за те, що в своєму домі вони бажали розмовляти й жити по-своєму. Особливість української національної ідеї полягає в неприйнятності панування над іншими. Українцям чужі шовінізм, політика з позиції сили.

Сучасній українській молоді, яка завтра буде складати національну інтелігенцію, тобто носія духовності свого народу, не зайве знати в цьому контексті ще одне ім'я – Д.Донцова. Саме Д.Донцов розвинув окремі ідеї М.Міхновського до формування цілісної ідеології українського інтегрального націоналізму. Це можна знайти в його працях "Підстави нашої політики", "Націоналізм", "Дух нашої давнини" та інш. На перше місце він поставив вимогу політичної незалежності нації, тобто створення політичної нації. Нація покликана сама організувати своє життя на принципах традиціоналізму, тобто все сучасне повинно мати глибокі корені в історії. На думку Д.Донцова, державна політика України – це політика саме європейської держави.

Так лектор підведе студентів до історичної доби для української національної ідеї, яка міститься в темі про Національно-демократичну революцію в Україні (1917-1920 рр). Ця революція була відчайдушною спробою зробити дійсністю те, про що мріяли кращі українці багато поколінь. В добу революції за національну ідею боролися кращі представники української інтелігенції на чолі з М.Грушевським, В.Винниченком, І.Огієнком та іншими. Тоді українці не вибороли самостійність, але разом з тим було би помилкою, навіть неповагою до наших предків говорити в цьому контексті про повну поразку. Не все робиться так, як мріється. Але хіба мало, що в центрі Європи з'явилася українська автономія з багатьма визначальними національними ознаками держави. І це не провина тих, хто виборов для українців саме таке втілення в життя віковічної мрії про самостійність. Імперська інерція була настільки могутньою, а жага незалежності – настільки поряд з нею тендітною, що українцям судилося ще багато десятиліть іти тернистим шляхом до реалій національної ідеї, віддаючи за неї велику ціну, шляхом, де досить перемог і поразок, добра і зла, сліз радості і сліз лиха. І лектор, розповідаючи про все це (про золотий вік 20-х рр., дуже не однозначні 30-ті рр., про націоналістичний рух під час другої світової війни і т.д.), повинен застерегти себе і студентську аудиторію від однобічності, тієї чи іншої пристрасності, політизованості, заангажованості. Тут лектор не може, зокрема, не згадати виглядаючи з глибин часу трагічні постаті М.Скрипника, О. Шумського, Х. Раковського, В. Чубаря, П.Шелеста, інших національних патріотів соціалістичної доби, які по-своєму бачили українську ідею й щасливу долю свого народу.

Нову якість українська ідея одержала в русі шостидесятників, підвівших голос на захист національного суверенітету радянських республік, прав людини, проти проявів шовінізму та українофобії. Поява в середині 70-х років Української Гельсінської групи, яка ставила своїм завданням, зокрема, боротися за вихід України з радянської ізоляції, Радянського Союзу і створення незалежної України, надихала всіх українців. Жертви, які принесли на олтар свободи декабристи шостидесятих-семидесятих – М.Руденко, І.Дзюба, І.Світличний, В.Чорновіл, Л.Лук'яненко, В.Стус і багато-багато хто, – не були даремні. Ці люди повинні викликати у студентів жвавий інтерес, бо більшість з них – вчорашні студенти, молоді фахівці, і дехто з викладачів може знати їх особисто (наприклад, І.Дзюбу, В.Стуса, вихованців Донецького педінституту).

І тут, думаємо, слушно зробити два зауваження, оглядаючи великий період історії руху українства, який займає час із 20-х до 80-х років ХХ ст. По-перше, не можна закреслювати національну ідею на тій лише підставі, що вона іноді супроводжувалася прорахунками її втілювачів. По-друге, національна ідея, якщо її творці і борці за неї хочуть, щоб вона жила і ставала реальністю, повинна бути самокритичною, бо самолюбовання тут - це смерть.

Підсумовуючою темою курсу історії України у визначенні української національної ідеї, безумовно, є тема "Україна сьогодні". Лектор востаннє проголошує питання-афоризм М. Грушевського "Хто такі українці і чого вони хочуть?", але не поспішає з відповіддю на нього, як це було на початку. Хай студенти самі озирнуться на минуле, про яке вони чули в цій аудиторії, подивляться на своїх сусідів по студентській лаві, заглянуть, нарешті, в себе, і тоді завдяки загальним зусиллям при сольній ролі викладача прозвучить наукова, але пропущена через душі, через особисту свідомість відповідь. Це буде думка про те, що в центрі Європи по обидва боки Дніпра, від зелених Карпат до донецького степу живе одержавлений етнос, політична нація – згідно з діючою Конституцією України, громадяни всіх національностей, гордий народ, який пройшов складний і суперечливий шлях до незалежності. На цьому шляху він ніколи ні перед ким не зігнувся, не схилив голови – від татаро-монголів до німецько-фашистських загарбників. Народ, який багато хто бажав асимілювати, але марно. Народ з чуйною й вразливою душею, яка звучить у співучий мові. Він ніколи не був агресором. І найбільш продуктивною завжди виявлялася для нього і для його багаточисельних сусідів роль не об'єкта захоплення і розподілу, не межі між Європою й Азією, не щита для Заходу від східного варварства, а геополітичного моста, з'єднуючого могутні цивілізації, Схід і Захід, Північ і Південь.

Обличчя українця – це не обличчя вояка. Українці – нація будівнича. Їх історія – це історія економічного, політичного, духовного творення. Старанна праця трипільця-орача, давньоруського простолюдина була витоком сучасного українського аграрного сектора, сільського господарства, заснованого на останніх досягненнях науки і техніки. Гончарі і ковалі давнього Києва – це предки сьогоднішніх інженерів, які керують надскладними агрегатами, заводами і електростанціями. Благання українця до Бога дати йому крила, щоб в небо злітати, матеріалізувалися в апаратах космічного плавання. Чого-чого, а працелюбності й таланту народу українському не позичати. І хай сьогодні не все у нього так, як хотілось би, народ, який став господарем на своїй землі, побудує для себе гідне життя.

Ось так, на наш погляд, і мусить пройти через весь курс історії України українська національна ідея. Бо історія України – не просто пересічна вузівська навчальна дисципліна. Це предмет високого громадянського звучання.

==========

УКРАЇНСЬКЕ ВІДРОДЖЕННЯ НА ПІВДНІ РОСІЇ

Олександр ТЕРЕЩЕНКО,

професор, доктор історичних наук,

Ростовське відділення Московського інституту комерції,

Ростов-на-Дону

Автор подає грунтовний аналіз процесу українського відродження (так званої "українізації") в 30-х роках ХХ сторіччя на Північному Кавказі та Подонні. Матеріал має велику актуальність у зв'язку зі збереженням українських традицій та мови(особливо в сільських районах), новітніми процесами національного українського відродження в цих регіонах. Досвід українізації минулих років може мати конкретне практичне значення для сьогодення.

Територія сучасного Півдня Росії фактично складається з двох великих територіальних зон, які відрізняються в соціально-економічному та етнографічному відношеннях. По-перше, - більш розвинута в економічному та культурному плані в основному російськомовна Північ, яка складається з Ростовської області, Ставропольського та Краснодарського країв. По-друге, - з власне Північного Кавказу, куди входять республіки горських народів: Адигейська, Інгушська, Кабардино-Балкарська, Карачаєво-Черкеська, Північно-Осетинська та Чеченська (нині республіка Ічкерія - прим. ред.). До цього поясу адміністративних національних утворень на крайньому сході теріторіально прилягає частина Дагестану.

Після встановлення на Півдні радянської влади у 1920 році всі ці території були об'єднані в крупне адміністративне утворення Південний - Схід в складі Російської Федерації. В жовтні 1924 року Південний-Схід було перейменовано на Північно-Кавказький край, зі складу якого вилучили Дагестан. До краю були приєднані Таганрогський та Шахтинський округи України. Центр краю, його партійні, радянські та господарські органи знаходилися в Ростові-на-Дону.

В результаті нового районування 1924 року територія краю була поділена на 11 округів і 4 автономні області, які в свою чергу складалися з районів. В кордонах цих адміністративних утворень Північо-Кавказького краю з 1925 по 1933 р.р. проходила українізація. Конкретно, заходами цієї важливої національної кампанії було охоплено 35 районів: Абинський, Арзгирський, Азовський, Анапський, Баталпашинський, Брюховецький, Винодільський, Гаряче-Ключевський, Дивнівський, Єйський, Завітинський, Зимовниківський, Канівський, Кашарський, Коренівський, Краснодарський, Курганський, Курсавський, Кущевський, Кримський, Леоно-Калитвенський, Матвієво-Курганський, Мечетинський, Міллеровський, Невинномиський, Отрадненський, Павлівський, Приморсько-Ахтарський, Ремонтненський, Сіверський, Слов'янський, Старимінський, Таганрогський, Темрюкський та Тимошівський. Більшість цих районів зберегло свою територію та назви до сьогодні.

Територію Північного Кавказу та Нижнього Подоння (область Війська Донського) українці почали освоювати з кінця ХУІІІ ст., по мірі просування кордонів Росії на південь та південний схід. Надалі потужні, багаточисленні контингенти росіян та українців забезпечили освоєння цих територій, утверджуючи тут землеробство та формуючи весь спектр економіки та культури.

Перші кількісні дані про наявність українців на Кавказі дають матеріали V Всеросійської ревізії 1795 року. Тоді на території Північного Кавказу (пізніше районованої в корданах Ставропольської губернії, Кубанської та Терської областей) проживало 38,5 тис. українців, що складало 2,4% від усього населення Північного Кавказу. На території області Війська Донського на той час уже сформувався значний контингент українського селянського населення - 112,7 тис. чол., що складало 31,3% від усього населення області.

Згідно даних цієї ж ревізії в Кубанській області проживали одні українці - 32,6 тис. чол. На землях Ставропольської губернії розселялися перші контингенти українського населення в кількості 5,9 тис. чол., що склало 3,3% населення губернії[1].

Х Всеросійська ревізія, яка проводилася перед скасуванням кріпосного права у 1858 році, виявила значні контингенти українського населення в Кубанській та Донській областях та дисперсне розселення українців в Ставропольському регіоні. В Донській області нараховувалося 286,1 тис. українців, в Кубанській - 297,4 тис. чол. і 110,6 тис. чол. - на Ставропіллі[2].

Згідно з першим Всеросійським переписом населення 1897 р. та деяких місцевих переписах населення кінця ХІХ ст. всього на Кавказі проживало 1305,5 тис. українців. Це складало 14,1% всього населення колишнього Кавказського Намісництва. При цьому 33% українців зосередилися на Північному Кавказі. 908,8 тис. українців проживало в Кубанській області (47,6% всьогонаселення області). 319,8 тис. - в Ставропільській губернії (36,6% населення). 719,7 тис. чол. - в Донській області (28,1%). В кінці ХІХ ст. українці почали розселятися і в неспокійній, небезпечній Терській області, де їх нараховувалося на той час 42 тис. чол. - 4,5 % населення області.

Перший Всесоюзний перепис населення, проведений в радянський час, у 1926 р., підтвердив наявність в Північно-Кавказському регіоні та в Донській області потужного багаточисленного контингенту українців. Згідно з цим переписом у краї нараховувалося 3 107 022 українця, що складало 37,15% від загальної кількості населення краю[3].

Українці розселялися по всій території Північного Кавказу та Донської області, по всіх округах Північно-Кавказського краю.

Найбільш багаточисленне селянське українське населення виявилося у Таганрогському, Донецькому, Кубанському та Чорноморському округах, де серед інших етнічних груп українці за чисельністю займали перше місце. В селянських місцевостях Донського округу українці також виявилися на першому місці.

В інших округах Північно-Кавказького краю по чисельності українці загалом поступалися росіянам, однак в окремих районах їх було більше. Так в Сальському окрузі українці за чисельністю переважали в Заверитинському, Зимовниковському, Ремонтненському та в Воронцово-Миколаївському районах. В Армавірському окрузі таке положення склалося в Баталпашинському, Невиномиському та Успенському районах. На Ставропіллі українське населення переважало в Курсавському, Дивенському та Виноділенському районах; в Майкопському окрузі - в Хадиженському районі; в Терському - в Арзгирському, Левокумському, Степнівському та Суворовському районах; в Шахтинському і Сунженському округах перважало російське населення[4].

Як відомо, одним з основних, базисних індикаторів національної приналежності є мова. Збереження своєї рідної мови національною групою, яка дисперсно мешкає в іншонаціональному середовищі, є найважливішим показником національно-культурної цілісності, а також збереження інших національних характеристик. Відхід від своєї національної культури перш за все проявляється у втраті грамотності при вживанні рідної мови, включенні в базовий мовний комплекс численних запозичень. За втратою грамотності, як правило, йде власне втрата рідної мови, що створює умови для втрати почуття рідної національності. Природно, що відхід від свого народу протікає тим скоріше, чим інтенсивніше діють асиміляційні фактори. В першій половині 20-х років на українське населення Північно-Кавказького краю здійснювався сильний асиміляційний тиск і до першого радянського перепису 1926 року тільки 56,8% українського населення зазначило українську мову рідною мовою [5].

І все ж на початку 20-х років, коли на Північному Кавказі після руйнівної Громадянської війни і голоду 1921-22 років знову почало відновлюватися мирне життя місцева українська громадськість стала активно шукати шляхи відродження української культури, можливості звертатися до 3-х мільйонного котингенту українського населення рідною мовою. Фактично пропрацьовувалися підходи до початку українізації явочним порядком, громадською ініціативою. Головною турботою українських пасіонаріїв на Північному Кавказі була рідна українська мова. Головною скрипкою в цьому процесі стала творча кубанська молодь.

В жовтні 1921 року в Старо-Корсунській станиці Краснодарського району група молоді почала видавати друком (на друкарській машинці) україномовний журнал "Зоря". Нове покоління літературознавців, поетів та прозаїків - початківців: Ю.Литовченко та М.Щербина з Старокорсунської, О.Кирій, В.Чередніченко з Краснодара К.Кравченко з Старомар'ївської станиці та інші. Зрозуміло, що не все написане ентузіастами кубанської української літератури приймалося штатними ідеологами, їх твори часто жорстко критикувалися на сторінках партійної преси. Саме такі оцінки одержали вірші М.Щербини зі збірки "Ранок", що побачила світ у 1929 році. Тоді ж в рецензії у журналі "Новий шлях" з багатозначним заголовком "Гнилі акорди" рецензент повчав: "При будівельному підйомі вірші, які не закликають іти вперед, тягнуть назад. Їх треба відкинути, як і інші перешкоди. Одним з таких ідеологічних гальм і є збірник поезії М.Щербини "Ранок".

"Збірка поезії" Олекси Кирія, що побачила світ на початку українізації в 1926 році, також була піддана різкій критиці, а самого автора звинуватили в тому, що він немовби-то пропагує народництво та релігійно-націоналістичні погляди.

Великий громадський резонанс одержала діяльність в 1923-25 роках літературної групи молодих кубанськи письменників-українців у станиці Полтавській Слов'янського району. Саме тут на початку 20-х років було відкрито Кубанський педагогічний український технікум, який став вогнищем української культури на Кубані.

До революції станиця Полтавська в Таманському відділі Кубанської області мала репутацію економічно міцної - вона шорічно поставляла на ринок 700-750 тисяч пудів першокласного кубанського зерна. Станиця претендувала на роль одного з культурних центрів кубанської станичної периферії: тут було відкрито козачий кадетських корпус, зафундована гімназія та семінарія. Організація і діяльність групи молодиз літературознавців була продовженням української кубанської периферійної інтелігенції. Котра прагнула зберегти відчизняну культуру і, в першу чергу рідну, мову. В 1923 році в станиці виникає перша на Північному Кавказі організація українських кубанських письменників "Гарт" ("Кубфільгарт"). Ініціатором створення цієї організації був молодий поет Іван Дорожний. Її членами в більшості були студенти Кубанського українського технікуму, які робили перші кроки літературної творчості, пов'язуючи їх з відродженням інтересу до рідної мови та історії українського народу. Найбільш відомі учасники "Гарту" - Іван Дорожний, Кирило Тихий, Маруся Грицько, Пилип Прірва, Микола Промінь. "Гарт" проводив масову роз'яснювальну роботу серед населення, популяризуючи рідну українську мову.

Відродження інтересу до рідної мови, історії українців Кубані було помітно і в інших крупних станицях Кубанського та Тагангохького округів, де склалися найбільш численні масиви українського населення. В цьому відношенні можна виділити також станицю Уманську - центр Єйського відділу Кубанської області до революції. Вона при переписі населення 1897 року була включена в списки міст Росії. Тут на базі місцевої гімназії та військовиї кубанськиї установ було організовано літературно-історичний український гурток, який активно діяв серед населення.

У вересні 1924 року в Москві організується "Союз українських пролетарських та сільських письменників Російської Федерації" (СІМ) - "Село ї Місто". В цю організацію на рівні філій увійшли літературні групи кубанських українських письменників в Краснодарі та в Станиці Полтавській. Зокрема в Краснодарську філію входили Іван Луценко, Яків Промінь, Тимофій Іващенко, Олександр Лісогор та інші.

"Сімівці" проводили літературні вечори українською мовою в Краснодарі та в станицях Кубанського округу, виставки книг в хатах-читальнях та інших закладах культури.

Інтерес до української мови, літератури та історії народу серед кубанського населення значно виріс в роки непу. Діяльність груп українських літераторів, гуртків по українізації, хорових та інших фольклорних утворень свідчила про масовий народний потяг повернення до витоків свого народного іміджу, до народної мови. Своєрідним каталізатором цього процесу стало положення в Україні, яка переживала в цей час мовно-історичний бум національного віддродження. Народний потяг до українізації в ці роки співпадав з деякими заходами правлячої партії в галузях національної політики. Ще в грудні 1919 року на 8-й всеросійськів конференції РКП(б) була прийнята резолюція "Про Радянську владу на Україні", в якій декларувалася довготермінова програма розвитку української мови, встановлювалися пріоритери політики українізації широкого профілю. Найбільш узагальнені положення цієї резолюції досить цікаві: "Ввиду того, что украинская культура в течении веков подавлялась царизмом и эксплуататорскими классами в России ЦК РКП(б) вменяет в обязанность всем членам партии всеми средствами содействовать устранению всех препятствий к свободному развитию украинского языка и культуры... Члены РКП (б) на территории Украины должны на деле проводить право трудящихся мас учиться и объясняться во всех советских учреждениях на родном языке, всячески противодействия попыткам искусственными средствами оттеснить украинский язык на второй план струмясь, наоборот, превратить украинский язык в орудие коммунистического просвещения трудовых масс. Немедленно же должны быть приняты меры, чтобы во всех советских учреждениях имелось достаточное количество служащих, владеющих украинским языком"[6].

В 1923 році за справу організації та проведення українізації підключилася Радянська влада XII з'їзд партії, який відбувся в квітні цього року в спеціальній резолюції "По национальному вопросу" рекомендував членам партії "В качестве практических мер добиться того, чтобы... были изданы специальные законы, обеспечивающие употребление родного языка во всех государственных органах и во всех учреждениях..., законы, преследующие и карающие со всей революционной суровостью всех нарушителей национальных прав и в особенности прав национальных меньшинств"[7]. Це рішення XII з'їзду стало основою і сигналом для конкретних рішень і практичних заходів в області україназації на території України, а також Російської Федерації [8]. Практичними кроками до українізації стали Декрети Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету України від 27 липня та 1 серпня 1923 року, в яких проголошувалась рівність мов і у зв'язку з цим необхідність допомоги українській мові, з метою підняття її до рівня росповсюдження російської. Постановою Президії ВЦВК УРСР від 30 квітня 1925 року була організована Всеукраїнська Центральна комісія українізації Радянського апарату на чолі з головою РНК УРСР В.М.Чубарем. Дещо раніше для практичного проведення в життя партійних рішень з українізації була організована Центральна Комісія на чолі з секретарем ЦК В.П.Затонським. Організаційна та практична робота з українізації в Україні стала фактичним сигналом для такої ж роботи на Півдні Росії. Багато заходів з українізації тут проводилося під контролем Північно-Кавказького Крайкому партії, який перебував у Ростові. Основний документальний матеріал про цій проблемі сьогодні знаходиться в Центрі наукової доментації новітнього часу Ростовської області, в фонді Північно-Кавказького Крайкому партії, в фондах державних архівів Краснодару та Ставрополя, які до 1930 року були центрами відповідних округів в кордонах Північно-Кавказького краю.

Початок практичних заходів з українізації в Північно-Кавказькому краї поклала крайова нарада українських секцій при місцевих партійних органах. Нарада проходила в березні 1925 року у Краснодарі.

Українізація в округах Північно-Кавказького краю планувалася як комплексне широке міроприємство і було розраховане на три роки. Основні напрямки його включали введення викладання українською мовою в початкових школах 35 районів, які підлягали українізації. Передбачалося перевести на українську і викладання в школах середнього ступеню, а також так званих "ШКМ" (школах колгоспної молоді). В семи педагогічних технікумах створювалися віддіоення з навчанням українською мовою. В станиці Полтавськів Слов'янського району було відкрито педагогічний технікум на 900 студентів. Випускники цих закладів повинні буои вирішити проблему українських вчителів в початкових школах Північного Кавказу та Подоння. Важливе значення мало відкриття при Кубанському педагогічному інституті відділення українознавства з аспірантурою по профілю "Українська мова, література та історія".

На Півдні Росії було організовано Північно-Кавказький український науково-дослідний інститут, одною з задач якого була підготовка для шкіл різноманітних довідників. Друк шкільної та іншої літератури українською мовою здійснювало спеціальне видавництво "Північний Кавказ" у Ростові.

