пошук:  

>> Грабовський Віктор: Споглядання дерева (вибране)

У розділах: [Поезія: збірка авторських текстів]

Авторська сторінка
Опублікував:  grabv

 

 

  • "Благословляється…"
  • "Ще пахне літом"
  • Друже, спинися!
  • Переконання
  • "Ростуть дерева, мов зелена мелодія…"
  • Пісня
  • Смерть ув Ольстері
  • 1947
  • Памя'ть
  • Істина
  • "У Білій Церкві…"
  • "З зерна душі…"
  • Суть
  • "Було мені не кривдно і не тоскно…"
  • На Дубшарському перевалі
  • Доля
  • Пам'яті Федеріко Гарсіа Лорки
  • Стефаник
  • Правда
  • Казання про понеділок
  • Дорога
  • Вечір зі скрипкою
  • На етюдах
  • "Серед небесного гулу…"
  • Чорний жарт про білий світ
  • Пам'яті Павла Грабовського
  • "Вірші не пишуть…" (З Ярослава Івашкевича)
  • Світанок. Двоє і море
  • Притча на шкоду раціоналізмові
  • "Навіть наш, такий юний вік…"
  • Кохання
  • Балада про снігового лева
  • Із секретів поезії
  • "І славен цвіт…"
  • "Ніч тихо стоїть…"
  • "Кожне калинове листячко…"
  • Дідо-всвідо
  • Покликання
  • Ікебана
  • Конари
  • Початок
  • Березіль
  • Передсвітання
  • Спадщина
  • Дует
  • Гілочці не вірилось
  • Літо
  • Освідчення
  • "Ще кури не піли…"
  • "Тихо й лагідно за столом…"
  • "Вечорова плюта…"
  • "Осінь поквапно…"
  • Привороття
  • Грудень
  • Зелений сад узимку (З Ярослава Івашкевича)
  • "Взимку можливі найнеймовірніші речі…"
  • Втрата
  • "Ще біло снить…"
  • Діалектика
  • Любов
  • Травень
  • Балада про дівочі сльози
  • "Перейшла злива…"
  • Трактат про серце
  • "Не я б'ю – верба б'є…"
  • Триптих про синівську вдачу
  • Монолог 18-річного Франка
  • "А ти викуй мені, зозуле…"
  • Осяяння
  • "Пауза…"
  • Триптих чекання
  • Осінь
  • "Мов зграя…"
  • "Не до речі…"
  • Субота
  • Вір, Олесю
  • Мандрівний триптих
  • Бажання
  • Ендшпіль
  • "Кожен вірш мій…"
  • Глибічка
  • Дія додавання
  • 7 листопада
  • "Слово було споконвіку"
  • Гуртоправи часу
  • Словотворення
  • Біла Церква
  • Дума про покликання
  • До проблеми екології
  • "Так прагнеться слову"
  • Свято
  • Братам
  • Мить океану
  • При світлі соняшника
  • Її обличчя (З Тадеуша Куб'яка)
  • "Поезія подібна до гірчичного сім'ячка"
  • Вірність
  • Позиція
  • Золотий вік
  • Замість дощику в четвер (самоіронія)
  • Примха
  • Рецепт (притча-жарт)
  • Дума осіннього вечора
  • Спроба афоризму
  • Голосіївські досвітки (цикл)
  • Щастя
  • "…А пам'ятаєш…"
  • Прощання
  • "Любить – не любить…"
  • Уві сні
  • "Останній трамвай"
  • Вечорова риторика в штири ока
  • "День зустрічі…"
  • На краю літнього сонцестояння
  • Жінка
  • Пісня
  • "Душа моя наївною була"
  • "Чого мені таїтися від тебе?"
  • "Бархатний сезон"
  • "Тобі чужа сумна моя душа"
  • "…Ще не зима…"
  • Передзимки
  • Самота
  • Кульбабка
  • "Чому ти, світе"
  • Споглядання дерева (цикл)
  • "Фіолетова галузка ранку"
  • "Коли ополудні"
  • Монолог лісничого
  • Монолог садівника
  • Монолог яблуні
  • Трохи чистої філософії
  • Електричка на Яготин
  • "Розбрелися світи"
  • Ще раз про дорогу
  • Вікно і дерево
  • Думаємо про вічне
  • Казання про ясена
  • …У затінку дерев
  • "Між землею і небом"
  • Пісня вільних дерев
  • Про забобони
  • Реквіем граба
  • Лектура з Павла Русина
  • "Смереки свічки запалили"
  • "Відколи світ цей"
  • Монолог останньої сосни
  • Відозва горіхового гаю
  • "Коли дерево стає схожим"
  • "Навкруг"
  • Митусіана
  • Діти (З Кароля Войтили)
  • "Поезіє! Вітчизно мого духу"
  • "Поточений щабель, що вабить око"
  • Подзвін з Узвозу
  • "Сприймаємо життя всерйоз"
  • "Година – мить…"
  • Творчість (Миколі Бернику)
  • Пам'яті брата
  • "Очікую на старість, мов на правду" (Віталієві Дончику)
  • "Йдуть до Лаври на вселенську прощу" (Володимиру Забаштанському)
  • Балада про відсутність бажань (Олександрові Шарварку)
  • Акровірш
  • "Безкрилим теж хотілося б літати"
  • Спокута
  • Не зрадь
  • На ювілей кобзаря (Миколі Литвину)
  • Рабська кров (З Василя Федорова)
  • Серця
  • "Все на Землі помре – і неня, й юність" (Із Олександра Блока)
  • "Коли зневіра серце крає"
  • Епоха
  • "Бере початок пісня не в словах" (Грицькові Булаху)
  • "Усе довші тіні в безгомінні" (Юрію Цекову)
  • "Життя жорстоке. Милосердя острів"
  • "Солов'ї не співають впівголосу" (Миколі Даниловичу Руденку)
  • "Лихвар не лихо самотує"
  • "Поміж прірвою забуття"
  • Сніданок у доктора філософії (Віталію Дончику)
  • Самопосвята (акровірш)
  • Неньчині сльози
  • "Варто подумати над пережитим"
  • "Колись мене збагне"
  • Диптих бажання
  • Присвята
  • Триптих зі сну
  • "Все рідше нам співають солов'ї"
  • "Треба, мабуть, таки треба"
  • Балада кохання (Петрові Перебийносу)
  • Досвіток
  • Бурабай
  • Транзитний експромт
  • Освідчення
  • Поле зору
  • Пересторога
  • "Мій безмежний, хуткоплинний світе"
  • "Питаєш сам себе не раз, не два"
  • "Ліхтар без світла – тіло без душі"
  • "А ми не спали – наслухали грім"
  • "Я блукаю міжзоряним гаєм"
  • "В таку тужливу синь"
  • "Осмисленість буття не тільки в мислі"



***

Благословляється
на день.
Із серцем, любові сповненим
по вінця,
перейду дорогу тобі, Вкраїно.
Хай буде вона
соняшною.



***

Ще пахне літом
скошена трава,
ще пісня не лаштується у вирій,
але потроху черствіють слова
ще вчора, мов птахи,
відкриті й щирі.
Нещадно зрима часу течія:
я був тобі ковтком води за спеки
та ось тепер – байдужий і далекий,
хоча й не згасла нагла печія…
Не мрій про лік,
що зцілює серця,
коли тим ліком стали сигарети!
Веселкою Спасенної планети
всміхнеться нам ще заповідь оця:
любіться так, як любляться слова,
коли вони ясні, правдиві й щирі…
…Ще пісні нашій
тільки сниться вирій,
ще пахне літом скошена трава.



ДРУЖЕ, СПИНИСЯ!

Не так, як спиняються води холодні.
Не так, як стинається птах в піднебессі
чи камінь в безодні.
Спинись у нікчемному стресі.
Спинися сьогодні –
безмовним осягненням суті озонної,
віддайся їй келихом серця!
В малій чи великій зоні ми,
а душу не зраджуй, не сердься!
Коли кожна віточка марить коханням
у вічній молитві до сонця,
нехай не притлумить ясного чекання
ні зрада, ні стронцій.
Спинися й помовч, аби всяка пташина
і навіть росинка болю
відбились в зіницях вселюдського Сина
Любов'ю.
Лиш тільки у чистім суцвітті мовчання,
що ляже Йому до ніг,
пізнаєш вогнисте крило прощання
і певність, що ти переміг
самого себе у двобої одвічнім,
що нищить і животворить,
аби не лежати бездомним камінчиком
бодай ще хоч мить.



ПЕРЕКОНАННЯ

Слово було споконвіку.
Дозріваючи ген на узвишші безміру,
воно квітло, як усе під сонцем,
аби вродити.
І вдалося не тільки пагінням, корінням,
а вдалося ще й маминою хлібиною,
котру ми здавна звемо так просто – Земля.
Слово було споконвіку.
Так,
було споконвіку!
І духмяніти йому аж доти,
допоки діти наші
не розучаться любити
його чорну шкуринку
під ногами.



***

Ростуть дерева, мов зелена мелодія…
А скільки відтінків у спектрі зеленому!
Дуби, ясени, тополі, смереки, клени –
ростуть дерева,
не колоди.
Ростуть дерева, мов зелене полум'я,
ген кільчиться обрій зеленим димом.
Це змова!
Вони повстають проти тебе, людино,
порвавши спілку
з полем.
Ростуть дерева, мов зелені вибухи.
Хто меч підійняв – од меча і загине!
Ховаюся в долоні
під прицільним поглядом сина:
де ж це, тату,
Ви були?!
Ростуть дерева молоді а голодні
все глибше – у землю, все вище – у небо,
затямивши з першосвіту,
що не рости ганебно.
Вони ж дерева,
не колоди.

Сиджу проти хати цілісінький день,
мов сірий од часу грабовий пень,
уже й не знаю,
чи то всміхаюся, чи позіхаю.
Чи кривиться рот ув оскомині
(од зеленого).
Це сон
чи ні?
…Молиться хата хромосомині!



ПІСНЯ

Так прагнеться слову
джерельної висоти!..

Дорога чаклує над колесом,
колесо чаклує над піснею.
Пісню видобуваємо,
як іскру, –
крешемо, що й на небі чують.

А коли не стачає голосу?
А коли не стачає голосу,
то має стачити сили
звестися душею над безгомінням,
підвестися душею,
аби не встояти –
вистояти.
Підвестися душею і – звучати.



СМЕРТЬ УВ ОЛЬСТЕРІ

Руки за голову –
і золотавий цвіркунець
лукаво нашіптує тобі,
тобі в самісіньке вухо,
скільки ще можна встигнути
навіть сьогодні.

Руки за голову –
і хоч сонцю на шию!
Гойдаєшся на хвилях
моря,
неба,
трави,
а золотавий цвіркунець
голубить тебе
світликом.

Руки за голову –
і сьогодні вже не обіймеш її,
не вкладеш у пальчики синові
(ні синього, ані червоного) олівця…
Навіть золотавий цвіркунець
на мить затихає,
заглушений клацанням затвора.



1947

Вікторові Міняйлу

Куди ми йшли? Не знаю доладу.
Брели просити
босі, напівголі…
Але й у тій своїй голодній долі
все ж бачу неньку
гарну, молоду.
Ще неслух, сновигаю в полинах,
наструнений,
зарошений,
мов пташка,
не відаючи,
чом так лячно й важко
відлунює ув серці далина.
З-за обрію яєчко золоте
викочується,
начебто з-під квочки,
і ранку цього вишита сорочка
спадає нам під ноги –
просто в степ.
Як солодко зрости в такій красі!
Як боляче –
краси не розпізнати!
…Уклякнувши, цілує землю мати
за нас усіх…

ПАМЯ'ТЬ

1

Щоб убити ідею – стріляють у слово.
Цілять у віру, людяність, Україну,
намагаючись влучити у майбутнє.
Одвічні скоростріли кабінетних лідерів
цілять у параграфи, щоб загладити нації.
Скажені, озлобою зрячі кулі
петляють орбітами доль,
аби випалить з наших душ червонокрівці братерства.

Та що тобі до Завтра
ти, вчорашня криго?
Що тобі до майбутнього
ти, жорстокосте забуття?

Прострелене слово не пада,
мов птах, на льоту,
прострелене слово ячить,
мов осіннє листя,
вкриваючи душі жагучою хвилею пам'яті.

Слова розстріляні кровоточать крізь час:
прадіднім іменем,
батьковою долею.

2

Що залишилося від батька,
який серцем прикрив моїх півроку
такого близького 42-го далеко від рідного дому?

Де та дрібка праху його,
що нею можна було б пересвітити світ
єдиним і чистим, як удовина сльоза,
бажанням миру?

За щурячого обшуку горобиної ночі
забрано навіть його щоденники…

Та не мож було відібрати Батьківщину
в тих, хто любить її
і за батька.

Мабуть, саме тому й плакала моя курсова
з українського слововживання?!

Схиляюся перед могилою,
що зветься в народі братською,
пойняту криком полум'я правічного маку, –
зроби мене, Пам'яте,
дужчим, аніж війна.

3

Коли землю – навіть лиш ту, що тепла ще
від ступні дитини,
зненацька спіткає смердюча задуха злоби,
знайте: поряд – навіть якщо це на далекому континенті –
впала від хижого залпу Любов.
А коли деревам, птахам і зорям доведеться відспівати її, –
навіть якщо Вона лишень слово,
вперше написане на піску,
Земля зречеться надсадного дихання плуга,
трава забуде натхненний танок наших ніг,
а син уже ніколи не згадає Слова,
покладеного на музику Любові.
Хіба лиш море ще пам'ятатиме сивий пісок на губах припливу.
Жменя його – то тінь заповідного слова,
написаного на піску.



ІСТИНА

Приходиш ти з одвічної межі,
що так несито
й сиво прокипає
поміж буттям,
що вороття не має,
та небуттям,
яке не знає лжі.
І тут нема ні крихти ворожби.
Бо та межа –
Правдива суть живого…
Є океан
та береги у нього,
і ми з тобою –
діти боротьби.



***

У Білій Церкві,
на одному з перехресть зими,
коли тролейбуси хрясли в заметах,
якось у груди мені вдарило грудкою снігу,
що й подих перехопило.

Хто ти і звідки, пташку? –
прохукав обсніжені крильця: –
Якою бідою?
Люблю… –
струмочком прожебоніло.



***

З зерна душі,
з цупкої глибини
веселка, мов надія, проростає.
Вона –
це я
найперше і востаннє.
Я –
це вона.
І є у нас
сини.
Не треба слів
Буденних, мов сльота, –
нехай уп'ється серце чистотою.
Сягнути легко істини простої,
лиш трудно
осягнуть:
вона свята.
Моя любов
не зна трясовини.
Вона – без меж,
без натяку,
мов тайна.
І,
вічна,
невтоленно проростає
із дна душі,
з ясної глибини.



СУТЬ

1.

Не дні –
скажені перегони
на дні
небес…
І плач солоний,
і сміх розголоднілих лез,
що розтинають світ навхрест,
і - біг, і – біг, і – біг, і – біг
у надпритомній ворожбі
у сивий смерк дніпровських плес.
Пусти повіддя!
Не спиняй
гарячу стрімкість гриваня.
Згадай повір'я:
кінь знайде
додому шлях
і до людей…
Скакун, розпластаний, мов хрест,
у сивий смерк дніпровських плес
летить,
не знаючи зупину,
бо як зупиниться –
загине.
Все ближче, ближче грім погоні…
Не дні –
скажені перегони
на дні
небес.

2.

Не дні, а тіней миготіння!
Не дні –
повзуче животіння
у хащах непролазних слів,
у чагарях повзучих снів…
І я не лицар –
ниций блазень
на многогрішному ослі,
котрий із хтивістю пролази
не задля діла –
ради фрази
озаддя грішне натовка…
…Вдаю,
що крешу гопака!



***

Було мені не кривдно і не тоскно,
лиш біль думки пожадливо поймав,
і серце тало, мовби крихта воску,
під променем пекельного: нема.

Ніхто не голосив у цій окрузі
за відчайдушним, загнаним конем.
Був чи не був?
До біса їх у лузі.
Та, зрештою, усі колись поснем.

Днів табуни
копитять час невтомно.
І скільки справ! І звершень! І легенд!
Як хтось упав, затамувавши стогін
у відчаї розчахнених легень..,
то ми його тихенько поховаем.
І нищечком сумної заспіваем.
І станемо мудрішими.

Мені, бігме, не кривдно і не тоскно,
лиш біль думки пожадливо пойма,
і тане серце, ніби крихта воску,
під променем нещадного:
нема.



НА ДУБШАРСЬКОМУ ПЕРЕВАЛІ

Михайлові

Самотній дуб.
Чи то вцілів, чи вижив?
Чи за могутніми плечима… виждав.

Як млин старий, шляхами позабутий,
жорнуючи свою крихку самотину,
він жде вітрів, хоч їх тепер не чути,
хоч бурі шал уже давно минув.

Він сам-один…
Але ж була діброва?
То де вона?
Про це старий ні слова.

А час біжить, дзюрчить йому крізь пальці,
ні сліду в пригорщах – лише тремка луна.
Та вже й вона, немовби од напасті,
втіка від нього, сива і сумна.

Тисячоліття прокотило обіч…
А хоч би жолудя лишив по собі…



ДОЛЯ

Стережуть мене
твої слова,
стереже мене
твоя журба,
стереже мене
самота твоя
неприкаяна…
Та дотліла
грань –
заяріла
рань:
бережуть мене
твої слова,
береже мене
твоя журба
і жене мене
до людей
яснота твоя
незатаєна.



ПАМ'ЯТІ ФЕДЕРІКО ГАРСІЯ ЛОРКИ

Ти не бійся, не бійся, мамо,
то припав до вікна не циган, –
то вітер, то вітер, мамо,
і на крилах у нього крига.
Ти не бійся, не бійся, мамо,
то не грім гупотить над лісом, –
то вітер, то вітер, мамо,
спочити приліг на стрісі.
Ти не бійся, не бійся, мамо,
то не виють вовки голодні, –
то схлипує вітер, мамо,
у сірі свої долоні.
Ти не бійся, не бійся, мамо,
то не двері сінешні рипнули, –
то ворон, то ворон, мамо,
далеко десь… Крикнув!..
Таж не бійся, мамо, не бійся,
Хіба ж ти винна,
що вітер з обійстя
викрав сина?
"Ой ворог закрав, людоньки,
закрав дитину…
Ой з чиєї ж то лютоньки я гину?!
Та що ж я без тебе робитиму,
синоньку?
Та й де ж тебе прихилити,
голівонько сивонька?" –
"Ой не плачте, не бійтеся, мамо,
то припав до вікна не циган, –
то вітер, то вітер, мамо,
і на крилах у нього
крига…"



СТЕФАНИК

Як коротко, сильно і страшно пише
сей чоловік…
М. Горький про В. Стефаника



1

Я чув його…
На цей світ
мене покликало
слово.
І я прийшов.
Чому ж ти, о світе,
зчорнів од тяжкого мовчання?

2

Погасло свято в білому полоні.
А правило
плече в плече з правилом
торують шлях законові.
Ідуть законники
і топчуть що є сили
ту землю,
що приймає їх по сконі.

3

"Я сотворив собі свій світ…"
Мій сон розпочинається з безсоння,
що спалює на прах
і воскрешає.
А голос мій
народжується з ночі:
на черені пітьми
він зріє тихо,
зате ж які жахні
пологи слова!
На цьому світі
біль і ласка поряд.
Я ж вибрати собі життя
не можу.
Хіба що годен тільки
відібрати.

4

Все живе
світиться…
І люди
вмирають, як зорі.

5

Світаймо ж,
допоки світу,
злітаймо
у небо міту,
триваймо
над громовиці, –
ми
не окрайці,
а українці.



ПРАВДА

Уві сні я побачив
найстрашнішого свого ворога:
він скрадався, мов звір,
щоб уп'ястися в спину мою
зненацька й напевно.

Я розстріляв геть усі набої,
цілячи у чорну його пащеку,
та марно…
Я рубав його тесаком –
геть пощербив метал, –
але враг мій лишився невразним.
У відчаї я кинувся на нього
голіруч,
щоб задушити хижу цю потвору!
Та ворог шматував мене, терзав,
на подих заміряючись
останній…
Скривавлений, знесилений, розбитий,
сливе втрачаючи свідомість,
я зазирнув у підлу душу ката
і зважився –
назвав його уголос!
І той, кого не брала куля,
кого ні лють, ні сила не страшили,
зненацька впав,
уражений на смерть!



