пошук:  

>> Скиба Роман: Листопадом назвуть мене

У розділах: [Поезія: збірка авторських текстів]

Авторська сторінка
Опублікував:  vidrodzhenia

 

 

ЛИСТОПАДОМ НАЗВУТЬ МЕНЕ

Поезії


Дрогобич
Видавнича фірма
"Відродження"

1993

ББК 84.4УКР
С 42

Книжка молодого українського поета Романа Скиби, в недавньому минулому – лауреата Міжнародного конкурсу "Гранослов", в найближчому майбутньому – лауреата Нобелівської премії, являє собою промінь світла у темному царстві хаосу. Паралельно вона виходить у видавництві "Український письменник". Отож надамо слово Тому, Хто проживає в телефоній буді з сіреньким Котиком і чекає, коли його назвуть Листопадом. "Побажайте глорії-вікторії, побажайте хоч-би жартома…"



Із золотого Фонду Самвидаву

Художник Ярина Погорілець



Скиба Роман
C 42 Листопадом назвуть мене / Поезії.– Дрогобич: Видавнича фірма "Відродження", 1993.– 64 с.
ББК 84.4УКР
ISBN 5-7707-4788-9

C 4702640202–016 Без оголошення
1993

ISBN 5-7707-4788-9
© Р. Скиба, 1993.
© Видавнича фірма "Відродження", 1993.



ЗМІСТ



ASPER З АЙСТРАМИ

Я живу в телефонній буді
Хай чекають снігу
Востаннє ця облізла електpичка
Вікнам у щоки холодно
А в очах твоїх падав сніг
Пpо себе
Я не ходив до вашого туману
І пестив дощ калюжі хвоpі
Під Кам'янцем
Василю Стусу
А пpи доpозі достигли сливи
Коли жуpавлі повеpтаються в літо



П'ЯТЬ МОВЧАНЬ

Ще pаз допобачення, мій друже (С. Єсєнін)
В стаpого дзеpкала в очах (М. Цвєтаєва)
Сага (А.Вознесенський)
Мов Едіпа, сліпого Едіпа (А. Ахматова)
Балада пpо пpокуpений вагон (А. Кочетков)


ВЕЧІР ДЛЯ ІСТОРІЇ

Ходить сніг по далеких містах
Чи то веpшник, чи то пpивид
У асфальта зелені лампаси
Маpево
Бpюсу Лі
З Болгаpії
Вона з'явилась із темнотою
Напеpедодні
Завтpа буде вечіp для істоpії
Ностальгія
Сивий ведмідь (Сибіpська балада)



ЛІХТАР ДЛЯ СВЯТОГО ВОГНИКА

Задивившись у місячні лики
Маp'яні Нейметі
Задихнулося мною вогнище
Він підніметься з дикого яpу
В той вечіp всі калини
Доpоги були неміpяні
Казочка
А що не писав – вибачай, моя пташко
Білий світ, білий сніг
Сад


ТІНЬ ЧОРНОГО СОНЦЯ

Січень ходить голубом
Ти іще був ніжний, ніби котик
Я падав і здpигалася вода
Піpнуть дві іскоpки з пітьми
Заскpиплять поїзди
Леоніду Глібову
Блискавка світ pозкpеше
Зачаклуйте мене
Я буду жити довго,мов печаль
Post Skriptum





ASPER З АЙСТРАМИ



***

Я живу в телефонній буді.
Інколи мені дзвонять…
І питають, що далі буде.
І чому листопад на скронях.
І питають, де взяти гроші,
І питають, куди їх діти.
Дзвонять ті, в кого сни хороші,
Дзвонять ті, в кого хворі діти.
Щось не спиться мені, приблуді.
Ну яка там, до чорта, втома?..
Я живу в телефонній буді.
Бо нема телефона вдома…



***

Хай чекають снігу
Сни мої кошлаті
Хай чекає снігу
Ваш старенький світ.
Котику сіренький,
Не ходи по хаті…
Котику сіренький,
Буде все як слід.
Ще не шле вам вітер
Згублені конверти.
Тільки ходить слідом
Тінню за плечем.
Може справді є хтось,
Стверджуючий вперто,
Може справді є хтось
Впевнений іще…
Що тоді в хурдельний
Вечір Миколаїв,
У ліхтарнім блиску,
В мокрому льоду,
Я не весь забувся
І не все зоставив;
Я близенько-близько,
Я колись прийду.
Теплі щоки вікон
У пожовклій ваті,
Незнайомий присмерк
Так знайомо зблід.
Котику сіренький,
Не ходи по хаті:
Котику сіренький,
Буде все як слід.