Важливим напрямком діяльності по українізації на Північному Кавказі було створення інформаційної мережі українською мовою, яка передбачала українізацію 9 районних газет, випуск крайової "Червоної газети", щомісячного крайового журналу "Новий шлях", який пізніше було переіменовано на "Ленінський Шлях". Для дітей було вирішено видавати "українську сторінку" в крайовій російськмовній газеті "Ленинские внучата". Був препинений випуски газети "Радянський станичник", яка видавалася ло українізації, а підпиники, сількори і деякі співробітники на неї були предані крайовій газеті.

В Ростові було відкрите Північно-Кавказьке відділення Державного видавництва України, що давало можливість випускати підручники для українізованих шкіл і почати потстачання на книжковий ринок україномовної лутератури. Однією з важливих сфер державної підтримки українізації був культурний сектор з клубами, бібліотаками, хатакми-читальнями, кіно, радіо, стінними газетами. В районах українізації велась масштабна робота по розгортанню мережі гуртків та курсів вивчення української мови.

Окружні комітети Північного-Кавказу приймали численні рішення обов'язковість вивчення української сови службовцями окружних, районних та сільських установ з подальшим введення її в діловодство. Службовці, яки ухилялися від вивчення української мови притягалися до партійної та адміністративної відповідальності. Секретаріат Північно-Кавказького комітету партії теж приймав численні рішення щодо українізації в краї. Вони стосувалися матеріальної та організаційної допомого в випуску преси українською мовою, дозволам відряджень редакторам газет в Україну. В 1929 році Секретаріат крайкому збільшив наклад "Червоної Газети" в два рази і доручив Крайвиконкому виділити для цієї мети 4,5 пуда паперу та 6450 карбованців, визначивши це як місячну норму. Було профінансовано український та вірменський пересувні театри. Оброворювалося питання про організацію стаціонарного українського театру в Ростові. Все це здійснювалося в рамках трьохрічного плану українізації. [9]

Міжнародний досвід і досвід національного відродження в посткомуністичній Росії свідчить, що найкращою формою національного відродження і розвитку є національно-культурна автономія. Така форма дозвляє зберегти основні індикатори національної іденитфікації дисперсно розсіяного кароду в іншонаціональному середовищі. Але в цьму українцям на Півдні Росій було відмовлено. Не дивлячись на це, а також на труднощі, пов'язані з тривалою попередньою асиміляцією українців краю, українізація в Північно-Кавказькому регіоні і на Дону до початку 30-х років мала тенденцію до розширення і закріплення в сільських районах. Своєрідний фундамент для цього процесу склали успіхи в навчально-просвітницькій сфері. В 1931 році в краї було 1200 українських 1-го ступеня і до 80шкіл так званого підвищеного типу, шкіл 2-ї ступені - ШКМ. Значно виріс наклад "Червоної газети", який склав 38 тисяч примірників. Популярністю серед української та російської інтелігенції користувався педагогічний та літературно-художній щомісячник "Новий шлях".

Але успіхи українізації в Україні та Російській Федерації в кінцевому рахунку викликали негативне ставлення з сторони вищого партійного керівництва в Москві. В грудні 1932 року на адресу ЦК КП(б) України і в деякі регіональні партійні органи Росій була направлена телеграма за підписами Сталіна і Молотова, в якій українізація безапеляційно засуджувалася як непродумана і шкідлива капанія. Місцевим органам наказувалося "немедленно прекратить украинизацию в районах, перевести все укринизированные газеты, книги и издания на русский язык и до осени 1933 года подготовить переход школ и преподавание на русский язык"[10].

Новдовзі пішли звинувачення в націоналістичному ухилі особам, котрі очолювали українізацію в Україні. В липні 1933 року один з основних авторів-укладачів програм українізації, нарком просвіти України М.Скрипник на засіданні Політбюро був звинувачений у націоналістичній діяльності, у викривленні політики партії по національному питанню, після чого реформатор і ініціатор українізації застрелився. Хвиля репресій покотилася по партійним і державним структурам України та Росії де проводилася українізація. Керівники партійних і державних органів Північно-Кавказького краю пізніше були оголошені "ворогами народу" і репресовані по багатьом статтям обвинувачення, зокрема їм було інкреміновано "антидержавну національну політику". Автоматично звинувачувалися факти конкретних взаємодій українських та північо-кавказьких провідників українізації. Фактично оголошувався шкідливим і забороненим всякий творчий та інший культурно-просвітницький та національний зв'язок між Україною та районами Росії з українським населенням.

Таким чином українізація на Північному-Кавказі і в Донських округах краю не одержала свого логічного завершення. Більше того, в 1933 році було здійснено масові насильства над селянством Півдня Росії. До спровокованого владою голоду додалися масові депортації місцевого населення, в ході яких виселенню піддавалися не тільки так звані "кулаки", але й інші жителі - середняки. Найбільш масові виселення мали місце в центрах сільської українізації.

20 січня 1933 року бюро Північно-Кавказького Крайкому ВКП(б) під головуванням першого секретаря Шеболдаєва прийняло безпідставну Постанову: "Ввиду того, что станица Уманская Павловского района по прежнему идет на поводу у кулака, саботируя хлебопоставки, по примеру станицы Полтавской, МЕдведовской и Урупской выселить в северные районы СССР из станицы Умансокй 1200 хозяйств единоличников и колхозников, наиболее злостно саботирующие хлебопоставки". [11].

Станицю невдовзі вирішили переіменувати. Тепер старовинна станиця, яка була названа при переселенні запорожців на Кубань за йменням запорозького коша (куреня), стала Ленінградською.

Місяцем раніше, 16 грудня 1932 року Крайком прийняв Постанову про виселення всіх жителів станиці Полтавської: "Ввиду того, что станица Полтавская, несмотря на принятые меры, продолжает злостно саботировать хозяйственные мероприятия Советской власти и явно идет на поводу у кулака, признать необходимым выслать всех жителей станицы из пределов края, за исключивших на деле свою преданность Советской власти в гражданской войне и борьбе с кулачеством...Полтавскую партийную организацию, как явно неспособную бороться за решения партии - распустить". [12] Полтавську, з найбільш характерною українською назвою, станицю переіменували в Красноармійську. Так фактично були розгромлені найбільш активні центри української культури в сільській місцевості Північно-Кавказького кораю.

ЛУТЕРАТУРА:

Центральний Державний історичний архів Росії /ЦДІА/. Ф. - 571 оп. 9, дд. 1-8.

==========

УКРАЇНСЬКИЙ ЕМІГРАЦІЙНИЙ СПОРТИВНИЙ РУХ ПЕРШОЇ ТРЕТИНИ XX ст.

Оксана Вацеба

Львівський державний інститут фізичної культури

До останнього часу багато сторінок історії вітчизняного спорту залишаються незнаними або маловідомими навіть для фахівців. Однією з таких, науково практично недосліджених сторінок, є історія спортивного руху в середовищі української еміграції.

В умовах незалежності, коли відкрився доступ до раніше прихованих джерел інформації, коли розширилися можливості міжнародних контактів, зі здивуванням сприймаються в Україні повідомлення про організоване й змістовне спортивне життя української діаспори США, Канади, Австралії, ряду європейських країн.

Активні заходи спортивної громадськості української діаспори у справі налагодження контактів з офіційними спортивними структурами в Україні, сприяння й чимала фінансова і організаційна допомога спортсменам України, особливо олімпійським збірним, актуалізують зацікавлення до особливостей розвитку спортивного руху в середовищі української діаспори.

Метою нашого дослідження є спроба зібрати, узагальнити й проаналізувати початок розвитку українського спорту за межами українських земель.

В науковому плані аспекти українського спортивно-гімнастичного руху за межами України є недостатньо досліджені. Вітчизняних праць є цієї проблематики практично немає. Існують маловідомі в Україні збірки, альманахи, видані у зарубіжних країнах, які потребують ще свого відкриття й осмислення українським читачем. З більш доступних джерел, які варто вводити до широкого науково-інформаційного обігу в Україні, заслуговують уваги:

- праця Симона Наріжного "Українська еміграція": культурна праця української еміграції між двома світовими війнами /розділ "Спортивно-руханкова й пластова чинність/ - Прага, 1942. - 367 с.; (1)

- книжка Ілька Калічака "Руханка й спорт української еміграції в Ч.С.Р" - Львів: накладом "Сокола-Батька", 1930. - 93 с.; (2)

- праці Василя Проходи про український спортивний рух в Чехії; (3,4)

- Альманах Ради Фізичної Культури: 1945-1948 - Мюнхен: Молоде життя, 1951; (5)

- інформація періодичної преси Галичини 20-30-х років, українських газет США та Канади 50-х років,

а також різноманітні довідники, пам'ятні збірки, енциклопедичні статті з історії еміграції, еміграційного спорту, які були надруковані в зарубіжних країнах.

У розвитку українського спорту за межами українських земель варто виділити такі періоди :

І/ спортивно-гімнастичний рух в таборах військовополонених у часи 1 світової війни /І9І6-І923 рр./;

2/ український еміграційний спорт на територіях Німеччини та Австрії в перші повоєнні роки /І945-І948 рр./;

З/ організований спортивний рух в середовищі української західної діаспори /І955-І990 рр./.

Український еміграційний спортивний рух, як помітне явище, виникає під час першої світової війни. Цьому сприяли:

хвиля піднесення українського спортивного руху на західноукраїнських землях напередодні війни 1914 року та численна військова депортація полонених українців з російської Армії, а згодом з Армій Української Народної Республіки /УНР/ та Української Галицької Армії /УГА/. Екстремальні умови побуту військовополонених вимагали згуртування задля виживання та самоутвердження. В табірних умовах молоді бійці прагнули до національної окремішності. Вони знаходили таку можливість у спортивних вправах. Спорт у цьому випадку був не тільки фактором тілесного вдосконалення, збереження здоров'я, але й символом єднання українців, внутрішнього самоутвердження, почуття власної гідності.

За даними В.Проходи(3) у 1914-1918 рр. близько 500 тисяч українців з російського війська потрапили до німецького й австро-угорського полону. Заходами Союзу Визволення України кілька десятків тисяч вояків-українців було згруповано до українських таборів. У Німеччині таких було три: у Раштаті, Зальцведелі і Вецлярі; в Австрії один: у Фрайштадті.

Саме ці табори військовополонених стали своєрідними пунктами підготовки національно-свідомої молоді, внаслідок розгорнутої широкої культурно-просвітницької роботи. Серед інших культурно-просвітницьких осередків належне місце в цих таборах посідали і руханково-спортивні товариства. Перше таке товариство під назвою "Січ" ім. гетьмана П.Дорошенка" було утворено в липні 1916 року в таборі Фрайштадта. Одним із завдань цього товариства було налагодити підготовку інструкторів-січовиків для організації руханкових товариств після очікуваного повернення на Україну. Подібні завдання стояли і перед руханково-спортивними гуртками в таборах на території Німеччини. Збереглось сьогодні мало відомостей про характер занять в "Січах", але результат роботи цих товариств був відчутний: "Ще до закінчення війни біля ста січовиків із Фрайштадту, а ще більше з українських таборів у Німеччині, було вислано на Волинь, Холмщину й Підляшшя, де вони разом з Українськими Січовими Стрільцями закладали народні школи і проводили національно-культурну працю, пробуджуючи національну свідомість"(4).

Як зазначають дослідники української еміграції (1,4) таборові "Січі" були досить чисельні. Наприклад, "Січ" у Фрайштадті налічувала в лютому 1918 року 960 членів. Після укладення Брестського миру з полонених українців у лютому-березні 1918 року розпочалося формування Сірої та Синіх Дивізій. Товариства "Січі" стали першими куренями, що розгорнулись у полки й дивізії. Тобто знову, як і при формуванні Українського Січового Стрілецтва, вихованці руханкових товариств були основою для формування українських військових частин.

І хоча визвольна боротьба 1917-1919 рр. не увінчалась перемогою, спортивно-руханкове життя продовжувалось за межами України.

У травні 1919 року підрозділи Українського війська, змушені були перейти через Карпати на територію Чехословаччини. На батьківщині Мирослава Тирша - засновника сокільства, український еміграційний спортивний рух набув ще виразнішого характеру.

В чеській еміграції опинились десятки тисяч молоді, переважно бійців обох Українських Армій. Перший спортивний гурток виник у таборах інтернованих на території Чехословацької Республіки у Німецькім Ябліннім.

У Німецькім Ябліннім, де в червні 1919 р. опинилась п'ятитисячна Бригада Української Галицької Армії, ситуація складалась вкрай несприятлива. Ширились тиф та інші хвороби, не було жодних перспектив на майбутнє, будь-який зв'язок з Україною був відсутній, настрій бійців був пригнічений. Ймовірно, що стабілізацію в табірне життя вніс приїзд проф. І.Боберського, визнаного перед війною авторитета в галузі руханки й спорту, а на той час офіційного представника Секретаріату ЗУНР. Бригаду було реформовано, знято карантин. Щоденно почала проводитися ранкова гімнастика та біг. Але найбільшою популярністю у таборі користувався футбол /хоча величезною проблемою було придбати м'яча/. Існувало навіть декілька команд із назвою "Україна" : 1а, 16, 2а, 2б. Щонеділі відбувались футбольні зустрічі з командами Ліберця, Гайдена, Німесу, Гротав, Розенталя та інших міст. Прихильники футболу організували спортивний гурток "Україна" на честь популярного в повоєнні роки львівського спортивного товариствам Гурток затвердив свій статут. Першим головою "України" став підхорунжий Коник. Активною працею у гуртку виділялися поручник Палійчук та сотник Фовицький, який згодом здобув вищу фізкультурну освіту в Берліні, а переїхавши до Аргентини, зорганізував та очолив "Сокіл" у Буенос-Айресі. Згодом відкрилась секція легкої атлетики. Спортивний гурток "Україна", у руслі з іншими табірними осередками, ставив собі за мету засобами спорту згуртувати усіх інтернованих бійців.

У березні 1920 р. у Німецькім Ябліннім виникає відділ Січе-Соколів /четар Созанський, сотник Кульчицький/ на зразок колишніх галицьких "Січей" та "Соколів". Січе-Соколи активно і цілеспрямовано готувались до участі у УП Всесокільському Здвизі, що мав відбутися у Празі. Однак, представляти Україну на цьому слов'янському святі через брак коштів таборянам не довелося.

У річницю перебування Бригади у Німецькім Ябліннім, спортивний гурток влаштував на головному майдані міста спортивне свято.

Крім спортивних тренувань у таборі відбувалися і теоретичні заняття про значення та вплив фізичних вправ на організм людини.

Велику підтримку /в т.ч. матеріальну/ для розвитку спорту в таборі надавала молодіжна Християнська організація - У.М.С.А. (Jonq Mens Christian Association). Табірною мовою "Химка" або "Имка" постачала до табору спортивне знаряддя, сприяла контактам з чеськими спортсменами, зокрема, зорганізувала зустріч із відомим на той час чеським шахістом Опоченським.

Упродовж 1920 і 1921 років у таборі було проведено ряд змагань, які засвідчили про неабиякий рівень спортивних досягнень, зокрема, в легкій атлетиці. В день 71 уродин чехословацького президента Томи Масарика, спортивний гурток "Україна" влаштував оригінальну легкоатлетичну естафету /8 чол. по 200 м/, щоб у такий спосіб привітати президента від імені Бригади за участю восьми українських команд Німецького Яблінного.

Крім легкої атлетики, спортивний гурток, який набував зростаючого авторитету, організовував тренування та змагання з волейболу, тенісу, боксу, велоспорту. Особливе зацікавлення проявили таборяни до можливості займатись плаванням на ставі "Айзенвассер". Найвправнішим плавцем був підполковник Федорович.

Неабияк впливала на спортивний рух у таборі особиста підтримка та сприяння коменданта Бригади генерала Курмановича.

У жовтні 1921 р. табір у Німецькім Ябліннім припинив своє існування. Однак, ті хто від'їздили з нього, організовували спортивні гуртки на місцях свого тимчасового проживання : в Пардубіцях, в Ліпніку-Влкаві на Мораві, в Градці Кральовому.

А у Німецькім Ябліннім, поблизу села Ляден залишився пам'ятник тим, що не змогли продовжити свій тернистий шлях...

Від квітня 1921 р. частина українських вояків знаходилась у чеському таборі у Йозефові. Частково до Йозефова прибули українські вояки з Ліберця. В червні 1920 року в Ліберцях перебувало близько 900 українців-галичан, що повертались з італійського полону, а також близько 500 бійців із групи генерала Кравса і з Херсонської дивізії. Руханкове життя в цьому таборі не було таким активним, як у Німецькім Ябліннім. Однак, і тут було багато ентузіастів спорту, які у вересні 1920 року утворили серед стрільців спортивний осередок. Активною діяльністю відзначалися Модест Купчанко, поручник Остапяк, поручник Слєзак, сотник Косар, сотник Циганик та ін. В таборі Йозефова умови були надзвичайно складними. Проте, спортивне життя й у цьому таборі продовжувалось. Один із бараків було обладнано під рухівню. Першими розпочали свої заняття футболісти. Створилася легкоатлетична секція, члени якої займалися бігом на довгі дистанції та метаннями. 'Наслідком невтомних вправ деякі бігці дійшли до такого аполіду, що сміло могли рівнятися навіть Із сильнішими змагунами чеських спортових клюбів" - зазначав І.Калічак(2).

На легкоатлетичних змаганнях у м.Йозефові в бізі на дистанції 10.000 м перші три місця посіли саме таборяни /пор.Заславський, чет.Зелений, чет.Сулятицький/, у метанні диску та стрибках у висоту відзначився сотн.Фовицький.

Від осені 1921 року багато молодих стрільців покидали табір, від'їжджали на навчання до Праги й Берна. Проте, нечисельні спортивні гуртки існували в українських таборах ще до 1923 року. "Майно еміграційного загалу зібрано до купи, частину відіслано до Львова, а частину поскладали до скринь і відвезли до Музею Визволення України у Празі" - так закінчувалось перебування колишнього українського війська на чеській землі.

Окрім Німеччини, Австрії чи Чехословаччини український еміграційний спорт розвивався і на польській території. Від 25 до 30000 полонених бійців нараховувалось на початку 20-х років у декількох таборах Польщі. У складних умовах почав діяти спортовий гурток в Тухолі. В 1921 р. у таборі в Стрілкові було відкрито "спортову гімназію". Ця "гімназія" охоплювала близько 400 таборян. Навчання в цій гімназії відбувалося "кожний день до 10 години вечора, освоюючи таких галузів спорту як легкоат-летика, важкоатлетика, машинна гімнастика, вільні рухи, французька та американська боротьба, бокс, джіу-джітсу, фехтовання, різноманітні ігри (1, с.42).

У Стрілківському таборі спортивний рух набув чи не найбільшої популярності. Відбувалися змагання таборян з іншими командами з волейболу, футболу, легкої атлетики, тенісу, боротьби. Зокрема, добре вкомплектованою була команда борців /Чернявський, Хомичевський, Кузьменко, Теліженко, Масюкевич/. Окремо хотілось би звернути увагу на 23 літнього Миколу Масюкевича, який у подальші роки, зберігши любов до спорту, стане впливовою фігурою в українському закордонному спортивному русі. А тоді, у 1922 році знавці спорту характеризували його як молодого спортсмена, що "визначається надзвичайною ловкістю та вертлявістю під час боротьби та завжди заховує спокій та зимнокровність". Крім боротьби М.Масюкевич відзначався і як футбольний воротар. Збірна табору з французької боротьби двічі /при допомозі "УМСА"/ виїздила на змагання до м.Загурова й "обидва рази з аншлагом - всі квитки продані"(1).

Популярністю у таборі Стрілків користувалася легка атлетика. Наведемо тільки деякі рекордні результати 1922 року: 100 м - 12 с /Малюшин/; стрибок у довжину з місця - 259 см /Гадзяцький/; стрибок з жердиною - 280 см /Малюшин/; стрибок у довжину - 524 см /Малюшин/.

Спортивна робота у таборі набула такого масштабу, до занять прилучаються навіть польські охоронці(7).

Наприкінці літа 1922 року інтернованих табору Стрілків було переведено до інших польських таборів - Каліш і Щепйорно. У цих таборах захоплення спортом було не меншим. Спершу ініціативною групою було зорганізовано "Старшинський Спортовий Гурток 2-ої стр. Волинської дивізії"(7). Було утворено футбольну команду, товариство "Сокіл", "Гімастично-фехтувальну Школу 3-ої Залізної дивізії" та інші спортивні гуртки. Підкреслимо, що спортивний рух в таборі був достатньо впорядкований.

Популярністю користувались таборові першості з волейболу, боротьби, футболу. Волейбольна команда табору Каліша з успіхом виїжджала на змагання до м.Лодзя, а футболісти зустрічалися з багатьма польськими командами. Керівники "Спортового Гуртка" подбали про окреме приміщення для занять, закупили для спортсменів прилади, гімнастичний одяг. Проводились також масові прогулянки та влаштовувалися спортивні свята-олімпіади.

Цікава деталь, що саме в таборі Каліша Василь Авраменко зорганізував танцювальну і хорову групу, пізніше відому в світі під назвою "школа національного танку В.Авраменка".

Не менш цікавою сторінкою в українському еміграційному житті в таборах Польщі було існування у Щепіорно "Школи Вкраїнських Пластунів". До цієї Школи було зібрано більше 100 хлопчиків шкільного віку, які разом з українськими бійцями опинились у різних таборах для військовополонених. У вихованні цих дітей особливу увагу було звернено на стан їхнього здоров'я та на фізичну підготовку. До програми навчання було включено гімнастику, легку атлетику, спортивні ігри, бокс та ін. види спорту. Незабаром у школі виникла юнацькі команди, які "могли з успіхом змагатися з командами польських шкіл".