КАЗАННЯ ПРО ПОНЕДІЛОК

Мій народ ізрадили нині
щонайпідлішим чином…
Пабло Неруда

1

По неділі
воскресає дровітня
на обійсті гендлярськім…
Ще не встигли зрадіти кури
червоному "ку-ку-ріку-у!" з-за овиду,
а пси – і гавкнути,
ще долежувало небо
на чоластих подільських стріхах
і снилися горобцям
орлинні ширяння,
а вже понеділок – як стій! – чатує над світом,
а вже мудрує
над старою,
як світ,
правдою мозолів.
По неділі
воскресає дровітня…
Що віки їй,
коли нині свято сокири!
Це вона
виціловує ніжно
тім'я слухняних полін
і затято перечить гудзам – парадоксу природи.
Празникуймо ж і ми.
Нині – свято сокири!
Воскресає дровітня,
що придумала дроворубів…
Ті ж – придумали ліс.
А вже ліс
сотворив сокиру.
Воскресає дровітня,
щоб не вмерла мозольна хіть…
…Над квітниками трісок
сходить циганське сонце.
Чи не хоче букет
на пам'ять
про славну традицію тижня
і плідність ідей дровітні?!
Готові підсушені дрова
чекають у куцих шерегах
на точний наказ паліїв.
Ти, мідний циганський бубоне!
Бубнуй нам весільного марша,
бо вже сокирище
заручене…
Не чекаймо неділі!

2

На багряному горлі кобзи
та й п'ять ручаїв білих.
Пісня дрімає,
а горло терпне.
Ріка руки п'ятьма ручаями
впадає
в її серце.
Пісня дрімає,
а горло терпне.

3

Плането, агов!
У смарагдовому Кийяго
нарешті запроваджено найсправедливішу демократію –
автодемократію
(контролюється автоматично, автоматичною зброєю).
Читайте наші газети:
введено щонайдемократичніший календар –
усі дванадцять місяців об'єднані спільною назвою –
райські,
ми спромоглися на щонайрівноправніший тиждень –
сім понеділків.
До уваги громадськості:
на честь найщасливішого дня єдності
дозволяється гратися, хихотіти і реготати
(на кожному розі можна придбати
автостимулятор доброго настрою).
Оголошено тотальний оптимізм!
Кожному, хто страждатиме на сумніви чи сум,
надаватиметься безкоштовне лікування
у кращих санаторіях к-раю
(скептики й песимісти – вороги нації!).
в останню годину:
щопонеділка біля президентського палацу
дозволяються карнавали
чи то пак, маніфестації – веселих, щасливих і
                                задоволених;
оголошується конкурс на кращу декламацію
                                поеми
про найщасливіший тиждень.
Слова продаються в усіх кіосках!!!
Наші військові
оркестри –
напоготові.

4

Таїнство зачаття світанку
триває
від перших сутінків…
Не бійся завмерти,
пісне,
в німотному череві ночі.
Хіба ж це тобі уперше?!
Не бійся загинути,
пісне,
бійся осліпнути.

5

Червоні хрипкі смолоскипи
кричать
щось
про котурни катів і кров,
надаремне пролиту.
Бредуть
у чорному проваллі неба
голодні, замучені
зорі,
конвойовані безруким незрячим словом,
а в теплому попелі,
що стогне,
мов кобзарське серце,
гребуться скажені кулемети,
шукаючи
сльозу
пісні.



ДОРОГА

Це приходить, як усе неждане, – ще ніхто нічого,
а ти мов закляк нараз:
отам, за небокраєм, куди вперто тичиться голка дороги,
там що? Злидні твої чи гаразди?
Патериця жебрацька чи воли круторогі?
(Тьху на вас, атавістичні витребеньки,
тарабаните лиш, мов порожні відра.
У тих волів ані паперового вимені,
ані персня золотого в ніздрях;
а патериця навіть на клюшку не знадобиться).
Сам не знаю відколи
вперезався мій світ подільською крайкою,
твердо ділить Поділля мене
на четверо,
а в дільбі цій навряд чи знайти мені крайнього,
щоб його наректи непоступливим цербером.
Та, любов'ю своєю не раз четвертований,
вірю в силу її цілющу (хіба ж я тепер не ціліший!).
Голка дороги на крайці моїй, перфокарті
                                  щонайдревнішій,
долю нащадків кодує – когось годує, когось мордує –
ген слід ракети у міжпланетті – ото вони.
Кліпаю на той слід, як на схід, самопискою
                                  вартований,
а думка нічкує – доки живеш – міркуєш –
чи не марне, діду, киснеш?!
…Забагато в наших мізках песимізму.
Та дорога – не валізка. Не покинеш.



ВЕЧІР ЗІ СКРИПКОЮ

Там, де сонця черлений птах
перо полишив,
на березі
мого серця
плаче жінка, закохана в мене.

Там, де зорі
викльовує сизий птах,
де світ біліє
ласкавою жменькою,
на березі
мого серця
сміється жінка, закохана в іншого.

Там, де серце моє
спинило ходу,
на високому березі
смутку –
тополя, птах
і сонце.



НА ЕТЮДАХ

Літо неквапно впливало в затоку аркуша.
Під білою хмарою – зелений ошатний
                                  будинок
на розі вулиць Лібкнехта і Чекістів.
Сонечко руки тихо пестило його стіни.
Намалюй голуба… Он бачиш? Під кленом.
Не хочу його малювати.
Чому ж не хочеш?
Нащо його малювати? Мертвого?
А ти намалюй, намалюй! Не будь такою.
Уранці він оживе…



***

Серед небесного гулу,
серед земного дзвону,
серед людського реготу,
серед машинного скреготу;
поміж сходом буро-червоним
і заходом синьо-креповим,
між смутком і радістю
(справді!)
блукало серденько…
Так, заблукало серденько.
А русяве хлоп'ятко,
Зловивши його на долоньку,
За-спі-ва-лонь-ко:
"Зозулько, зозулько,
де твоя хатка?"



ЧОРНИЙ ЖАРТ ПРО БІЛИЙ СВІТ

Якийсь такий ти чудернацький,світе:
великий – звідси і мізерний – звідти,
то ніби сміх, прозорий, аж лункий,
то мовби гріх, чорнющий, аж цупкий.
Ось ти – невпинний, звинний, хуткоплинний,
а ось – підтинний, мов хіпак, похилений…
То ніби сад, розквітлий на світанні,
то мовби чад, аж сам в собі дурманієш.
І думка вже заскакує зненацька,
що, може, світе, зовсім ти не наський?
Хтось підмінив тебе? Підканцелярив?
А нам лишив… контактні окуляри.
Та цур їм! Пек!
Я їх не визнаю,
бо маю власні
І на тім стою.



ПАМ'ЯТІ ПАВЛА ГРАБОВСЬКОГО

Нині
сива моя планета,
зігріта палючим снігом,
намугикує
давню-предавню колядку.
Чому ж ти спинилося, серце?

Ненька,
веретено голосу
і перша нитка пісні,
що інколи рветься.



***

(З Ярослава Івашкевича)

Вірші не пишуть –
вірші вимовляють,

слова ростуть у серці,
мов тісто на дріжджах,
(дріжджах душі?)

тісто шафранове
перемішується з тістом чорним,
житнім,

а потім це тісто їдять
люди,
звірята;

кожне слово виросло криком,
але кричати вночі не можна,

тож тихше, тихше
вимовляй вірші.



СВІТАНОК. ДВОЄ І МОРЕ

Десь там, аж на дні,
стишено б'ються одне об одне
наші моря наполохані.
А тут, біля віч, вересня хвиля
прозора й висока
висне, мов страх.
Ще вона – чуєш? – мені на вустах
не обсохла…
Ні сну, ні дрімоти,
лиш подих луни – на дотик.
Ген
берег.
І душі на якорях.

…Ця днина, мов чайка, кигиче:
"Ти – вічна, ти – вічна, ти – вічна!"
А я ж тільки мить – ще хоч мить! –
у твоїх чоловічках.



ПРИТЧА НА ШКОДУ РАЦІОНАЛІМОВІ

Серед літа
на Медового Спаса,
кінь мій пасся; гей та пасся!
А що гривою трусне –
вітер світом шелесне,
а що ступить копитом –
б'ють громи, реве потоп,
а лиш карий заірже –
тнеться день мечем пожеж.
Еге ж.
Оце кінь!
Хіба що подумки навздогін.
То з тої втіхи
(лиш задля сміху)
тримав я коня небаченого
некульбаченого.
Так він і пасся на Медового Спаса
просто посеред віку…
Аж послав мені світ каліку –
божого чоловіка.
Причепився старий, мов кліщ:
Дай поїздити! –
Чи забий його, чи повіш –
дай поїздити!
І куди тобі, небораче,
кінь цей, знаеш, як скаче?
Дай поїздити!
Ну й бери – хоч згори!
Діп'явся убогий карої гриви –
Лиш зітхнуло небо над ним.
Авжеж.
Щез!
І охота було тобі, старче,
пробувати, де гаряче?
Серед віку, на Медового Спаса,
хай би собі карий пасся…

"Ой дай тобі, чоловіче, та Боже здоров'я,
що хоч раз пошанував-ісь чуже безголов'я".



***

Сашкові

Навіть наш такий юний вік
часто-густо не годен встояти
супроти старезних, бородатих істин.
Це ще добре, коли їх, до прикладу, тільки сто.
Якщо ж їх тьма – не він,
а вони його можуть… із'їсти.
Ми так тішимось першим листям!
Жадібно розтираємо його пальцями, вдихаючи спогади,
а може, й здогоди
про те, що трапилося колись
(певна річ, тільки з нами).
Знаємо. Дбаємо. Маємо. Навіть тоді, коли шальки терезів
(авжеж, на тверезо)
переважують нам у пригорщі замість малахіту літа –
щире золото осені.
Звичайно, не цими куцими сентиментами –
досить інтересними моментами
повняться наші діла насущні та плани грядущі.
Знаємо: землетруси, цунамі,
град і вчорашній програш "Динамо" –
стихійні (хі-хі) лиха.
Дбаємо, щоб жодна стихія не ставала на перешкоді.
Маємо все, що захочемо.
Навіть і тих журавлів (ні-ні, вже не хі-хі. Регочемо!),
котрі довший час були чомусь лиш у небі.
Чого ж тобі ще, братику, треба?!
…Син сьогодні – уперше! – винайшов коло.
І я згадав аркана в Осмолоді, під зливою.
Невже тому, що ми – рідні?



КОХАННЯ

"Я для тебе зійшла,
лиш для тебе прийшла,
пригорнися ж до мене, мій равлику!"
Полотнію,
німію –
отож-бо й воно, не журавлик.
"Простягни лишень руку, –
шепочеш-нашіптуєш срібно, –
лиш на мить!" – а серце заходиться дрібно-дрібно.
Вагаюся. Озираюся. Караюся. Каюся.
А все ж поволеньки так ступаю-приступаю
до краю, до твого раю…
Вже й позаду зло золоте,
а попереду
срібна стежечка,
ще й смерекова скрипочка грає.
"Дай уста твої, любий, – нашіптуєш дрібно-дрібно, –
лиш на мить!" – і серце зайшлося срібно.
Десь далеко зло золоте,
тільки скрипочка біля тебе.

"Побійся Бога, дитино, де ж то годиться, щоби
                                хлопець
та й до зорі залицявся?! Не обіймайся із нею, сину,
бо колись візьме
й не відпустить…"

"Як же мені, нене, та без того раю,
коли моє серце скрипочка виймає?"



БАЛАДА ПРО СНІГОВОГО ЛЕВА

…А коли шумовиння віхоли
день золотим язиком позлизував,
він з'явився білою втіхою,
білою втіхою, гей, та віхою
під ялинами на Підзамчі.
І малеча сміялася радісно-радісно:
– Самі зробили! Повірте, дядечку… –
І перехожі зупинялися , вражені:
Ади! Лев зі знігу. –
І дівчинка неню питала несміло:
Матусю, а він не гам-гам? –
і боязко-боязко, ніжно-ніжно
до білої гриви – пальчиком.

А коли причалапали сутінки
і день причаївся в будинках,
вікон жовтками блимаючи,
він лишився один.
І довго стояв у задумі
в холоднім ялиновім затишку,
ніби на щось чекаючи.
Принюхувався до неба,
до вітру, що спав під ялинами,
до снігу, що танув під лапами,
аж поки заснув…
І снилася левові казка:
гули в ній блакитні простори,
дзвеніло гаряче сонце
десь високо-високо в небі,
цвірінькав пісок під лапами…
А дні пробігали наввипередки!
Гей, а таки наввипередки.
І люди давно вже звикли
до білого лева зі снігу,
що бовванів та й біло…
І діти вже з ним не бавилися,
і зовсім не дивувалися,
що він мов живий – насправді! –
і зовсім-зовсім приручений.

Приручений, гей, приручений,
прирученний та приречений.

А вже лев не спав ночами!
А лев та й не спав ночами,
лиш грізно потрушував гривою,
лиш торгав ялицю лапами,
лиш марив піском розплавленим
і сонцем – щоби як жар!
Та сум огортав схуртечено
його дотліваюче серце,
і в очах крижаніла
лев'ячих
біла, мов зорі, печаль…
А потім він біг лісами,
а потім він мчав степами
геть од снігів холодних,
геть од вітрів голодних
в гарячий, пекельний світ!
Летів просто в спалах сонця,
летів, бо не міг без нього…
І люто сичала в жилах
горда лев'яча кров.
…Люди вгледіли, що його не стало,
і подумали: розтанув…



ІЗ СЕКРЕТІВ ПОЕЗІЇ

Буває: зненацька так
прийде звичайний вірш,
поглянеш йому у вічі –
й відразу повіриш…

Буває: тихенько так
клямку торкає вірш,
увічливо довго заходить,
розумно так щось розказує,
доводить, показує,
і крутиться, і тулиться,
все посміюється –
не журиться…

Мовчиш і дивишся на нього,
дивишся на нього і мовчиш –
не віриш…



***

І славен цвіт,
і вічен плід…
Одвічна єдносте,
спинися!
В тобі – дочасне дозрівання,
в тобі – завчасне дотлівання.
Ще дзьобає моя синиця
літа
із теплої долоні,
ще соняшно
на оболоні.
Та журавлі
вже
одлетіли.



***

Ніч тихо стоїть
край Чумацького Шляху,
заслухана в пісню
про
очі
дівочі…
А місяць,
високий, немов Шевченко,
сумні свої вуса
вплітає
у хмари.



***

Кожне калинове листячко –
чітко
окреслена істина.
І все ж
не кожен дочує
її
смарагдовий шепіт.
А чи дізнаємось ми колись,
про що так терпко горять
жарини калинових кетягів?



ДІДО-ВСЕВІДО

Дідусь, ласкавий, немов лущаник,
любив над усе розмову –
щедрішого на слово світ не бачив.
Словом лікував
од наговору й алкоголю,
од песимізму й неврозів, –
з усіх усюд з'їздилися до нього люди.
Звичайний собі дідусь.
Мав трьох дітей
і шестеро онуків,
гай вишневий викохав –
сусіди вишнівкою не нахваляться,
з березою розмовляв –
погоду по ній угадував,
а дуба називав
батьком.
Казав: коли помру, покладіть мене при
                                таткові.
Прийде час, і я стану жолудем.



ПОКЛИКАННЯ

На цьому світі
я лишень цвіркун,
дитя зеленого струмочка
літа.
Кохаю барви, рух і ніч зірку…
Та голос подаю,
коли трава зігріта.
В рясному звуці –
вся моя душа.
У яснозіллі –
невтоленність
мислі,
що кожну мить
по сутність вируша,
плоди котрої
то терпкі,
то кислі…
Лиш тішуся,
бо все, що проросло, –
таке правдиве, доконечне, зриме:
пелюстка дня
і присмерку стебло,
вагадло променю, дзюрчання рими.
Саме життя
біжить мені зі струн,
і квітне пісня, подивом зігріта!

…Не спить цвіркун.
Ряхтить собі цвіркун –
Дитя зеленого струмочка літа.



ІКЕБАНА

Лицем до схід сонця,
лицем до лиця, до початку.
Що ніч поєднала,
вона ж роз'єднає небавом.
Але вже ніколи й ніхто з нас
не скаже
недбало,
що ніч – то пусте,
що лиш денні турботи важливі.
Цілюща,
мов сон,
ніч усіх прилучає до тайни –
до голосу духу,
що тлумиться десь у підспудді…
Прислухайся! Чуєш?
Любов промовля над світами
(просто, без пафосу, тихо):
"Сходить Місяць.
І золотий короп
піднімається водоспадом угору
до витоків життя".



КОНАРИ

"Чому так багато у тебе про слово?.."
– питає товариш.

Але ж, як рука неуявна без пальців
(на щастя, уява обмежена довершеністю, а не
каліцтвом),
так яблуня немислима без пагілля крони
(хіба зацвіте самотою стовбур),
так Україна неможлива без Полісся, Поділля,
рясного Карпатського краю, Таврії і Слобожанщини
(світ пізнає себе в джерельних її глибинах),
так мова моя
неможлива без рідних, як материні очі, слів.
Скажеш: морва (відома усім шовковиця) –
й пірнаю в солодкі тумани дитинства.
Вигукнеш: козарі – й такого грибного місця,
як під Сокільцем,
не вздрієш на всьому Поділлі.
Мовиш: малай – і кукурудзяний підпалок
(великий пахучий корж) осяє мене, мов сонце.
Згадаєш: подра – і на ціле життя наблизишся
до зоряного неба, що тече крізь благеньку стріху
пахом першого сінокосу.
Прислухайсь: у конарах яблунь
справляють живлющий бенкет чесні мої солов'ї,
у конарах України співає світові Солов'яненко,
у конарах мови
бджолить незабуте слово.



ПОЧАТОК

Прадавня
блакитна мелодія
бринить над розпуклим словом.
Вертають щасливі веселики
до насиджених гнізд.

Чолом тобі,
доле!



БЕРЕЗІЛЬ

Ковтнувши спросоння
крапельку сонця,
стара шпаківня
солодко позіхнула
та й так і завмерла,
прислухаючись:
десь поряд,
ну, зовсім поряд
дзюрчала знайома пісенька…
Невже повернулись
онуки
додому?



ПЕРЕДСВІТАННЯ

Така тиха притишина тиша, –
триває причастя
снів,
хоч уже прокинулись крила.
Так мовчно
і непорочно,
хоч горло уже лоскоче
несмілий промінь
слова.
Ще не світало.
Хоч пелюстки тюльпанів і тамують
відлуння полудня.



СПАДЩИНА

Виповнюється
хата
пшеничною спекою.

Лоскітно мозолям
уві сні.

А серп на кілочку,
як молодик.



ДУЕТ

        "Ти не клич мене, хлопче, під хату,
        бо візьмуть і розсердяться тато,
        бо ж таки ми з тобою не рівня,
        бо ж ти справді подібний до півня.
        До того білого-білого
        що онде побіг на сідало…"
"А я тебе, дівко, й не кличу.
І не тішся-бо красним личком,
не хвалися співучим станом,
бо й дивитись на тебе не стану.
Теж мені –
насміхатися…
А хто хотів цілуватися?
Тільки й того добра,
що калина…
Ще би хату мені
підпалила".



ГІЛОЧЦІ НЕ ВІРИЛОСЬ

Гілочка й віри не йняла,
що станеться диво,
що вона заспіває.
Та було стільки сонця,
та було так просторо,
що зовсім зненацька з'явились
маленькі, зеленькі
дзьобики!
Гілочка й віри не йняла,
що станеться диво,
що вона заспіває.
Та було стільки неба,
та було стільки подиву,
що зовсім зненацька
маленькі, зеленькі дзьобики
радісно так забриніли!
Гілочка й віри не йняла,
що станеться диво,
що вона заспіває.
Та зовсім зненацька
зелений прорізався щебіт,
зелені замаяли крильця –
і гілочка
по-ле-ті-ла.



ЛІТО

Спіле яблуко сонця
нечутно випорснуло з-поміж
синього листя хмар,
і всенький сад
нараз озвучився багатогомінно,
промінно так засвітився…
Летімо! – гукнула груша
та й закружляла довколо себе
золотаві орбіти духмяних ракеток.
Танцюймо! – дружно підхопили соняшники,
захоплено погойдуючи в такт
парубоцькими капелюхами.
Радіймо! – відразу ж озвався агрус
і аж присів зі втіхи.
А мовчуни-гарбузи перезирнулися,
та й на тин – хто вище?
Лише красна дівиця, запашна полуниця,
спросоння,
засоромилася чомусь
і почервоніла ще дужче…

Старий садівнік
довго-довго вслухався
в рясне багатоголосся розбудженого саду,
і думав про те, що сьогоріч
зима видасться ранньою
та суворою.