***

Востаннє ця облізла електричка,
Старенький ранок кашляє в перон.
Є в осені така невчасна звичка:
Гасити небо розпачем ворон.
А місто, що готується до свята,
Десь палить гріх і виметений гній…
Є в осені властивість забувати
Усіх навік загублених у ній.
І плаче хтось про листя під гітару,
Щоб двоє в парку слухати зійшлись…
Є в осені потреба мати пару,
Щоб стати знов самотньою колись.
Чиїхось правд обдумана суміжність
Ні-ні та й розлипається в дощах…
І зостається в осені лиш ніжність.
А, може, просто вогкість на очах.



***

Вікнам у щоки холодно.
Страхом зоветься тьма.
Чом ми з тобою ходимо
Там, де стежок нема.
Вечір любязно-вітряний:
– Вкрийтесь моїм плащем.
Ясен не вдарить вітами,
Світ не впаде дощем.
Та, роздивившись поспіхом,
Вікна рвонуться з рам.
Скривляться жовтим посміхом:
– Хлопче, ти тільки сам.



***

А в очах твоїх падав сніг…
Падав сніг на догоду січневі.
Я вкотре увійти не зміг
У свої вечори коричневі.
Увіскритись би в блиск вітрин.
Затінитись би в тьму смерекову…
Може я і не той один.
Що колись був знайомий декому.
Сивий вітер любив мене,
Тепла тиша по снах стрічалася.
– Ми не знали, що це мине,
Ми забули як це почалося.
А в очах твоїх падав сніг,
Мокра паморозь мов із терну вся.
Блий крик мій прилип до ніг,
– Це не правда, що я не вернуся.



Про себе

Все було розмірено і просто.
П'яний дощ не гримав до стіни.
І в тіні каштанового зросту
Не передбачалося весни.
Він з'явився ночі на зачуду,
Не торкнувшись хвіртки у дворі.
І його, звичайно, за приблуду
Дві сходини визнали старі…
Постояв, "Невже не пізнаєте?"
А в руці свіча, немов свіча…
І, відкривши всі його прикмети,
Сива куртка спала із плеча.
Хтось до шпарки тиснувся цікаво.
Хтось кректав у темряву липку:
– Що у цього хлопця там за справа?
Добре, що хоч двері на замку.
Довгий слід лишився заповітом…
Дощ упав лицем на ясени,
Раптом осягнувши, що над світом
Не передбачалося весни.



***

Я не ходив до вашого туману,
Не проводжав закоханих беріз.
Я тільки раз в чужій весні розтанув
І тільки раз насінням не проріс.
За мною плакав кіт на мокрій брамі,
Земля скрипіла важко, ніби віз…
У вас на грядці є зчорнілий камінь.
Я тільки раз насінням не проріс.



***

І пестив дощ калюжі хворі.
І ті мовчали про своє…
Що злі бувають навіть зорі.
І навіть люди добрі є.



Під Кам'янцем

Десь дві дороги тінню загативши,
Ржавіє чорний дуб, немов пістоль.
У ньому нишком пишуть сірі миші
Набряклу правду їхніх вічних доль.
А там, по селах, півні кимось піють,
Комусь-там кінь схиляється до рук,
І трави досі щуляться й пітніють,
Де танцював аркана Кармелюк…



Василю Стусу

Тоді ще називалися теплом
Червонобокі сни в чиємусь літі.
Усе це раз колись уже було.
Усе це повторилося на світі…
Лише хитнувся спокій від воріт,
І стежка задихнулася ходою,
Коли достиглі ночі з мокрих віт
Хтось обривав над чорною водою…



***

А при дорозі достигли сливи,
А від пилюки подітись ніде,
А той автобус такий щасливий,
Напевно, з того, що просто їде.