Особливого зацікавлення викликає факт існування у польських таборах унікального у своєму роді видання - журналу "Спортсмен" українською мовою. У колишніх спецфондах наукової бібліотеки ім.В.Стефаника у М.Львові зберігається один із примірників журналу - "щомісячного друкованого органу інтернованих спортсменів таборів Польщі", датованого липнем-серпнем 1922 р. /число 4-5/. Про попередні чи наступні числа журналу відомості відсутні, проте збережений до сьогодні журнал "Спортсмен" - важливе свідчення популярності спорту у невідрадних умовах чужини. Саме ці пожовклі сторінки дають нам змогу відчути дух того часу, дізнатись про цікаву історію появи цього видання.

Важкий період перебування українських військовиків в таборах для інтернованих закінчився влітку 1923 року. Але саме у цих таборах на території Німеччини, Австрії, Чехословаччини та Польщі розпочалась перша сторінка історії українського спорту за межами українських земель.

Оцінюючи значення й роль цих перших спортивно-руханкових осередків на чужині, підкреслимо ключові моменти:

І/ спортивно-руханкові осередки сприяли зміцненню морального стану українського депортованого вояцтва, підтримували рівень його військово-фізичної підготовки;

2/ спортивно-руханкові осередки були важливим чинником культурно-просвітницької роботи серед колишніх бійців, одним Із факторів українізації військовиків ;

2/ організована діяльність спортивних осередків уможливлювала підготовку інструкторів-організаторів гімнастичних товариств та сприяла виявленню талановитих спортсменів в окремих видах спорту;

4/ спортивний рух в таборах для інтернованих у роки 1 Світової війни сприяв зародженню та розвиткові за межами Батьківщини українського студентського і робітничого спорту, тобто був підґрунтям усього українського еміграційного спорту.

Однією з багатих на події сторінок в історії українського спортивного руху на чужині стало міжвоєнне двадцятиліття. Державницькі устремління українців частково перемістилися за межі українських земель. Український рух на різних землях не був єдиним, оскільки розвивався під впливом Москви, Польщі, Румунії, Угорщини та Чехословаччини. Водночас за межами українських земель лідери еміграційного спорту 20-30-х років мали змогу не тільки об'єднуватись і плекати національні традиції, але й набувати передовий європейський досвід у справі фізичного виховання та спорту.

Саме на початку 20-х років засновуються перші українські спортивні осередки у Сполучених Штатах Америки та в інших заокеанських країнах, однак центром українського еміграційного спортивного життя того часу стала Чехословаччина.

В українському еміграційному спорті 20-30-х років чітко окреслювалось декілька напрямків: студентський спортивний рух, сокільський рух та молодіжний рух, пов'язаний із організаціями "Січ", "Пласт". "Українська еміграція силою обставин змушена була припинити збройну боротьбу, але, не гаючи часу вхопилася за іншу зброю. При допомозі братнього чехословацького народу засновуються в Чехословаччині українські високі школи, до яких зголошуються сотнями недавні вояки, що вже зазнали досить злиденного таборового життя"(9) - так розпочиналась нова сторінка в історії українського еміграційного життя. Центрами українського студентського руху стають Прага та Подєбради. В цих і інших чеських містах було відкрито для української молоді насамперед: Український Вільний Університет, переведений у жовтні 1921 року з Відня до Праги ; Українську Господарську Академію /УГА/ в Подєбрадах /І922 р./ та Український високий педагогічний інститут ім. Драгоманова у Празі /І925 р./. Саме у цих навчальних закладах утворюються перші українські спортивні товариства, а у їх стінах отримали вищу освіту майбутні лідери українського спорту Галичини 30-х років, зокрема, Василь Прохода /закінчив УРА в 1927 р., інженер-лісівник/ та Ярослав Благітка /закінчив УГА в 1933 р., інженер-гідротехнік/.

В 1921 році празькі студенти-українці заснували "Український Студентський Спортовий Кружок" /УССК/. У цьому гуртку крім занять легкою атлетикою, плаванням, футболом та тенісом, проводились теоретичні заняття, організовувались змагання з чеськими командами. Крім УССК існувало ще одне студентське спортивне об'єднання, яке виникло влітку 1923 року силами наддніпрянських студентів Праги - "Українське Спортове Брацтво "ТУР". Це братство мало у своїй структурі 6 відділів, серед яких: відділ "чистого спорту" із секціями важкої атлетики, легкої атлетики, фехтування та "вільних рухів"; відділ "спортових ігор із секціями футболу, гокею, ситківки, крокету і "скраглів"; відділ культурно-просвітній; відділ туристичний із секціями верхової їзди, велосипедного спорту, стрільби, лижного спорту та мисливства; шаховий відділ та "відділ скаутінгу"(1). Уже сама структура товариства свідчила про неабияку масштабність спортивної роботи серед студентів. Це товариство очолив студент Микола Хворостенко, який відзначався своїми спортивними здобутками. Кілька разів він перемагав у чемпіонаті Праги з греко-римської боротьби у важкій вазі, виступав і у міжнародних студентських спортивних змаганнях.

Поступово спортивні товариства українських студентів виникають і у інших містах Чехії: Подєбрадах, Пршібрамі: Брні, Йозефові, а також і за межами Чехії: у Відні, Берліні, Данцігу. Цьому сприяли керівники організацій українського студентства.

У 1923 році виникає "Український Спортовий Клуб" у Подєбрадах, який згодом отримав назву "Дніпро". Серед його членів було близько 100 студентів, які займалися в секціях футболу, волейболу, легкої атлетики, плавання і фехтування. При цьому клубі існувало також і сокільська секція, яка невдовзі відокремилась у самостійну організацію.

Утворення декількох українських спортивних клубів викликало потребу в координації їхньої діяльності. Спочатку в січні 1923 року при Союзі Українського Студентства була сформована "спортова референтура", а вже у 1924 році почав свою діяльність Союз українських спортових товариств Праги,. Подєбрад, Берна, Пршібраму і Йозефова. Тобто було створено логічну структуру українського еміграційного спорту: клуби на місцях та орган їхнього управління. Це дозволило значно ефективніше проводити спортивну роботу. В травні 1924 року в Празі відбулися Українські Спортові Ігрища за участю членів студентських товариств Праги, Подєбрад, Пршібраму і Йозефова.

Серед українських студентів-спортсменів, за даними дослідників українського еміграційного руху нього періоду, з'явився навіть учасник Олімпійських ігор. "В Парижі на міжнародній спортовій Олімпіаді в 1924 р. з українських студентів брав участь Фовицький. Ймовірно, що А.Фовицький, який виділявся своїми неабиякими спортивними здібностями ще у військовому таборі Німецького Яблінного, виступав у складі чеської збірної.

Важливий захід відбувся в середині жовтня 1925 р. Союз українських спортових товариств зорганізував і провів у Подєбрадах Українську Спортову Олімпіаду, на яку з'їхалося близько 300 українських студентів.

У подальші роки активність студентського спортивного руху значно знижується. Останнім великим успіхом українського "високошкільного спорту" було здобуття в 1937 р. першості Праги серед вищих навчальних закладів з футболу.

Існували також окремі робітничі спортивні гуртки, їх організовували колишні українські інтерновані бійці, які виїздили з таборів на працю до різних міст Чехії. Зокрема, діяльними були спортовий гурток "Україна" у Липніку на Мораві /керівник - Церковний/, спортивні секції у Пардубіцях /керівник - Метелик/ та Градці Кральовому.

Однак, із середини 20-х років роль лідера еміграційного спортивного руху переймають на себе сокільські осередки. У березні 1925 року осідок Союзу українських спортових товариств переміщено із Праги до Подєбрад, де цей керівний орган перебирає на себе функції координації діяльності українських товариств "Сокіл". Таку переміну акцентів не можна вважати випадковою, як і не слід сприймати її як причину занепаду українського студентського спорту. Варто мати на увазі, що спортивно-руханкове життя українських емігрантів відбувалося, в основному, на чеській землі, на батьківщині Мирослава Тирша, серед добре зорганізованої, масової й історично важливої для чехів, сокільської праці.

Із середини 20-х років український севільський рух ставав також помітним явищем у житті української еміграції інших країн Європи - Франції, Югославії та серед українських поселенців Аргентини й Бразилії.

Отже, початок українського еміграційного сокільства було покладено в Чехії. На відміну від польського, явно негативного, відношення до українського сокільства в Галичині і повну заборону сокільства на Наддніпрянщині, чеська влада та керівники чеського "Сокола" прихильно ставились до намагань українців організувати сокільські гуртки. Цікаво, що перші осередки "Українського Сокола" утворилися в рамках чеських сокільських товариств. З часом, набравшись досвіду, вивчивши методику проведення занять, осередки "Українського Сокола" перетворювались на самостійні товариства. Так було в Подєбрадах, Брні, Празі, Ліберцях та інших містах. Роберт Кратохвіль, один із представників тогочасної влади у Подєбрадах, виступаючи на святі українського сокільства, зазначав, що чехи-подєбрадці історичною подією називають те, що їм доводиться вітати перше, організоване за кордоном, українське сокільське товариство(9). Взагалі, чесько-українські сокільські взаємини були досить глибокими. На думку чехів, з усіх слов'янських народів саме "серед українського народу є найродючіше поле для розвитку сокільської ідеї, що "ані росіяни, ані поляки просто не в стані зрозуміти сокільських засад"(10). Один із співпрацівників М.Тирша, Прагр сказав у виступі на "Тіловправній Академії руханкового товариства "Український Сокіл" в Подєбрадах" : "Щиро бажаю, щоб ви на своїх землях перевели в життя те, чому навчилися від нас і що дало нам, чехам, змогу здобути свою самостійну державу"(10). Саме такою метою і керувались лідери українського сокільства на чужині.

Напередодні УШ Всесокільського Здвигу на розширеному засіданні Ради "Українського Сокола" в Подєбрадах представники сокільських товариств вирішили утворити Центральний Український Сокільський Комітет, який діяв з 18 квітня 1026 року до 27 жовтня 1929 року. Зі створенням цього Комітету сокільська праця активізується, налагоджується стале листування з Львівським "Соколом-Батьком" /заснований в 1894 р./ як з головною організацією українського сокільства. Стараннями голови Комітету М.Єреміїва було отримано зі Львова повноваження представляти українське сокільство на Всесокільському Здвизі 1926 р. у Празі. "Ми, українці, мусимо стати як рівні в ряд представників державних народів Європи. Мусимо піти в поході в українських одностроях під українським сокільським прапором. Мусимо засісти в ареопазі севільських старшин всіх народів. Мусимо стати до вправ і тим довести, що в біді та недолі ще не вмерли славні традиції козацької нації"(9) - такими були прагнення лідерів "Українського Сокола" в Чехії. Незважаючи на матеріальні труднощі, протести російських та польських соколів, ці наміри вдалося здійснити. Українська делегація у складі 53 соколів брала участь у цьому Всесокільському святі і була удостоєна прийому чехословацьким Президентом Т.Масариком. Тобто українське сокільство було не просто частиною спортивно-гімнастичного руху, але й важливою складовою частиною українського еміграційного руху.

В березні 1928 року подорожуючи по Європі, до українських соколів Чехії завітав проф. Іван Боберський, який мешкав тоді в Канаді /Вдруге подібна поїздка проф. І.Боберського відбулася у 1935 році/. І.Боберський прагнув ближче познайомитись з українським еміграційним рухом, підтримати спортових лідерів. Про непересічний авторитет проф. Боберського серед української молоді, багато хто з якої вперше зустрічалися з Боберським, свідчать рядки з листа одного з подебрадських соколів Ярослава Бяагітки до управи "Сокола-Батька", датованого 28 березня 1928 року: "Вчора були потрясені Подєбради о приїзді Івана Боберського..., лише пів-дня і ніч - та зоставив незатерте враження чогось приємного, свого... Мова була коротка - ясна і так потягаюча, що слухали ми його як щось, чого в Подєбрадах до тепер не було... Потім ми потягли його в ресторацію, де до 3 ночі слухали новостей. Ні про кого не говориться тепер, як о професору..."(10).

Поступово український сокільський рух набуває нових форм, організовуються нові севільські осередки не тільки в Чехії, але і в інших країнах, де розселялися українські емігранти. Кропітка сокільська праця спричинилась до того, що ініціативний з'їзд представників різних українських сокільських товариств проголосив про створення в 1932 році Союзу Українського Сокільства за кордоном /СУСзаК/. В своїй діяльності ця організація опиралась на діяльність українських сокільських товариств Подєбрад, Праги, Пардубиць, Ржевниць, Берну, Ліберця та інших міст. Вся робота проводилась у 4 комісіях: руханковій, культурно-освітній, господарській, впорядковій. СУСзаК діяв виключно на громадських засадах. Щороку скликалися з'їзди СУСзаК. Унікальним можна вважати факт видання в Празі щомісячного часопису "Український Сокіл" - органу СУСзаК. Цей часопис, який друкувався протягом чотирьох років, починаючи від 1934 року, став важливою подією в історії української спортивної періодики. Використовуючи друковане слово. Союз Українського Сокільства за кордоном поширював правду про складну долю своїх співвітчизників на поневолених українських землях у складні 30-і роки. Голос українських соколів звучав спільно з іншими національно-культурними та політичними організаціями української еміграції.

Активна праця СУСзаК сприяла поширенню ідеї "Українського Сокола" в інших державах, де розселилися українці. Найбільш помітною й впливовою була діяльність сокільських осередків в Аргентині. В квітні 1931 року було утворено "Український Сокіл" в Буенос-Айресі, який взагалі став осередком усього українського національно-культурного й громадського життя аргентинських українців. Згодом відкрилися філії "Українського Сокола" в Кордобі. Ля Фальді, Ляс Тунасі. Унікальне, що в 1934 році в Буенос-Айресі вийшло декілька чисел ілюстрованого журналу українського товариства "Сокіл" в Південній Америці "Український Сокіл".

В середині 30-х років були зроблені спроби організації товариств "Український Сокіл" в Парижі та на Далекому Сході в Шанхаї.

Аналізуючи розвиток спортивно-гімнастичного руху серед української еміграції першої половини XX ст., не можна оминути такі українські структури, як "Січ" і "Пласт" та діяльність "Їх керівних органів : "Українського Січового Союзу", заснованого в 1927 році в Празі та "Союзу Українських Пластунів-емігрантів" /Прага/.

Ці молодіжні українські інституції, разом з іншими спортивно-гімнастичними товариствами, хоч у складних, але вільних для розвитку умовах еміграції були потужним фактором виховання української молоді на чужині та важливим чинником в українському міжнародному житті. Діяльність українських спортивних, сокільських, січових та пластових товариств українських емігрантів сформувала засади подальшого розвитку українського спорту в умовах діаспори ряду західних держав другої половини XX століття.

ВИКОРИСТАНІ ДЖЕРЕЛА

1. Наріжний С. Українська еміграція: культурна праця української еміграції мж двома світовими війнами. -Прага, 1942. - 367 с.

2. Калічах І., Руханка й спорт української еміграції в Ч.С.Р. - Львів: Сокіл-Батько, 1930.- 93 с.

3. Прохода В. Український Сокіл в Подєбрадах.- Подебради, 1931.

4. Прохода В. Початки української руханки за кордоном//

Український Сокіл /Прага/. - 1936, Ч.4-5.

5. Альманах Ради Фізичної Культури. 1945-1948.- Мюнхен:

Молоде Життя, 1951. - 117 с.

6. У 25-річчя Української Спортової Централі Америки й Канади. Пропам'ятна книга - Видання Ювілейного Комітету, 1980 60 с.

7. Спортсмен.- 1922, ч.4-5, липень-серпень.

8. Школа Вкраїнських Пластунів т.Щипйорно - Щипйорно, 1923.- 42 с.

9. Український Сокіл в Подєбрадах у ЧСР.- Подебради, 1931.

10. Центральний державний історичний архів України у М.Львові: Фонд 312, опис І, с. 110.

==========

УКРАIНА ТА УКРАIНЦI В РОСIЙСЬКIЙ ЛIТЕРАТУРI I КУЛЬТУРI ВIД СЕРЕДИНИ ХVII ДО ПОЧАТКУ ХХ СТОРIЧЧЯ

Володимир Мокрий

профессор Ягеллонського унiверситету

м. Кракiв

Дослiджуване автором питання є не тiльки надзвичайно цiкавим, але й маловiдомим для українського читача. На базi широкого фактажного матерiалу аргументовано показано непересiчний вплив української культури, зокрема, лiтератури на формування росiйської культури та лiтератури вiд XVIIст. Варто акцентувати увагу на тому, що й на сьогоднi заторкнута проблема вивчена недостатньо. Вона може бути предметом спецiального дослiдження, наприклад в рамках, дисертацiйних робiт, монографiй тощо. Сподiваємося, що ця публiкацiя iнiцiює дослiдження в галузi україно-росiйських культурних впливiв, особливо, молодих українських науковцiв.

 Багатогранне i часто вирiшальне значення України й українцiв, а також бiлорусiв у розвитку культури, лiтератури, освiти та релiгiйного життя Росiї усвiдомлювали росiйськi дiячi культури та науки. Видний росiйський славiст XIX ст. Пьотр Безсонов так писав у 1871 р.:"Кожний знає, якi були вони(тобто малоруськi та бiлоруськi впливи - В.М.) ряснi, щедрi, сильнi для Великоросiї, а точнiше, Москви. Прибульцi зайняли тут, перш за все, впливовi мiсця, починаючи вiд iєрархiв консисторiй, якi вони самi фундували, вiд вихователiв царської родини до настоятелiв монастирiв, ректорiв, префектiв i вчителiв, знову ж таки ними зафундованих шкiл, до кабiнетних вчених, канцеляристiв, дякiв, секретарiв. Майже все було пiддане їх реформi i винятково ревiдпорному впливу: теологiчнi науки, вивiрення святих та лiтургiйних текстiв, друкарство, справи схизми, церковна адмiнiстрацiя, проповiдi, хоровi й родиннi спiви, запис нот, убранство домiв архiєпископiв та спосiб їх життя, оснащення екiпажiв, вигляд упряжi, службовi строї, стан школи, предмети й форми навчання, мiсткiсть бiблiотек, орфографiя, вимова пiд час усної бесiди та пiд час читання(церковне м'яке "г" замiсть твердого), форма iгриськ та видовищ i т.д."/1/.

 До вказаних П.Безсоновим рiзнорiдних форм i методiв участi бiлорусiв та українцiв у розвитку росiйської культури необхiдно, на думку автора книжки "Малороссийское влияние на великорусскую церковную жизнь" К.В.Харлам-повича/1/ додати ще "дiяльнiсть малоросiв як параяфiяльних, надвiрнiх, вiйськових священникiв, мiсiонерiв, вчителiв катехизму у свiтських школах,"екзаменаторiв", перекладачiв, iконописцiв, граверiв. Вагомий, а часто й визначальний, внесок українцiв у розвиток нової росiйської лiтератури вiдчувається навiть без повного вимiру науково-лiтературної дiяльностi українських письменникiв у Росiї. Достатньо згадати таких українцiв, спiвпрацюючих у росiйськiй лiтературi й науцi XVII ст.: автора вперше надрукованого в Українi букваря з словником пiд назвою " Наука ко читанiю i розумiнiю письма словенскаго...", а також праць "Граматика словенская", "Катехизис" - Лаврентiя Зизанiя Тустановського; автора книг "Зерцало богословiї", "Свангелiє учительное(Перло многочинное)" - Кирила Транквiлiона Ставровецького, книги яких викликали полемiку у Москвi. В XVII було вiдновлено давнiй звичай перекладу українських книг для царя та iнших знатних персон в Росiї, що сприяло повторному друкуванню книжок, виданих в Українi. Наприклад, "Граматики словенскої..." Мелентiя Смотрицького, "Катехизису" Петра Могили та iн. Серед щораз бiльше прибуваючих з України до Москви у XVII ст. вчителiв шкiл, варто вказати на перекладача (з латинської на староцерковнослов'янську мову) книжки "Оград царицы или поучение некоего учителя имянем Мефрета, собрано от двести двадцати творцов греческих и латинских" Арсенiя Сатановського. Iнший представник київського наукового середовища, автор фундаментальної працi "Филологический лексикон" i "Лексикон греко-словено-латинский" Спiфан Славенецький, у 1653 р. заснував у Москвi першу греко-латинську школу, був її викладачем i ректором, котрому з уваги на досконале знання грецької i латини довiрено переклад церковно-слов'янського тексту "Бiблiї".

 У XVII ст. по Переяславськiй угодi Україна виконувала роль поєднуючого помосту мiж схiдною i захiдною культурами. Українцi, представники київської "вченостi", вихованцi Києво-Могилянської Академiї, а також захiдних та польських шкiл були посередниками у прищеплюваннi на росiйський грунт захiдноєвропейських iдей та культурних здобуткiв, котрi в росiйському середовищi досить легко засвоювалися, бо були українцями певним чином адаптованi, модифiкованi, пристосованi до слов'янських умов.

 Виразна iнтенсифiкацiя українських впливiв( а опосередковано також i польських) настає в Росiї пiсля залучення Надднiпрянської України разом з Києвом до царської iмперiї по Андрусiвському перемир'ю мiж Польщею та Росiєю.

Тодi багато вихованцiв i представникiв української лiтератури та суспiльної думки, виходячи з розумiння свого бiльш високого освiтньо-iнтелектуального рiвня по вiдношенню до тогочасного росiйського духiвництва(висмiяного у сатирi учня Т.Прокоповича Антиоха Кантемiра), зайняло ряд чiльних мiсць у полiтичному, церковному та культурному життi Москви, а також iнших осередкiв релiгiйного та культурно-лiтературного життя, створюючи пiдвалини новожитнього росiйського письменництва. "Дiючи як наставники, духiвники, письменники та перекладачi, як iєрархи церкви, вони залишалися репрезентантами пiвденно-руської(тобто української - прим. ред.) культури з усiєю її традицiєю i польсько-латинськими зв'язками, але й одночасно ставали дiячами на росiйськiй нивi. Особливо заслуговує на увагу лiтературно-драматургiчна творчiсть таких сформованих у київському культурному колi авторiв як Стефан Яворський, Дмитро Туптало(Св. Димитрiй Ростовський), Теофан Прокопович, Лаврентiй Горка. В основi своїй це письменники українськi, але вони зарахували себе одночасно i до духовної та лiтературної iсторiї Росiї на межi XVII -XVIII ст."/2/.