ОСВІДЧЕННЯ

А берізка нахильці хилилася,
розливалася і не лилася…
Задивлялася, дивилася йому в очі,
в самісінькі нетрі зелено-карої ночі.
Про щось запитувала і не питалася,
чомусь сміялася і не всміхалася.
Так тоненько листячком тремтіла,
мов чогось хотіла,
а сказать
не сміла…
Нараз крутнулася, пригорнулася:
Ой, подивися!
У тебе, грабе,
                сивіє листя.



***

"Ще кури не піли –
люди кажуть: день білий".
А небо злетіло
на сусідську стріху
і запіяло
так малиново-малиново.
"Ще кури не піли" –
дотліла сусідська хата.
"Люди кажуть…"
Сама. Дощенту.
"…день білий".
А попеляста курка
Знесла золоте яєчко.



***

Тихо й лагідно за столом…
І село
ніжно припрошує
до бурштинових кухлів
неба.
Ковток духмяного узвару
ночі,
настояного
на суцвітті Волосожару,
повертає снагу
бажанням.
Дуже була б до речі
ще й цитринова
скибочка Місяця…
Та нині Щербань
перейшов на роботу в місто.



***

Вечерова плюта.
Жовтень.
Щем…

Тінь калини
проситься до хати.



***

Осінь поквапно
проціджує дні.

Все меншають глечики.

Скоро бабуся пригостить усіх
завдаванкою.



ПРИВОРОТТЯ

"І чого ви, Макарихо,
плачете?
Вас просити не криком,
а калачиком?
Загадано, значить треба…
І на біса дертися
аж до неба?
Дурна баба, та й годі!.." –
"Ой, не лайтеся, Мефодію,
не гневіть Бога!
У мене ж збіжжя на вгороді,
а не на подрах…
Мала поміч, не брехатиму…
так віддалися,
не при хаті…
А ви ж із моїм, Мефодію,
разом вроді…
А як приходили обідати –
обіцяли ж не зобидити…"



ГРУДЕНЬ

На голубий город
прилетів дід-одуд.
І став собі літати-походжати,
городець казочками розважати,
сиву сливочку-терпеливочку
дзьобом побивати.
Спить голубий город –
козакує собі дід-одуд,
снить голубий город –
казкує собі дід-одуд.
На голубій траві –
срібні сльози.



ЗЕЛЕНИЙ САД УЗИМКУ

(З Ярослава Івашкевича)

Мій світ – лише мій світ,
не можу його відкрити для вас.

А якби й описав навіть
посаги дванадцяти місяців,
сховані в гущавині зеленій,
то кожен із вас уздріє
не ту гущавінь –
інший посаг
і не таку зеленінь.

А якби описав мій смуток,
то здався б смішним
і дітвацьким,
бо мій смуток сповнений чарів,

мов зелен-сад
узимку.



***

Взимку можливі найнеймовірніші речі.
Взимку сонечко спить не в дебрях,
а у нас на печі.
І всеньку ніч вусані-цвіркуни
розчісують йому коси.
Взимку чи не кожне вікно
відкриває нам стільки світів
ясних, стоголосих,
а кожне дерево
стає мовчазною легендою
про світ –
про походження світла і тіні.
Взимку в дітей виростають крила…
Щасливі, вони сновигають собі
у міжхмар'ї,
відважно спускаючись по крутих білосхилах,
і сіють сніжинки сміху.
Взимку можливі найнеймовірніші речі.
Навіть такі,
про які й не мріє золота рибка
з багатоповерхового акваріуму.

Взимку кожна зірка
хотіла б стати
сніжинкою.



ВТРАТА

Як не сонцем,
то хоч місяцем,
хоч місяцем…
Лиш воно не зоріло –
горіло.
Як хотіло палахкотіло,
гріло…
Та й чи 'дного зогріло?
А на рано
прийшла розплата.
А до рана
серце вистудилося,
мов покинута хата.
І ніхто не помітив
у цілісінькім світі,
що серце його
перестало горіти…
І ніхто не помітив
у цілісінькім світі,
що серце його
перестало
боліти.



***

Ще біло снить
князівство зимовиці
невтримним нуртом віхоли,
завій…
І все плекає порятунок свій
у лютощах морозяної
криці!..
Та вже гряде,
вже саме на порозі
високе сонце
в пісні голосній.
І поночі,
в німотному півсні
тремтять
зіниці
загнаних морозів.



ДІАЛЕКТИКА

1

Яке ж коротке життя –
цвітнула квітка.
Яке ж коротке життя –
зітхнула жінка.
Яке ж коротке життя –
сяйнула зірка.
…А думка –
метелек тремкої свічки –
вперто шукала тичинку слова,
щоби воскреснути
і воскресити.

2

Коли засинає Всесвіт
(а це теж буває, хоч і не часто),
йому сниться
тонесенький профіль коханої
із мушлею
Місяця
біля вушка.
(У кожного – своя таємниця).

3

Кажуть, і мільойни років тому
закохані так само
прагли
вдивлятися одне в одного…
А чому б і ні?
Коли так само радісно сміялися діти?
А чому б і ні?
Коли вже була казка?



ЛЮБОВ

Далека
перейшла поруч.

Близька
поминула далеко…

Зорі!
Не поколіть собі ноги
стернею.



ТРАВЕНЬ

Щоб їй не страшно було
вночі,
я посадив під вікном
блакитне деревце
блискавки,
а сам –
навтікача.

Лиш загуло
за мною.



БАЛАДА ПРО ДІВОЧІ СЛЬОЗИ

Гей, від Києва до Лубен
битим шляхом, гей, та широким
на баскому
коні буланому
їде лицар, завзятий красень…
І не просто лицар, а князь юнацький,
гей, та в шатах багацьких.
А за вершником – курява аж до хмари,
а за вершником – сива, кудлата хмара,
оперезана пасом рудого грому
ще й заклечана блискавицею…
Гей, та чвалом, та битим шляхом.
А при березі терни деручії
мордували, ой, красну юнку.
Та подерли їй плаття неньчине,
та подряпали тіло співуче.
Реготіли, косою граючись,
хихотіли, красу роздягаючи.
От гукає до вершника юнка:
"Любий лицарю, порятуй мене!
Я з тобою – хоч на край світу.
Ой, візми ж мене, князю, мерщій",
Ані слова їй красень лицар.
От гукає до вершника юнка та й вдруге:
"Любий лицарю, ой, не барися…
А чи ж ти мене позабув уже?
Ще як я була насінинкою,
а ти лиш хлоп'ям безчубим,
у квача ми з тобою бавились".
Ані слова їй красень лицар.
От гукає до вершника юнка вже втретє:
"Ой, бери ж мене, князю, мерщій!
Чи вже я тобі так немила?
Я ж люблю тебе, мій світе!.." –
"А що ж та любов, тополино?
Посміхнувся тихенько красень. –
Що то я з неї матиму?" –
"Ой, пошиєш сорочку, мій князю.
Ой, же матимеш кращу з кращих
вишиванку полотняноспівну.
Ой, пошиєш сорочку, вітре…"



***

Перейшла злива
по кладці з білого грому,
по кладці з чорного грому –
блакитним дивом.
Загойдався вітер
на вранішніх струнах веселки,
на сонячних струнах веселки
загойдався вітер.
Тож заграй-бо, музико,
та на радість чи горе світу,
на біду чи на щастя світу
та й заграй-бо, музико.
Гей, та вдар по струнах
серцем своїм блакитним,
затужи на струнах
словом покинутим.
Хай почують веселку
від Дунаю до Дону –
в сусідських оселях
і в мене дома.
Хай діди білені
воскреснуть болем –
кіньми змиленими,
запроданим полем.
Хай онукам бавленим
насниться казка:
равлик-павлик
і бубликів в'язка.
Хай що завгодно,
лиш не байдужжя…
А весняна негода –
дужим!
А мені, вітре,
небесний дзвін.
Гей, вітре,
життя
чи скін…
Ой, та вдар по струнах
серцем своїм блакитним.
Спалахни на струнах
словом прокинутим.



ТРАКТАТ ПРО СЕРЦЕ

І

Зима знялася битими вітрами
і впала криком посеред степів…
Чого ж ятришся, згубо моя, рано?
Чи лікувати я тебе не вмів?
Чи не благав я довгими ночами,
аби ти щезла з серця назавжди?
Мої слова, немов сліпі прочани,
брели у безвість,
а вертав лиш дим.
Чи не жадав я забуття такого,
яке б – навік,
яке б мені – труну!
Але пекельний біль, –
о вічність кола! –
викраював мене з німого сну.
І мушу йти…
Брести!
Ятріти правдою –
крізь рев юрби
та безшелесність піль.
Аби життя
не обернулось
зрадою –
лиш вічний бій
і вічний біль.

ІІ

Серце дитячим м'ячиком
скаче крутою стежкою.
І плаче зелена ящірка,
над сірою плаче течкою.
(Ніхто не чув і не бачив,
як то ящірка плаче.
Ніхто не бачив,
як вона плаче…)
Сльозинок терпкі перлини
Ставали нараз візерунками,
і зацвітали малиново,
і просто –
до рук мені.
А я розкладав на папері
ті візерунки дивні…
І обростали нервами
строфи і рими.
І течка вагітніла казкою,
лежала в чеканні
лячнім…
І мерехтіла ласка
сльозами зеленої ящірки.
А серце
дитячим м'ячиком
стрибало крутою стежкою.

ІІІ

Не слово банальне, а думка…
І ладен би я на муки
віддати її та серце,
в якому зачата.
У мене воно не камінь,
не грудка рудого намулу,
а мов осонцений вулик,
що дужо гуде під руками,
воно – мов духмяний вулик,
освячений роками.
І десь за кремінням ребер
некришталевим дзвоном
скликає воно до себе,
кличе на раду
до себе
думки, що клекочуть червоно!
І ось в неприступні гори
ідуть до святого вулика
ті, що й кару на горло
(кулю!)
гордо стрічають,
мов шельму…
Ідуть до серця,
що схоже
на вістря меча
і на кельму.



"НЕ Я Б'Ю – ВЕРБА Б'Є…"

Так мені вже, певно, наворожено
й нічогісінько не поможе:
ані ті калачики прісненькі,
ні твої молитви, ненько.
Маю вірити в сонце –
у своє диво.
Маю бути конче
правдивим.
Щоб не снити казкою,
а весною…
За її наказом –
стати до бою.
Ой же стану, знаю – вкрай потрібно…
Вірую
в тебе, о срібна
ліро!
Мушу стати – треба ж
кригу нам збороти,
щоби
        вербне
                віко
                        неба
та й розцвіло
котиками.



ТРИПТИХ ПРО СИНІВСЬКУ ВДАЧУ

1.

Хлопець чується в силі,
чується!
І шукає мати сина,
де ночує?
Гей, шукає сонце місяця,
гей, шукає!
Тільки син не має місця
і не кається…
Тільки син блукає хмарами –
карими,
тільки снить примарою –
карою.
Тільки що йому сльози
неньчині…
Бідну б'ють її морози,
ще й тоненькі.
А ти ж, ненько, сивієш,
ой, сивієш.
Та хвалишся силою
синовою.

2

Спи, засни, мій сину,
        гой-да-ша.
Відпочинь, дитино,
        гой-да-ша.
Завтра вранці встати,
        гой-да-ша.
Не покличе тато…
        гой-да-ша.
Лиш покличе ненька,
        гой-да-ша,
та й сина раненько,
        гой-да-ша.
Вставай, вставай, сину,
        гой-да-ша.
Прокинься, дитино,
        -ша-
бо ж сонця не спиню,
        гой-да-

3

Мати день замісила на сонці і смутку,
щоби син у дорогу мав домашнього.
Втамувала від нього розпач і муку –
най би лиш смачно…
Мала зілля блакиті,
любисткове листя –
все поклала,
щастило б синові.
Бережися, хлопчику, лиса
червоного –
не злото-синього.
Мати завше вигадує
(правда ж?)
страхи в дорозі…
(Ой, згадається та порада,
як заболять нозі…)
Вечір – шулікою.
Сонечко щезло…
Син спинився: - Мо', того?
Серце – щемом.
Моторошно.
Ніч прийшла –
баба-яга,
забрала силу.
"Нащо, хлопче, твоя нога
сюди ступила?" –
"Ой, бодай ви, моя ненько,
так добре спали,
що ви мене молодого
в дорогу післали…"



МОНОЛОГ ВІСІМНАДЦЯТИРІЧНОГО ФРАНКА

Я, нене, здужаю, нівроку…
Снага у грудях, мов огонь,
що зробить сильним кволого, либонь,
і зрячим невидюще око.

Я, нене, здужаю, нівроку…
Коли ж торкнеться іній скронь
й зневіри тля розірве міць долонь,
і кріса впущу ненароком, –

всміхнись мені. Нехай побачу,
що ти жива, що ти не плачеш,
що віриш: треба йти вперед.

Що знаєш: син твій – не хробаччя
і честь до льоху не запре…
Піде – за тебе. І за тебе – вмре.



***

…А ти викуй мені, зозуле,
мідний вік.
А ти викуй мені, зозуле,
срібний голос.
А ти викуй мені, зозуле,
золоту підкову…
"А нащо тобі, парубче,
мідний вік? –
Чи його надовго стане…
А нащо тобі, парубче,
срібний голос, –
і срібло дзвенить до часу,
а ота золота підкова –
яка з неї користь?"
З мідного віку
хай би виросло дерево.
Зі срібного голосу
я зів'ю задуму,
прив'яжу її до підкови,
а підкову закину
в небо…
Може б, люди
побачили?



ОСЯЯННЯ

То була
мить:
просто очей
гарячий спалах маку.
А відтак очі мої
двома блакитними метеликами
полетіли
до сонця.



***

Пауза
повисла між нами
прозорою бульбашкою.
А потім почала розтягуватися,
рости
і, звичайно, лопнула.

…Вона заплакала.
Сказала, що я ніколи не кохав її.



ТРИПТИХ ЧЕКАННЯ

1

Така густа
ця біла самота.
І так зелено в ярім верховітті…
Та тільки ти на цьому білосвіті
вгадаєш сон,
що в казку пророста.
Тебе не буде,
то й мене
не стане…
Як ти не прийдеш –
світ спіткає мла.
О зелен-казко білого крила!
Прилинь до мене буйним ясноталом…

2

На снігу, мов жарини,
пекучі жоржини
квітнуть.
На біду чи на щастя?
Постривай, не прощайся,
світку…

3

В моїм чеканні –
віра і надія,
в моїх очах
така цвіте любов!
Я той,
хто тричі відчай поборов,
але не зрікся чистих корогов
ясної віри, мужньої надії.
В моїх очах – твоя цвіте любов!



ОСІНЬ

Та чого ви, бабо, стали
під хатою?
Чи вам хліба і сала
багато?
Чи ви, бабо, не змучені?
Чи наїджені?
Чи ви, бабо, заручені?
Чи заміжні?..
А бабище при куделі
сидить, не вступиться,
щось шепоче про хурделицю,
супиться,
веретеном крутить…
Все пряде
та пряде
день,
що прийде.
"Ой, дивися, квітко,
не смійся.
Бабиного літа
бійся".



***

Мов зграя
пізніх лебедів,
ісклавши натомлені крила,
гарячі лемеші
поснули
в борознах
(а навкіл – ні душі!).

Поле соромливо запнулося
зоряною веретою.



***

Не до речі
задощило надвечір…
А вночі
комбайнові приснилися журавлі,
що летіли а осоння.
(Це, взагалі,
від безсоння).

Як довго
не сходило сонце!



СУБОТА

Верба навколішки впала,
благала:
– Віддай мені, річко, намисто…
Я вранці піду до міста,
я маю там хлопця
файного,
віддай-но! –
А річка-заздрічка тече собі,
а дівонька плаче, бідна,
сліз намистячко –
        лис-
                тяч-
                        ком.



ВІР, ОЛЕСЮ

Коли в усьому світі, мов у лісі –
мовчать серця, до кого не озвешся –
хай не притлумлює чуття
пекельна дійсність,
твій Ангол не забув
Свій Сад, Олесю.
Хоча б які крутило завірюхи,
хоч би які знялися суховії,
Свята Любов рятує нас від скрухи,
якщо не піддамося безнадії.
Твій Ангол береже троянду серця,
плекаючи той квіт
лишень для тебе.
Голубонько! За догляд сей
не сердься,
бо лиш Любов тебе єднає
з Небом.
І лиш вона –
висока й нетутешня –
твоя реальність
і твоє прийдешнє.



МАДРІВНИЙ ТРИПТИХ

1
Мелодія півдня

Там, над сизою над Балтикою,
вітер гуляє з барткою…
Лихий – не змине! –
і хвилям
з похмілля
коси тне.
Та ще й погейкує,
розбишака,
небо кашубів теше
шапкою…
І хто б то оприху
збив пиху?
Але ж не спиниш його, не спинеш,
ніяк не спинеш –
скоріше згинеш…
Бо з діда-прадіда
він морю радий,
цей вітер п'яний,
цей полум'яний!
Бо любить волю…

2
Гірська стежка

Небо зблимує більмами –
і що твій плащ!
Ген, в камінних обіймах
блакитний плач…
Вічне,
синє тяжіння
в твоїх очах…
Тужіння?
Страх?
Обійми ж мене,
обійми,
муко!
А на дні голубої пітьми –
розлука.

3
Морське око

Сиві табуни,
сиві табуни
білий копитять день.
Сиво котять, униз, униз
і пропадають десь…
Падає сонце у сиві хвилі,
гей, звисока!
На очерету зелених вилах
зависло…
Запам'ятай, запам'ятай
усміх мій карий!
Випити дай
чари:
щоби крізь вічність, крізь сни,
до могили –
сиві табуни,
сиві табуни
і сонце
на вилах!



БАЖАННЯ

Коли перший промінь тонесеньким пальчиком
торкнувся темної криги неба,
він зовсім не був певний,
що весь оцей задубілий огром так хутко розтане
і стане
лунким океаном блакитного сміху, зеленого щебету,
та ще й подарує йому
зграйку веселих братиків.

Коли перший пагінець гарячим своїм очком
прохромлював поклади торішнього листя,
він зовсім не сподівався,
що небавом усе довкола пойметься
впертим зелен-повстанням
і стане
лунким океаном зеленого сміху, блакитного щебету,
не просто дібровою –
рідним домом.

Коли перший рядок неквапло лягав на папір,
наче перший промінь
на крижину неба,
я ще не знав,
що крізь багатоповерхову шкарлущу слів
проб'ється тремке і палюче бажання
бути терплячою пташкою
у пагіллі твоїх долонь.



ЕНДШПІЛЬ

Як видасться:
по всьому вже.
Кінець…
Та ще й сусіди супляться
сердито:
давно пора здавати
поєдинок…
Тверезо зваж
поквапний рішенець,
просіявши його
крізь мислі сито.
А що, як шанс
ще є?
Хоча б єдиний?

Не раз, бува,
як видима безвихідь,
що й світ чорніє,
і тремтить рука…
Та враз рятує все
у герці тихім
чіткий і мужній випад пішака!



***

Кожен вірш мій –
маленький зелений листочок
на пагіллі мислі.
Кожен –
окремо, зовсім окремо,
та всі разом –
зелене дерево серця.

Кожна моя книжка –
зелена, співуча діброва
на пагорі сподівання.
Кожна –
окремо, зовсім окремо,
та всі разом –
зелений листочок
серця.



ГЛИБІЧКА

Єдиний крок лишень,
а вже душа спотерпла:
з-під ярозілля, гілля, з-під кори
б'є дух життя
такий вогненошерхлий,
аж білий день
боїться, що згорить.

У цій державі я не знаю втоми.
Сюди й без візи вільний вхід мені.
І в цьому вічнобуйному огромі
кожніський пагін тче свої пісні.

Єдиний мій!
Єдинокровний світе!
В земних трудах – усе єство моє.
Та тільки тут,
вогнем оцим зігрітий,
я можу знов ридати і радіти
й любить життя –
зелом і солов'єм.



ДІЯ ДОДАВАННЯ

Листочок –
то символ дерева,
як слово – людської мови.
Коли сузір'я бруньок
розбігаються по жилах
беріз,
воскреслий гай нам підказує,
що настала весна.
Так само й слова:
поєднані чуттям живлющим,
спалахують віршем.

Кажете, планета Слова не дивує Вас
"марсіанськими каналами"?
Але ж і земна кулька з незмірної далини –
та ж насінинка,
хоч на ній – мільярди розрізнених доль.

Як додати йому снаги,
то й найменше сім'ячко слова
стає деревом.

Додаймо ж серця
мачинці планети.