***

Коли журавлі повертаються в літо,
Їм не треба заздрити.
Вони вже ніколи не посивіють
Від першого снігу…



***

У нічного вікна є кров.
Себто, темрява.
Бачили, як вона струмує,
Коли пробити шибчине тіло камінцем?
У нічного вікна є серце.
Себто, Місяць.
Бачили, як Воно пропікає штору,
Коли кричать коти?
У нічного вікна є потіха.
Себто, я.
Адже, коли я іду по вулиці,
Штору хтось обов'язково відхиляє…
І вікну добре.



П'ЯТЬ МОВЧАНЬ
(переклади)

С.Єсєнін



***

Ще раз до побачення, мій друже.
Ти в мені тихенько залишись.
На розлуку гнівайся не дуже,
– Час прийде і стрінемось колись.
Ні руки, ні погляду, ні слова,
Тьмяний сум наш фразами не ріж.
Помирати в цім житті не ново,
Але й жити – також не новіш…



Марина Цвєтаєва



***

В старого дзеркала в очах,
Між снами вічними,
Я хочу випитати шлях,
Що Вам завіщаний.
І бачу: щоглу корабля,
У небо впечену,
І сивий поїзд, і поля
В жалобі вечора.
Поля в росі, в росі, в росі,
Над ними ворони.
Благословляю вас на всі
Чотири сторони.

А.Вознесенський



Сага

Ти мене на світанку розбудиш,
Проведеш і, звичайно, пробачиш.
Ти ніколи мене не забудеш,
Ти ніколи мене не побачиш.
Заслонивши тебе від застуди,
Підкорюся небесному плачу.
Я ніколи тебе не забуду,
Я ніколи тебе не побачу.
Цю ріку із мурашками бруду,
Ці споруди мовчанням позначу.
Я ніколи вже їх не забуду,
Я ніколи вже їх не побачу.
Карі вишні, утупившись п'яно,
Засльозяться у далеч незрячу.
Повертатись – прикмета погана:
Я ніколи тебе не побачу.
Раптом стане мізерним і тлінним
Наше нерозуміння з тобою
Перед грянучим нерозумінням
Двох живих і пітьми неживої.
Якщо знову на землю вернемся,
Розв'язавши правічну задачу,
– Ми тоді всеодно розминемся,
Я ніколи тебе не побачу.
Пара фраз похитнеться, неначе.
Вишина, що дзвенить звідусюду.
Я ніколи тебе не побачу.
Я ніколи тебе не забуду.



А.Ахматова



***

Мов Едіпа, сліпого Едіпа,
Муза в безвість провидця вела.
І одна божевільниця-липа
Там у траурнім травні цвіла.
І мені в напівтемній палаті
Він повідав, що бачить уже
Довгий шлях, золотий і крилатий,
Де сам Бог його крок береже…



А.Кочетков



Балада про прокурений вагон

О, як це боляче, як дивно,
Гілкам, заплетеним грозою,
– О, як це боляче, як дивно
Роздвоюватись від пили.
І рана, що пече надривно,
Проллється чистою сльозою,
І рана, що пече надривно
Проллється полум'ям смоли.
– Ми будем разом, – чуєш, милий?
Душа і кров нерозділимі.
Ми будем разом, – чуєш, милий?
Любов і смерть завжди удвох.
З тобою буде добра сила,
І тіні трепетно-незримі,
– З тобою буде добра сила.
Яку колись нам дав сам Бог.
– Коли ж мені укритись нічим?
Коли там світ, немов могила?
Коли ж мені укритись нічим
від холоду і темноти.
– В нас буде зустріч. Тиха й вічна.
Не забувай мене, мій милий.
В нас буде зустріч тиха й вічна.
Ми будем разом – я і ти.
– А якщо я беззвісно кану
Як відблиск променя сумного?
А якщо я беззвісно кану
Як цей зірчаний сивий дим?
– За тебе я молитись стану.
Щоб не забув шляху земного,
За тебе я молитись стану,
І ти повернешся живим.
І у прокуренім вагоні
Він став бездомним і смиренним,
І у прокуренім вагоні
Він напівплакав, напівспав,
Коли крізь вихорища сонні
Зігнувся поїзд диким креном,
Коли крізь вихорища сонні
Від рельс колеса відірвав.
І нелюдська безмірна сила
Людей втоптала у сторіччя.
І нелюдська безмірна сила
Земне зметнула із землі.
Але нікого не прикрила
Далека зустріч. Тиха й вічна.
Але нікого не прикрила
Рука, що кликала в імлі.
З коханими не розлучайтесь.
З коханими не розлучайтесь,
З коханими не розлучайтесь
Всією кров'ю в них вростіть, –
І кожен раз навік прощайтесь,
І кожен раз навік прощайтесь,
І кожен раз навік прощайтесь,
Коли лишаєте на мить.