 Особливо велике зацiкавлення мали, створенi київськими письменниками теоре-тично-лiтературнi працi, пiдручники поетики i риторики, котрi швидко розпо-всюджувались серед шкiльництва i в пiзнiших наукових закладах Росiї, де вони використовувалися письменниками i вченими-фiлологами. Це сприяло розпов-сюдженню серед росiйського культурно-лiтературного життя вiдповiдних теоретичних поглядiв, системи оцiнюваня, стилiв, смакiв чи звичок, освiти, просвiтництва, а насамперед знань з рiзних царин гуманiстики, суспiльних i природничих наук. Значення українцiв як спiвтворцiв новожитньої росiйської лiтератури видно особливо виразно при оцiнцi дiяльностi вихованцiв Києво-Могилянської Академiї. Для усвiдомлення ж ролi України як з'єднуючої ланки Росiї з захiдною цивiлiзацiєю, достатньо згадати постать бiлоруса, вихованця Київської Академiї, Семiона Полоцкого, котрий прищепив на росiйському грунтi українську версiфiкацiю силабiстики, створену, мiж iншим пiд впливом польської версiфiкацiї в українському варiантi церковно-слов'янської мови.

 Прилучення лiвобережної України з Києвом до царської iмперiї викликало велику мiграцiю українцiв, представникiв свiту лiтератури, культури i науки до Росiї, вплинуло на зростання зацiкавленостi Україною - її iсторiєю, письменниц-твом, малярством, пiснями i музикою з боку пердовсiм росiйських письменникiв. Зацiкавлення Україною, її духовним життям, традицiями i звичками пiдримували в освiдчених колах росiйського суспiльства кобзарi-бандуристи i українська капелла, що виступала при царському дворi. Зацiкавлення екзотичними для Росiї українськими звичаями та обрядами було пiдживлене виданням у 1776 роцi в Петербурзi працi Г.Калиновського "Описание свадебных украинских простонародных обрядов".

 Особливий вклад у розвиток росiйської культури внесли українськi письмен-ники, архiтектори i художники доби барокко. В рядi сакральних i свiтських будiвель, що зводилися у Росiї, застосовувалися взiрцi i засоби українського бароккового мистецтва i архiтектури. В їх будiвництвi приймали участь такi видатнi українськi митцi у цiй галузi як Федiр Старченко та Iван Зарудний. Останнiй здiйснював нагляд над iконографiчним мистецтвом в Росiї, а також був автором вiдомого пам'ятника церковної архiтектури - церкви Архангела Гавриїла (т.зв. башта Мєншикова) у Москвi 1705-1707рр., та одночасно був творцем iконостасiв у соборi Перетворення Господнього (Вознесiння Господня) у Таллiннi 1717 р., i у соборi Петра i Павла в Петербурзi 1712-1733рр/3/.

 Вiдкриття найстарiших лiтописiв Київської i Галицько-Волинської Русi а також першi спроби створення пiдручникiв з iсторiї Русi - пов'язанi з популяризацiєю написаного у Києвi, iмовiрно Iннокентiєм Гiзелем(якого його сучасники називали українським Арiстотелем - прим. ред.), великого пiдручника пiд назвою "Синопсис" 1674 р., котрий багаторазово перевидавався до 1723р. i був дуже популярний в Росiї - спонукав росiйських драматургiв, зокрема Олександра Сумарокова i Якова Княжнина, до пошукiв тематики i сюжетiв в iсторiї Київської Русi, яку iдеологи i полiтики царської iмперiї трактували як початок iсторiї Росiї.

 Найбiльше українськi впливи вiдчутнi в росiйськiй лiтературi i культурi XIX ст., особливо в перiод сентименталiзму i романтизму. Тут частотнiсть i рiзнорiднiсть цiкавлячих нас явищ є такою великою, що вимагає селекцiї i упорядкування як пiд кутом зору тематики i проблематики, так i гатунковостi.

 Увагу росiйських письменникiв-сентименталiстiв привертала насамперед пишнiсть української природи - доказом того є твори Петра Шалiкова пiд назвами "Наша Украина - другая Италия", "Путешествие в Малороссию", "Второе путешествие в Малороссию". Завдяки захоплюючим описам Днiпра, Полтавських краєвидiв, а також картинок з життя окремих урядовцiв, цi книги здобули широку популярнiсть у Захiднiй Свропi й були надрукованi в перекладах на цiлий ряд iноземних мов, в тому числi на польську в 1802 роцi. Описам українських краєвидiв також присвятив свiй твiр - "Путешествие в полуденную Россию" Володимир Iзмайлов. Крiм української природи, росiйських сентименталiстiв цiкавить багате обрядами i звичаями життя українського народу, привертає увагу прихильнiсть до давнiх батькiвських традицiй, що знайшло вираз у таких творах як: "Отрывки из писем о Малороссии", "Письма из Украины" А.Лєвшина, "Ортывки из путевых заметок одного украинца по дороге из Петербурга в Харьков" 1817р., "Малороссийская деревня" та "Поездка из Малоросии в Грузию" I.Калужинського, "Путешествие по святым местам русским. Киев" Олександра Муравйова та в iнших.

 Доба преромантизму в россiйський лiтературi була, мiж iншим часом iнтенсив-них записiв, опрацювання та видавництва науковцями фольклористичних джерел, а також художньої обробки письменниками усної української лiтератури, головним чином епiки, разом з козацькими думами i iсторичними пiснями, билинами київського та галицько-волинського циклу, що приводило до висвiтлення фактiв, мотивiв i тематики двох найважливiших епох в iсторiї України: перiоду Київської Русi i часiв Козаччини. Преромантична зацiкавленiсть славiстiв i письменникiв етнографiєю, фольклористикою та iсторiєю України, збагатила бiблiографiю українiстики в кiлькох важливих позицiях, котрi для представникiв українського народного вiдродження давали готовий матерiал до творення лiтературних творiв сучасною українською мовою, натомiсть росiйськомовнi письменники (як росiяни, так i українцi) використовували цей матерiал найчастiше у цiлях декоративних, збереження українського колориту у творах на "малоросiйську" тематику .

 При цьому мусимо пiдкреслити важливу рiч, що майже всi тогочаснi росiйськi лiтератори повсякденну мову українцiв вважали за дiалект росiйської. Так, наприклад, засновник фольклористично-iсторичних збiрникiв "Запорожская старина"(1833-1838) Iзмаїл Срезневський приймав українську мову за дiалект росiйської, хоча в певнi перiоди своєї дiяльностi i визнавав можливiсть самостiйного розвитку української лiтератури. Подiбнi переконання були властивi видавцевi українських козацьких дум Миколi Цертелеву, котрий твердив, що українська усна творчiсть може бути використана для надання українського колориту росiйськомовнiй лiтературi. Натомiсть Микола Полєвой, аналiзуючи твiр Кирила Тополi "Цари", позитивно оцiнює автора за те, що вiн дає правдивий опис українського народу. На думку М.Полєвого українська лiтература, як i вся культура, затримана у розвитку/4/.

 Серед схiднослов'янських мовознавцiв та лiтературних критикiв першої половини XIX ст. утвердилося переконання, що українська лiтература не взмозi вийти поза травесцiйно-бурлекснi канони, тому, що в українськiй мовi крiм речей смiшних i жартiвливих нiчого представити. Треба пiдкреслити, що серед певних кiл росiйських iсторикiв(М.Погодiн та iн.) та полiтикiв була сильною iдея панславiзму, яка не тiльки пропагувалася, але й активно реалiзувалася. Це приводило до того, що частина письменникiв українського походження писала свої твори або виключно росiйською мовою, або росiйською i українською мовами. До цiєї когорти належать Микола Гнiдич(прихильник неокласицизму, поет i перекладач Ф.Шiллера, В.Шекспiра, А.Л.Томаса, Ф.Вольтера, Гомера), Василь Капнiст(автор вiдомої суспiльно-звичаєвої комедiї "Ябеда"), Василь Нарiжний(внiс великий доробок у розвиток росiйського роману), генiальний Микола Гололь(чи не найвидатнiший представник "української школи" в росiйському письменництвi), Володимир Короленко(автор низки росiйськомовних творiв на українську тематику) та iн. Двомовних українсько-росiйських письменникiв репрезентують автори наступних творiв: видавець україномовного часопису "Український вiсник" Григорiй Квiтка-Основ'яненко, видатний письвенник та iсторик Пантелеймон Кулiш, Микола Костомаров,Тарас Шевченко (Тут важко утриматися вiд коментаря щодо ставлення самих українських письменникiв до своїх україномовних та росiйськомовних творiв. Вiзьмiмо, для прикладу, листи Т.Шевченка до П.Кулiша. В листi вiд 5.12.1857 вiн пише: "Спасибi тобi, Богу милий друже мiй великий, за твої дуже добрi подарунки i особливе спасибi тобi за "Чорну раду". Я вже її двiчi прочитав, прочитаю i третiй раз, i все-таки не скажу бiльш нiчого, як спасибi. Добре, дуже добре ти зробив, що надрукував "Чорну раду" по-нашому. Я її прочитав i у "Руськiй бесiдi", i там вона добра, але по-нашому лучче." А ось цей уривок з листа Тараса Григоровича вiд 20.01.1858. до того ж П.Кулiша дає змогу зрозумiти ставлення самого Т.Шевченка до своїх росiйськомовних творiв i те, як вiн їх збирається використати:"Навчи мене, будь ласкав, що менi робить з росiйськими повiстями? У мене їх десяткiв до двох набереться. Грубу затопити - шкода: багато працi пропаде. Та й грошей би хотiлося, бо тепер вони менi дуже потрiбнi. Порадь, будь ласкав, що менi робить?"Так, що самi українцi, що писали не українською далеко не були вiд того у захватi, розумiли меншу вартiсть своїх творiв чужою мовою.).

 З менш вiдомих, або забутих сьогоднi двомовних українських письменникiв, спiвпрацюючих в росiйськiй лiтературi, належить згадати хоча б прiзвища натупних авторiв: Микола Сементовський(автор iсторичних романiв "Кочубей", "Мазепа - Гетьман Малороссии","Потемкин", а також iсторичних праць: "Старина Малороссийская, запорожская и донская", "Киев, его святыни, древности и достопримечательности" та iн.), О.Кузьмич ("Зиновiй Богдан Хмельницький"), А.Скальський ("Порубежники, канва для романов"), В.Кореневський ("Гетьман Остряница, или эпоха смут и бедствий Малороссии"), М.Маркевич ("Украинские мелодии"), а також безпосереднi попередники "гоголiвських" та "малоросiйських" оповiдань i героїв - Орест Сомов("Сказка о кладах","Русалка"), Антон Погорельський (Петровський), О.Чуровський, А.Шаховський, А.Свудницький, В.Сикевич, П.Раєвський. Усталена тими письменниками українська традицiя в росiйськiй лiтературi доводиться до найвищих художнiх досягнень, найвищого рiвня, власне вже в оповiданнях "Вечера на хуторе близ Диканьки", або "Миргород" Миколою Гоголем, продовжевачем справи котрого в 50-60 роках XIXст. став О.Стороженко, автор росiйськомовних творiв "Братья-близнецы","Сотник Петро" та iнших.

 Крiм вказаних способiв "прямого проникнення" до росiйської культури i письменництва, тематика й здобутки української культури, України й українства часто виявляють себе в найрiзноманiтнiших контекстах в лiтературних i публiцистичних творах першопланових росiйських письменникiв, зацiкавлених культурою та iсторiєю України, традицiями цього народу, особливо в перiоди преромантизму i романтизму. Починаючи з усної країнської епiки, пiсень чи казок, а також героїчних поем часiв Київської Русi, "Владимир Возрожденный" Михайла Хераскова, "Алеша Попович" Миколи Радiщева, через сентиментальну повiсть Костянтина Батюшкова "Предслава и Добрыня", iсторично-казковi мотиви з епохи Київської держави проникають до творiв Василя Жуковського ("Двенадцать спящих дев"), а також Олександра Пушкiна ("Руслан i Людмила").

 Особливою популярнiстю користувалися в Росiї твори вже згадуваного О.Сомова, а також "Кощей бессмертный, былина старого времени" Олександра Вельтмана, що мiстили цiкавi пародiї, байки й билини, з смiливим використанням численних архаїзмiв, а також другий твiр цього письменника пiд назвою "Святославович, вражий питомец диво времен Красного Солнца Владимира".

 Серед творiв з фабулою чи тематикою запозиченою з лiтописiв доби Київської Русi чи Козаччини належить вiдзначити писання Кондратiя Рилєєва -"Вещий Олег", "Олег на могиле Игоря", "Святослав","Мстислав Удалой", "Рогнеда", а також думи - "Гайдамаки", "Богдан Хмельницький","Наливайко", поему "Войнаровський". До тiєї ж самої групи творiв, якi пiдiймають iсторичну тематику княжих часiв, належать поеми: Вiльгельма Кюхельбекера "Святополк Окаянный", Олександра Марлiнського "Андрей, князь Переяславський", а також дуже популярний роман "Аскольдова могила" Михайла Загоскина, котрий нiби пiдсумував попереднi твори присвяченi Київськiй Русi. Натомiсть поема О.Пушкiна "Полтава" стоїть як би в центрi цiлого циклу творiв росiйських письменникiв навiяних українською козаччиною, а точнiше - у центрi творiв присвячених Гетьмановi лiвобережної України Iвановi Мазепi.

 З виконаної короткої розвiдки видно, що на протязi двох сторiч, тобто вiд друго половини XVII ст. до першої половини XX ст. Україна, українська тематика постiйно присутня в творах росiйських, точнiше, росiйськомовних письменникiв. Одночасно триває процес вiдродження власне української лiтератури в нових мовних шатах - завдяки Iвановi Котляревському, цiлiй плеядi українських пре-романтикiв на чолi з "Руською Трiйцею"(М.Шашкевич, Я.Головацький, I. Вагилевич та iн.), Тарасом Шевченком, Кирило-Мефодiєвським братством, українство стає для поодиноких росiйських письменникiв культурним партнером. Але для бiльшостi росiян, що дiяли як на нивi лiтературнiй, громадськiй, так i на полiтичнiй, Україна й українцi стають також полiтичною проблемою, ака викликає почуття непевностi, чи навiть загрози. Засвiдчував про те спосiб трактування письменниками, видавцями, критиками самої української мови, а також їхнє ставлення до новоствореної української лiтератури. Прикладом може бути реакцiя дуже впливового i вiдомого лiтературного критика Вiсарiона Бєлiнського на вихiд з друку переломного в iсторiї української лiтератури збiрника вiршiв Тараса Шевченко "Кобзар" в 1840 роцi, а також виданого С.Гребiнкою українського альманаху "Ластiвка". Видання тих двох українських друкiв схилило В.Бєлiнського до публiчного виступу щодо перспектив розвитку української лiтератури. Зовсiм не переймаючись вартiстю обох книжок, вiн "поєднав їх в одну критичну статтю", тому що обидвi були написанi на "малоросийском наречии". В.Бєлiнський порушує принципово важливе питання - чи взагалi на свiтi iснує малоросiйська мова, чи може iснувати малоруська лiтература i чи повиннi "нашi" лiтератори писати по малоруськи? У вiдповiдi на таким чином сформульоване питання, вiн стверджував, що анi лiтература, анi українська мова не мають жодних можливостей самодiяльного розвитку, вказуючи на Гоголя, як на приклад письменника, що "палко закоханий в Україну, але не зважаючи на це, пише росiйською, а не українською мовою", а тому радив "деяким письменникам малоросiйським" припинити писати на незрозумiлiй для всiх, i не iснуючiй взагалi, українськiй мовi/5/. Своє ставлення до цього питання В.Бєлiнський викладає ширше у рецензiї на "Iсторiю Малороссiї" М.Маркевича, де пише буквально таке: "Малоросiя нiколи не була державою, тому i iсторiї, в стислому значеннi цього слова, не мала. Iсторiя Малоросiї - це побiчна рiчка, що впадає у велику рiку росiйської iсторiї. Малоросiяни завжди були племенем i нiколи не були народом, а тим бiльше державою... Плем'я може мати тiльки народнi пiснi, але не може мати поетiв, великих поетiв мають тiльки великi народи... Живим доказом цiєї iстини є Гоголь, в його творах зустрiчаємо багато одвiчних українських елементiв, яких немає i не може бути в росiйськiй прозi, але хто ж називає його українським?"

 Важко сказати, якою мiрою думка i позицiя видавцiв української лiтератури (Iзмайлов, Цертелев, Срезневський, Полєвой) з приводу розвитку оригiнальної лiтератури та української мови, впливала на здiйснюване царською владою переслiдування лiтературної мови i народної культури українцiв. Але є фактом те, що прогнози росiйських письменникiв вiдносно перспективи української мови i письменництва спiвпадали з позицiєю, яку займала в цьому питаннi царська адмiнiстрацiя. Остання придушувала будь-якi прояви так званого сепаратизму, автономiзму чи федералiстичних концепцiй, конспiративного київського Кирило-Мифодiївського братства, члени якого були в 1847 роцi викритi i покаранi. Що ж до Т.Шевченка, то його було заслано на 10 рокiв на Урал для служби у царських вiйськах, з забороною писати i малювати. Як писав у своєму звiтi з слiдства шеф жандармiв i начальник царської полiцiї Олександр Орлов: "автор "Кобзаря" був людиною небезпечною, пагано впливав на оточення, так як не виявляв найпокiрнiшi почуття найяснiшiй особi царської родини, котра визнала за дiйсне викуп його з крiпацького стану, писав вiршi ще й українською мовою виключно бунтiвничого змiсту. В вiршах тих або плакав над тим, нiби Україна була поневолена i переживає тяжкi часи, або ж оспiвував славу влади гетьмана i славного вiйська козацького, а також з неймовiрним зухвальством виливав свою злiсть i наклепництво на особи царського дому, забуваючи про те, що то є його особистi доброчинцi. А так як заборонене, приваблює людей слабкого характеру, Шевченко отримав серед приятелiв славу видатного українського поета, через що його вiршi стали подвiйно шкiдливi i небезпечнi. Разом з новими вiршами могли засiятися по Українi i слiд за тим пустити корiння думки про те, нiби гетьманськi часи були щасливi, а також про те, нiби часи тi можна повернути, чи думки про можливiсть iснування України як окремої держави"/6/.

 Ставлення царської влади до членiв Братства, особливо до Т. Шевченка, було обумовлене послiдовно здiйснюваною урядом полiтикою русифiкацiї українського та iнших поневолений народiв. В царському документi 40-х рокiв XIX ст., вiдверто говорилося: "В училищах Царства, так и прибалтийских губерний, стараться вести преподавание та русском языке... Ничто так не соединяет побежденные народы с победителями, как язык"/7/. Треба визнати, що начальник царської полiцiї О.Орлов дуже влучно оцiнив "шкiдливiсть" творчостi українських письменникiв, а передовсiм автора "Кобзаря", вiршi якого врукописних списках кружляли по всiй Українi, об'єднуючи весь український народ навколо однiєї тези: "В своїй хатi, своя правда , i сила, i воля". Царська влада переконавшись, що українофiльство стає живим народним струмом видає сумновiдомий (i єдиний у своєму родi за шкалою свiтових таємниць) Емський указ 1876 р., що забороняв друкування книжок українською мовою, ввiз їх з-за кордону, а також театральнi вистави та музичнi твори українською. Заборонено було також вживати термiни "Україна" й "українцi". Дозволялося тiльки "Малоросiя" й "малороси". Як з'ясував Богдан Лепкий, безпосереднiм приводом до цього указу була спроба видання "Святого письма" в перекладi українською/8/. Як правильно вважала царська влада, це було вкрай небезпечно для iмперiї, бо вело до мовного, а потiм i до полiтичного вiдокремлення України вiд Росiї.

 Окреме мiсце в iсторiї україно-росiйських взаємин займає Олександр Герцен, який у листi 1859 р. пiд назвою "Росiя i поляки", звертаючись до угоди Б.Хмельницького з царем, нагадує, що Україна в той час не приєдналася до Росiї анi добровiльно, анi навiть формально. Вона лише уклала союзний договiр, який згодом було порушено царатом/9/.

 Крiм цих поважних постатей, якi були причетнi до україно-росiйських контак-тiв на нивi культури, українська тема присутня також у творах iнших вiдомих росiйських письменникiв. Серед них треба назвати такi видатнi прiзвища як: Олексiй Толстой("Ти знаеш край..."), Iван Тургенєв("затишье"), Густав Даниловський, Олександр Купрiн, Iван Бунин, Микола Лєсков, Микола Добролюбов, Микола Чернишевський, Олександр Кольцов, Федiр Достоєвський, Iлля Еренбург i багато iнших.

 Таким чином, дослiджена тут проблема показує безсумнiвну наявнiсть i велике значення України та українцiв в росiйськiй лiтературi та культурi XVII-XX ст. Ця проблематика активно дослiжувалася i дослiджується, наприклад, В.Сиповсь-ким/10/, М.Глобенком/11/, Гр.Грабовичем(Гарвард)/12/, П.Голубенком/13/ та iн. Сподiваємося, що наша публiкацiя спричинить зацiкавленiсть цiєю тематикою iнших дослiдникiв-славiстiв.

 Лiтература

1. Харлампович К.В. "Малороссийское влияние на великорусскую церковную жизнь". Т.1, Казань, 1914, с.111.

2. R.Luzny. Pismiennictwo XVII wieku (1613-1690) [w:] Literatyra rosyjska, uklad i redakcja oqulna M.Jakobca, t.1, Warszawa, 1970, s.134, tenze, Pisarze krequ Akademii Kijowo-Mohylanskiej a literatura Polska... Krakow,1966.

3. Словник художникiв України.Київ,1973,с.88.