7 ЛИСТОПАДА

У цьому світі молодому
росте молода вода – весь майдан яскравіє нею,
ростуть молоді вітри – аж асфальт пішоходу
                                тріщить по швах,
ростуть молоді птахи – чорним горить
                                озон піднебесся,
росте,
щойно висвячене на золоте,
листя кленів – золотими прожилками в сірий камінь.
У цьому світі молодому,
що прокільчується словом,
я народжуюсь немовлям,
нездатним опиратися просякнутій червінню грозосилі крові збунтованої -
"Чуєш, сурми заграли…"



***

Слово було споконвіку.
Дозріваючи ген на
узвишші Безміру,
воно квітло, як усе під Сонцем,
аби вродити.
І вдалося не тільки пагінням, корінням,
а вдалося ще й маминою хлібиною,
котру ми здавна звемо так просто – Земля.
Слово було споконвіку.
Так,
було споконвіку!
І духмяніти йому аж доти,
допоки діти наші
не розучаться любити
його чорну шкуринку
під ногами.



ГУРТОПРАВИ ЧАСУ

Петрові Перебийносу, головреду "Літературної
України" початку 80-х
У громовім нуртовищі епохи,
що й пісню перемелює на крик,
ми слово запресуємо в опоки
вулканних серць, притихлих до пори.

Лиш у вогні перетривати слову
цей грозопад, що серця не діткне, –
лиш у борні воно спроможне знову
озвучитись ясним, солоним днем.

Гряде повстання слова!
В многотрудді –
ширянням духу над крихкі громи –
стають на крила гуртоправи буднів,
аби їх безрух знов не притомив.

…Співа крило блакитним діалектом
і сходить хлібом
дума молода!
Ми гуртоправим час зіркого серця клекотом,
аж грім епохи піря'м опада.



СЛОВОТВОРЕННЯ

Чи при діловому телефоні,
що казковим клубочком голубить скроню,
чи при засідавчому марафоні,
коли серце виструбує на долоню.
Чую лишень від тебе згідливо-лагідне
"добренько", "ясненько", "чудненько", "ладненько",
хоч нічого, звичайно, – на догоду начальству, – не ясно,
тож навряд, аби добре…
Та, тямлячи тебе ще з царевих часів,
мимоволі продовжую ряд,
                                що кілочком у вусі засів:
мовляв, усе в нас "удаленько" –
"хитренько", "підленько"…
Але стоп, колего!
Тут я, мабуть, поверну навідліг,
не порушивши жодних дорожньо-граматичних норм.
Підлість завше була
                                тільки підлістю, –
звідки ж вона у тебе –
                                ця новітня лакузяча кров?!

Ні чорнильною, ані стерильною
матінка зроду не знала її.
Ні під Прагою, ані під Ригою
батько не проливав такої.
Пощо ж ти підкивуєш роблено
там, де треба сказати, як є?
Чом же ні честь, ні копійка народна
не печуть тебе, як своє?!
Тишком убгавши себе в цидулку,
стоси вергаєш, паперотрусику.
І ні душі біля тебе!
Хоч "є така думка",
що й душа бути мусить.

…Ні, не клену телефон,
хоч обплутав мене змією…
Я клену марафон,
що тебе роз'єднав із землею!
Та хай тобі стане нарешті "ясненько",
що й багатоголові цидулища
                                чесного слова не перетруть.
А якщо й вирвеш його із мене,
                                то тільки з м'ясом.
А якщо й потрудишся,
                                то проклят буде твій труд.



БІЛА ЦЕРКВА

Сьогодні я відмовляю славі,
та й взагалі –
з усіма жінками на "Ви"…

Засурмлять електрички в Києві золотоглавім,
витрушуючи на всі боки геніїв нових,
а я собі стану на вершечку хисткого полум'я
любові твоєї, Біла Церкво моя,
і не ждатиму, ні, офіційного полудня –
босоногим світанком
                                так і залишуся тихо стоять.
А коли комсомольці шинного й студенти
                                сільгоспінституту,
а коли піонери і вчительство
                                обступлять мене, мов Ілька,
                                що гроші у шапці носить,
умовляючи взутись,
бо Рось, мовляв, тепер замілка,
шкарпетки тільки й замочиш, –
я скажу їм: стоятиму, як стою,
бо ж не репетую, а мовчки –
губами самими – виповідаю любов непоступну свою,
цілуючи теплий окраєць порога
батьківського.
Ти ж, Біла Церкво, мов та житня крумка,
що годує світи, а сама й не кумка.
Любов'ю твоєю живі океани!
Бо що те безмежжя, як Росі не стане?!
То ж чи можу не відмовити дурисвітці-славі,
вдивляючись в очі твої нелукаві?
Вдивляючись в очі твої правдиві,
що їх не заткала ще доля димом,
і сподіваюсь таки на краще,
на щось годяще, на щось путяще,
аж сам собі здаюся дитиною,
що за мамою скучила.



ДУМА ПРО ПОКЛИКАННЯ

Пам'яті М. О. Шолохова

Стогнало небо. Шляхи, мовби сірі воли,
                                підпливали кров'ю.
Степів розкрилля
не смерчі рвали на пасмуги крику.
Син у батька цілив такою страшною любов'ю,
що й пам'ять оберталась на кригу.
І плакали коні, аж стрілялися козаки…
І ворог був поряд.
Але ж як далеко
тра' було бачити, що вмерти нам не з руки
хоча б тому, що вернувся над хату лелека.
Час був нечувано молодий!
А крила мав гострі, як шабля вранці.
І кожен помах тих крил родив
не пісні – новобранців.
А світ же довкола – сама рідня.
То хто ж завинив? Кому квота ця?
Чому ж голова білочубого дня
від дому до Дону
котиться?!

"Ой, Михайле, Михайлику, Михайлятко ти моє,
не ходи ти на війноньку – нехай батько іде".

І небу не знати, якою сивинкою
він вернувся тоді до неньки,
якою росинкою, якою часинкою
над словом – безсонням її –
тенькнув…

"Батько старенький на світі нажився,
а ти, молоденький, та й ще не женився".

А час летів.
Як шабля навздогін!
Час даленів шаблями, мов щаблями…
Чекала доля. І чекав загін.
І Дін чекав чаїними жалями.
Чекало й слово… Так чекає кров
на голос крові. Так чекає праці
отецька нива… Шаблю – на перо,
і знову – бій.
І знов любов – у шанці.
На те й козак. Не цяцька під ребром –
там дзвін гуде. Козацьке там добро!
Але й добру потрібні новобранці…

Він їх народжував. Не так, як небо – день,
не так, як пісню жайворонок ранній.
Він їх – народжував.
Як деревина – вгень,
він їх плекав,
як воїн
рвану рану.
Аби козацька слава та й не одцвіла,
щоб омела не кублилась у неї на грудях,
щоб любов – була, щоби правда була,
щоби віра не ходила з торбою по людях.
Щоб не стогнало небо.
Щоб сірі воли шляхів не корчилися з болю,
а ніч не роздирала планету на чорні пасмуги крику,
щоб син у батька ніколи не цілив
                                такою страшною любов'ю,
котра й пам'ять обертає на кригу.



ДО ПРОБЛЕМИ ЕКОЛОГІЇ

Балачки – життя рушій,
мовив хтось мудрий без видимої злості.
Говоримо про рівність,
шукаємо справедливості
не тільки вдома – по всіх світах…
А що під ногами, а скільки в душі?
І не питай.

Хто з нас, до прикладу, хотів би на себе взяти
долю дерева,
котре стоїть просто неба
без пари?
А хто з нас – сестро чи брате –
вимагатиме безголов'ю власному
кари?
Хіба жартома, щоб не наврочити,
бо всерйоз – кому охота?!
Суть же в тому, що ми, –
поза всяким сумнівом, біс нас візьми! –
лишень смужка припливу,
така чиста й прекрасна з журавлиної висоти
і захланно безкарна з погляду берега.
Лишень смужка припливу!

…Дивиться на мене з крутого дитинства
лободи розчавлене стебельце
сльозою тоненькою.
Надивляється крізь роки, мов ненька.
Про що ж поспитає?



СВЯТО

Андрієві

"Залізний чоловік!" – казали люди про батька,
що й справді вернув залізним –
п'ять осколків у грудях –
із залізного току війни.
Але ж який він сумирний
на цій металевій плашці,
обцілованій твоїм різцем!
…А коли мене поспитають про день щастя,
я відповім, що не пам'ятаю такого дня,
та на дитинному негативі спогаду
враз,
мов спалах боліда, усмішка матері переболіла, –
як ми чекали, щоб він лишень знав! –
то на тлі супокійного неба,
у сяйві трьох Слав,
натомлено батько злітає,
розкриливши руки, мов птах надвечерній,
додому вертає…

…І коли батькові чоботи нарешті знову твердо стали
                                в шпориш,
хоч руки односельців усе ще не хотіли його попустити,
і погляд батьків зустрівся з нажаханими синовими очима,
прийшла моя черга злетіти під хмари.
Якою маленькою здалася ненька тоді! І звідти, з землі,
вона зоріла мені, що й донині той голос чую:
"Не плач, мій жайворонку…"



БРАТАМ

(Із Ригора Барадуліна)

Всього зазнав
сповна в житті-
повагу та зневагу,
до слави сватався в зяті
й колошкав рівновагу.
Кого любив – того любив.
Ненавидів – то щиро.
Хосна не клянчив,
не скавлів,
не приміряв мундирів.
Коли ж сяйнуть мені кранти, –
заплаче світ зелений, –
повім:
– Я жив для вас,
брати.
Живіть тепер за мене.



МИТЬ ОКЕАНУ

Ригорові Барадуліну

Столом і колискою відгородився поет
од зет-опромінення
родинним щастям;
за спиною –
книжкова шафа,
під рукою – все те ж стило,
що було й одгуло,
що до нас у село не вертало,
хоч ніколи й не заважало.

Хтось – не я – напише:
"Весь націлений у майбутнє,
прозрівав любомудр вередливу долю народу…"

…Кохання ніколи не поглинало мене цілком.
І часом – у скруті! – видаюся собі
маленькою шкарлупкою в океані життя,
котра прагне скласти уявлення
про хату, колиску і слово.



ПРИ СВІТЛІ СОНЯШНИКА

Коли мені показують негатив
твого обличчя,
я впізнаю на ньому річні кільця своєї долі
і знову рвуся з лабіринту буднів –
до Тебе, Сонце,
до Тебе, натхнення моє нещадиме.

Можу присягнути життям,
що кожного разу Ти маєш інший колір, запах,
кожного разу – інший голос
і навіть тепло – інше…
І скільки б разів не намагався
в рослинному свому прагненні
сягнути
пекельної Твоєї таїни –
на пам'ять мав лиш річні кільця долонь, –
                                хто тільки не ворожив по них, –
навіть уві сні вони вимацують овид:
як Ти? де Ти? хто Ти
                                цього разу?
Скільки б не чаклувала робота
над постійністю наших долонь,
ми рослинними їхними кільцями прагнемо
злитися, злютуватися з уявним колом овиду,
злитися, поєднатися, але не єдино – злом…
Злитися – осягнути себе
живою брунькою світла.



ЇЇ ОБЛИЧЧЯ

(З Тадеуша Куб'яка)

Татарсько-візантійська
твар мов різьблена.

Не боярська,
не царська –
засмучена.

Мужицька
ікона.

Польсько-руська мадонна,
польсько-русько-церковна
– з гарячого золота,
з живого дерева,
срібла.

Візантійсько-слов'янська,
не римська,
не папська.

Не на біленім полотні –
На домовиновій
дошці.



***

Пам'яті Леопольда Стаффа

Поезія подібна до гірчичного сім'ячка,
що взяв у руку й посіяв. Це,
найменше із будь-якого насіння, виросло
понад усі кущі. І стало високим деревом,
таким, що й небесне птаство злітається до нього
і оселяється в галуззі Твого посіву.

Ти не відкладав скарбів на землі, де хробак
та іржа точать, де злодій викопує і краде.
Скарбував свою долю в поезії, де ні ржа, ні хробак
не нищать, не безчестять, де не зганьбить і люд.
Світлом Твойого тіла було твоє око.
Вірував красно – допоки око Твоє буде щире,
все тіло Твоє буде самим у собі світлом.
Увірував гірко – коли б око Твоє було
негоже, то спеленав би Твоє тіло морок.

Але ж мав око поета. Сяяло у Тобі світло.



ВІРНІСТЬ

(З Сергія Панізніка)

Чом то наші пісні ридали,
чом то стільки у них жальби?
О, як тяжко долалися далі
на шляхах боротьби!

Гіркодолим ти був безмірно,
краю мій, що у битвах зрів.
За пісні тут сліпили вірних
і найвідданіших піснярів.

Захлиналися на півслові –
лиш кісток відчайдушний хруск…
Та з болючо-ласкавої мови
ріс пробуджений білорус!

Можна пам'ять салом заїсти…
Батьківщину – під "туюмать"!
Лиш ніколи не знищити пісню.
І за срібляники
не продать!



ПОЗИЦІЯ

Дітерові Гольтцше,
західнонімецькому графікові

Скільки малюю, стільки й здається,
що людину мов хто закляв
уподібнюватися створеному нею.
Мене надзвичайно захоплюють
люди, схожі на древні скрині, –
чого тільки там нема!
І все під замком.
Або ще буваємо ми подібними до оголошень:
усе, що є, – великими буквами.
А то трапляються люди, схожі на крісла –
драповані чи лаковані, –
вони почуваються людьми тільки у кріслах!
І мріють зробити переворот у науці про людство –
довести нарешті,
що людина стала людиною тільки тоді,
коли навчилася зручно всідатися.
(Отак і утверджує кожен себе
на відвойованному для сідниці просторі).
…А ще є панцирні людці,
схожі на п'ятикутні танки:
страшенно полюбляють ціляти
у спину чи в посмішку…
Ось чому так важливо,
щоб кожен був – як океан!
Танки тоді не пройдуть.



ЗОЛОТИЙ ВІК
(Притча)

Анатолієві Шевченку

Золотому божку
на золотому ланцюжку,
щоб вподобав собі ще й кліточку золоту,
молимось, як многосвіточу.

Золотий божок
знай собі долоньками золотими помахує,
золотий ланцюжок
знай собі золотими вузликами підтакує,
золота клітонька тьмяніти не сміє –
знай собі золотіє.

Ані вдосвіта, ні серед ночі
не спить божок, –
хоч як витріщуєш очі, –
за долоньками золотими
не встигаєш…
А він і спочити не хоче.

З усіма на "ти" золотий божок:
"Твій боржок, твій боржок, твій боржок", –
тільки свого й знає.
Не дається на кпин і його дружок –
так злотисто сичить верткий ланцюжок,
як трапиться, що за хвоста впіймаєш…
                                Золотий вік –
                                золотий тік.
                                А бідний чоловік
                                по серце в золоті.



ЗАМІСТЬ ДОЩИКУ В ЧЕТВЕР
(Самоіронія)

Такі сухі над Києвом дощі,
аж горло перехоплює, мов зашморг,
бажання заридать бодай в душі…
Та я нізащо не повім: "Заплачмо".
Ні, не тому, що сльози аж ніяк
не змінять нас у цьому варовинні, –
лишень тому, що сумніву змія
сичить мені: "Полиш, хіба ж ти винен?"
Шовковиться татарським канчуком,
смугуючи сумління все брутальніш…
Така марудь – од серця до Чукотки
відсвистувати знаки запитальні!
Я винен!
Я!
Бо небо не підпер,
не взяв її, споганьблену, на руки,
не затулив од лиха…
Що ж тепер
оплакувати?
Невідплатні муки?!
Ми ж так позвикли мучитись усі,
що в жодні муки й смертонька не вірить.
Та й що та розкіш? Ниньки у душі
реве звірота, а не квилить ліра…
Тому й не плачу – мовчкома кричу,
щоб не ридати в запашні букети…
Кому там знов запраглося дощу?!
Гайда в Ірпінь!
Записуйся в поети.



ПРИМХА

Дитина плаче…
Що то їй бракує?
Цукерку дають – не хоче.
Цяцю-карбованця тичуть – одбрикується.
Тато запальничкою жертвує –
                                верещить-надривається.
Мамуся нервує,
на людей оглядається,
лиш озаддя у мамусі коливається, –
це таке вередливе,
крий Боже…

А воно, яснооке, очка протерло,
від цяцьок-забавок німецьких і турецьких
одвернулося, мов недуже,
до мамусі-невмивусі ручки простерло:
"Поцілуй мого пальчика, мамо…
Бачиш? Отут, біля нігтика, болить дуже-дуже".



РЕЦЕПТ
(Притча-жарт)

Сліпому, як тінь, Випадкові,
що був прописаний на майдані Бажань
у допотопному флігелі,
який зносили вже друге століття,
практиканточка з поліклініки
виписала окуляри –
так, як її навчили,
бо ж дідуганові голова боліла.
А Випадкові зодтоді –
                                ані життя, ані смерті.
Куди не поткнеться –
                                женуть "у три чверті":
Дивись на нього – в очках!
Куди ж ти лізеш, ледащо?! –
А то й аршином, немов автомашиною,
переїдуть і лишать:
Прет, как министр, кузькина мать.
І вроде не слышит! –
Не догодиш нікому – ні закоханому, ні кривому,
                                ані начальникові, ані мовчальникові.
Адже Випадкові взагалі жити важче:
все у нього – раз і назавше…

Зажурився сліпий, як йому далі бути,
заходився сідий мізкувати, як окулярів позбутись.
А доки ходив-мандрував у пошуках доброї ради,
у флігелі Лист оселивсь.
Обсадився, службіст, виноградом!
Не впізнати старовини –
вже не флігель,
                                а дача вони.
І Лист, Випадкові адресований,
замірився вже й на курінь з антресолями.
Аж тут Випадок додому вертає
(ні з чим, звичайно).
Хотів увійти… А дзуськи!
Лист його по носі – лусь!
І окуляри – в друзки…
Чи це випадково, – питає Випадок, –
що мою хату маєте в спадок?!
Не знаю, не знаю, – сказав написаний. –
Я тут прописаний!
Але як не господареві, то адресату
дайтеся ж хоч прочитати…

Не переказуватему, як там було і що,
бо саме тоді одійшов
перекурити це діло.
Знаю тільки, що Випадкові
                                зодтоді ніде не боліло…
Шок допоміг, чи що…

(А в Листі писалося, що випадково
рецепт Випадкові виписано помилково).



ДУМА ОСІННЬОГО ВЕЧОРА

Володимирові Забаштанському

…Стрімкі перехрестя – німого вогню ясновидці,
зачовгані пагорби неба, пекельна логічність асфальту,
ламкі голоси плакатів і мислі глибких книгозбірень…
Колеса і крила. Брами. Теле- й кіноекрани. Квіти
на підвіконні. Вітрила балконів…
Малеча. Інформаційна
хуртеча. Сердечні рани – ікони кінозірок,
іподром і… поні на припоні. Цирк.
Зуби реклама неонова щирить.
Черга в кав'ярню, черга в тир.
Не кожен спроможен черзі на рожен.
Іти чи не йти?
А ти?!
Я хотів би тільки глянути тобі, місто, проти ночі,
у вічні твої яскраво-холодні очі.
Глянути – аби перетривати злободенність неону,
глянути – аби відродитися зіницями немовляти.
І хай тоді торжествують вокзали затяті,
глянути – аби ти мені не змигнуло.
Хай супляться брови аеродромів –
Я почуватимусь вдома.
І не заворожать мене ні втома
найкращого в світі метро,
ні на диво манірний сержант Петрович,
ані сміх перелітної сирени, закоханої в поезію.
(Хоч той сміх – мов торба бліх, як танець на лезі).
І знову я буду жив-здоров.
Навіть якщо ворогам на радість уже не зможу
                                перебалакати радіо.
Головне ж бо, сам знаєш, аби ж и т и по правді.



СПРОБА АФОРИЗМУ

Багато красних слів –
аби сподобатись.
Довга, ніби чекання,
мовчанка –
щоби стати зрозумілим.



ГОЛОСІЇВСКІ ДОСВІТКИ
(Цикл)

ЩАСТЯ

Мовчала квітка,
бо не знала,
звідки
сонце чекати…
А як дізналась,
то й заспівала,
то й завітала
до моєї хати.
А я ту квітку –
та в коштовну клітку:
дав їй водички,
пшона й пшенички –
співай, дівонько-пелюстівонько!
Ото відтоді
горя не знаю –
мовчу собі та її слухаю.
Мовчу й слухаю…



***

…А пам'ятаєш
перший наш ставок,
де я гадав на пелюстках нагідки?
Мов листу в ньому
стишених качок,
яких не знати й натрусило звідки.