4. Шубравський В.Й. Вiд Котляревського до Шевченка (Проблема народностi української лiтератури).Київ,1976,с.33,42.

5. Бєлiнский В.Г. Полное собрание сочинений. Т.5, Москва.1954, с.176-179.

6. Возняк М. Кирило-Мефодiєвське братство.Львiв,1921.

7. A.Fabowski. Poczatki nowozytnych badan nad jezykiem ukrainskim,[w:] Z dziejow Uniwersytetu Kijowskieqo (1834-1984). Krakow, 1986. S. 45.

8. Lepki B. Przesladowanie mowy ukrainskiej. Ukaz z 1876 roku. Swiat Stowianski, 1905, t. 1, S.380.

9. Герцен А. Собрание сочинений. Т.12, Москва, 1957, с.327.

10. Сиповський В. Україна в росiйському письменствi 1801-1850 рокiв. Київ, 1928.

11. Глобенко М. Україна в художнiх творах, писаних росiйською мовою. Енциклопедiя українознавства. Т.1. ч.11. Мюнхен - Нью Йорк, 1949. с. 796-799.

12. Grabowicz G. The poet as mythmaker. A stady of symbolic meaning in Taras Sevcenko. Harvard Ukrainian Research Institute. Cambridge. Massachusetts. 1982.

13. Голубенко П. Україна i Росiя в свiтлi культурних взаємин. Нью-Йорк-Париж-Торонто. 1987.

==========

ШЛЯХЕТНІСТЬ УКРАЇНСЬКОЇ ІСТОРІЇ - ЇЇ ВІДДЗЕРКАЛЕННЯ В СУЧАСНИХ ІМЕНАХ І ПРІЗВИЩАХ

(в порядку дискусії)

Володимир КОВАЛЬЧУК

"Всяка істина в тому, що накопичені і звалені жужмом факти починають набувати відповідного розуміння, якщо прикласти до них ґіпотезу" Ґерберт Спенсер

 "Все нове - це добре забуте старе" - говорить відома приказка. І наш час ніби підтверджує ці слова. Справді, ми, представники древньої світової нації, нині повертаємо собі цінності наших предків - історію, правду і славу. А повертати треба дуже багато духовних і матеріальних надбань. Від історичної назви русів-русинів-русичів до праісторичних діянь. Це і первісне приручення дикого коня, винайдення колеса і воза, створення перших музичних інструментів, орґанізація системи обробітку землі (тваринами і плугом), відкриття секрету плавки металів... Аж до вершини генія людської цивілізації - утворення алфавіту й абеткового письма та цифрової математики 1!

Але багато з нас не знає цих реалій, не гордиться ними і не дивиться на всіх у цьому світі з висоти саме такого становища. Одна з причин, - що всі ці ґеніальні діяння наших пращурів були для нас у більшості до цього часу невідомими. А друга - що надзвичайне багатство і широчінь тих діянь робили творців надто безпечними і щедрими у взаєминах з іншими народами. Деякі цим не проминули скористатись і дещо присвоїти. Таким чином ми втратили і багато самих надбань і розуміння ціни створеного.

І зараз стоїмо перед дилемою. Якщо з матеріальними цінностями не все ясно - де вони і як їх повернути, то з духовними й поготів. Але вони існують. Бо кожну історичну річ, чи історичне дійство хтось таки творив у свій час. І хтось про це думав, говорив, учив, писав - щоб вони дійшли до часу нашого, закодовані у пам'яті, письмі і слові . Адже справді казкою, фантастикою видаються звичні нам слова, імена й назви які, виявляється, побутували ще в древніх Оріяні, Сумерії, Єгипті, Палестині - у наших пращурів аріїв-оріїв, трипільців, сумерів, кельтів, сколотів, скитів, ґетитів, роксоланів, сіндів, палів, расенів-русів ще за 5000-10000 років тому. Не говорячи про ті, що однаково звучать нині у країнах Європи і таких далеких від України державах як Іран, Пакистан, Афґаністан, Індія, Шрі Ланка. Бо, виявляється, всі народи й племена, які проживали на величезних просторах Євразії 9-7 тисяч років тому, говорили однією древньою мовою аріїв2, з якої на теренах Індії розвинувся санскрит - перша літературна мова нашої цивілізації3. Завдяки насамперед санскриту ми відкриваєм для себе смисл, що вложили наші пращури в різні назви - такі як Урал, Сибір, озеро-море Арал, ріки Сир-Дар"я, Аму-Дар"я, Анґара, Амур, пустелі Аравія, Тар, Ґобі, гори Ґімалаї, Заґрос, таємничий Тібет тощо.

Вже стоять перші кладочки між берегами давності й сьогодення. І пора зводити великі мости, які поможуть добратись до таїн древніх мовних і культурних скарбів, ґрунтовно розібратися в поняттях їхньої символіки і розкрити шляхи взаємозв'язків.

Почнемо цю розвідку з Близького Сходу, який багато тисячоліть був одним із центрів історії оріїв. Не так давно відкрили вчені культуру Сумерів (Шумерів), що існувала в Південному Межиріччі VІІ-IV тисячоліть тому. Вийшовши з праУкраїни вони підкорили весь Близький Схід і створили державу-імперію, яка проіснувала 2500 р. Були творцями образкового письма, яке перейняли єгиптяни і розвинули в ієроґліфи. В часи ІІІ-ї династії УР винайшли азбуку (4 голосних і 15 приголосних букв), яка через Вавилон дісталася ґетитам і фінікійцям а потім розійшлася по світу. Мали розвинені освіту і мистецтво, архітектуру, судочинство, літературу і науку. За 2000 р. до н.е. уклали перший у світі правовий юридичний Кодекс "Закон Ешнунни", на одній з глиняних табличок археологи відчитали науковий трактат як належить розводити і плекати коней4. Їх і нас - теперішніх українців - єднає спільність коренів виходу з трипільської культури, про що свідчать, насамперед, слова. Приміром, у 2095-2048 р.р. до н.е. державою Сумерів (Шумерів) правив сар (цар) ШУЛЬҐА ( нині це чисто українське прізвище з похідними ШУЛЬЖЕНКО, ШУЛЬГИН). Інше українське прізвище ГУРА в тих же сумерів означало найвищу міру ваги (саме від нього пішла в нас міра ваги "гиря" і прізвище ГИРЯ). Трохи змінене як "гуру" воно вже означало в них виборного провідника - керівника громади чи загону воїнів. А індійці словом "гуру" називають мудру людину, духовного вчителя, родича-стрия. Чи слово "йован", що на санскриті означає "юний". У сумерів воно стало називним юної богині кохання ІНАННИ, а в нас сьогодні - чоловічими та жіночими іменами Іван, Іванна, прізвищами типу ІВАНИНА, ІВАНИШИН, ЙОВЕНКО, ЙОВАНИЙ (в Західній Україні це ім'я і нині вимовляють як Їван-Йіван-Йван, що майже співпадає з "йован"). А самі СУМЕРИ після занепаду держави відомі вже як САМАРИ - одне з племен Палестини. Жили в околицях спорудженого ними міста Самара. Лишили по всій Центральній і Південно-Східній Азії багато назв, пов'язаних з власним іменням і спільним для всіх арійців у древності богом сонця РА (до речі, його теж перейняли єґиптяни, визнавши головним, творцем світу)5.

СУМЕРА (ШУМЕРА) і в праУкраїні пізніше змінили назву на САМАРА а в часи Київської Руси перетворилась на СІВЕРА. Хоча первісний ареал сумерів(шумерів) визначити важко, але дещо змінені тисячоліттями похідні багатьох назв дають підстави вважати , що жили вони по обидва боки Дніпра - від Карпат по ріку Дон. У Шумському районі на Тернопільщині є с.Шумбар (Шумар), біля якого збереглися залишки пізньопалеолітичної та мезолітичної стоянок 17-10 тис. р. тому, поселення трипільської культури ІІІ-го тисячоліття до н. е., слов'янське поховання VIII- IX ст. Також є Шумляни в Бережанському р-ні, де знайдено серед розкопок бронзовий меч ІХст до н.е. Місто Суми виникло на однойменній річці, а в області ще є села Шумське, Шумили. Однотипні назви сіл трапляються в Чернігівській і Вінницькій областях, в Криму. Трапляються зредуковані назви типу "шумера-шура, сумера-сура" які в давнину мали дотичні значення. На Дніпропетровщині є річки Сура, Суха Сура, Мокра Сура, острів Сурський, кілька сіл з коренем "сур". З кореневою основою "шур" є з півдесятка сіл на Вінничині, Сумщині6.

Далеким відгомоном тих часів горнеться до нас збережене в розмовному побуті ім'я Шура, Шурко, Шурик з тотожним відповідником Саша, Сашко (порівняйте також "шуряк-свояк"). Вони втратили офіційність, але святі слова не можуть вмирати ("сура, шура" на санскриті означає "Бог, Господь"7) і нині уособилися в пестливу форму імені Олександ(е)р, хоча ні за звучанням, ні за змістом не мають з ним нічого спільного. Збереглося й прізвище ШУР.

Окремо треба б прослідкувати трансформацію назв "сумер-шумер-кімер-чемер". Кімери ще у VІІІ ст. до н.е. були господарями всього Північного Причорномор'я, мали свою державу з столицею Кіммеріка в Криму. Потім їх витіснили скити (сколоти) за Кавказ, де кімери допомагали своїм родичам МЕДАМ громити Асирію. Їхня північна гілка ЧЕМЕРИ орієнтовно відійшли в зону Лісостепу-Полісся. Про спільність існування в Галичині свідчать приміром сусідні села Чемеринці і Кимир в Перемишлянському районі, є пара сіл Кумері на Миколаївщині. Від їх похідних можна, хоча й з обережністю, вивести назви нинішніх міст Чернігів, Чернівці, не говорячи про містечка й села типу Ківерці, Чемер, Чемерівці, Чемерне, Чемерпіль, Чемеринське що збереглися в Слобожанщині, Придніпров'ї, Поділлі, Галичині. І біля багатьох з них виявлно сліди древніх поселень.

Щодо пізніших САМАРІВ то їх реґіон охоплював величезну територію івнин від Придніпров'я до Приаралля, що_підтверджують численні топоніми й ґідроніми. Зокрема, ліва притока Дніпра ріка Самара і стародавнє містечко Самара, яке після руйнування Запорізької Січі московітами перейменоване в Новомосковськ. Самара (Стара Самара) під власністю запорожців була центром Самарської паланки. Близько заходилася слобідка запорожців Самарчук (Самарчик) і їхній шпиталь-приют - Самарський Пустинно-Миколаївський монастир. Зберігся донині і росте їх Самарський бір. А в Дніпропетровській, Донецькій, Харківській, Одеській областях є добрий десяток сіл Самарське, Самарка. В 1586 році козацьким людом засноване ще одне місто Самара на Волзі при впадінні річки, яку вони теж назвали Самара8 (недаром у санскриті "самара" має головні значення "сутичка, битва, війна"). Тисячоліття існує також древній Самарканд у Середній Азії.

Сувіри-сівери-сіверяни - одні з творців Київської Руси - мають більш-менш відомий нам осідок: Чернігівське і Переяславське князівства з усією Слобідською Україною і Подонням. На Тамані вони відомі також як "сінди" і античні автори називали їх разом з таврами Криму "індійським племенем". Саме там, на нинішній Кубанській землі, їхні нащадки сувіри-сівери створили Тмуторакань, через що її вважали своєю вотчиною Чернігівські князі-русичі.

Шумера-сумера-самара-чемера-сівера мають однакове тлумачення як "зимарі".Усі ці племінні назви походять від схожих понять "зима, холод, сніг, північ", які в давні часи вимовлялися "сама, шима, зима, хіма, сівер - північ". Бо "сама" на санскриті означає - зима, а "хіма" – сніг. Вони живуть у краях з холодними, сніговими зимами, поближче до " обителі бога Ра". Адже, згідно легенд, за арктичним кругом поблизу Північного Полюса знаходиться його Земля Вічного Сонця. Це "Земля богів, де ніколи не заходить сонце". Від бога РА походять такі важливі поняття як "раса", титул верховного правителя "сур(а), сар, цісар", яке з часом перетворилося в "цар" та "імператор"9. Всі ці давні і де дуже давні назви лишили нам у спадок чимало українських шляхетних прізвищ РАСКО, РАСЮК, РАТКО, РАСЕНКО, САРДАРЧУК, САРУК, ГАРМАСАР, ЦАР(КО), ЦАРЕНКО, ЦАРУК, ЦЕСАРЕВИЧ, ШУМАР, ШУМСЬКИЙ, СУМСЬКИЙ, САМАР, САМАРСЬКИЙ, ЧАМАРА, ЧЕМЕР, ЧЕМЕРИНСЬКИЙ, СІВЕРЧУК, СІВЕРКО, СЕВЕРА, СЕВЕРИН, ім'я Северин.

Трипільська цивілізація дала багато виходів аріїв. Так у 1590 році до н.е. імперію гетитів (вони з Трипільщини розселилися на Кубань та Балкани і шляхами через Кавказ та Малу Азію прийшли на Близький Схід - Північну Африку) очолював сар(цар) Хантіль (Гантіль), ще через трохи - цар Ґузій ( а це знов теперішні українські прізвища ХАНТІЛЬ, ГУЗІЙ, ҐУЗІЙ, ГУДЗІЙ). Далі бачимо царів на ймення Сарко (нині також СІРКО та СІРЕНКО), Мурсілій (Мустій) має похідні українські імена-прізвища МУСІЙ, МУСІЄНКО.

Або взяти ГИКСОСІВ, братів ГЕТИТІВ, що прийшли з Оріяни (Галичини-Волині) на запрошення останніх, яким тоді загрожували єгиптяни. Залучивши попутно трохи інших свояків - РАСЕНІВ (етрусків), про що свідчать хроніки, вони 1730 р. до н.е. завоювали Єгипет. За дві сотні років правління створили дві династії, мали 6 володарів-фараонів. Одна з династій звалася Салтис, один з фараонів на ім'я Киян донині зберігся у вигляді кам'яної статуї10. А в Україні маємо десятки видозмінених прізвищ типу КИЯН, КИЯНИЦЯ, КИЯШКО, КИЯК, САЛТИС, СОЛТІС тощо. До речі, гиксоси голили обличчя і голови, лишаючи вуса і пасмо чуба на голові - точно як князі Київської Руси і пізніше - запророжці. На правах завойовників вони стали в Єгипті шляхтою-аристократами. Тоді ж у значенні керівників-бояр, військових начальників вводяться в них поняття "пан"(клична форма і звернення - "панку"). І на санскриті в Індії і в нас до сьогодні це слово не змінило свого значення: пан - "заслужений, сановитий, володар" а також "великий". Одним словом - благородний. Як наслідок маєм купу прізвищ типу ПАНЕВСЬКИЙ, ПАНЕВИЧ, МОСЬПАН, МОСЬЦІПАН, ПАРПАН, ВЕЛИЧКО, ВЕЛИКАНИЧ.

Маловідоме нині орійське плем'я КИНАХ (кінах, кінак) 4000-3500 р. до н.е. було найчисельнішим, найсильнішим. Орієнтовно, саме вони вперше осідлали коня і створили непереможну військову кінноту, що одним своїм виглядом наводила страх і жах на всі племена, де з"являлися КІНАХИ (конюхи, конярі). Вийшовши з степів Причорномор'я і осівши в новому вподобаному краю, дали йому особисту назву КИНААН (в Біблії - Ханаан)11. Нині це Палестина - від імені іншого орійського племені ПАЛІВ - "палистих", що прийшли туди пізніше. Був у палистих (в Біблії - пелетяни, филистимляни, фалисті) а також у вавілонян-калдів бог щастя Ґад, похідними імені якого названо тодішні міста й поселення Ґад, Ґадалим, Ґід-Ґад, Дівон Ґад, Ваал-Ґад. На санскриті воно означає "знати, розказувати"(зараз людство вже усвідомило що усе щастя в знанні, сила – в інформації). А в нашій мові збереглися слова гадати (на щастя), гадалка, гадун (відун, провидець який вгадує, знає майбутнє) а також древній образ гада-змія як символа мудрості, знань, порад і лікування, що втілилося по всьому світу навічно в емблемі медицини. Безумовно, саме їх родичі чи нащадки-українці носять прізвища КІН, КІНАХ, ПАЛІЄНКО, ПАЛІЙ, ҐАДЖЕҐА, ГАДЗЕВИЧ, ГАДЗІЙ, ГАДЗИНСЬКИЙ, є місто Гадяч.

Також нашими родичами були КАЛДИ (нині відомі під іменем "халдеї"), які започаткували державу Уратру, оволоділи Вавілонією, заснувавши там калдейську династію. Вони розробили систему астрології як науки, вважаються батьками природничих наук, теософії, першими виголосили безсмертя людської душі на відміну від тлінного , матеріального людського тіла. Уклали священну "Книгу Чисел" з якої жиди скомпілювали початкову частину Біблії - про утворення світу і життя першолюдей. Їхня мова під назвою "арамейська" на півтора тисячоліття стала мовою спілкування жителів усього Близького Сходу, Малої Азії і на довгий час державною в Персії та Ассірії. Певне, що не випадково кілька правителів держави Уратра11, до заволодіння калдами Межиріччям мали імена РУСИ, а одне з найдревніших там міст – Расен11. Та й у Вавілонії перший цар божественної династії, що правив 10 сарі(в) – сонячних періодів – звався Алорус, другий – Алапарус. А сонячний період, до речі, тотожний назві калдського бога Сарос, який зображався круговим горизонтом. Цікаво, що релігійна міфолоґія калдів має в своєму "тайному вченні" близьку схожість з Авестою оріїв-іранців12, що лишній раз підтверджує спільність походження.

Їхні володарі мали титул "коген". Мовою "палі", яка передувала літературному санскриту і якою викладені всі буддистські священі писання "коган" означає "володар або хазяїн, начальник12". Пізніше дещо видозмінений титул "каган"(санскритське "ка" насамперед означає власний іменний склад багатьох богів а також – "сонце, душа, голова" а суфіксове "ган"- вбиваючий, знищуючий) стрічається у правителів Східної Європи, а також в назвах держав – "каганат". А нам на пам'ять лишились прізвища КОГАН, КАГАН, КАГАНОВСЬКИЙ, КАГАНЮК, КАГАНЕЦЬ (останнє саме по собі означає невеликий світильник, символізуючи світло сонця як божества). Тотожними є також прізвища КОХАН, КОХАНОВСЬКИЙ якщо зважити на трансформації букв "г,ґ" на "х, к"—у санскриті "хан" теж означає "бити, вбивати".

Головним богом калдів був Бал(Бел) – найстарший і наймогутніший, Господь Світу, батько богів і Творець. Зображався страшним, із виряченими всевидячими очима. А в нас, на Поділлі і донині слово "балухи" означає очі навикоті (в образливому тоні), а вирлооких людей прозивають "балухатими". Поневолі задумаєшся, який зв"язок між богом Балом (мав також варіанти Баал, Белат, Белтіс, Белас) із нашими селами й містами типу Белз, Балта, Балаклія, річками Балай і Бельбек, прізвищами БАЛ(Ь), БАЛЬЦ(ЕРОВСЬКИЙ), БАЛАН, БАЛЕЙ, БАЛЕГА, БАЛИКА, БАЛАК(А), БАЛИЦЬКИЙ, БАЛУХАТИЙ, БІЛАС. Здвоєне Баал-Бал уособлювало значення Бала як сокола (ця іпостась є обов"язковою в богів Сонця усіх народів). Похідне українське "балабан" якраз і є назвою одного з різновидів соколів а також прізвище БАЛАБАН. Та й море Балтія отримало назву від орійських племен-сонцепоклонників РУГІВ-РУЗІВ-РУСІВ, які ще в середині минулого тисячоліття мали свій центр і важливе святилище на Руз(с)ькому острові (нині о.Рюґен) в Помор"ї. Ще побутує архаїчне слово колдун (калдун) = чаклун, бо культ знань леґендарних калдів(халдів) існував аж до середніх віків. Калдів-чаклунів боялися і поважали, перекази про них ходять і по сьогодні.

Правда, щодо арамейської мови є ще одна версія. Коли ГИКСОСІВ після майже 200-літнього панування витіснили з Єгипту, вони у більшості вернулися в Палестину. У Єгипетських хроніках записані під назвами РУСИ (РУ) із північної землі ТА-РУС! Були, за описами, типовими аріями - високі, в більшості русяві, синьоокі й білошкірі. Саме чубаті і вусаті ГИКСОСИ заклали на горах місто Євус (пізніше Євусалем або Русаселем, теперішній Єрусалим) що й нині на лемківській говірці звучить як "вусатих русів се лише" - тобто вусатим русам це тільки належить. Змішавшись з місцевими і сусідніми оріями Межиріччя, вони дали початок народові оромеїв-АРАМЕЇВ, мова яких з часом стала панівною по всій Месопотамії - Близькому Сході (цією мовою проповідував Ісус Христос). Безсумнівно, що ТА-РУСи (гиксоси) і КАЛДИ з царями Русами мали спільні корені і, отже, безпосереднє відношення до утворення мови, народності і назви держави АРАМ(ЕЯ) первісно в середній течії і на захід від ріки Євфрат. Мали арамеї (це слово значить "високий, високородний"), царя на ім'я Кушан, а ми зараз маємо прізвища типу КУШИН, КУШ, КУШИК, КУШКО, КУШЕНКО. Та й виключно українське ім'я Тарас і прізвища ТАРАСЕВИЧ, ТАРАСЕНКО, ТАРАСЮК, ТАРАЩУ(вимовляється як "тарас-чук"), місто Тараща (тарас-ча) – це карби для нас, як пам'ять тих часів.

Між Арамеєю і Палестиною існувало царство Башан, яким один час правив цар Салима. Як на згадку про ті місця й події трапляються рідкісні прізвища БУШАН і СУЛИМА (чи то за тисячоліття тільки змінилася буква "а" на "у", чи то такий переклад – ще треба виясняти). Існувало в цьому царстві місто Ґолан, від якого передалася назва Ґоланським висотам, що їх не можуть поділити в наш час Ізраїль та Сирія.