Качки ще не летять…
Ще є вода!
Й хоч ліс похнюпився,
прочитанний вітрами,
качки ще полишаються між нами,
як мова губ,
навічно молода!



ПРОЩАННЯ

Ти знову – у мандри, моя закільцована пташко,
ти знову летиш. І гірчить горизонт, мов сльоза, –
пече мені совість коштовна зацифрена бляшка,
й на плечі влягається хтиво, навально і… важко
наобіцяна ніч, заступивши дорогу назад.

Як сновида, блукаю
                                в міжзоряній чорній пустелі,
а дороги додому – не хочу, не кличу, не жду.
Так далеко ти, люба…
                                І тіні сімейно-пастельні,
мов старі сновидіння –
                                в забуту, холодну постелю –
повкладавшись на місто,
                                віщують безсоння нужду.

Не засне моє серце, ширяючи в темному небі,
не заснуть мої очі, петляючи в кшталті орбіт,
час, що в світі моїм, одлітає до тебе… до тебе…
Світ, що в серці моїм, – прилітає к тобі.

Все – чекає тебе…
                                Але що тут нового?
Кільцюватимуть роки чи доля –
                                кому з того, мила, хосен,
коли наші шляхи,
                                не зєднавшися спільним порогом,
розбігаються в світ,
                                що любов нашу ссе?



***

Любить – не любить…
Хто ж то вгадає?
Далеко до згуби,
та серце щемить,
не вгадає…
                                То – я, а то – ти.
                                Бачиш, а бачиш? Будеш зі мною…
Любить – не любить.
Покусуєш губи,
немов пелюстки
троянди,
а гірчить вербовою корою.



УВІ СНІ

(Із К. І. Гальчинського)

Уві сні – ти моя і найперша,
уві сні – я перший у тебе.
Ми говорим про вірші та перла,
гаддя поряд і птаство у небі.

Уві сні по лісах є галяви широкі,
золотий, аж нечуваний, спокій,
поцілунки зелені, мов папороть.

Ще бува: ти в Єгипті царівна,
мудра, ніби сова, і така медоспівна,
а я для тебе – мов світло.



***

Останній трамвай
саме лиш надійшов…
Та клично так
очі твої розчахнулись!
Пірнула у тишу
Шемрінь підошов,
і зойкнули квіти,
що зовсім поснули.
Під білим промінням
окатих долонь
бруньки твоїх персів розпуклися радо…
І світ обертався до нас
посолонь,
і зорі тяжіли
рясним виноградом.
Яких лиш пісень не співалося там!
Ще й досі
мій ранок за ними сумує.
…Як довго в ту ніч
я по щастя вертав!
Як терпко.
Як любо.
І –
всує.



ВЕЧОРОВА РИТОРИКА В ШТИРИ ОКА

А що ж верба сказала нам тоді?
Що вже повік в нев'янучій воді
відбились наші душі нелукаві?
Що, скільки б ми світами не блукали,
прийдем до неї, у старечі сни,
щоб знову сонця рибку із весни
голубити і оком, і словами…
Та чи навік залишаться між нами
той ранній вечір, і росинка та,
що грала сміхом на твоїх вустах,
і ті палючі, шорошкі обійми,
що впали на рамена крильми білими?!
Не розгубити б їх, не розміняти…
Вони ж бо нас учитимуть
літати…



***

День зустрічі, як день розлуки, –
довпізнаю Тебе щораз…
А боже-
вільні наші руки
ще довго думають про нас.
А боже-
вільні наші очі
ніяк не стомляться летіть
назустріч воскресилій ночі,
у паморочну заметіль…
І боже-
вільні наші душі
випростують самі себе
не на мережаній подушці –
на грудях молодих небес!



НА КРАЮ ЛІТНЬОГО СОНЦЕСТОЯННЯ

Просто сонця летиш:
                                "Не наврочу вам!.."
А сама аж гориш,
                                зеленинонько моя паморочлива!

Чим же дозріла, що враз наспіла,
що стрілою недомовчаною
перестріла?!
Чом печеш мене, чом караєш мене
цим займистим зеленим вогнем?
Як не втримала зрадою,
то хіба здоженеш конем?!

Люта правда,
неначе хвища,
впала на карк –
і жене!

Просто червня – все вище, вище…
Вже ніколи не бути нам ближче.



ЖІНКА
(З Едуарда Межелайтіса)

Ти мені такою здаєшься:
Під деревом зеленим, розкішна, як молода квітуча
липа, голісінька, трикутником фігового листя
                                заслонена,
проворними, ніжними пальчиками, немов це ж дерево
своїми гінкими галузками, ти тримаєш, ніби
маленьке сонце, золоте яблучко
і пропонуєш почати з нього нитку життя.
Кожна праця – щастя. А щастя – це манюнє
макове зернятко. І воно так само кругле, мов яблуко,
а яблуко – знову ж округле, мов земна куля,
а Земля округла, як сльоза. І нитка, народившися
з макового зернятка, звивається в клубочок,
подібний до яблука, а затим виростає у велику,
як сама Земля, кулю, що зараз ось у твоїй руці.
        Як на полотні Дюрера – по-земному проста
і по-мудрому грішна водночас – такою ти мені
ввижаєшся.

        Ти мені такою здаєшся:
Блакит небесний ясний і чарівний, а на тлі його
прозорих кольорів бачу я тебе. Бачу, як на своїх
руках ти здіймаєш дитя, щоб показати йому шлях,
наповниши оченята блакитною мрією.
На обличчі твоїм погідність і врода –
дві благородні супутниці кожної жінки, готової
терпляче очікувати, поки дитя її найпершій їй
вимовить щойно народжене слово. І вона горда з того,
                                що подарувала
малесеньке зернятко великого життя, горда,
як кожна неня,
що, незважаючи на небезпеку, дарує цьому світові дитя,
як сонце дарує світло, коли народжуєтся його немовля –
новий земний день. І той, хто зважував на руці
піщинку, знає вагу всієї планети; коли жінка
підняла дитину – вона тримає всю Землю,
і вже тому для нас вона свята.
        Як на полотнах Рафаеля, несеш ти на своїх руках
і маленьке зернятко, і весь тягар Землі – такою ти мені
ввижаєшся.

                Ти мені такою здаєшся:
        З розтулених твоїх уст поспішає до мене золота
твоя усмішка, немов крізь хмаринку пробивається золотий
промінь сонця, зігріваючи моє серце, що справді схоже
на маленьку Землю, і в ньому, знову воскреснувши,
сходять зерна благородних бажань. З розтулених вуст
твоїх летить до мене золота усмішка – ніби ластівка,
що випурхнула із затишного гніздечка, котре притулилось
до стріхи, випурхнула і летить, розпростерши крила,
розганяючи машкару, відлякуючи рій дріб'язкових
забаганок.
        Як образ Монни Лізи, що лукаво всміхається
на всі наші слабкості, – такою ти мені
ввижаєшся.

                Ти мені такою здаєшся:
        Крізь легкий, голубий серпанок туману бачу я
білу мармурову Афродіту, що її зняли з п'єдесталу й
посадовили в блакитній світлиці.
        Білий і незворушливий мармур, змінівши вічну
позу, перетворивсь у тепле тіло, став живою жінкою,
яка пахне вранішнім травневим бузком. Безтурботна
задумливість білого личка, вогненна черлінь уст, таємнича
глибінь очей і округлість білюсіньких перс, крила рук
та біле тіло блакитно-сніжистого світла – як вона,
ось така, нагадує лебедя, що заплив у ранковий туман,
вона –нетутешня і неземна, так потрібна всім нам
в ім'я прекрасного.
        Як на полотнах Ренуара, по-неземному недосяжна
і по-земному легковажна, – такою ти мені
ввижаєшся.

        Ти мені такою здаєшся –
        і ти насправді для мене така:
        кожен день нова,
        одна і та ж – а різна;
        благородна і недосяжна,
        вся – краса, вся – мудрість.
        Неземна і земна,
        грішна і свята –
        і якраз ось така
        ти й потрібна
        мені…



ПІСНЯ

Миколі Литвину

Коли слово б'ється у серці,
        мов пташка у клітці,
        прагнучи злетіти,
коли серце рветься слідом за ним,
        неспроможне защебетати
        соловейком,
Ілона Славікова плаче.
Плаче, як дитина, що загубила неню,
плаче, як українська пісня,
        заблукла у велелюдді Праги.
Навіть якби мені стачило сили
        спити ті сльози –
        не кажу: погамувати,
        бо то надто банально для смертного, –
світ не стане кращим, Ілонко.
Хіба що біднішим.
На пісню.

Хіба що серце твоє, соловейку,
всміхнеться мені
нишком.
(І то лиш на мить!)
А слово?
Його вже не стане між нами…
Невже
полетить?!



***

Душа моя наївною була:
вона собі раділа та літала
й нічого ліпшего, напевне б, і не знала,
якби Тебе не стріла край села.

Над тим селом хуртелиця цвіла,
і в тім цвітінні гуком Ти стояла,
немов давно вже достеменно знала:
душа ця захистить Тебе од зла…

Я зупинився.
Зупинився й світ!
І довго ще спадало листя з віт…
А Ти – цвіла! Вогніла, як примула.

Але чому ж це, чиста, добра сило,
Твоє село по мені голосило?!
Душа моя злякалась і заснула.



***

Чого мені таїтися від тебе?
Чого мовчати, як душа співа?!
Та знову до пожадливої треби
веде мене легка твоя брова:
не смій, мовляв, ні слова про кохання,
живи конкретно, як росте трава…
І я мовчу самим тяжким ваганням,
і я живу,
коли ця тінь – жива.
Караюся жорстоко й відчайдушно, –
береться серце шмульгою підозр, –
та вже не вірю, що кохане вушко
жахнеться
хоч найменшої із доз
мого німого самобичування…
Кому ж потрібні ці пісні-зітхання?!
І звідки ця проклята хіть любові,
коли я сам себе
не віднайду
у слові?!



"БАРХАТНИЙ СЕЗОН"

У жінок такі тривожні очі,
мов пожежа на крухкій стерні.
І пече сльозою "Київ – Сочі" –
найчерствіший поїзд – по мені.

Не ридайте, журавлі, журою,
припильнуйте – вишні зацвіли:
ген застиг нежданною зимою
отчий сад – од Росі до Сули.

І дзвенять,
        немовби бють
                на сполох,
мов ховають радощі мої,
цвіркуни в покинутому полі –
бабиного літа солов'ї.



***

Тобі чужа сумна моя душа,
що, мов залітна пташка малоспівна,
визбирує слова по шпоришах,
а не штукує вуличного півня?
Вона зозулиться тепер.
Нехай хоч так.
Не все ж їй тьохкати понад безсонням?
Але ж ціна тій пісні не дурняк,
якщо за нею сохне юний сонях?
Скажи лиш їй:"Зозулько, заспівай!"
Вона знайде Тебе
хоч на край світу –
тихенько сяде над самий Дунай
та й пригадає:
нашу хату, літо…



***

…Ще не зима… Ще тільки падолист –
на все життя ще стачить нам кольорів!
Цілуй мене так само, як колись,
коли я вперше сном твоїм захворів…

Були ж у ньому зорі, солов'ї,
цвіло щасливе й нелукаве слово…
Любила ти сумні пісні мої –
мене ж, сумного, мала лиш за сховок.

А де сховатися теперечки мені?
Куди втекти від цього злого болю,
що протинає кригою стерні
той колосок, який дозрів тобою?

Випалює до тла мене любов…
і не втекти від ранньої завії…
Та між вогнем і кригою я знов
тебе чекаю і про тебе мрію.



ПЕРЕДЗИМКИ

Ой маю ж того щастя, маю
та повні жмені.
Несу, не ховаючи,
сльози кленів.
Ой пече ж мені щастя, пече
долоні білі.
А де втечеш
зі свого весілля?
"А куди підеш,
чоловіче?
Все 'дно пропадеш.
То навіщо?.."
"Ой втечімо до гаю,
в хащі зелені…
Бо вже цього щастя маю
та й повні жмені".



САМОТА

Цей вечір нудить самотою,
хоч самота його – моя,
бо стежечкою золотою
цвіте на нім твоє ім'я.

Ступити б, підійти до тебе
з тим ніжним квітом на вустах…
Та серце, в сумнівах отерпле,
слівцю не скориться спроста.

Воно ж, нагідко, пам'ятає
твій сміх, що крісом затужив, –
сліпучий, гострий, незатаєний,
такий принадний і… чужий.

А слів холодних та безжальних
душа соромиться, німа…
Нема мене в твоїх бажаннях,
то й голосу в душі нема.



КУЛЬБАБКА

Не знати коли
з'явилася,
не знати куди
щезла…

Верхівці перекотили –
не вздріли,
піші пересунули –
не добачили.
Світанок нагодився,
не позіхнув –

задивився:
"І де тя, дівонько,
диво
видивило?
Чи на сьому світі,
а чи на тамтому?"

Не знати коли
з'явилася,
не знати куди
щезла…



***

Чому ти, світе,
тісний такий?!
Двом нам ніяк не розминутися
на цій стежині…
Куди б не ступив –
тільки очі твої,
тільки руки твої,
уста…



СПОГЛЯДАННЯ ДЕРЕВА
(Цикл)

Світлій пам'яті батька –
Никанора Григоровича

Мислення цікавіше за знання,
та найвартісніше споглядання.
Йоганн-Вольфганг Гете

Дерева мене чекають…
Іван Драч



***

Фіолетова галузка ранку
гойдається
ген за овидом,
виколисуючи твоє зачаття.
Ще
тамують зітхання
вуста суцвіть,
ще
німує нескресло
правічна тиша,
ще
мовчить
немовля мислі,
ще
фіолетова галузка ранку
гойдається
ген за овидом,
виколисуючи твоє зачаття,
о слово.



***

Є сльози речей, і смертне
зворушує душу.
Горацій

Коли ополудні
серед розпашілого червня
сонце босоніж
наступить
на перешерхле кленове листячко,
то
жовтий зойк розпачу
опече серце мандрівного
аж на схилі Чумацького Шляху:
"Чому ж оця дивна сила
згасає
на зачовганім пішоході вечора?"
Даремно ярітимуть
березові крила неба
в нестерпнім чеканні
світанку…
Воскресає
лише надія.



МОНОЛОГ ЛІСНИЧОГО

…Так само, як ви не одвернетесь байдуже
од скривдженої долею людини,
так і я не можу спокійно дивитись
                                на понівечену деревину.
Скільки того дерева вигибло у війну!
Тоді вибирати не доводилось –
у діло йшло все, шо було під рукою:
і дуб-десятиліток, і яблуня-щепа…
І дерево горіло в огні, стогнало під бомбами –
з усеньких сил, терпляче й мужньо
стояло супроти нашої смерті.
Як же мені одвернутись було від нього?
А ви кажете – тріски летять…
А чи знаєте, що майже сто літ потрібно рости сосні,
аби дозріла вона до "лісоматеріалу"?
А чи так уже й все знаємо ми про дерево?!
Знання ці – емпірика й дідівський досвід,
а ліс потрібно вивчати не менш ретельно,
                                ніж будову атома.
Вірю: потрібні лісові не тільки ЕОМ,
але й серця небайдужі.
Певен: дерево ще послужить людям
і символом діалектики…
А ми й не дивимось на вербу,
якщо не ростуть на ній груші!
…Коли вода – по спіралі! –
йде від коріння смереки до кожної гілки,
мені уявляється чесний наш рід,
у якому немає зрадників.



МОНОЛОГ САДІВНИКА

В доспілім яблуці таїться вдячний скарб,
що тільки раз у рік віддасть себе людині.
І тій правічній вірності єдиній
між слів не відшукати гідних барв.

В людському серці зріє дивний скарб,
що може спалахнуть життям в одній хвилині
і сонцем злитися – краплина по краплині,
в душі народу склавши чесний карб.

Коли я чую неньки рідний спів,
то бачу спілі зерна яблуневі,
що стануть майвом молодих садів.

Як часто ж ми марнуєм день по дневі
давно відомі істини буття!
Нам так властиве нице каяття!..



МОНОЛОГ ЯБЛУНІ

Я поєдную три стихії – грунт, воду й повітря,
але мої конари схожі на руки Садівника.
І хоч якийсь філософ казав,
що не знає нічого чудеснішого в світі,
аніж яблуня в плодах,
я заперечу йому. Бо найдивніше з див –
руки Садівника.
І коли я приношу на пагіллі насіння своє
в соковитій, запашній оболонці,
котра так смакує птахам і дітям,
мені здається тоді, що конари мої
схожі на руки Садівника.
Від першого паростка й до стовбура,
від найтоншої гілочки, скутої кригою,
до квітучої крони
я належу Садівникові, бо закохана в нього…
Мовчіть! Що знає про любов той,
хто не виплекав жодної яблуні?! Жодного дерева!
Так, я кохаю його, свого Творця і Навчителя.
Я поєдную три стихії – то моє знання про світ
                                і людину.
Садівник поєднав у собі Всесвіт –
                        вічний, творящий…
Але й про себе він не дбає так,
як про основу знань
Саду.



ТРОХИ ЧИСТОЇ ФІЛОСОФІЇ
(За мотивами творів Й. В. Гете)

Коли я споглядаю дерево –
довершеність його форм, гру світла й тіней
у його кроні – то пташки мого серця сховок, –
то завше думаю, як точно воно поєднує в собі
генеалогію всього людства і окремої людини.
Чи це випадково?
А може, дерево бере нас на кпини?!
Ми здавна поклоняємося знанням,
хоч, як на мене, мислення завжди було цікавішим.
Але ж я не стану від того гіршим,
якщо зізнаюся в прихильності до споглядання?

Ще древні знали:
мислити і діяти,
діяти і мислити, – а люди ж усе міркували, –
ось результат усієї мудрості,
визнаної, але не завжди усвідомлюваної.

Саме так, до речі, живе дерево –
у гармонійному ширянні навіть тоді,
коли йому доводиться змагатися за місце під сонцем.
Не йдеться лише про ріст… Що? Хто це
твердить, що наші знання молоді?
Добродію, ви помиляєтесь найбільше,
бо допитуєтесь про зв'язок причини й дії,
геть-чисто забуваючи, що цей феномен – неподільний.

У мистецтві дерево – це ще й метафора.
Перепрошую, розкладати на складники?
Теж мені філософоприхильники!
Метафору хибно тлумачити можуть лиш ті,
хто гадає, що істина завжди на видноті,
сказати б, у натуральному вигляді…
Але ж таким робом геть виганяємо мистецтво
зі справдешньої його оболонки!
У якій же його знайдемо сфері? На якій оболоні?
Мистецтво, добродію, – не простецтво.
Прекрасне існує на світі розрізнено,
ходить між людьми нерозпізнане, –
душі байдужого воно чуже й безкорисне.
Лиш дух натхнення виявить його зв'язки:
і виростуть в каміння язики, і сосна заспіває –
ось воно, мистецтво.

Нема такого дерева – це кажу вам по щирості, –
якому не можна було б надати значимості.
Показавши його на певній віддалі…
Атож, усе дуже просто.
І це стосується всього живого –
                                навіть людської постаті.
Все, що зі мною було, що буде…
До цього дереву жодного діла.
Але якби навіть мені закортіло
нав'язувати йому себе,
то сміху було б – до небес.
Адже навіть ми, люди, чуємо лиш те, що нам
                                зрозуміло.

Споглядаючи дерево, я усвідомлюю світ і себе.



ЕЛЕКТРИЧКА НА ЯГОТИН

Наші мрії цвітуть на шорстких язиках доріг
од зорі й до зорі…
…В сутінках тане
бренькіт гітари гортанний –
такі собі туристські танці
на глухій залізничній нібистанції.
Та вже скоро, скоро
на вербі – дички;
лиш мигне світлофор –
приповзе слимак електрички,
і все тут засне, затихне,
і мовчки галява дубами голову стисне…
…Оце й воно так: поети
бачать цей світ по-своему;
а світ – не дріт, усе ж по-іншому скроєний:
тільки-но злиже язик електрички
наші танці та крики –
вдарять цимбали ялин,
підуть козачка дички-сестрички,
загудуть, задзвенять явори –
торкнися вустами кори!
                                Лиш не вбивай поміж нами
                                сліпого слова клин.
А мрії?
Хай квітнуть о голубій порі,
як вилущиться з-поміж хмар
місяця золотий горіх.
(Він для галяви, до речі, –
найбільша з утіх).



***

Розбрелися світи,
хто куди – розбрелися…
Не згромадити,
як листя.
Хоч гукнеш –
не послухають,
ще далі потупають.
А полаєш –
злякаються,
заховаються.
"Діти мої,
діти,
де вас подіти?"



ЩЕ РАЗ ПРО ДОРОГУ

Добро не квапиться.
Поспіх – ворог…
А дорога?
Невже лиш – посміх обрію?
Якби ж то! Куди б тоді поділися обри?1
…Навіть найменша, єдина крапелька вологи,
долаючи шлях од чорнющої глибкості
до яснезної високості,
мусить поділити себе кожній брунці –
віддатися дереву до останку.
Ви скажете: вона не знає спокус…
Облиште!
Чому ж тоді найкращі з-поміж нас
повторюють шлях цієї крапелинки,
прагнучи віддати народові, людству
кожну молекули правди про світ?!
Не квапся, чоловіче, ряст топтати вічно,
бо й добро твоє, сам бачиш, –
уже стільки літ –
не квапиться.



ВІКНО І ДЕРЕВО
(З Ярослава Івашкевича)

Вікно і дерево, два потаємних символи
Того, що можна бачити, й того, що не існує.
В рамі без світла тінь неокреслена
І долоні, погойдувані шепотом благальним
Галуззя, листя – речі, що маю перед собою
Як свідчення затіненого буття,
Якби перестало існувати все, то все ж
Полишиться мисль про існування, його можливість.
І полум'яне коло відродження,
Вічного життя, мов небо наді мною.
Безліч разів я вдивлявся через вікно
В ніч, сповнену страху, сповнену надії.
Думаю, що мають усе-таки бути якісь первістки
Вічні – і радість у цьому знаходжу.
Так мало радості в мені, та ще менше її
В оцьому чорному світі. Це осяяння приходить
Не за одну ніч самотніх роздумів.
Про що ти мислиш і для чого ти мислиш?
Досить поглянути на високе дерево
Та простежити уявою за його соками.
Вічною мандрівкою від кореня до вершка
І вічним обігом од вершка до коріння.
Стань, замовкни, о, помовч у собі,
Нехай думки твої не заважають серцю.
І в тому мовчанні, в чистому спокої,
В житті та смерті
Тривай.



ДУМАЄМО ПРО ВІЧНЕ
(Читаючи Горація у перекладі А.Содомори)

Люди – неначе дерева… Ця істина ще від Гомера,
батька поетів, прийшла нам у спадок довічний.
Тільки ж, мабуть, негаразд ми зі спадку того користаєм.
Вміємо теж чималенько… Та, надто до істин охочі,
все ж забуваєм, що істина справжня – у ділі…
Чином не стверджена, істина мало що варта.
Так було здавна. І гілка твойого народу,
пишно розквітла на дереві роду людського,
вічності прагне кожним найменшим листочком,
хоч і дитині відомо, що вічність – поняття відносне.
Гарно повів з цього приводу мудрий Горацій:
"Можна було й повік буде можна, карбуючи слово,
мітку сучасну на нім відбивати. Отак у природі:
рік промине – й перволист облітає; і в мові так само:
старіють ранні слова поступово, на їхньому ж місці,
як і вони колись, квітнуть нові й набираються сили.
Смерті підлеглі і ми, і все те, що створили щасливі…
Вічно й слова не бувають у тій же красі та пошані:
відгомонілі вже – знов оживають, а ті, що сьогодні,
пишні, в усіх на устах, – заніміють, коли того схоче
звичай, який і оцінку, й закони приписує мові".
Правда, мова дерев нам відома у виспівах вітру
та солов'їв… Тут наука не дуже сягнула,
хоч ясно було ще учора: без цього людині не можна.
Дерево – як сирота. Ми ж за деревом лісу не бачим.
Бачимо? Тільки хіба у перекладі хутром, грибами,
добрим здоров'ям і меблями… Ні, цього мало.
Ліс, мов чумак, занедужав зненацька в дорозі…
Мусимо з ним поділитись достатком і клопотом більшим.
Так має бути… Зрештою, й ми в цьому світі –
наче те листя дерев. Пам'ятаймо ж щокроку єдине:
тільки любов і добро заповіли нам чесні дерева.



КАЗАННЯ ПРО ЯСЕНЯ

Рвана біляста рана – попри самісінький стовбур –
і коріння, мов жили з рани…
Ні, обійшлося без крові.
Просто екскаватор узяв кількасотлітнього ясена
та й на таран.
Хіба край вам було – питаю – отак по живому? –
питаю,
Таж хоч півметра – питаю – можна було? – питаю.
Аби по-людськи, як мама вчили…
А коли одміряно? Що я можу зробити?
Мені не шкода, я й пару метрів одступлю.
Ви он виконроба спитайте!
А мене то краще й не займайте…
Я не чіпаю вас, товаришу Палієнко, я тільки кажу,
що коли б виконроб не долічив якогось викопаного
вами метра,
то ви б йому нагадали – ге ж нагадали б?
А от ясен для вас – так, притичина…
Ще добре, що ківш не зламали.
А цей ясен, може,вашого пращура Палія Семена голубив,
а про цього ясена, може, ваш онук пісню складе!
Та хіба я що? Та я он і сусіда напоумлював,
коли він парканище до явора пришпандьорив.
А він мені – дай кіло почеревини на закуску,
тоді я з тобою говоритиму…
Та ви не переживайте! Ясен оклигає.
Скільки ж тут я того коріння врубав?!

А хіба я переживав?
Я ж себе лиш пережовував,
бо й сам нікого не взяв за петельки,
коли теплотраса сквер міський розпанахала:
найоптимальніший варіант – жодної будівлі
не зачепили.
Отож-бо й воно – не зачепили!
А що священні останки Козака Мамариги
разом із жертвами революції 1905-го
з майдану Волі на меморіал перепоховали –
збоку собі, як "галочку" примостили,
що череп'я давньоруське (строки не дозволили
археологів попередити),
і без того потовчене, потовкли,
що птахів і кажанів з міста прогнали –
дупла ж бо тільки в старих деревах, –
то це так, абищиця?!

По власній історії перекотимо, потолочимося,
і – гайда вперед, усе далі й далі…
А потім ремствуємо,
що діти ростуть жорстокими і байдужими.
Зате – спритними й дужими!
(Казочками їх не годуй –
дай тільки силу свою відчути).

…Ми стільки тисячоліть
училися відваги й мужності у звірів…
Чого ж навчиш мене ти, ясене?!



…У ЗАТІНКУ ДЕРЕВ

Хай буде так, як вже є. Краще годі й придумати.
                                (Постукаю по дереву).
Кому це там страшно?
Мені б та ваші клопоти, шановний.
                                (Постукаю по дереву).
Ах, ви лиш погляньте, яку чудесну
жовтогарячу квітку небо собі приміряє!
Хоч би пелюстки не осипались…
                                (Постукаю по дереву).
Треба жить, як усі, – просто.
Ото я йду собі та йду – і город іде за мною;
що побачу – на папір спишу.
Спробуй не видай, коли там усе правильно.
Честь праці!
Я – король пунктуації.
                                Вже вкотре хочу постукати по дереву,
                                а його катма…
                                Лиш сонце котить собі за обрій –
                                погибоша яко обри?!
А я ж казав, а я ж писав: хай буде так, як уже є.
Хто краще придумає?!
Не послухали…
Дайте ж дерево, гіроди, хай постукаю!



***

Між землею і небом –
не втечеш!
Між вогнем і кригою –
зупинися!
Між життям і смертю –
стій!
Хто ж то тебе?
За віщо?
На мить чи навічно?
Не кричить –
тремтить,
глумом скована,
білими хортами зацькована…
…Ой вербо, вербо,
нащо зросла?



ПІСНЯ ВІЛЬНИХ ДЕРЕВ

Борисові Олійнику
Ми такі ж, як і ви, люди.
Ми такі ж, як і ви, життєлюби,
бо так само
соками гудуть нам груди,
бо так само
кожне рано
нам роса змиває з віч полуду.

Ми такі ж, як і ви, люди.
Ми такі ж, як і ви, правдолюби,
бо так само –
доки мрієм –
все життя вчимося говорити
і журитись.

Ми такі ж, як і ви, люди.
Ми такі ж, як і ви, сонцелюби,
бо так само –
не схитне і камінь –
з гідністю злітаємо над світом!
(Кожна гілочка – цілюще світло…)

Ми такі ж, як і ви, люди.
Ми такі ж, як і ви, люди.
Лиш страшніш нам суховіття згуби –
зла, немилосердна
гра з вогнем…

Ми не вмієм гратися з вогнем.



ПРО ЗАБОБОНИ

…Попіл мертвих дерев
                стукає
                                в серце Землі.
Нерозгаданий секрет життя в зелі!
Люди радітимуть
                доти,
допоки ростимуть дерева.
Ми ж бо не гунцвоти,
ми з деревами – кревні.
Лиш дерева ніколи не кпинять над нами,
хоч вони й не росли рабами.
А ще
свято вірять наші покревні
в такі собі забобони древні…
Що нібито життя звичайнісінького граба
дорівнює людському…
(Звичайно, цього не скажеш будь-кому.
Та що з них візьмеш? Як не важ –
дерева ж).



РЕКВІЄМ ГРАБА
(Триптих)

1

Батько мій, що зорів з високості,
мені – дитині, юнакові, батькові –
став нараз "чорною дірою"
в сузір'ї Рака…
Як скотилася зіронька з неба,
як чорне груддя громів загупало
по долі моїй дощаній,
я тільки й зумів –
учепився корінням у землю батьківську
щосили.

2

Час
тече крізь мене.
Часто захлинаюся ним
і – гину…
Ліс жалісливий – плаче, ніби кобза.
(Пісня доточується зойком).
А з муки, зі стрижня її,
знову зринаю чистим,
як ранок.

3

Коли піду од вас
десь
далеко
і не повернуся, заблуклий,
покладіть мене, друзі,
на глибину коріння грабового.
Глибше –
не буде чим дихати.



ЛЕКТУРА З ПАВЛА РУСИНА

Вагаємося лиш, коли непевні,
та, лиш упевнились, – пора засумніватись.
Адже наш сумнів – то слуга сумління,
його боятись нам не випадає.
Є ніч. Є день. Суть правда в нас
і кривда,
бо й так бува: на чорне кажуть біле…
Але чи мож дві правди примирити?
Чи так було, щоб кривда відступила?
За правду – радно,
а по кривді – кривдно.
Але ж не всі отак собі міркують, –
у кого сила – в того, кажуть,
правда.
Така в життя первинна серцевина.
Добро і зло в людині – воєдино,
хоча й не кожному припали рівні долі.
…А дерево росте собі, мов правда,
спокійно, гідно, зовсім без погорди…
Не гріх у ясена повчитися й людині,
коли зуміє осягнути сутність
його простої сонячної вдачі.
Жорстокість і відвага – їх од крові
ми перейняли ще в печернім віці…
Але ж як мало ще навчилися в дерев!
Не тільки – ясен дуб, смерека, явір
являють нам любов, якої не зіскати…
Не завше велетні – калина терпелива
і та навчить добру незгірш Сократа.

Як нам потрібно вчитися, братове,
як ще багато слід нам осягнути!..
Ми ж бо вагаємось, лише коли не певні,
а лиш упевнившись – пора засумніватись.



***

Смереки
свічки запалили
перед
                свічадом неба.
Смеркло.
Лиш біло-біло
цвіла
молитва:
дерева благали в неба доброї години
для лісничого.
Збиралося на хуртовину.



***

Відколи світ цей,
сотні сотень літ
людська молитва пророста до неба,
хоч дорости не годна…
(Є зими люті і на молитви –
жеруть морози їх і трощать бурі).
Моя ж молитва –
се мої ліси,
правічні й вічні, мов саме буття.
Вона росте і доростає сонця,
щоби Природі скласти пошанівок,
а заодно – допомогти людині.
(Пожежі не страшні так, як захланність!)

…А все ж ростуть,
гудуть мої дуби!
Не вимерли –
ярять мої діброви.



МОНОЛОГ ОСТАННЬОЇ СОСНИ
(З Николи Хайтова)

Я остання, так! З мільйонів родичів моїх,
які росли ось у цій місцині, що чорніє тепер пустелею,
я – остання.
Сокира мене пощадила тільки тому, що я крива.
Вітри пролітають мимо тільки тому, що я не вродливиця.
Так мені вдалося пережити всіх, аби свідчити,
що колись на цих голих пагорбах стояв ліс…
Коли я була сосонкою молоденькою,
сусідні дерева заступали від мене ліс
і я поняття не мала, який він великий.
Довкола усе шерхотіли самі стовбури та крони,
і я могла лиш гадати, яке небо – голубе чи сіре.
Небом було для мене розлоге гілля, що маяло наді
                                мною, –
крізь нього точилося світло й дощові краплі…
Цвісти самотою! Коли б я раніше знала, що це таке,
я б завжди раділа, тільки б раділа своїм братам,
                                сестрам, сусідам.
Серед них росла чудесна смерека,
яка торкала мене пухнастими гілками,
немов їй хотілося, щоб ми узялися за руки,
та я недолюблювала її за те, що вона була стрункіша
                                й вродливіша.
Куди б я не глянула, всюди здіймалися
бурі соснові стовбури, а серед них – одна-єдина береза.
Всі ми видивлялися на неї з неймовірним захватом,
адже вона вміла міняти колір свойого листя…
Ми кпили з неї, коли навесні з її малесеньких бруньочок
                                виростало листя,
і гинули од заздрощів, коли восени це листя
ставало вогнистим, а затим наливалось багрянцем.
Всі ми потайки мріяли про таке листя!
І про гнізда, бо птахи охочіше мостили їх на березі.
На зорі птахи розпочинали співи.
Найбільшим і найдикішим серед них був глухар у золотих
                                шатах.
І пісні його були дикі,
ніби вітер зіштовхував сухі гілки…
Нам, молодим, невтямки було,
що це пісня кохання.
Весь ліс виповнювали ці дивні звуки…
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Невзабарі після пожежі прийшов дроворуб,
озирнувся, поплював на долоні
й почав валити моїх високих братів і сестер.
На мене він повісив свою торбу –
мабуть, тому й пощадив.
Увесь день вимахував сокирою цей страшний чоловік,
і до самого смерку навсібіч летіли тріски…
Потім… потім знову прийшов чоловік:
спершу – щоб вивезти стовбури, згодом – щоб
                                корчувати пні.
Мене він залишив, аби було куди вішати торбу.
Потім прийшли інші люди –
орали, сіяли, знову орали й знову сіяли,
та молотити їм не довелося.
Схили були круті, дощі – рясні:
потоки знесли пухкий грунт, бо не було більше коріння,
що тримало його,
і листя, яке вкутувало й берегло…
Навіть сонце не почуває жалощів до цієї землі –
пече й палить,
і врешті-решт вітру – злому, холодному вітру –
набридло гризти голі ребра проклятої цієї землі,
тож бозна-звідки він приніс мені
цілісіньку жменю пилку соснового.
І задумала я відродити свій ліс…
О, яка солодка надія, скільки сил додає вона!
Я простила вітрові, що він кору мою висушив,
що гілля попереламував і стовбур понівечив,
простила все, бо він приніс мені плодючість…
Я мріяла про той час, коли довколишні гори
знову зазеленіють лісом,
а до нього повернуться вигнанці –
четвероногі й пернаті,
знов задзюрчать в пересохлих руслах потоки
й знову зазвучать пісні кохання…
Ранньої весни теплий, сухий легіт розкрив лусочки
шишок,
і звідти посипалися на сніг сотні й тисячі насінин.
Я чекала, коли вони пустять пагони,
але сніг зійшов хутко і повінь змила їх.
Ті, що залишились де-не-де,
спробували просвердлити землю, пустити корінь,
але вперлися в пісок і камінь.
І висохли, згинули до 'дного.
Землі не було!
        Не було землі! Так, сталося найстрашніше,
найбезповоротніше з усього,
що трапилось після того, як зник ліс.
Сім'я за сім'ям сіяла я довкола –
цілісінькі рої, хмари насіння;
щотретю весну – нове насіння.
І все воно вигибло – тому що не було грунту.
Тепер я вже стара й безплідна.
І пилку нема. Вітер не приносить.
Та й звідки, коли сонце сходить над камінням
                                і заходить за скелями?
Я стомилася, й мені хочеться вмерти.
Та якийсь голос нашіптує вперто:
"Не здавайся, стій.
Стій і нагадуй, попереджай!
Звинувачуй!"



ВІДОЗВА ГОРІХОВОГО ГАЮ

Нам не болить сокира –
біло болить жорстокість,
котра, видимаючи вирла,
крівцю невинну точить.
Точить затято, безумно –
тріски летять на всі боки.
Якби ж то знаття –
ми б трумною
стали,
наш віче жорстокий,
щоб тільки все зло на світі
раз і назавше сховати…
…Од болю здригнуться віти,
як вирячить вирла хата.



***

Коли дерево стає схожим
на свою безтрепетну тінь, –
не це найстрашніше.
Усьому свій час…
І навіть вічний сон –
не такий уже й вічний.
Але страшно стає тоді,
коли на твою безтрепетну тінь
показують пальцями
ще живі
і сміються глузливо.
Страшніша смерті
жорстокість.



МИТУСІАНА

"Словутий співець Митуса", якому свого часу
дехто приписував авторство "Слова", –
історична особа, відома з Галицько-Волинського
літопису; скараний за досить загадкових обставин…

ЗАСПІВ

Гей, розбита дорого!
Гей, горбата дорого!
Нащо зводишся марне у рабський поклін?
Ти ж своя споконвіку для зайд і ворогів,
ти – своя для чужинця на рідній землі.
Чом не станеш стіною, одвічна рабине,
не задушиш біду, ой скажену біду…
Чом плюндруєшся дурно, холопська святине,
та провадиш орду, гей, провадеш орду?
Нащо скнієш в багні, не згадаєш – чия ти?
На чиїй ти землі, на чиїх мозолях?..
Чом не рикнеш громів, не запрагнеш розплати?
Чом же вклякла
                прокляттям
                                на тужних полях?!.

ПРОПОВІДЬ

…А княжа ласка –
лиш красна казка…
Не про землю Руську князі наші дбають –
про скрині свої, вгодовані
золотом ляським і татарським, дбають.
Під Калкою-рікою своїх-таки зрадили,
під стольним Києвом кровних братів продали.
Громадою гидують,
прав споконвічних нас позбавляють,
холопів-ратаїв примучують…
То чи од князів нам захисту чекати
коли самі вони гірше могола-ката.
Бо княжа ласка –
лиш красна казка…
Та коли вам слово Митусине не миле, –
дослухайтеся мови струн журливих.
Коли ж і ся річ не всім під силу, –
дослухайтеся кроку воїв Данилових…
А найліпше було б нам, браття,
на патериці моїй заграти…
Мо', хоч вона вам розкаже
про славу княжу.

…І СПОВІДЬ

За плечима у мене не лантух зі скарбами княжими,
        не лантух зі скарбами.
За плечима у мене рідна Русь та й бідою розіп'ята,
        Русь, бідою розіп'ята.
А на грудях у мене ой не хрест, не спасіння богове,
        не спасіння богове.
А на грудях у мене лиш цілунки мечів могольських,
        ой мечів могольських.
А у шуї своїй я не ханів знак, не довірчий знак стискую,
        та не знак довірчий.
Я у шуї своїй міцно стис білий камінь з-над Росі,
        камінь з-над Росі.
А в десниці моїй тільки костур грабовий з Поділля,
        патериця з Поділля.
А на спраглих моїх устах не чорніє роз'ятрений стогін,
        не чорніє стогін.
А на зболених, спраглих устах та яріє багряна пісня,
        лиш яріє пісня…
а у карих моїх очах та й не рабська німа впокора,
        ой не рабська впокора.
А у карих моїх очах квітне віра у Русь прийдешню,
вічна віра в прийдешнє.

Пісня
подорожньої патериці

…Та й по Руській землі,
та й по русій імлі…
        Від Карпат до Дніпра
        тільки чвари та страх,
        та хрещаті шляхи
        в пожарах, в пожарах.
        Тільки плач гуслярів,
        тільки гук дзвонарів,
        тільки помста палюча
        списами з-під брів.
Та й по Руській землі,
та й по русій імлі…
        Б'ють на сполох боги
        воєвод, королів.
        Кров'ю сходять пісні
        у ярмі нівіснім.
        Продаються князі,
        мов комонячий гній,
ой по Руській землі
та й по русій імлі…



ТРИ МОНОЛОГИ КАМ'ЯНОГО РОЗП'ЯТТЯ З КОМЕНТАРЯМИ ВОРОНА І АРХЕОЛОГА

Перший

Я стою на перехресті доріг історії
сивим, прадавнім розп'яттям,
що втупило в простір
налиті мукою очі…
Полинним сумом припорошена земля
до ніг мені припала спрагло,
благаючи зашерхлими вустами
хоча б одну сльозу з моїх очей.
Її порепані, гарячі руки
в такій розпуці
простяглись до неба!
А материнський
прісносущий погляд
таким стражданням повниться!
А я… незнаним предком висічене з хмари,
я – вічний гнів на цьому перехресті.
Не знаючи ні сліз, ані страждання,
я – сивим горем тут, на перехресті,
суддя і свідок підлої наруги.
А світ, мов обездолений каліка,
чвала у безвість, у далекий смерк…
І я, плечем підперши мертве небо,
стою німим прокляттям світові і людям
на перехресті…

Другий
без опломбу

А віки минають,
а сил немає…
Кам'яне серце,
ох кам'яне –
кам'яне серце
болить мене.