Гиксоси й арії були аристократією - благородними. Досліджуючи їх історію не можна обминути загадки древньої Трої-Іліону, яка зумовила стільки дискусій серед учених світу. Ця орійсько-сколотська твердиня напроти протоки Дарданели почала забудовуватись ще на початку 3-го тисячоліття до нової ери. Місто назване сином міфічного Терера, який звався Трос (То-рос – чи треба для нас якогось перекладу?). Околицю він найменував Троядою, а місто - Троєю. Його син Іль неподалік збудував своє містечко Іліон. Бог Ява (в українській ведичній релігії - той що являється, з'являється у чомусь і дає настанову13) дав йому знак правильності вибору місця і врадуваний Іль поставив на горі храм Атені, яка й стала покровителькою Трої і роду Ільї. Ця сторінка історії наших предків оріїв-сколотів має свій довгий ряд шляхетних відображень. Зокрема, в прізвищах ТРОЯН, ТРОЯК, ТРОЙКО, ТРОЯНОВСЬКИЙ, ІЛЬЯН, ІЛЬЄНКО, ІЛЛЯШ, ІЛЬЧЕНКО тощо.

А від предковічних арійсько-сколотських племен МЕДИ і ПАРТИ виникли українські прізвища МЕДЕНКО, МЕДВИЧ, МЕДИЧ, ПАРТИЧ, ПАРТАЧЕНКО і десятки похідних. Ще в V-ІV тисячоліттях до н.е. вийшли ці племена з Праукраїни. Освоївши реґіони Приуралля й Прикаспію і осівши в межиріччі Аму-Дар'ї та Сир-Дар'ї, створили там свої удільні держави. Постійно тримаючи зв'язки з братніми племенами й народами, вони добре знали ситуацію на Близькому Сході, в Малій Азії, Єгипті, Індії. Їх звичайно непокоїли упадок орійсько-сколотських держав Межиріччя і Палестини. Можливо, саме це стало причиною, що парти й меди на початку_І-го тисячоліття до н.е. рушили в південно-західному напрямку, займаючи всі території аж до Індійського океану.

МЕДИ (міди) осіли західніше ПАРТІВ (парсів, фарсів), збудували багато міст і столицю Екбатан(а). Саме вони в довгій боротьбі з Ассирією вдалися по допомогу до сколотів Таврії-Придніпров'я і з їх допомогою розбили й назавжди знищили цю семітську державу14. У здобутім краю вони становили вищий клас шляхти-аристократії а мова "фарсі" вважалася мовою благородних. Парти столицю своєї держави назвали Персепол, що стало згодом похідним для всіх інших племен і дало назву майбутній грізній Персії. А відомі всьому світу імена перських царів Кир, Дарій є нині базовими в українських прізвищах КИРИК, КИРИЧЕНКО, КИРІЄНКО, КИРИЛЮК, КИРИЛЕНКО, ДАРИЧ (ОДАРИЧ), ДАРЕНКО (ДОРЕНКО), ДАРІЄНКО, ДАРЧЕНКО, в іменах Кирило, Дарій(Дарко), Дарина(Одарка). До речі, у медів 653-585 рр. до н.е. правив Кияксар=Кияк-цар (ми вже згадували про ґетитського фараона Кияна за тисячу років перед цим) з майже чистою теперішньою українською назвою. Серед чоловічих імен царів і сановників того часу стрічаються такі як Арсан (наше Арсен), Гаман - наше прізвище ГАМАН і слово "гаман" в розумінні "гаманець", Боженай - похідне прізвище БОЖЕНАР, Таттенай = тату, хай буде (слово "най" і сьогодні є замінником "хай" на Поділлі), Мерес, Марсена - нині прізвища МЕРЕЩУК, МАРЧУК, МАРСЕНКО, МЕРСЕНКО; Тереш - маєм ім'я Терешко і прізвища ТЕРЕШ, ТЕРЕЩЕНКО, ТЕРЕЩУК; Біґдан - ім'я Боґдан (слово "бог" і нині має відповідника "біґ" в словах бігме, помагайбіг, дайбіг), Мітрават, Митрадат (богом Митрою даний) - нині в Україні розмовне Митро (від Дмитро) та жіноче Мотря(а). Також імена Цур, Рева, Хур(Гур) - зараз прізвища ЦУРКАН, ЦУРКО(ВСЬКИЙ), РЕВА, РЕВЕНКО, ХУРДИГА, ГУРА, ГУРКО, ЗГУРА, (З)ГУРСЬКИЙ. Серед цариць і принцес частими були імена Роксана (тепер Роксолана або Оксана, Ксеня і чоловіче Оксентій), Томира (зараз - Тамара і прізвища ТОМА, ТОМАРА). Великий цар царів Дарій І гордився що він походить з аріїв, про що наказав вибити напис на скалі в Беґістані - "Я є фарс, син фарса - орієць, орійського роду". Та й найбільша на Кавказі ріка Кир (нані – р.Кура) теж певно була названа в честь царя Кира. Так фарси (парси, перси, Персія – це грецька форма, прийнята в історичній літературі) утверджували своє пріоритетне становище й авторитет оріїв у всіх ближніх і дальніх землях.

До речі, назви й імена Цур, Кир, Балак, Ціпор, Карта, Анатоль, а також жіночі Рут, Козбі, Дімна постійно стрічаються в Біблейському описі Палестини і, зокрема, царства Моав (що на схід від Мертвого моря). Від них транскрибуються окремі сучасні слова і такі прізвища як РУТКА, РУТСЬКИЙ, РУТКОВИЧ, РУТКОВСЬКИЙ, КОЗБАН(КОБЗАН), БУЛАХ, ЦІПОРЕНКО, КАРТАШ (спричинилося до назви міста й держави Картаґен в північній Африці), імена Діна, Домна, Анатолій (історична назва частини Малої Азії - Анатолія - збереглася донині).

А зараз звернемо погляди до Європи - на територію нинішньої України. Є в Прикарпатті село Дора, яке нині складає частину м.Яремча. І ніхто не знає, не скаже який його вік, коли виникло, ким засноване. А тим часом ще за 1100 р. до н.е. з цих гірських країв зринуло на південь плем'я ДОРІВ (в історії відомі як "дорійці"). Кожен ДОР(ош) сидів на коні, мав залізну зброю, був, як і всякий сколот безстрашним та енерґійним. Дійшли дори-дороші до Середземного моря, розгромивши по дорозі всі залоги тамтешніх міст з Мікенами на чолі. Головним місцем поселення вибрали острів Кріт і півострів Пелопонес, де заклали своє місто Спарту і прославили себе подвигами вже як спартанці. Свої звичаї і характер зберегли на довгі століття, хоча самі поступово адаптувались у вищу мікенську культуру і прийняли мову ахейців. Але недаром їхні дівчата і жінки вважаються найкрасивішими в Греції й по сьогодні. Як і наші українки в світі. А ті "дороші" що лишилися на Батьківщині? Саме з них маємо нині так багато українських ДОРКІВ, ДОРОШІВ, ДОРОШЕНКІВ, ДОРОШКЕВИЧІВ, ДОРОШКІВ. Ці шляхетні роди дали Україні двох гетьманів у ХVІІ ст.

Те що ДОРИ були великим племінним об'єднанням автохтонів свідчать однокореневі топоніми в багатьох областях України. І цікаво - чи не всі такі міста й села мають дотичність до давнини, історії. Так в селі Доробратове на Закарпатті знайдено скарб доби пізньої бронзи - кінець ІІ тисячоліття до н.е. Верхній Дорожів (Дорошів) на Львівщині лежить при давньому чумацькому шляху. Поблизу с.Дорошівці на Буковині виявлено пізньопалеолітичні стоянки, поселення передскитського часу ІХ-VІІІ століть до н.е., залишки давньоруського городища. Особливо багата Дорошівка на Сумщині. Тут виявлено поселення доби неоліту ІV-ІІІ тис. р. до н.е., доби бронзи - ІІ тис. р. до н.е., скитських часів VІІ-ІІІ ст. до н.е., курганний могильник сіверів VІІІ-Х ст., залишки давньоруського городища ІХ-ХІІІ століть. Є подібна Дорогоща на Хмельниччині, села Дорошів, Доросині, Дорошниці, Доротище (і однойменне озеро) - на Волині. На Рівенщині - с.Доротичі, на Київщині - села Дородка й Дорогинка. Чимало однойменних сіл на Житомирщині, Буковині, Полтавщині, Харківщині, в Криму. Це свідчить що ДОРИ довгий час освоювали всі терени України. Яку назву вони мали перед тим і яку прийняли пізніше - треба ще виясняти.

Говорячи про ті часи треба згадати і про дорошових наслідників з Карпат - БОЇВ. Тоді цю назву отримували молоді леґіні-ВОЇ (БОЇ), які добре вміли орудувати зброєю і знали військове мистецтво бою. Ще їх іноді звали "боярі" (наголос на останню букву), що означало приналежність до воїнського клану захисників своєї землі. БОЇ вберегли цю напівпрофесійну самоназву через тисячоліття до сьогодні. Такими ми знаємо бойків, що живуть у Бойківщині - між гуцулами і лемками. А саме слово БОЯР стало називним для воїнської касти у Галицькій Русі і утвердження їх як шляхти. Збереглося воно донині у весільних обрядах всієї Руси-України. Та й поняття "боївка, боївкарі" означене тепер навічно в нашій мові як схрони й підрозділи Української Повстанської Армії та ударних груп підпільних патріотичних орґанізацій. Маєм численні українські прізвища Бойко, Бойчук, Бойченко, Бойчишин.

Слід знати що теперішній південь Німеччини БОЇ заселили ще у V ст. - за панування в Європі гуно-сколотів-слов'ян, створивши своє королівство Боїварія (нині - земля Баварія). І хоч вони з часом асимілювались, але все-таки зберегли давню назву, деякі побутові традиції і обряди, похожі як у наших бойків. Та й зовнішність теж.

Карпатська тематика, звичайно, неповна без присутності гуцулів (вимовляється і як "гоцул"). Ймовірно, що це частина племен ґетів (ранніх гетитів), які в перших століттях нашої ери вели постійні війни з Римською імперією за володіння Подунав'ям. А назва їхня походить від слів "ҐО","ҐУ", які на санскриті мають абсолютно тотожні значення - насамперед "бик(бугай), корова". Сузір"я Бика (Тельця) очолювало небесний зодіак Землі з 4440 до 1720 року до н.е. Саме на ті тисячоліття припадає зародження, розвиток і розквіт тваринництва, в якому поряд з кіньми і козами-вівцями головними чинниками, що давали пастушим племенам все необхідне для життя – від їжі до одягу і зброї – були корови й бики. Відична релігія наших предків піднесла їх на рівень головного тотема - Священного Бика – що у РУСІВ уособлювався в богові Волосові, який стояв на березі річки Почайни в Києві15. В Індії й до сьогодні корови вважаються священними тваринами і тому від їх назви утворено дуже багато похідних, які підсилюють таке твердження. Зокрема "ґоцала" = корівник, "ґопа" = пастух, сторож, захисник і "ґопала"= пастух, хазяїн, захисник скоту і землі, володар, князь. Божество воїнів і пастуших племен Крішна в індійських епосах має також ім'я Гопалан – у значеннях пастух, воїн-захисник і король13. З цього маєм такі звичні слова "гопати" – з підскоку бити в землю ногами, енергійно тупати танцюючи а також "гупати"("гуп" – берегти, охороняти) – сильно бити у щось чи когось руками або ударною зброєю (схожі поняттями також "гоцати, гуцати"). Також слово "пал" у оріїв означало "воїн, захисник, володар", бо пастухи (хазяї чи співвласники стад) завжди з палицями і мусили бути бійцями-охоронцями. Ну і само вже напрошується до ряду слово "гопак" – відомий всьому світу танець русичів-українців. Для наших предків це був бойовий ритуальний танець з палицями чи без них, що пізніше став базовим для багатьох східних єдиноборств. Розклавши його на го+пак, матимем суфіксове "па" в значенні "захищаючий", а кореневе "паа, пак" також ще й "керуючий". Отже дослівно "гопак" – танець "володарів-охоронців стад худоби" або "воїнів-пастухів". Від "па, пат" = "літаючий, падаючий, попадати в..."- походить нинішнє українське "патик". Це коротка, зручна, придатна також для метання (на відміну від довгої ґерлиґи) палиця. Патик пастуха при потребі ставав небезпечною зброєю і був дерев'яним попередником бойового кия, булави, ціпа та пізнішої металевої шаблі. А головне – безумовним прототипом такої хитромудрої метальної зброї як бумеранг, знахідки якого трапляються в орійських похованнях, зокрема в Причорномор"ї.

Через тисячоліття збереглися донині в українській мові слова "гов, гов-ва" - команда пастуха для зупинки і заспокоєння худоби, і "ґобнути" - штрикнути рогом. На Західнім Поділлі існують поняття "гула, гулий" - безрогі корова, бик, вівця, коза; "ґула" - прізвисько, що означає тупий, дурний (як баран), а також в розумінні байструк, незаконнонароджений. Слова ці походять з давньої назви худоби. Самі ж гуцули, як жителі гірських масивів, і по сьогодні не уявляють свого життя без випасання стад на полонинах Карпат.

Є припущення, що частина нинішніх гоцулів у перших століттях нашої ери повернулися в країну предків з далекої Палестини, лишивши там після себе чимало етнонімів і топонімів ще в передчасі вторгнення туди семітів-жидів. В Україні ж маємо прізвища ҐОЦ, ҐОЦУЛ, ГОЦУЛИШИН, ГОЦУЛЕНКО, ГОЦІЙ, ГУЦ(Ь), ГУЦУЛ, ГУЦУЛЯК, ГУЦА, ГУЦАЛ(О), ГУЦАЙЛО, ГУЦАЛЮК, ГОПКАЛО, ГОПАНЧУК, ГОВЧЕНКО, ГУЛИЙ, ГУЛЕЙ, ПАК, ПАЛІЙ, ПАЛЮК, ПАЛЮГА, ПАЛІЄНКО.

Найімовірніше, гуцули є частиною нащадків КЕЛЬТІВ - ҐЕЛОНІВ- ҐАЛІВ, що розселялися по всій Європі, Азії, заходили в Африку. ҐЕЛОНИ були учасниками наступного після КЕЛЬТІВ виходу аріїв, що відбувався у проміжку 4000-3500 років тому. Великі маси з причини перенаселення покидали свій край та прастару центр-столицю Ґелон і орґанізовано йшли з Подніпров'я на схід-захід, розсіюючись на південь, де зрідка жили інші племена і учасники попереднього виходу кельти (трипільці). Для тих що залишились, базовими стали землі басейну Дністра - від Богу до Пруту. Уже звідти десь через тисячу років вийшли нові переселенці ҐАЛИ (ГАЛЛИ). Назва походить від санскритського "ґа" – приходити, мандрувати, досягати(чогось). Вони, зокрема, заполонили більшу частину Західної Європи, силою займаючи кращі землі для хліборобства й випасу стад. Частина їх через Балкани проникла в Малу Азію і створили свою державу Ґалатію зі столицею Анкіра (нині Анкара – столиця Туреччини). Отримали в 277 р. до н. е. від римлян титул "авґустійших" - благородних; правителі їхні звалися ґалатархи – королі ґалатів. До цього часу несе свої води в Чорне море ріка Ґалата, назва краю Ґалатія зберігалася до XIV ст., як і місто Ґалис. А на Кавказі, в Абхазії, і нині в прекрасному місці квітує райцентр Галі, а недалеко з гір течуть річки Галідзга і Моква – по гуцульськи "мряка, дощ, мокрота, мокре місце". В Європі вони зі своєї західної Ґаллії в V ст. до н.е. проникли в Іспанію, згодом почали тиснути на римлян і в 390 р. до н.е. таки розбили їх і захопили Рим. Їхні буйні набіги спричинили, на жаль, упадок іншої суперниці Риму - держави оріїв-РАСЕНІВ (етрусків). І хоча згодом майже всі асимілювалися місцевими народами, але до цього часу є держава Голландія, а в Іспанії існує провінція Ґалісія. Галіція, як коронний край, була утворена і в Австрійській імперії на залишках колись могутньої Ґалії-Галичини, де проживали ґали, які лишились на землях предків. Бо королівство Галицької Русі, зі столицею в місті Ґаличі, це теж один із стержнів нашої історії. Крім Ґалича на Дністрі (нині райцентр), був також Ґалич на Дунаї (зараз Ґалац у Румунії). Назва Галичина й сьогодні є фактично офіційною для прикарпатського реґіону України. Ще в післявоєнні роки на лівобережжі Збруча побутувала назва галичан - ҐАЛЬОНИ, до сьогодні в селах збереглась порода курей з гарними, голосистими півнями, яких звуть "ґалани". А півні були тотемом галлів по всій давній Європі і лишились донині символом їх нащадків у Франції. Як вічний карб своєї приналежності до цієї історії маємо аристократичні прізвища ГАЛИЧ, ГАЛИЦЬКИЙ, ҐАЛАҐАН, ҐАЛАТЕНКО, ГАЛЕЦЬКИЙ, ГАЛИМСЬКИЙ, ҐОЛАН, ГАЛ, ГАЛЬ, ҐАЛЕНКО.

До речі, імена Ґал, Гаал були поширені серед КИНАХІВ (ханаанеїв) Палестини. Ми ж маємо жіноче ім'я Галина, Галя.

Окремо треба сказати про ґетів-гетитів-галів що в різні часи осіли на східному узбережжі Середземного моря. Бо саме від них пішли всі давні назви тих місць - зокрема, державне утворення Кинаан-"ханаан" а також назва теперішньої Палестини від племені палів (палистих, фалистих, филистимлян). До сьогодні північна частина Палестини зветься Ґалілея, є місто Галілея і озеро Галілейське. За ці землі, які ще в древності облагородили наші предки-орії, ведуть запеклу боротьбу нинішні насельники семіти - араби й жиди - зокрема за Ґоланські висоти. Там же в місті Назареті (нині в нас лишились прізвища НАЗАР, НАЗАРЧУК, НАЗАРЧЕНКО, НАЗАРАК, НАЗАРЕВСЬКИЙ та імена Назар, Назарія) виріс Ісус Христос - засновник християнської релігії. Дослідження його особи дає дуже цікаві деталі тотожності з нашими предками. Це і зовнішній вигляд - розвиненої будови і зросту, русявий, синьоокий, рум'яний. Волосся за назарейським звичаєм носив довге по плечі, розчесане надвоє посередині голови. У побуті скромний, поважний, одним словом - красивий. Ці риси ніби підкреслюють расову приналежність до аріїв-сколотів. Подібний вигляд, за описом, мала і його мати Марія, що була галилейкою. Називав себе Ісус сином Божим, а жидів - дітьми Диявола (Євангліє від Іоанна, 8\ 21,37,42-44,47), нехтуючи їхніми святинями і вихідним днем - суботою та не працюючи тільки в неділю. Розмовляв і проповідував арамейською мовою наших предків оріїв - гиксосів+калдів. Нею написані 4 відомі нам Єванглія і весь Новий Завіт. А закінчив Син Божий своє земне життя, розіп'ятий жидами на хресті, словами: "О Лельо, о Лельо, леме ся в остані". Лише останнім часом дослідження їх переконливо доводять - це зовсім не нарікання на те, що нібито Бог його покинув (такий абсурд протирічить смислу його життя, діянь і віри). Цей вигук означає: "О Батьку, о Батьку, лише ти в мені останься"16. Адже його слова повністю збігаються з говіркою найзахідніших українців-лемків, у яких вираз "лем" (лиш, лише, тільки) став називним і для назви реґіону - Лемківщина, і для означення їхньої говірки-діалекту, і для самоназви "лемки". А слово "Лельо" відоме й нині на Західній Україні як "Батько".

Лемки, до речі, і зовнішньо схожі на описаного Ісуса Христа - вони переважно русявого типу, синьоокі, красиві і порядні, дуже толерантні. Зачіску лемки-чоловіки, як гуцули та бойки, і по сьогодні буває носять довгу, до пліч. Їхній орійський тип найбільш подібний до образу Сина Божого, який ми тепер можемо споглядати наочно через біоенерґетичний фотовідбиток з погребальної плащаниці, що зберігається у Турині в Італії. Відомі нині українські прізвища ЛЕМКО, ЛЕМИК, ЛЕМЧИШИН, ЛЕМА тощо.

Цей невеликий виклад взаємозв'язку слів древності й сьогодення - лише капля в морі серед безлічі подібних фактів і духовних скарбів, до яких ми почали докопуватися в роки відновленої незалежності України. Бо що говорити про окремі слова, коли одних назв племен, від яких пішли прізвища й імена теперішніх русичів-українців є десятки й сотні. Зокрема, тільки до об'єднання палистих-венедів-склавінів-антів входили племена, що уособлюються добре відомими нам ім'я-рек: венеди – ВЕНИК, ВЕНЕДИЧ, БЕНЕДЬО, БЕНЕДЮК, БЕНЕШ; расени-руси-русини – РУСИЧ, РУСИН, РУСІВ, РУСКО, ГЕРУС і десятки похідних; трояни - ТРОЙ, ТРОЄНКО, ТРАЯН; пани - ПАНКО, ПАНЧЕНКО, ПАНЧУК(АК); галичі-галли-гелони – ГАЛИЧЕНКО, ГАЛЬЧУК; обричі - ДОБРИЧ, ДОБРИЙ, ДОБРЕНКО; попелі - ПОПІЛЬ; анти - АНТИПКО; пали-поляни(пелетяни в Біблії) - ПАЛІЙ, ПОЛЯНСЬКИЙ, ПОЛЬОВИЙ; гірники - ГІРНИК, ГОРОВИЙ; гукри(укри) - УКРАЇНЕЦЬ; савини - САВЕНКО, САВЧУК, САВЧЕНКО; волиняни - ВОЛИНЕЦЬ; поліщуки – ПОЛІЩУК, ПІНЧУК; вовки - ВОВК, ВОВЧИНСЬКИЙ; гуни(ефталіти й амазонки) - ГУНЯ, ГУНЬКО, ГУНЕВИЧ (слова "гуня, гуні" у горян Карпат означають різновиди одежі); черкеси - ЧЕРКАСЕНКО, ЧЕРКАСЬКИЙ, ЧЕРКАС... Та ще багато-багато інших, яких хотілося б назвати обов'язково - лелеги, палисті, кельти, таври, сувіри-сінди, сколоти(скити), роксолани, расени, рузи, руги, давні, дан(д)и, любичі, компанійці, доляни, лучани, річани, шикули(сикули), саки(шаки), гінди(хінди), бастарни, карпи, ліди, алани, анти, словени-слов'яни. І такий список можна продовжувати довго. Адже недаром українські прізвища найбільш різноманітні серед усіх народів світу. Це свідчить як про їх древність, так і про величезний обшир освоєння земель.