Болить мене камінь,
болить мене кара,
у кожному грані
її примара.

За віщо, люди,
скажіть, за віщо
гризе мені груди
покара віща?
За що розіп'яли?
За що полишили?

Хитаються п'яно
сиві могили,
хитається сиво
прадавнє небо…
Й немає сили
в камінних ребрах…
Й нема сили
в руках камінних.
Не маю сина
собі на зміну…

Третій, і останній

Нестерпно порепалися груди мої,
і небо не дасть напитися…
Ох, невидющими стали очі мої,
на сонце не можу дивитися.
Ох, як важко мені, ой, як боляче…
Навіки будь проклятий, сонячний світе!
Ох, тисне мене, ой, пече…
Ой, жити…
хочеться…
вірити.

У народі гадають:
Ворон тільки тому і вважається
мудрим птахом,
що рідко каже правду…

Кар-р! Кайлували гору не день і не два…
Кар-р, та упала бруком кам'яна голова.
Кар-р, кайлували гору сім днів і ночей.
Люди мури поробили з її плечей.
Кар-р, кайлували гору місяць і три,
кар-р, заступили сонце мури жури.
Кар-р, кайлували гору чотири роки,
Кар-р, кам'яне черево ой та глибоке…
Кар-р, кайлували гору та цілий вік…
Аж видряпався до неба якийсь чоловік.
Кар-р, озирнувся хижо, зареготав
і довго гору ногами топтав.
Кар-р, і скотився камінь в камінний гріб…
Кар-р, кайлувався людям камінний грім.
…А того, юродивого, кар-р-р, а того, п'яного,
розіп'яли, кар-р! Розіп'яли…

Коментар археолога

Вражають розміри,
вражає варварська емоційність
розп'яття…
Збереглося порівняно добре.
(У вигнутім конвульсією тілі
ще відчувається
жива, несхитна сила,
а вперто зціплені закам'янілі губи
немов таять
невигасле прокляття).
Початок ХІІ століття…
Вплив візантійської культури безперечний.



ДІТИ
(З Кароля Войтили)

Доростають зненацька з любові, а потім, так раптом дорослі,
тримаючися за руки, мандрують собі у юрмах –
(серця, мов спіймані птахи, профілі в сутінь вростають).
Знаю, що в цих серцях б'ється пульс людства усього.
Тримаючися за руки, над береглм сіли тихо…
Стовбур дерева й Земля в Місяці: чуттів недошептаних трійця.
Мла причаїлася обіч.
                                Над рікою серця виростають.
Чи завше так буде – питаю – як рушать зі свого місця?
А можна сказати й інакше: чаша світла, нахилена квітам,
пізнає в кожній з них якесь доти не знане дно.
Того, що в вас почалося, чи зможете не зіпсути,
чи завше спроможетесь відділяти
                                добро і зло?



***

Поезіє! Вітчизно мого духу,
моя остання крапле крові!
Допоки ти живеш у ріднім слові,
допоки прагнеш душі поєднати, –
триватиме людина!
І людині
                                потрібна буде невсипуща мати.
Пильнуй же, Неню, не давай приспати
мандрівне слово. Перед ним – віки.
Йому ще стільки верховин здолати…
І знову йти. Аби ж дійти таки!
Вітчизнонько! Та праведна турбота
увіллє в слово мудрості й снаги –
не переймуть його ні скрута, ні торги
у прагненні надхненної роботи.
Поезіє! Кровинонько моя,
пребудь у слові духом – не ім'ям.
Не дай йому спочити край дороги,
не дай упитися ні злом, ні похвальбою,
жени його крізь всі перестороги,
клени його! Батіж його любов'ю!
Хай сміло йде, не кулячись ледачо,
нехай шляхів питає по серцях…
Як плакати прийдеться – хай заплаче,
та тільки так, аби й в очах дитячих
на віки вічні ниций страх – зачах.
Поезіє! Країно мого духу,
                                моя остання крапле крові!
Допоки ти живеш у ріднім слові,
допоки прагнеш душі поєднати –
триватиме Людина у людині
і світ триватиме
у правді та любові.



***

Поточений щабель, що вабить око,
веде туди ж, куди й грабарка кличе.
І, як би ми не видерлись високо,
шукатимем, забившись, якнайближче
хто прихистить і – в безнадії! – втішить.
Ми – вівці на Твоєму пасовиську!
Малі й великі, білі та брунатні.
То ж власну путь, далеку, а чи близьку
не зна ніхто – ні бідний, ні багатий,
крім Тебе, о Любове найсвятіша!



ПОДЗВІН З УЗВОЗУ

Так запізно сьогоріч вертають птахи на Поділ,
так незатишно гостро незаймані гнізда чорніють…
Аж не віриться навіть, що дні – гомінкі й молоді –
під дощами старцюють, зазеленіти не сміють.
Не сприймає весна, коли душі трухою тхнуть.
А вони ж, неприкаяні, мовби клоновані в пеклі…
Розступися, узвозе! П'яні свавіллям бредуть,
розмінявши свободу на гасла бездумно стеклі.
Як гойдає, розхитує знагла мене
вулиця, зваблена реготом акселератів!
Годі й розминутися з цим однооким днем,
що вигадав мізки для касових апаратів.
Гіркущі невдахи, нанюхавшись бузини,
місця собі не знаходять побіля бюветів, -
матючню не відмиєш, як модні напівштани,
то й цмулять "яничарку" до півнів, до третіх.
Хто ж опохмелить безбожно сліпу гульню,
що вихлюпує жовч аж на берег Атлантики?
Чи не зле їй ікнеться, коли по вінця наллють
воріженьки рудої, роздерши калину на клаптики?!
Запечатані душі круглячками прочорної чорноти
не змигнуть у незрячості заупокійній,
тільки кривлять закохані в жуйку роти,
неспроможні примірять своїм інтелектам "бікіні".
Не зважають на небо, що зорями молить: спинись!
Наплюють і на пісню, що леготом тулиться: слухай!
І сотає мошва дратівливих, колючих зіниць
нашорошених сутінків заткнуті лайкою вуха.
Задихається коло, не здатне підняти себе
до спірального нурту освячених подвигом істин.
Як не прагнеться слову прекрасних, пречистих небес,
воно мусить умерти, щоб матір свою не з'їсти.



***

Юркові Пригорницькому

Сприймаємо життя всерйоз –
згоряємо по-справжньому…
Та й найвсевладніший мороз
вже знає, що не страшно нам.
Ми, діти Сонця гомінкі,
живемо, як цвітем!
І через пагорби віків
тепло своє несем
усім, хто серцем не погас,
хто вірує в Любов,
яка рятує повсякчас
і є всезрячий Бог.
Немає смерті над життя!
Лиш всеблаге тривання
від бороття до вороття –
крізь вогнеграй світання.
Лиш досконалий сяйва Дух,
мов іскра з-під кресала,
прозріє суть речей –
крізь рух,
яким Любов повстала.



***

Година – мить,
розтрощена
на крихти…
Світ-песиміст їй не складе ціни,
бо і на крихту не навчивсь
творити
сю мить живу,
що даленіє в сни.
Ми тільки в снах триваємо, кохана,
скатовані миттєвістю чуттів.
Та серць летючих непригасла рана
світитиме й в надземному житті..
Не годен світ кохання спопелити –
скоріше сам згорить,
як смертний гріх…
А він би міг
навчитися любити…
                                Якби ж то зміг!



ТВОРЧІСТЬ

Миколі Бернику

Ще ніколи сніги не світили так свіжо й урочо…
Ген, за обрій, втікає наш сивий стриножений шал!
Так задавнений лист, що тебе до півночі морочив,
насвітанку – відлижно – підверстається знагла
                                в підвал.
Не рятує безсоння озорених птиць в грозовицю,
як не втишить баян розтривожених душ
                                блискавиць…
Тільки Бог теє зна, що звіряє натхненна правиця
цьому аркушу дня, що зненацька упав горілиць.
Дивні болі й жалі, перетерті на жорнах покути,
світ уже не впізнає у барвах газетних свічад.
Але серце твоє, пам'ятаючи Збараж і Крути,
збереже і той день, що сльозою іскрить ув очах.
Ах, цей грудень! Він дзвонами б'є нам у груди,
розкотурхує дух, аж вирує Небес яснота!
Та, з'єднавши вкраїнців супроти холуйства полуди,
мусить стати акордом, яким воскресає Мета.
Тож наляж на стило, як ще прадід умів –
                                на чепіги,
хай замети байдужжя цибенять навсібіч, як хорти.
Шлях дається лиш дужим, не здатним
                                облудно чипіти,
ніби птахові – пісня, якому співати кортить.



ПАМ'ЯТІ БРАТА

Яка ж гірка ти, вулице Калинова,
о цій порі, коли хрипить земля
кросовками, що б'ють надривно вам
у нирки і в обличчя – звіддаля.
Так солодко забити безборонного,
в асфальт втоптавши
свій звірячий страх.
А чо' він на дорозі нам вороною?!.
То ж каяття – ні в груддях, ні в ногах.
А ти ж цвіла їм так сяйнисто,
біло так!
І він же їм – кораблики пускав…
Ну, вбили ненароком…
Скільки діла там?
Якби хоч щупаки – сама луска!
О, Січеславе,
мого серця болю,
що з тебе стало?!
Як ти зміг отак
перевести свою козацьку долю
на юрмище злодюг
і посіпак?!
Як можна честь
в багно втоптати змолоду?
Це ж так, мов рідну матір
розтоптать?!
…Дрижить калина…
Тільки – не від холоду…
Вона боїться
Богуна впізнать.



***

Віталієві Дончику
Очікую на старість, мов на правду
про післявчора і прийдешній день.
Рятуюся від неї, мов од зради,
що осьдечки – за кожним рогом – жде! –
не втечею у "громадське дозвілля"
і не гнузданням норовких лошиць.
Я нею мучуся, мов данський принц похміллям,
що цідиться із Йоркових очниць…
О мужносте! Пощо ти так запізно
навідуєш неспідлені серця?!
Чом волі нашої золочене залізо
доржавлює уже в устах мерця?
Не смійте, люди, тицяти у старість,
немов би у старця, чий час прийшов…
Із латаної торби тиха радість
не дріб'язком впаде до підошов.
Ця тиха радість – особлива мудрість,
котрій чужі добробут і чини,
та без якої, вибачайте, дурість –
усе життя . З невинної вини!
Коли, зненацька, зношується тіло,
в нім визріває мудрості снага,
що звичне слово робить гідним ділом,
і не доступна заздрості боргам.
Як знакомито скінчена робота,
котрій утома тільки за вінця,
тілесна старість – це свята субота,
що наближа до промислу Вітця.



***

Володимиру Забаштанському

Йдуть до Лаври на вселенську прощу
зорі, блискавиці та громи,
що себе у подзвонах полощуть
невсипущо вічної юрми.
Як болять мені, благий трудяго,
твої руки, очі та… слова!
Мов буй-тур ти став під нашим стягом,
щоб ніхто вже ним не торгував.
Щоб лайдацтво, зваблене босяцтвом,
не згасило душі пломінкі,
а п'янке, роз'ятрене козацтво
пойнялось одвагою віків!
І не знаю більшої спонуки –
над високу битву дзвонаря –
од святого віддання на муки
всього, що несем до Вівтаря
віщої, сумної Берегині –
Церкви милосердного Христа.
Щоби прісносущо, як і нині,
Дух у Віру словом проростав.
…Ми повернем віршу щедрість долі,
як лукавству не здамось на кпин,
як збагнемо, що святих глаголів
зачекались тисячі родин
відданих Вітчизні українців,
справжніх її дочок і синів.
…Щойно, болю сповнений по вінця,
голос твого серця продзвенів.



БАЛАДА ПРО ВІДСУТНІСТЬ БАЖАНЬ

Олександрові Шарварку

Горобиної ночі з гостинця до крайньої хати
якось раз Молодик завернув пелехатий…
Чи знічев'я, чи мав щось на мислі путяще,
та тільки з хати йому: "Чого тобі тра', ледащо?"
Мені не треба нічого на твому обійсті, красуне,
просто край шляху нічного знайшов Щербаня парсуну.
Як хочеш, тобі на пам'ять завішу її на причілку…
Бо все на світі віддам я за стежечку в Лукашівку.
Мені ж ніде й не тенькнуло у твому саду, молодице.
Послухати соловейка я засвіт сюди нагодився.
Ні яблука, ані грушки не знайдеш в моїх кишенях,
тепла від чужої подушки – таки ж ні в чубі, ні в жменях.
Хіба що одну пелюстку залишу собі з парсуни…
Хотів із тобою по-людськи, а ти мов скала, красуне.
Крізь терни, з Дернівського лісу хортом я твій сад навідав.
А далі, якщо не трісну – струмком побіжу, без обіду…
"А бодай ти луснув насправді, замість сяти сусідам
на радість!
А бодай тобі, пелехатий, лиш реберцем стриміти на хаті!"
Та я б усі свої ребра віддав за зорю-зоряницю!
А більше нічого й не треба, - хіба що напиться з криниці.
Криниця у тебе – нівроку! Мабуть, як і погляд, глибока?!



АКРОВІРШ

Любов Господня, мов небесний гай –
У ньому стільки див нараз пізнаєш,
Коли сягнеш за тайни виднокрай,
Аби збагнути: меж Любов не знає.
Шляхи її – земні та неземні –
І в позачассі мрітимуть мені.



***

Безкрилим теж хотілося б літати
і зорям зазирати в небеса!
Та що поробиш, коли мама й тато
їх не навчили серцем воскресать?
Зазеленіє й споловіє жито,
і в хаті защебече дітвора.
Щоб їм хотілось мріяти і жити,
не бороніте, неню, як пора.
Змагайтеся з ненатлістю утоми,
частіше посміхайтеся зіркам,
аби сини верталися додому
крилатими – на гойну радість Вам.
Не даленійте зморено літами,
не бороніте, неню, як пора…
Сини у Вас під серцем одлітали –
не гоже їх безкрилістю карать.



СПОКУТА

Якийсь навкруж
такий пречистий сніг,
така сердешна видалася днина…
І як його ступить
через поріг,
аби в собі не зрадити
дитини?
Уклякнувши, стою і не стою…
Хіба достоюю,
немов обідня свічка.
…Схиляє сонце голову свою
під білу гільйотину
січня.



НЕ ЗРАДЬ

На квітникові сонечка – роса.
На маятнику місяця – цвіркунчик.
Ти не спитала, я не доказав,
а ніч прийшла, мов головою з кручі.
Замало дня суничним цим устам,
не знає меж та ніч, яку пророчиш.
Із сонечком та з місяцем – устань,
з росою і з молитвою, - що схочеш.
Найбільшу радість – жити без брехні
заповіли нам роси світанкові,
що сфільмували наші ночі й дні
на зорепади й повені квіткові.
Не зрадь росу – вона лікує біль,
що протинає серденько спроснуле.
Не зрадь сю ніч і зорі голубі –
вони ще з нами, ще не проминули.



НА ЮВІЛЕЙ КОБЗАРЯ

Миколі Литвину

Святий Микола зна свої права,
тому до Тебе Він прихильний втричі.
Тож не зважай, що срібна голова, -
то сяє серце, викохане в Трійці.
Твій славний рід свій здобував мотив,
торуючи шляхи по всій країні
не задля воцаріння глупоти –
задля Краси, що в пісні України.
Ти українську душу прихистив
у серці, замордованім без міри
байдужжям людським, змієм гіркоти,
що б'є у кобзу жалами зневіри.
Проте козацькій музі не страшний
пекельний цей перепотоп зміїний.
І навіть найпрестижніший аршин
не зміряє у тобі України!
…Цей ювілей – не просто привілей.
Сприймай його, як чесну нагороду
за те, що потрудився для людей
в ім'я свого великого народу.
Тримайсь, Миколо! Встоїмо і ми,
якщо твоя не схибиться десниця!
…Лишень тоді й постанемо людьми,
коли життя Христом благословиться.



РАБСЬКА КРОВ
(З Василя Федорова)

Із тією,
що в битвах проллялась,
що зривала наругу заков,
всім нам, вільним,
у спадок дісталась
проіржавлена рабська кров.

Разом з кров'ю
бунтарських,
гарячих,
що на подвиг високий вела,
мутнувата юшечка стряпчих
і служивих до нас затекла.

В лікарів на прийомах не був я,
перевірок ніяких не знав,
та підлеглого пострах відчую
і кажу собі:
це вона!

Ріс міцним я,
під вітром не гнувся,
не хмелів од чужого вина,
та прийшлося –
падлюці всміхнувся
і одразу відчув:
це вона!

Рабська кров,
що зневажила вірність,
поруч з тою,
що сонцем горить, -
ніби зради підступна покірність,
що готова фортецю відкрить.

Це відступник,
що словом облудним
присягає зневірі-змії.
Не прошиєш їй кулею груди
і за горло не схопиш її.

Я ж борюся,
не днями – роками
ця напружена йде боротьба.
Рік за роком
в бою з ворогами
я в собі
добиваю раба.



СЕРЦЯ

Пізнавши все.
Ми й те спізнали,
як діє силовий демарш –
серця, що зайняті не нами,
мерщій захопить ворог наш.

Захопить, і оберне в дзоти,
й скривавить в ближньому бою…
Серця!
Та це ж такі висоти,
які нізащо не здають.



***
Із Олександра Блока

Все на Землі помре – і неня, й юність,
дружина зрадить і покине друг.
Але ти вчись і на спекотній дюні
збагнуть, чим диха заполярний круг.
Бери свій човен і пливи на полюс
у криги світ – і тихо забувай,
як тут любили, гинули й боролись,
і не спогадуй шалу давній край.
Й служить тремтінню мерзнучого тіла
присилуй серце, навчене згорять,
щоб тут йому нічого не кортіло,
як звідти ринуть вогняні моря.



***

Коли зневіра серце крає
й полуда очі застила,
поглянь туди,
де небокраєм
скородить пращурів стріла.
Вона тебе прониже яро,
щоб дух ніколи не згасав –
і скресне вірністю флояра
в твоїх обіймах!
То краса
звідчаєно впаде на груди,
де б'ється голосна зоря,
аби одлунитися
людям
надією, що не згоря.



ЕПОХА

Мільйони літ виковував наш дух
Америку, що з сорому не в'яне,
й завзятився у царстві медовух,
таємне вивергаючи у явне.
Радійте ж, лежні! Тайни пелена
Европу, мов дитину, оповила
й сама в собі поволеньки мина,
явивши фальшу розпростерті крила.
Але світанне свято правоти
учину, що зорить із висоти,
майбутнє світу правдою скорило.



***

Грицькові Булаху

Бере початок пісня не в словах,
та все ж у слові – вся її покута.
Гратована, зате немов нова,
днесь не зотліє, то буде почута.
Але ж судомний цей содомський жах
нового дня не стріти на світанні!
Спаливши сенс на крику пожарах,
прошелестіти подихом останнім.
Уста надхненно висповідять день
покіль у серці ще співа жар-птиця.
Кінь заірже…
Та кін – анітелень.
Він призвичаївся
сміятися й журиться.



***

Юрію Цекову

Усе довші тіні в безгомінні
полишає недопитий день –
бідні тіні терпнуть на камінні,
що терпіння вчиться у людей.
Не втекти нам од своєї чарки!
Не діп'єш – линуть за комірець.
В мене чарка – копія безтарки
та потроху жухне мій терпець.
Все чужіє – і в селі, і в місті,
то ж рідню чатую у степах…
Аж приносить вчора ворон вісті,
що мене розшукує держстрах.
День себе застрахував до ночі,
а стара спізнилася, мов смерть.
От і вийшло – хочеш чи не хочеш –
мій курінь напхався грішми вщерть.
І тепер летять до мене в гості
найбагатші в світі комарі –
є що пити, є де гріти кості…
Ще не вечір! Хто там на поріг?!