Щодо оріїв-аріїв, як таких, то вони лишили після себе дуже багато самоназв на величезних просторах Євразії – від Українських Карпат до Індії включно. Їм, як найдостойнішим серед людей, бог Ор відкрив науку обробітку землі і вирощування злаків. А це закодована форма творення одного з циклів життєвих процесів, якими відали тільки боги. Тому АРІЇ називали себе "найкращі" – санскритське "арія" буквально "благородний". Грецькі джерела фіксують з VІ ст. до.н.е. по ІV ст.н.е. по берегах ріки Бог плем"я данд-аріїв (часто з епітетом "богорівні"). Подібна назва відображена також в індійській "Махабгараті" та в поемі "Рамаяна" і означає приналежність до вищої, царської влади – "данд" це жезл, булава, ознака влади. Найдавніша з відомих на сьогодні держав оріїв на Сході охоплювала від моря до моря весь Північний Індостан і звалася Ар"я-Варта – "Земля Аріїв". Там осіли Брахманічні племена, які "прийшли з Оксуса". Одне з них до цього часу називається ОРІЯ і, як окрема народність, населяє землю(штат) Орісса на сході півострова. Зберегли віру предків - індуїзм, ставши форпостом на кордоні з однокровними але ісламізованими бенґалами.

Інша частина царських АРІЇВ у часи становлення мідо-перської держави теж зайняли східні терени розселення. Їхній край Арія(на) займав територію на середині кордонів нинішніх Ірану й Афганістану. З часом АРІЇ, як і МЕДИ, злилися з ФАРСАМИ в єдину націю. А сама Перська держава з часів династії Сасанидів(ІІІ-VІІ ст.н.е.) почала зватися Іран – похідне від древньої Аріяни. Фарси-меди-арії завжди вважали себе іранцями-арійцями, тому на вимогу шахського уряду Теґерану з 1935 року всі країни світу офіційно називають їх державу Іран.

Колись Іран був однією з найбільших імперій, що творились людством на планеті. В часи розквіту, за династії Ахаменидів (558-330 р.р. до н.е.), її територія простягалася від Греції до Центральної Індії і від Єгипту (з частиною Північної Африки) по Кавказькі гори й Середню Азію. Трохи не повністю відновилася вона за династії Сасанидів (226-651 рр н.е.)17. Але із втратою національної арійської ведичної релігії зороастризму—після вторгнення арабів-мусульман – Іран уже ніколи не міг наблизитись до колишньої величі.

Ми ж, як різні нащадки колись єдиних аріїв маємо з усіма велику кількість однакових чи подібних назв, імен та прізвищ. Зокрема з індійцями -- САХНО і САХНІ, ПРИСАДА і ПРАСАДА, КІЧАК і КІЧАКА, ХОПТА і ГОПТА, ШАМРАЙ і САМРАЙ, ШАНДАЛА і ЧАНДАЛА, ІНГУЛЕЦЬ і ХІНГУЛІ, КОНДУФОР і ГОНДОФАР, ПАНІККАРСЬКИЙ і ПАНІККАР, РАХМАН(НИЙ) і БРАХМАН14, ЗАБАРА і ДЗАБАРА, ГОВЕРА і ҐОВЕРА ( не кажучи про однакові ШУДРА, ШАДУРА, ШКАМБАРА, ЧАМАРА,КАШПОР).

А єдині арійські традиції, які зберегли наші козаки-запорожці та індійські брахмани! Це і одяг, і ритуали, і атрибути. Брахмани й зараз носять однакові з запорожцями чуби-оселедці, ознакою влади мають булаву. Наш сидячий козак Мамай – це типова поза сучасного живого бр

.333; ?н же. Trypilske pamбtky ve sbirkбch Archeologickйho ustavu Karlovy university // Pamбtky archeologickй. – 1932. – R.38. – S.35-38; ?н же. Vyloupene latйnskй hroby v Kobylisich // Obzor praehistorickэ. – 1930-1931. – R.9. – S.196-216; ?н же. Z sera doby kamennй // Pra~skэ illustrovanэ zpravodaj. –

.5. – S.10; Zprбva Dra Oleha Kandyby o u~iti studijni podpory // Slovanskэ ъstav, Ro enka. – 1931. - Sv.4. – S.113; ? многие другие (См. Штогрин Дмитро. Указ. соч. – С.87-88).

  В Сахсенгавзенском концентрационном лагере содержались в основном видные украинские националисты. Среди них были С.Бандера, Я.Стецько, А.Мельник, В.Стахив, И.Габрусевич, Р.Ильницкий, М.Мушинский, атаман Бульба и др.

  Лапичак Тома. Як загинув Олег Кандиба-Ольжич // Український історик. – 1985. - No 1-4. – С.119-122; Стахів В.П. Як загинув О.Ольжич: Вірзінг у ролі ката // Український історик. – 1985. - No 1-4. – С.123-125.

  Наріжний С. Культурна праця української еміграції між двома світовими війнами: В 2 ч. - Прага, 1942. - Ч.2. - С.201.

  Там же. - С.257.

  Prace ruske, ukrajinske a beloruske emigrace vydane v Ceskoslovensku 1918-1945, svazek 3. - Praha, 1996. - SS.1218-1224.

  Наріжний С. Указ. соч. - С.209.

=============

ІСТОРИЧНА РОЛЬ ФАКТОРА ПРОТЕСТАНТИЗМУ В ПРОЦЕСІ ФОРМУВАННЯ ДЕРЖАВНОСТІ НІМЕЧЧИНИ

HISTORICAL ACTING OF THE PROTESTANTISM FACTOR'S IN PROCESS OF GERMANY SOVEREIGNTY FORMATION

Литвяк А.Н.

Litvyak A.N.

Аспірант кафедри Всесвітньої історії ДонДУ

Стаття присвячена протестантизму як історичному державотворчому фактору в процесі формування німецької державності.

Безперечна актуальність цієї проблеми пов'язана з необхідністю набуття історичного досвіду для України, де в останнє десятиріччя протестантський фактор значно підвищив вплив на суспільно-державні сфери.

Розглянуті ключові аспекти початку та становлення протестантизму у Німеччині, його роль у подальшій німецькій історії: акцентована увага на Тридцятирічній війні, формуванні Пруського королівства та національної загальнонімецької держави навколо нього, на формах впливу протестантизму на політичне життя в Німеччині в період до 1945 р. та післявоєнної ФРН.

ПОСТАНОВКА ПРОБЛЕМИ

Проблема дослідження ролі протестантського фактора в процесі формування німецької державності перебуває на стику історії, релігієзнавства та політології.

Протестантизм виник не тільки як релігійне явище. Його виникнення було обумовлене цілим комплексом причин – потреб: суспільно-політичних, ментально-ідеологічних, економічних тощо.

Для кожної епохи притаманні властиві саме їй інтелектуальні переваги, тому виникнення протестантизму пов'язано з певними змінами в суспільній свідомості визначної частини німецького суспільства кінця XV – початку XVI ст.; з такими значними проблемами, як формування німецької нації, особливих рис її ментальності, питанням харизми лідерів Реформації, в якій знаходяться витоки протестантизму, та історичною обумовленістю формування національної держави та церкви взагалі.

Для України німецький досвід в цьому питанні може бути дуже корисним, бо в XXI ст. вона входить однією із значних європейських країн. Вплив численних протестантських церков на суспільно-політичні сфери в нашій країні постійно підвищується: набуває як кількісного, так і якісного характеру.

Кількість євангелістів-баптистів вже перемайнула за 1 млн. осіб (одна з перших в Європі(!)), швидко поповнюються ряди Свідків Єгови, церкви "Слово життя", мормонів, адвентистів, п'ятидесятників та інших євангелічних церков [1]. Зараз цим занепокоєно головним чином духівництво православної та греко-католицької церковних єпархій в Україні, але, виходячи з попередніх даних, не можна не погодитися з твердженням, що дуже швидко український протестантизм почне впливати на суспільно-політичні сфери в Україні, власне... він уже здійснює значний вплив. Тому автор бачить велике значення обраної тематики дослідження.

Звичайно, існує багато конкретних історіософських прикладів впливу релігії на політику. Кожен з них являє собою в певній мірі унікальне явище, спричинене різними передумовами та обставинами, але усі вони мають спільного те, що держава, політична діяльність слабко уявляються без релігійного фактора.

Надзвичайно велике значення мав православний фактор у консолідації нації та оформлення державності в таких країнах, наприклад, як Вірменія та Болгарія в ранньому середньовіччі. Неперевершене значення мав 988 рік для Київської Русі, коли нова християнська релігія виступила об'єднуючим національним фактором.

ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ

Певною мірою проливають світло на окреслену дилему погляди видатного фахівця з питань соціології релігії М.Вебера. Розглядаючи протестантську етику і дух капіталізму, Вебер зосереджує увагу на багатьох питаннях, що опинилися в колі авторських інтересів. Концепція Вебера відносно зв'язку станового та фахового взаємозв'язку з релігією являє в значній мірі версію суспільної обумовленості, природи тієї чи іншої релігії, бо в релігії чітко відображається соціальна диференціація. Певним станам притаманний визначний тип релігійності. Стан міщан (ремісники, купці та підприємці) має нахил до раціонально-етичної релігійності.

Взагалі релігія та політика – це різновиди констеляцій матеріальних інтересів та ідей [2].

Соціальне розшарування та віросповідання зв'язані між собою.

М.Вебер відмічає, що відсоток протестантів, що отримують освіту різного рівня та спрямованості, вищий, ніж католиків, а участь останніх у торговельно-промисловому житті, навпаки, значно нижча.

Цей факт вражає, бо він суперечить давно відомій, підтвердженій сьогоденням традиції: національні, або релігійні меншини виступають як "пригноблені" порівняно з іншими "панівними" групами [3].

У свій час праці Вебера викликали великий резонанс у науковому світі, в колі авторського дослідження найбільш цікавим є питання, що ж справило більший вплив: капіталізм на протестантизм чи навпаки. Власне розвиток капіталізму перебуває у взаємозв'язку з протестантизмом. Питання в природі цього зв'язку: паралельна чи причинно-наслідкова [4].

Автор вважає, що історично об'єктивним виглядає той факт, що цей вплив був взаємним і його вагомість визначається фахом дослідника. Для економіста релігійний фактор не є превалюючим, так само як і для історика чи релігієзнавця – економічний, бо комплексну проблему треба розглядати в комплексі її складових (внутрішніх потенційних сил виникнення цього складного історико-релігійного явища ).

В XVI ст. у Німеччині дух капіталізму вступив у конфлікт з іншим типом трудової етики та господарчої діяльності – традиціоналізмом. Це був конфлікт цілісності праці та ставлення людини до праці [5]. Конфлікт "стилів життя", засобів мислення та існування [6].

В ракурсі вирішення авторських завдань: дослідити політичний вплив протестантського фактора на державність на найважливіших етапах німецької історії (Реформація, Тридцятирічна війна, становлення Пруської держави як осередку німецької державності, об'єднання Німеччини, становлення в період Веймарської республіки, нацистської диктатури, післявоєнного становлення громадянського суспільства) вбачається з'ясування дилеми: чи є протестантський фактор консолідуючим або децентралізуючим, бо протягом останніх п'яти сторіч як в Німеччині, так і поза її межами не зникають дискусії з приводу з'ясування цього важливого питання.

Що ж саме є протестантизм? По-перше, це один з трьох великих напрямів християнства. Але, на відміну від жорстко централізованих, структурно складно ієрархічних православ'я та католицизму, протестантизм не має єдиного церковного вчення. Це – сукупність слабко пов'язаних між собою церков, сект, деномінацій, а також доктрин та вчень, які, за винятком головних принципів, мають власну конфесійну специфіку.

Однією з головних особливостей протестантизму відносно двох інших напрямів християнства є його молодість, значно менша увага до ритуалу, поєднання віри серцем та почуттям з інтелектуальним осмисленням творця та його справ, менша дистанційність між священиком та мирянином, відмова від складної церковної ієрархії, спрощений культ, відсутність чернецтва та целібату як релігійних інститутів, мінімальна кількість церковних установ: хрещення та причастя, Біблія, як головне джерело істини, – все це робить протестантизм дуже привабливим, особливо останнім часом (після 1991р.) у всьому світу.

Наприклад, коли у 1967 р. в світі було 230 млн. протестантів, то на момент 1992 р. їх вже було близько 500 млн., які є членами приблизно 2000 окремих церковних об'єднань (остання цифра дуже відносна) [7]. Швидкісне зростання чисельності протестантів обумовлене широким спектром різноманітних причин. За припущенням фахівців, у ХХІ ст. це зростання буде ще більш швидкісним і дуже близький той час, коли кожний сьомий чи шостий на планеті стане протестантом. Ще в ХІХ ст. один з відомих дослідників протестантизму зауважив, що саме приваблює в протестантизмі: "Серйозна, раціональна віра протестантів, в якій не має місця забобонам; високе релігійне натхнення, їх чесність та порядність у взаємних стосунках... Релігія духу і волі, чудова організація церковного управління. Мабуть, протестантизм – найкраще здійснення благородно-просвітницьких завдань Церкви[8]."

Зауважимо, що німецький протестантизм розглядається головним чином через призму лютеранства як домінуючої течії щодо Німеччини.

РЕФОРМАЦІЙНИЙ ПЕРІОД

Поява протестантизму безпосередньо пов'язана з Реформацією, для підготовки ідейного фундаменту якої велике значення мала діяльність німецьких гуманістів, які вбачали в реформаційних релігійних перетвореннях основу для національної консолідації на базі власної національної релігії, формуванні національної церкви. Безсумнівно, папа римський не міг піклуватися про політичну консолідацію німців під католицькими стягами, бо був у цьому просто не зацікавлений.

Для поширення Реформації особливе значення мали системи релігійно-політичних, соціально-економічних поглядів теолога Мартіна Лютера (1483-1546), Т. Мюнцера (1490-1525) та інших реформаційних діячів. Великий вплив на Реформацію справили погляди філософа-теолога Еразма Роттердамського. Незважаючи на велику небезпеку бути оголошеним єретиком та схопленим інквізицією, Мартін Лютер не побоявся публічно довести свої погляди та зробив перший крок реформації, що пізніше перевернула увесь християнський світ – прибив до дверей Замкової церкви, що у Віттенберзі 31 жовтня, 1517 року 95 тез, спрямованих проти католицизму [9].

Великий вплив на Реформацію справили селянські заколоти "Чобітка" у 1493-1517 роки. Іноді цей рух вважають початковим етапом селянської війни в Німеччині [10].

Одним із стовпів лютерівського вчення була теза про те, що порятунок досягається виключно вірою. Внаслідок цього відпадає потреба мирянина в "посередницьких" послугах католицької церкви [11].

Ранній протестантизм справив великий суспільно-політичний вплив, бо заклав начала індивідуалізму, які яскраво проглядали в концепціях М. Лютера та Т. Мюнцера. Лютер вважав, що область віри та внутрішній світ людини знаходяться поза юрисдикцією дії державних законів [12].

Томас Мюнцер взагалі піддавав сумнівам такі догми, як визначення самого християнства, стверджуючи, що це релігійність, яка здатна сприймати віру як раціонально, так і індивідуально, виходячи з життєвих потреб [13].

Відповідно немає нічого дивного в тому, що такі привабливі ідеї заволоділи умами тисяч німців - від жебраків до князів. Серед послідовників релігійно-реформаційних вчень були представники різних суспільних прошарків. Деякі німецькі та західноєвропейські реформатори з презирством ставились до тих, хто шукав бога в книгах чи вчених працях [14].

Як говорив М. Лютер: "Слово Боже – в Писанні, але Писання – не Слово Боже" [15].

Треба відмітити значну особливість, якою характеризується протестантизм з першого стану свого виникнення і що робило його значним політичним фактором: у впливі на соціальні та суспільно-політичні сфери він репрезентував відносно лояльнішу релігію, ніж католицизм [16].

Особливе значення для підвищення статусу німецького суспільства шляхом непідкорення папі через легата кардинала Алеандра на Вормському сеймі 1521 р. мала присутність на ньому Лютера, справа якого миттєво перетворилася на суспільно-політичну [17].

Ще раніше, в червні 1520 р., в посланні християнському дворянству німецької нації відчувається вплив лютеранських ідей на німецьку державність завдяки заклику визволення Німеччини від римської курії та духовних мурів, якими вона охопила Німеччину [18].

Шпеєрський сейм 1529 р., завдяки якому протестантизм власне отримав свою назву, коли представники 14 німецьких держав та вільних міст не погодилися з засудженням імператором поглядів Лютера та подали "Протестацію", мав вирішальне значення у становленні протестантизму як важливого релігійно-політичного фактора впливу на німецьку державність, хоча й протестантизм опинився у важкому становищі.

Саме лютеранство було зацікавлене у створенні єдиної держави, репрезентуючи радикальні сили, будучи раціональним, цементуючим, політичним фактором [19].

Шпеєрський сейм посилив сепаратизм та значно зменшив результати Реформації, надавши кожному з декількох сот князівств, курфюршеств, вільних міст вирішувати процес віросповідання на свій розсуд. Ці наслідки іноді дають зовсім ненаправлену підставу вважати Реформацію деструктивним державним явищем. Однак Реформація не брала участі в розпаді німецької нації, навпаки, саме вона сприяла її консолідації на базі дійсно національної церкви, народження якої не могло відбутися без втрат та воєн.

ПРОТЕСТАНТСЬКИЙ ФАКТОР У ТРИДЦЯТИРІЧНІЙ ВІЙНІ

Зерна непорозуміння, водорозділу німецького суспільства мали дуже небезпечну силу. Протистояння колись повинно було реалізуватися. Якось трохи послабив напруженість Аугсбургський релігійний мир 1555 року, але на початку XVII ст. протиріччя почали вириватися на світ у крайніх формах, кінцевою реалізацію яких стала Тридцятирічна війна 1618-1648 рр. Це була перша загальноєвропейська війна під релігійними стягами.

Можна довго сперечатися стосовно її глибинних мотивів та численних причин, але релігійна забарвленість безперечна, питання про земельне користування та податковий тиск, дуже нерівноважні відносно католиків та протестантів, контрреформація та небезпека жорсткої рекотолізації протестантських земель в Німеччині серед перших факторів розв'язання цієї руйнівної для Німеччини війни. Незважаючи на вагомість зовнішнього фактора (міжнародних протиріч між Бурбонами та Габсбургами) на початок Тридцятирічної війни значно більший вплив справив внутрішньонімецький фактор.

Історична обумовленість війни полягала в необхідності розв'язання численних міжнародних протиріч того часу, й головне, в боротьбі між духом традиціоналізму та капіталізму, ідеологію якого репрезентував протестантизм.

Війна не мала однозначних наслідків в цьому сенсі, але це був певний етап у складному процесі європейського історичного руху. Ще тоді окреслився такий фактор, як австрійський осередок, який до середини ХІХ ст. залишався одним з впливових у німецьких справах.

Наслідки війни означали для імперії зміну її релігійного характеру. Статус державної релігії, окрім лютеранства та католицизму, отримав кальвінізм. Виокремилася аристократія князів та міст як суттєва підстава нової німецької конституції.

Вестфальський мир ствердив та, визначивши зовнішні церковні стосунки, приніс в цьому відношенні велику користь Німеччині. Він поставив останню крапку у справі безглуздого протистояння, яке вже в кінці тридцятих років XVII ст. втратило будь-який сенс.

Хоча мир був укладений в умовах тотального руйнування центральної Європи і особливо Німеччини та став наслідком вимушеного компромісу, він поклав кінець національно-релігійній ворожнечі, закріпивши відносну лояльність в німецьких землях. "Жорстока зненависть щезла, поступаючись місцем лояльності"; почуттям взаємної людської любові, патріотизму, єдиноплемінності.., німецькі народи перестали цуратися один одного єдино з-за віри [20]. Вестфальський мир, на жаль, був неспроможний вирішити питання політичної розгалуженості Німеччини і лише закріпив її майже на два сторіччя. Характер державного устрою Священної Римської імперії набуває конфедеративних рис.

Головне, статус протестантського фактора в Німеччині після війни значно підвищується. В ході війни протестантизм виступив об'єднуючим міжнародним політичним фактором. Євангелічна унія примусила католицький блок піти на укладення миру.

ВТІЛЕННЯ ДЕРЖАВНОЇ ІДЕЇ

Значний вплив мав протестантський фактор на шляху виокремлення Прусії, як осередку державності серед німецьких земель, котра в подальшому стала осередком, навколо якого відбулося об'єднання майже усіх німецьких земель.

Роль фактора протестантизму в становленні Прусії, мабуть, можна віднести до ключових аспектів усієї історії Німеччини, хоча сам протестантизм з XVII до початку ХІХ ст. не міг позбавитися таких деструктивних явищ, як фракційність, боротьба напрямів та угруповань. Увесь цей тривалий період він балансував між долею вагомого релігійного напряму та сектантським розпадом.