***

Життя жорстоке. Милосердя острів
уже ледь мріє в сивих полинах
і човен наш давно не вирина,
розбитий вщент об каменюки гострі.

Плавець а чи весляр – ми тут лиш гості,
як рими у поезах Старуна.
Та зойків наших стомлена луна
вертається піснями з високості.

Життя прекрасне! Поки ти пливеш,
змагаючи і рифи, й вал девятий
та сліз пекучих кришталеву креш.

А руки склав – і вже воно, трикляте,
перетира тебе, немов друшляк.
Отож і зойк т вій – тільки переляк.



***

Миколі Даниловичу Руденку

Солов'ї не співають впівголосу
і дітей своїх цьому не вчать.
Так далась їм наближеність Логосу –
як душа задрімає – мовчать.

В слові людськім – щедризна стоколосу.
Не лінуйся лиш сіять і ждать,
аби в мізках епохи змололося
все, що вчора зумів прокричать.

То ж даремне холуйство страється
наше слово на фіглі звести,
бо, мовляв, не збрехне – не покається…
Не здолать йому сеї мети!

Фальші черв ізправіку не звів
чесну пісню святих солов'їв.



***

Лихвар не лихо самотує –
сліпу сльозу собі нотує…
На чорний день. На білий день.
Але в душі – анітелень.
Бо зі сльози який навар?
Хіба просолений гектар!
Та не зародить солончак
за просто так,
як за мідяк.
Отож не бійся лихварів,
але й на лихо не хворій!
І в чорний день,
і в білий день,
викрешуй вгень –
співай пісень!



***

Поміж прірвою забуття
і скалою мовчання
так зоряно щебечеться тобі, пташко,
хоча крильцям і важко…
А коли я був чорною скелею,
закинутою Богом у праліс дикий,
ти не барилася – звила гніздечко світла
у вирві, де нині серце.
Щоранку наші співучі нащадки
злітали все вище, вище і вище…
Звідтоді я сливе щоночі вчуся –
мучуся, мечуся, репаю крем'яхами
і тяжко збираю себе роками
заново –
аби ти знову вцілила дзьобком
у ту ж травинку розквітлу,
де нині серце.



СНІДАНОК У ДОКТОРА ФІЛОСОФІЇ

Віталію Дончику

Що воно – світ? Скажи, чоловіче?
Ми йому – нащо? А він нам – навіщо?
Сушимо голови, немов карафку…
А Ївга круг світу ганяє каретку –
чайками-пальцями по хвилях-клавішах,
ворожить, нівроку, від ночі й до ранку,
мережить сторінку, мов прасує краватку –
от-от зав'яже…
За вікном вік – оком не перейти.
Ще й Михайло на білому коні, - каже,-
Вставайте, хлопці, то ж не сніг, а його душа летить,
мо', хоч вона вас розважить?!
Але хлопців сьогодні мов хто зурочив.
Сидять – і все цідять, цідять, - лиш окуляри поблискують.
Подай їм не їсти – Істину. Ще й не вкорочену.
Дістань їм суть!
Без зиску, а не без ризику.
…Вибач, Ївгонько, ми ще по краплі…
Тоді й Михайла роздивимось краще…
Сидимо валунами.
Ніби й справді крайні.
І правди спирт смакуємо натще.



САМОПОСВЯТА
(акровірш)

"Будь, мов кришталь," – учив Сковорода.
Однак не всяк завдав собі труда
Гаразд утямити ту батьківську науку.
Де зрів кришталь – тече мутна вода.
Але знайшовся в нашім краї муж,
Нівроку, духом і статуров дуж, -
Став із буттям до герцю без принуки,
Тож недарма проясніло довкруж!
Учиться вже кришталитись у нас
Поважне панство, вгамувавши транс –
Красою духа стали творчі муки.
Атож, у грі. В житті – ще маєм час.



НЕНЬЧИНІ СЛЬОЗИ

Удовиці хтось мов поробив –
не впізнать плакучої верби…
Чи не став їй часом загрозив
з гіркати вечірньої сльози?
Що, мовляв, озьме й підмиє берег
та й донечку-вербиченьку забере!
І стоїть верба, мов зайда, боса,
вся зарошена, простоволоса,
рве з розпуки сиві свої коси,
не плаче – голосить…
Бо ж у неї стільки й сонечка,
що ріднесенька донечка!
Єдиная донечка – вербовая дощечка.



***

Варто подумати над пережитим –
нитками білими перешитим.
Бо всього не згадати, не відзітхати…
Ось так, самотиною, вижухла хата!
А їй би жменьку сусідок.
А їй би клопотів – клопотеньків, –
білявих співучих діток,
не змислених, а збитошних,
дітвацьки діточих, як перемитих!
А їй би пісні материнської, привітної,
а їй би крил квітучих по-під вікнами!
Отож і жде, чекає на сиріток –
для цього хаті треба довго жити.



***

Колись мене збагне
хіба сліпий слимак,
ненаписані вірші перетравлюючи
на тій вербі,
де рясно вродили груші.
По лезі променю вічної зорі Твоєї
переповзатиме він у пам'ять
осик і дубів, і лип.
Аби за надцять парсеків
од коханого погляду
блакитної моєї долі
почути
таке жайворине:
"Равлику-павлику,
вистав ріжки…"
Щоб обпекло жариною:
Навіть і т а м
знатимуть,
що ти мені їх наставила!
Зорям, ясно, смішки…
А мені ж верстати слово
до всього, що не збулося,
пішки…
Хоча, якби не ловив гав,
можна було
й підвезтися трішки.
…А все – через оті слимачі
витрішки!



ДИПТИХ БАЖАННЯ

І

Навкруг – одні слова.
Пустеля.
Стеля!
Оранжове
надсадне "ля"
полудня
відлунює в серці, спраглому тиші.
Де ти,
оазо мислі?

ІІ

Пісне, принишкла у збляклому листі,
шерхом сторосим – пролийся.
                                Ноче займистої білої млості,
                                грій мої очі – не кості.
Зоре, що ніжно зориш з високості,
хочу Тебе – не в гості.
Жінко за гострим святешним обличчям, –
облиш мя…



ПРИСВЯТА
Дмитрові

У хрипах товчків і бродвеїв,
що душу на дрантячко рвуть,
я – навстіж одчинені двері
у Вашу нездійснену суть.
Тут майже так само, достоту,
лиш люди чекають од Вас,
як працю – то щиру турботу,
як слово – то й думку про час.
І кожна прогаяна днина
пече Вам сумління живе,
мов неньчина кривда за сина,
котрий не по-людськи живе.
Ми втопимось в ситих хоралах,
якщо піддамося брехні!
Я – навстіж розчахнена брама,
де кожен із вас – на коні.



ТРИПТИХ ЗІ СНУ

І

Ці зорі, що знагла минають,
що світло із Всесвіту п'ють, –
знають нас чи не знають?
А може – не впізнають?!

ІІ

Знебарвлені безмежні вуса
пру
сака закинув хтось
на вулик сього тижня.
Минув
кутасте коло мрій
не меткий метелик біля газової лампи,
але ширяння дух.
Мене ще до-о-овго не прокине
ця несподійна музика
така – пробач – тремка
                немов долоня на губах.

ІІІ

Що за ненатлівка скупа?!
Ген – коридором грудня –
мов гнаний чотовий УПА,
я лиш до Тебе і доб'юсь,
щоб тужно цмулити свій вус
до дна
псевдосонету будня.
Та клятий пан прусак, як стій,
закинув свій постіл
на київський вельможний стіл
і, знай, – святкує дурня…
Мо', здохне
до полудня?!



***

У світі, спраглому новин,
що занедбав окрайця,
                я – беркут сивих верховин,
                надрочений на зайця.
Допоки він не перестав
шукать себе – о, люди! –
                я – заарканений мустанг
                у перії облуди.
В передчутті "подальших змін",
що вже звелись, мов привид,
                я – загарпунений дельфін
                в ревучім морі кривди.



***

Все рідше нам співають солов'ї,
все вищає над нами віще небо.
І чуб мій вже давно посоловів,
а все ж так само хилиться до тебе!
Чатують на твій всміх мої уста,
мов пси, пасуть тебе розголоднілі руки,
і серця мого зболений мустанг
до тебе рветься – крізь усі розлуки.
Моя Любове! Зіронько моя!
Немає спасу од твого полону!
Допоки небеса не спохолонуть –
нам не забуть ридання солов'я.



***

Треба, мабуть, таки треба,
щоб довго ще падав сніг,
щоб не боліли ребра
голих дерев уві сні.
Треба, а певне, що треба,
щоб довго той сніг розставав
і тиху щоб сповнила требу
невільниця вічна – трава.
То й знову прийде потреба
назватись твоїм ім'ям…
Й злетять в небеса дерева
налякані
                крил наших
                                полум'ям.



БАЛАДА КОХАННЯ

Петрові Перебийносу

Вона йому тремтіла, як сльоза,
і так прозоро заглядала в очі!
Він ніби їй нічого не сказав,
але ж насправді плакав серед ночі?
Вона йому навшпиньки – зачекай!
Аж руки заломила від нестями.
А він пишався, ніби Іван-чай,
і мовчкома всміхався пелюстками.
Вона йому все листя віддала,
вона його чекала і прощала…
А він собі поволі віддалявсь
із ночі в ніч, минаючи причали.
Такий літун – у морі нічкував!
Така русалка долю виглядала!
А він їй так нічо' й не відказав
з усього, що йому заповідала.
Лиш зорі знають відстані секрет
і знає риба лиш де море глибше…
Але зустрівся їй старий поет,
який ночами білі вірші пише.
Він взяв її за руку і – повів
аж наш літун сховався поза хмари.
Поет ніколи не кохав повій,
отож – нарешті – сподобився пари!
Вербиченька – бо це була вона –
ішла несміло, їй щеміло тіло…
Ще десь далеко мріяла весна,
але радіти вже тепер хотілось.



ДОСВІТОК

Ти – Любов, яка не знає зради… Ти?!
Я – Любов, яка не вміє зрадити.
                (Чорне по білому, біле по чорному –
                хто ж Тебе, серденько, нині пригорне?)
Я – оранжова свічка, ти – блакитна.
Я – необачна квітка, що хилиться – бачиш? –
                                до чистого твого вогню.
Ти – високе і рівне полум'я,
                                що спалює завиграшки.
                                Це – ним я сню?!
Ти – всі квіти й суцвіття світу,
                                ті – далекі й ці ось,
                                що на святешній картці…
Я – лиш ота біла смужечка,
                                що тулиться до Твоєї радості
                                (Ти можеш її покликати: Вітю!)
…Світає Любов,
що не може зрадити.
Дай, Боже, нам бути вогню сего вартими.



БУРАБАЙ

Стомившись проявлятися, жахи
над берегами люстра зачаїлись.
Але не з тих вдалися брижаки –
літали назадгузь, од втіхи мліли…
О, чаєчко, не гнівайся на них,
що прагнуть дорівнятися до тебе!
Вони ж бо знають: блискавки праник
невдовзі вдарить їх!.. Не без потреби.
І шугонуть непрохані страхи
вздовж берегів, шукаючи частунку.
Сполахано зіщуляться дахи
тутешнього рибальського притулку…
Присвітимо ж розгривленим громам –
цілуй мене, линочка золотого!
…Ще довго, чаєчко, ввижатиметься нам
розбито плесо
люстра неземного.



ТРАНЗИТНИЙ ЕКСПРОМТ

Відбути світ маївкою бажань,
а чи злетіть в замрії позахмарні?
Бо ж хочеться, щоб ближній поважав
усе, що ти понастарав намарне.
А поряд брат гострив собі ножа,
звиваючись од замірів примарних.
Твій кожен крок він так осторожав,
немов боявся, що злетиш… безкарний.
Але не мусиш стерегтись братів,
якщо у серці носиш ту заплату,
якої сам од ближнього хотів.
Маївчив доста – поділися з братом.
Адже чи винен він, що самота
його катує, мов пітьма крота?!



ОСВІДЧЕННЯ
(З М. Кофти)

Стільки літ, кохана, ми разом, одначе
ще не все в стосунках наших так, як треба,
бо щодня над нами чорний ворон кряче,
що не дороста любов така до неба.
Але ж я живу лишень в Тобі й Тобою!
І не хочу іншу. Ти мені – єдина.
Шкодить серцю й слову, спійманим добою,
Недокрів'я, збайдужіння та рутина.
Це нормально, що Тобі потрібен спокій,
а на весну, то й обійстя жде обнови…
Але все ж бувають різні пори року,
а життя, немов тапчан, не настановиш.
Та як небо наше знагла спохмурніє
погляд Твій мене, в це вірю, не покине:
хоч і дурень, але все ж цей хлопець сміє
щось хотіти ще й спізнати, хоч і гине…
Все що скажеш, мила, – суща гірка правда, –
я до денця вип'ю навіть найгіркішу, –
Бо, як душі нам поділить ница зрада,
вже нічим себе я, рідна, не потішу.
Мов до мене! Хай почую врешті слово,
що чи спалить, чи врятує від розпуки.
Маю ж право, щоб у власнім домі знову
більше мої очі значили, ніж руки.
Знаю, мила, віра наша – нескорима,
хоч життя складається й не вельми чинно…
Гріх буде розбігтись, грюкнувши дверима,
моя люба, найпрекрасніша Вітчизно.



ПОЛЕ ЗОРУ

…Сиве каміння. Жовта рілля.
Й перекотиполя вирласте – котить!
Та ще й регоче
червонорото:
А де ж це, дорого, твої ворота?!
Лиш нема нє воріт, ні доріг…
Тільки білий моріг та чорний поріг,
немов перший гріх
у недорід.
І древній мій рід, і пристріт
останніх сиріт.
І ми
у дике поле – перекотиполем
з порожніми торбами…
Та є ще десь хата й криниця.
Дуб. А на дубі – Земля.
І чорний лелека у вічі мені поціля
крекотом палючо-спекотним
потаймиру сухотним.
А блакитне лелеченя –
не дає, затуля!
Жовтим дзьобком зорі з моїх віч
визбирує,
щирими крильцями обіймає…
А що з того має?!
Жовте каміння. Сива рілля.
Ідилія!
…По ниточці з миру –
Земля.



ПЕРЕСТОРОГА

Будь милосерднішим,
будь справжнім, чоловіче,
якщо вже вік довірився тобі,
бо стільки ти потрощив
і понівечив,
і стільки порозхитував орбіт
щонайсвятіших соняшних субстанцій,
що й долічитися не зможеш. Позаяк
тебе давно уже розбили пранці
й не чоловік ти нині, а будяк,
сміття минуще
у саду космічнім,
бур'ян,
що цвіт свій у собі з'їда…
І як тобі залишити
ще й вічність,
то Всесвіт жде невимовна біда.
Отож – зотлій.
Стань чим і був ти – прахом.
Аби лишень через мільярди літ
защебетать на цій планеті птахом,
закоханим у безборонний світ.
Адже ніхто, крім тебе, не розорить
твоє гніздо,
не вигубить пташат.
Заради інкубаторних історій
ніхто їх не припише
до лошат…
Отож поквапся, мій безкрилий брате,
збагнути, що ти втратиш назавжди,
якщо захочеш знову вибирати –
чи милосердя шлях, а чи вражди.



***

Мій безмежний, хуткоплинний світе,
не втікай зі слова, постривай!
Дайся хоч у пісні зрозуміти,
де ти справжній? І надію дай
віднайти себе в сяйнім огромі…
Не знайшла ж саму себе Земля?
Сиротою самотую в домі –
лиш зоря зі мною розмовля.
Кличу всі світи до себе в гості!
Всім їм щиро серця наділлю…
І зорить на мене з високості
Той, що кликав на Хресті Іллю.
Господи! Не дай життю дотліти
без Любові, що животворить
а навчає й пташечку радіти,
що безмежна в пісні – кожна мить.



***

Питаєш сам себе не раз, не два
за те життя, що випало, нівроку:
В чім сенс душі? Щоб мав куди плювать?!
Душа ж – мов пам'ять.
Не дається оку…
І десь на дні, у чистім сповитку
вона тамує слово нелукаве,
щоб не віддать його
на мовоньку плитку
не день, не два,
а – довгими роками…
Не говори про душу!
Хай вона сама пребуде у твоєму слові
глибока і тяжка,
мов таїна,
яку, щоб виказать,
потрібно мати Совість.



***

Ліхтар без світла – тіло без душі,
що знадобиться тільки упиреві,
бо скільки б листу не знайшлось на древі,
лише плоди – його життя рушій.

Тож не ховайся, брате, в кунтуші –
за вдяганку подякуєш кравцеві,
а з гідністю, що до снаги митцеві,
пройди тобі призначену крушінь.

Світай світильником! Не дайся гасіям,
що норовлять кротами землю зрити,
аби забовваніло царство ям…
Відчуй себе покликаним зцілити
заблуклу душу Втішника ім'ям –
їй так хотілось істиною жити!



***

А ми не спали – наслухали грім,
що так періщив, аж кришився шифер.
Дощ наші сльози не змивав, лиш витер…
І не страшило вже ніщо по тім.
На дні дощу – в пітьмі твоїх зіниць –
такі невчасні всі прийдешні муки!
І навіть верби, мов промоклі круки,
утупилися мовчки долілиць.
Ще ранок манівцем не звітражів,
ще птаство роззиралось над серцями,
ще нас лишень приводила до тями
жахна архітектура гаражів,
але вже все, що марилось устам,
що спалювало очі опівночі,
збувалося, неначе сни пророчі –
я соняхом у тобі проростав.
Прозоріли
і чола, й виднокола…
Та верби плакали, що наша радість – гола.



***

Я блукаю міжзоряним гаєм,
ти прошкуєш майданом бажань –
і все чисто про себе ми знаєм,
хоч веде нас прадавня олжа.
Невіднайдена невідомість
і не вабить, і не кортить…
Ми з тобою – звичайні бездомні
у шикарному світі квартир.
Але й світові не спізнати,
що мені засвітилось в тобі, –
адже міг безнадійно проспати
на його плоскостопім горбі
і летюче твоє обличчя,
і сліпуче твоє ім"я,
і ту ніч, що озвалася тричі…
Бо лиш там усвідомив:
се я –
тільки тінь на твоєму обличчі,
тільки сива стежинка роси…
Вже не верне туди електричка
й ти не стрінеш,
хоч як би просив…
А годинник задавнені крила
звів чаїно,
мов знак подає!
В позачассі ми стрінемось, мила,
адже десь воно, справді, та є?!
…Я не втратив зненацька притомність
перед входом у платний сортир -
просто, ми ж бо звичайні
без-дом-ні
у безликому світі квартир.



***

В таку тужливу синь,
в таку тремтливу рань
на крилосі краси
ще снить Тмуторокань.
        Де білий болобан
        чатує небеса,
        я вип'ю болю дзбан
        не з вами – сам на сам.
Крізь пагубу квилінь
він понесе мене
на білому крилі
в князівство неземне.
…Минеться все.
Лиш біль
ярітиме в синах.
Та турми голубів…
Ах!



***

Осмисленість буття не тільки в мислі,
а й в тій осі, якою став твій шлях.
Час полюбля думки прозорі й стилі.
А він, мабуть, іще не помилявсь?!
І поки шлях твій не запавсь межею,
яку переступає тільки час,
пильнуй, аби не засотало лжею
осмисленості гідну іпостась!
Аби та вісь – рясного роду павіть,
яка гуде з козацьких довбишів –
не заточилась раптом у непам'ять,
не вдарила паралічем душі!
Вона сама тебе осмислить завтра
по всіх твоїх розпачливих трудах…
Я знову б'юсь об лід!
Аж грає в зябрах
ревуча кров, що мовкне на губах.



© Віктор Грабовський. Всі права застережені.

Біографічна довідка

ВІКТОР ГРАБОВСЬКИЙ – поет, літературознавець, перекладач. Народився 7 листопада 1942 р. в с. Баговиця, що під Кам'янцем-Подільським, навчався на філологічному факультеті Львівського університету. З 1967 року – газетярує. На початку 80-х виконував обов'язки завідувача відділу критики, а з 1985 по 1990 - публіцистики в "Літературній Україні". Зараз працює заступником головного редактора газети "Слово Просвіти".

Автор книжок лірики "Конари", "Дерево слова", "Споглядання дерева", "Вербна неділя" та інших. Перекладає зі слов'янських мов.

 
Навіґація по серверу:   головна сторінка «нотатника» · бібліотека Vesna.org.ua
 
Універсальна перекладачка для будь-яких пар мов
Тут спілкуються про літературу
Rambler's Top100 Тлумачний словник: англійсько-білорусько-польсько-російсько-український

Віртуальна Русь, 2005-2011
Пишіть, якщо що...