Саме на цей період припадає об'єднання Прусії та Бранденбургу – 1618 р. Ще майже через століття, 17 січня 1701 р., Прусія стає королівством.

З самого початку пієтизм як вельми прагматична протестантська течія здійснює вплив на світобачення та державну ідею пруського королівства. Отримують втілення протестантські цінності: праця, дисципліна, чесність, порядність. Працелюбність як основа веберівського духу протестантизму особливо вплинула на пруського монарха Фрідріха Великого (1740-1786). З його ім'ям пов'язані політичне зростання Прусії, політика просвітницького абсолютизму. В Прусії не було релігійних переслідувань, розвиток держави, мілітаристської по суті під впливом протестантизму проходив більш цивілізовано, ніж в країнах, подібних до Прусії [21]. Свобода друку, обов'язкова початкова освіта, розвиток мистецтв (Лессінг, Клопшток, Гьоте), філософії (Кант, Фіхте, Якобі).

Боротьба з католицькою церквою, притаманна просвітницькому абсолютизму, відпадала сама собою, бо Прусія була протестантською країною. Католицизм не являв небезпеки для державної ідеї.

Зростання політичного фактора протестантизму раптово стримало підтримку з... Австрії, де імператор Йосип оголосив духівництву справжню війну, наклавши державне контролювання на стосунки з Римом, ліквідувавши 738 з 2000 монастирів, розпустивши 650 релігійних братств [22].

Семирічна війна Прусії з Росією зробила цю країну найміцнішою німецькою державою. Головним результатом війни було утвердження Прусії як держави, гідної протистояти Австрії.

Розпочинається суперництво за домінування в Німеччині. Прусія гідно пройшла шлях від Губертсбургського миру 1763 р. до битви під Садовою у 1866 р. в справі об'єднання Німеччини, і допоміг їй в цьому саме протестантизм, з яким пов'язано пробудження німецького духу.

Війни початку ХІХ століття з Наполеоном, незважаючи на свій негативний потенціал, справили позитивний вплив на зростання релігійних почуттів.

Найважливішим кроком у справі подальшого утвердження протестантизму як однієї з національних церков Німеччини стала "Євангелічна Унія" – вдала спроба державного об'єднання протестантів. Виникало багато дискусій з цього приводу, але ж 27 вересня 1817 р. пруська влада провела об'єднання зверху. Особливим указом пруського короля Фрідріха Вільгельма ІІІ стосовно заміни слів "лютеранська" та "реформаторська" Церква на єдину назву "Євангелічна церква" були закладені основи консолідації самого протестантизму, що позитивно позначилося на його впливовості.

Особливої уваги заслуговує період Об'єднання Німеччини на базі Пруської держави.

В 60-70-х рр. ХІХ ст. протестантизм у вигляді лютеранства відіграв надзвичайну роль у становленні єдиної загально-німецької держави. Існувала дилема – об'єднання навколо католицької Австрії чи протестантської Прусії. Питання відносно того, під чиїм саме керівництвом повинно здійснюватися об'єднання, для значної більшості вирішувалось вже єдиним фактом домінуванням Прусії в Митному Союзі.

Бісмарк, будучи мудрим політиком, лідером, наділеним харизматичними рисами, добре розумів, що боротьба з католицизмом внутрінімецьким майже обов'язково повинна була вийти за межі імперії, оскільки католики мали свого міжнародного духовного главу – папу римського. Оголошений Ватіканським собором 18 липня 1870 р. догмат про непогрішність папи в питаннях віри та моралі відіграв нищівне значення для католиків [23].

Конкордат, що віддав культуру габсбургської імперії в руки чорної ультрамонтановської раті, схвилював популярність Австрії навіть в суспільних колах південних католичних держав; на протестантській півночі він викликав сильне обурення. Гегемонія католицької Австрії в країні, де дві третини населення сповідували протестантизм з ненавистю ставились до католицтва, після конкордату зробилася зовсім неможливою. Бісмарк розумів, що друга в католицизмі він не знайде. Людина, на яку лягала головна відповідальність за руйнацію двох наймогутніших католицьких монархій, непрямий винуватець загибелі світської влади папи, не міг користуватися симпатіями Ватікану [24].

Факти з подальшої історії становлення Німеччини як міцної колоніальної імперії підкреслюють економічну та політичну впливовість протестантського фактора.

Дослідники біографії О. Бісмарка надавали широке поле для роздумів, зауважуючи, що його виступи на єпископських кафедрах перед тією чи іншою общиною нагадували промови Цицерона. З чого б це така красномовність? Привід старий як світ – гроші – рушійна сила економічних та напевно політичних сфер нашого недосконалого світу. І гроші, треба сказати, немаленькі. Саме в них імперія мала велику потребу.

Відомо, що в 30-80–і рр. протестантські общини користувалися великим авторитетом, яким у подальшому навряд чи могла похвалитися будь-яка політична партія в Німеччині.

Протестантський єпископ шести північнонімецьких земель розпоряджався коштами приблизно в 15 разів більшими, ніж Deutsche Bank в деякі роки останньої третини ХІХ ст. Протестантські общини Гамбурга, Бранденбурга, Данціга мали багатомільйонні каси. На общинні протестантські кошти було куплено 78 % території Південно-Західної Африки (Намібії). Серед інвестицій у колонії Західного Самоа, Камеруну, Того общини Штудгарта та Баден-Бадена покладали 17-18 млн. марок щорічно [25].

Цікавий факт: напередодні Першої світової війни британська військово-морська розвідка зробила помилку в розрахунках стосовно бюджету, що виділявся Німеччиною на будування надводного та підводного флоту, відповідно на 4 і на 9 років з причини... не прийняття до уваги коштів протестантів та меннонитів, які були залучені до цієї справи [26].

І це лише окремі приклади того величезного масиву внутрішніх потенцій протестантського фактора в його реальних можливостях впливу на сферу політичного життя в Німеччині.

До речі, і зараз меннонитів – послідовників Менно Сіменса в усьому протестантському світі вважають одними з найбагатших та найконсолідованіших.

Повертаючись до попереднього моменту, зазначимо, що Бісмарк не помилився в розрахунках, коли робив ставку в культуркампфі початку 70-х рр. на протестантів, вважаючи, що, створюючи національну державу, необхідно спиратися на національну релігію, загальнонаціональну церкву. Національний німецький характер протестантизму є головною причиною його історично-прогресивної ролі.

Пройшов малонімецький варіант об'єднання. Об'єднання Німеччини під головуванням Прусії. Досі точаться суперечки: а як же Австрія? Не краще б було провести об'єднання під її головуванням (великонімецький варіант)? Ну й що з того, що протестантизм - більш прогресивна релігія, зате б усі німці були разом? Це – велике питання: були б саме тоді і яким чином, і було б це їм на користь?

По-перше, безперечно католицизм виступав як децентралізуючий політично й економічно гальмуючий фактор стосовно німецького питання.

По-друге, ніхто не знає можливих наслідків втілення у життя гасла: "Дві країни – одна нація!"

І по-третє, історія припускає, але не спирається на передбачення, тому природно, що вийшло саме так, як це було обумовлено конкретними історичними реаліями. В історії трапилося таким чином, що лояльна протестантська релігія набула свого позитивного політичного значення... через війни: Тридцятирічну, Австро-Пруську, становлення Другого рейху шляхом Франко- Пруської війни. Вони репрезентували деструктивне гуманітарне явище, але стали етапами становлення німецької державності. Випливає певний історичний парадокс : гуманна релігія зміцнює націю і відповідно державу через ціннісні орієнтири любові, праці, добра, але утвердження політичного впливу цієї релігії відбувається... через війну...В ХІХ ст. відбувається якісний ріст самого протестантизму завдяки діяльності численних теологів та шкіл, головною з яких є школа Фрідріха Шлеєрмахера, котрий зробив для протестантського богослов'я те ж, що Кант та Гегель для розвитку філософії. Учні Шлеєрмахера ставили його на один рівень з Лютером та самим апостолом Павлом. Головна заслуга цього протестантського богослова полягає в санкціонуванні ідеї антидогматизму та розробки власних "контрдогматів": Бог – вічна, блага всемогутня істота, Всесвіт – храм Бога, гріх – конфлікт нашої богосвідомості та чуттєвості, сенс людського життя – перемога над гріхом – духа над плоттю [27].

В кінці ХІХ ст. спостерігаються тенденції розколу в таборі протестантизму, що в подальшому негативно позначилися на його впливовості. Це не що інше як фракційне розподілення на лібералів та консерваторів.

На жаль, відігравши таку значну роль у вирішальний момент німецької історії, як об'єднання, протестантизм опинився у стані внутрішнього пригальмування і був позбавлений внутріполітичних місцевих позицій на дуже тривалий час католицькими силами на чолі з партією Центр. Дуже швидко дали себе знати відсутність єдності в структурі євангелічних церков та слабкість їх світських організацій. Вплив на державу протестантського фактора в Німеччині з першої половини ХХ ст. здійснювався не безпосередньо, а опосередковано.

Незважаючи на те, що ще в 1875 р. Вільгельм І затвердив положення про "Генеральний синод" та закон від 3 червня 1876 р., за яким "правитель – носій церковної влади", де протестантській релігії віддавався певний пріоритет, статус євангелічної церкви підвищився лише de uro. Окремі спроби, спрямовані на об'єднання церков (у 1852, 1903, 1922 рр. пізніше), не мали успіху [28].

Досвідчені в цьому питанні російські фахівці Н. Сахаров та А.І. Покровський малюють, хоча і трохи песимістичний, але досить правильний портрет німецького протестантизму кінця ХІХ ст. (з проправославних позицій). Сахаров піддає глибокому критичному аналізу розкол німецьких протестантів на ортодоксів та лібералів та відмічає якісний ріст останніх в 1903-1912 рр. як носіїв більш свіжих ідей [29]. Покровський ще більш радикальний у висновках, вважаючи, що сам дух протестантизму децентралізуючий. Начебто релігійна історія ХІХ ст. усіх головних протестантських держав, на його думку, свідчить саме про це [30].

ХХ СТОРІЧЧЯ: ПОРАЗКИ ТА ПЕРЕМОГИ

Безсумнівно, це певне перебільшення, але ж і в період Веймару, і в часи встановлення нацизму (1932-1933 рр.) процес посилення клерикалізму й ролі в ньому протестантів був жорстоко пригальмований та зазнав деструктивних рис.

У період Веймарської республіки (1919-1933 рр.), коли католицький Центр перетворився в урядову партію, церковні та світські конфесійні організації являли фундамент, на який спиралися впливові монополістичні промислові групи в боротьбі за владу. Справи німецького протестантизму були менш радісні. Спостерігався відплив з лав євангелічної церкви. За період з 1919 по 1932 рр. вийшло 2275 тис. її членів [31].

Вплив протестантизму на державні структури знизився до мінімуму, поступово набув майже формального характеру, навпаки, сам протестантизм, як і католицизм, зазнав суттєвого нацистського впливу та був використаний в утвердженні позицій НСДПН. Майже єдиним вагомим досягненням стала розробка політичної програми для післявоєнної Німеччини євангелістом К.Герделером. База німецького католицизму теж зазнала сильного удару. Виникнення в 1933 р. євангелічної церкви "Дойче крістен" (профашистського толку) стало проявом подальшого послаблення німецького протестантизму і лише підкреслило цей процес.

Прихід А. Гітлера до влади фахівці в значній мірі пов'язують з втратою в німецькому суспільстві протестантських цінностей, появою презирства до іншої людини, нетолерантності до представників інших націй – втратою християнської любові до ближнього.

Німецький народ на перепутті "голодних" 20-х дав штовхнути себе на кривдний шлях. Цінності Лютера, Менно, Шлеєрмахера були замінені "сталевим романтизмом" Геббельса та нацистськими ідеологами від церкви [32].

Історичний досвід стверджує, що коли церква опиняється в умовах тоталітаризму, то відбувається процес поступової ліквідації її позитивного впливу на суспільні структури, підкорення його власним інтересам за схемою "зацікавленість – втручання – нівелювання чи жорсткий диктат, тотальна регламентація усіх проявів діяльності". Ситуація в Німеччині часів нацистської диктатури націонал-соціалістів - свідчення тому.

Після 1945 р. протестантизм здійснює свій вплив через політичні партії та організації, головною серед яких стала партія християнських демократів ХДС/ХСС. З кінця 40-х рр. протестантський фактор починає відігравати провідну роль в політичному та ідеологічному житті західнонімецького суспільства.

Дуже великий вплив мала заява Конрада Аденауера, зроблена в 1945 р. стосовно визначної ролі релігії в справжній політиці.

До середини 50-х рр. вже діяли декілька сот масових клерикально-євангелічних організацій, союзів та об'єднань, що охоплювали мільйони мешканців ФРН усіх соціальних шарів. Це – центральні ланки, робітничі союзи, жіночі організації, союзи молоді, соціальні та медичні об'єднання, сільські організації тощо. Особливе значення мали євангелічні академії та молодіжна організація ХДС/ХСС "Юнге Уніон", бо разом з іншими справляли вплив на політичні вибори [33]. Політика християнських демократів дійсно відповідала вислову Р. Вайцзеккера, сказаному пізніше, що це – не що інше як переклад християнських цінностей на політичну мову.

Головним кроком в цьому напрямі стала підготовка принципової програми ХДС.

З 1971 р. місію по її втіленню у життя очолив один з провідних ідеологів християнсько-демократичного союзу Ріхард фон Вайцзеккер. Значення її величезне. Через чотири роки після її прийняття (1978 р.) у 1982 р. ХДС/ХСС в союзі з СвДП повертається до влади. А ще через два роки, у 1984 р., Р.Вайцзеккер стає президентом ФРН. Він зазначав, що в протестантизмі як ніде в християнстві розділені дух і влада, релігійна сутність та суспільно-політична діяльність – вони сповнені стосунками напруги.

Головними християнськими принципами, прийнятими християнськими демократами в партійній програмі, стали такі положення:

законослухняність (в цьому світі ми повинні вести себе як християни, будучи членами держави);

унікальність кожної людини (людина – об'єкт і суб'єкт політики ХДС/ХСС);

принцип суспільно-політичної солідарності на базі християнської любові до ближнього (солідарність передбачає реалізацію заповіді Христа). Свобода ближнього обумовлює власну – принцип суспільного існування;

побудова політичної організації суспільства;

досягнення свободи громадянського суспільства через свободу кожного її члена, демократичність [34].

Відомий євангелічний діяч і президент ФРН фон Вайцзеккер так охарактеризував працю християнських демократів:

"Моє життя насичене Євангелієм та політикою, але виникають відповідні сутички між політичним порядком та благою звісткою. Можна сказати, що ці стосунки напруги визначають сутність та сенс моєї роботи... Але головне те, що напруга, яка виникає між моєю церковною діяльністю та політичним фахом, не є безнадійним протиріччям" [35]. Ці слова, мабуть, віддзеркалюють сутність усього післявоєнного протестантського політичного фактора у Німеччині.

У період з 1982 по 1998 р. федеральним канцлером був Гельмут Коль, що зайвий раз свідчить про високий ступінь довіри німців до ХДС/ХСС, який намагався зробити усе від нього залежне для нівелювання дистанції між електоратом та християнськими демократами. В цей час у Німеччині десь близько половини населення вважають себе прибічниками протестантизму (47.3 – 41.6%) [36]. Як бачимо, євангелічні політичні сили мають достатні резерви для реалізації впливу на широкі кола німецького суспільства та, незважаючи на прихід до влади у 1998 р. соціал-демократів на чолі зі Шрьодером, упевнено дивляться у майбутнє, ймовірно, завдяки відповідності ментальності німців, схильних до релігійності, та консервативних цінностей.

ВИСНОВКИ

Дослідивши проблему історичної ролі фактора протестантизму у процесі формування державності Німеччини, автор доходить висновків, що протестантизм виник саме в Німеччині завдяки певній ідейній підготовці значним колом гуманістів-реформаторів того фундаменту, який зробив нову релігійну течію фактором національної консолідації. А також чинником, що заклав основи для подальшої консолідації Німеччини у XVIII та ХІХ ст. навколо Пруської держави.

Австро-пруська дилема вирішилась на користь Прусії завдяки саме централізуючим засадам, властивим лютеранству та пієтизму, котрі уособлювали пруський протестантизм.

Ці аспекти, в свою чергу, були безпосередньо пов'язані з суспільною потребою та якісним ростом національної свідомості німців на користь протестантських, капіталістичних цінностей.

Особливе піднесення цього процесу відбулося в післявоєнний період, коли була швидко та успішно подолана важка спадщина тривалого антилюдського нацистського режиму.

Саме після 1945 р. протестантський фактор стає дійсно демократичним, втілюючи справжні християнські цінності в суспільно-політичне життя ФРН.

Ще у 1919 р. М. Вебер відмічав, що доля нашого часу, з якого йдуть останні та найвищі цінності, визначена раціоналізацією, але насамперед розчаклуванням світу.

Автор намагався досліджувати проблему в дусі "розчаклування" – доведення висновків на основі реальних історичних подій.

Глибоке вивчення та аналіз історичної ролі політичного фактора протестантизму у формуванні державності в Німеччині на різних історичних етапах дають підстави вважати його пріоритет над іншими чинниками.

Зараз у протестантизмі в Німеччині, його світських та політичних організацій є гарні перспективи, бо народ надає довіри саме тим силам, які в своїй діяльності керуються насамперед його інтересами та почуттями.

ЛІТЕРАТУРА

Козловський І.А. Духовно-релігійне відродження українського суспільства: реалії сьогодення // Схід. - No 3. – 2000. – С. 68-69.

Макаренко В.П. Вера, власть и бюрократия (критика Социологии М.Вебера). – Ростов: Изд-во РГУ, 1988. – С. 125-126.

Вебер М. Протестантська етика і дух капіталізму. – К.: Основи, 1994. – С.40-41.

Патрушев А.И. Расколдованный мир Макса Вебера. – М.: Изд-во МГУ, 1992. – С. 151-152.

Макаренко В.П. Вказ. праця... - С. 39-40.

Вебер М. Избранные произведения. – М.: Прогресс, 1990. – С. 80.

Политическая энциклопедия / Под ред. Г.Ю. Семигина. – Т.2. – М.: Мысль, 1999. – С. 298.

Покровский А.И. Протестантизм в ХІХ в.: Очерк внешней и внутренней истории протестантизма с изложением развития особенно богословских идей в Германии: Извлечение из "Истории христианской церкви в ХІХ в.". – СП-б.: Тип. А.П. Лопухина, 1900. – С. 386, 382-383.

Смирин М.М. Эразм Роттердамский и реформационное движение в Германии. – М.: Наука, 1978. – С. 196.

Смирин М.М. Очерки истории политической борьбы Германии перед Реформацией. – М.: Изд-во АН СССР, 1952. – С. 333-398.

Смирин М.М. Германия в эпоху Реформации и Великой крестьянской войны. – М.: Учпедгиз, 1962. – С. 156.

Смирин М.М. Там же... – С. 156-157.

Смирин М.М. Эразм Роттердамский... – С. 130.

Hillerbrandt H. I. The Reformation. N. Y. 1964. – P. 222-223.

Покровский А.И. Вказ. праця... - С. 465.

Spitz L.W. The Protestant Reformation. N. Y. 1985. – P. 356.

Кольрауш. История Германии с древнейших времен до 1851 года. – Ч.2 Новая история. – М.: тип. Каткова и Кє, 1860. – С. 21.

Гейссер. История Реформации. – М.: С-Пб.: тип. Н.И.Мамонтова, 1882.–С.26.

Гейссер. Там же... - С. 107-109.

Кольрауш. Вказ. праця... - С. 155-156.

Германская история в новое и новейшее время / Под ред. С.Д. Сказкина. – Т.1. – М.: Наука, 1970. – С. 126.

Дживелегов А.К. История современной Германии. – Ч.1 (1750-1862). – С.-Пб.: Изд-во "Брокгауз-Ефрон", 1908. – С. 6-10.

Чубинский В.В. Бисмарк: Политическая биография. – М.: Мысль, 1988. – С.283.

Дживелегов А.К. Вказ. праця... - С. 75.

Eisfeld A. Religiose Marken in der wirtschaftlichen Expansion Deutschlands. – Gцttingen, 1996. – S. 59-64.

Straube O. Mennoniten und wirtschaftliche Weltordnung wцhrend der 2 Hдlfte der XIX – der 1 Hдlfte XX Jahrhundert. – Stuttgart, 1993. – S. 80-85.

Покровский А.И. Вказ. праця... - С. 440, 444-446.

Ходорковский Л.Д. Политический клерикализм в ФРГ. Церковные и светские клерикальные организации. – М.: Наука, 1970. – С. 167.

Сахаров Н. Кризис в немецком протестантстве. – Сергиев-Посад: тип. Св. – Тр. Сергиевой Лавры, 1915. – С. 6-8, 88-90.

Покровский Вказ. праця... - С. 494-495.

Ходорковский Л.Д. Вказ праця... – С. 83.

Абуш А. Ложный путь одной нации. – М.: Соцэкгиз, 1962. – С. 171.

Ходорковский Л.Д. Вказ праця... – С. 7-8, 32-59.

Протестантизм и христианская демократия / Протестантизм и политика. – М.: ИНИОН, 1988. – С. 8-18.

Weizsдcker R. Von Liebe Masstab politischer Ordnung? / Die deutsche Geschichte geht weiter. – B., 1983. – S. 126-140.

Революция в церкви? (Теология освобождения): Документы и материалы. – М.: Международные отношения, 1991. – С. 315.

 
Навіґація по серверу:   головна сторінка «нотатника» · бібліотека Vesna.org.ua
 
Універсальна перекладачка для будь-яких пар мов
Тут спілкуються про літературу
Rambler's Top100 Тлумачний словник: англійсько-білорусько-польсько-російсько-український

Віртуальна Русь, 2005-2011
Пишіть, якщо що...