ВЕЧІР ДЛЯ ІСТОРІЇ



***

Ходить сніг по далеких містах,
Ходить сніг по застиглім столітті.
Я – не страх, я не страх, я не страх,
Я лиш зболений шурхіт у вітті.
На рожево сміються таксі,
На чорняво ридають каштани.
Ще не всі, ще не всі, ще не всі
Відпекли недоспівані рани.
Не потрібно ні слів, ні хвилин,
Не потрібно ні блиску, ні ранку.
Я – один, я – один, я – один,
Хто спинився при вашому ганку.
Ходить сніг по забутій пітьмі.
Ходить сніг по промерзлому літі.
Ви самі, ви самі, ви самі
Загубили мене в цьому світі.



***

Чи то вершник, чи то привид…
Три дороги, темний ліс…
П'яний вітер спить у гриві,
Стук підків у землю вріс.
Буде їхати-минати
І, як пил, спаде з доріг.
Сивий Довбуш вийде з хати
І присяде на поріг…
І долоні кия стиснуть,
І в зіницях замість сліз
Чорно згаснуть, каро блиснуть…
Три дороги. Темний ліс…



***

У асфальта зелені лампаси,
Над каштанами ніч, ніби вальс.
Бродить літо по літньому часу
І літа забирає у вас.
І коли когось далеч полонить,
Стре з асфальту задумливий слід,
Перший раз під малинові дзвони
Із каштанів осиплеться цвіт…



Марево

Сто сонць. Рожеве озеро. Вода скажено тепла.
Вона вважає тонучими нас.
І берег, що народжений в очеретяних стеблах,
У них іще народиться не раз.
Чиєсь високе дихання іскриться і парує.
І ми не озираємось туди,
Де чорне дно здіймається, де жовтий мул вирує.
Де перший страх вилазить з-під води…



Брюсу Лі

Жив та був чоловік у Китаї старім.
І на нього дивились косо там.
Чорний пояс при нім.
Слава, гроші і дім…
А подумав – і став філософом.
Хтось незримий і злий його душу знайшов.
Два світи засвітились лотосом.
Він замкнув свою ніч. І пішов, і пішов…
Тихо-тихо. Бо був філософом…



З Болгарії

Вазонки змовкли на півслові.
І чорнобривці, ніби дні.
Скажіть, щасливці чорноброві,
Чом ваші посмішки сумні?
Ще буде небо вас боліти.
Ще не пора вам, не пора…
Бабуся Ванга любить квіти,
Бабуся Ванга вже стара…



***

Вона з'явилась із темнотою
І бризла світлом по всій стіні…
І запитала: "Ти знаєш, хто я?"
Звичайно, знаю. Та лиш у сні.
І запитала вона іще раз:
"А знаєш, хлопче, ким був ти сам?"
А був я звіром, і жив в печерах,
І підкорявся лиш небесам.
Застигла пам'ять, неначе хвиля,
І скрипнув ясен в її тіні…
І знов почув я, як звірі квилять
Чи то по комусь, чи по мені.
По вікнах небо текло багряне,
І я пішов на звіриний плач.
"Невже не віриш? Вернись, Романе…"
Звичайно, вірю. Але пробач…



Напередодні

Я поїздам повірю скоро,
Нехай везуть, куди бажають.
Хай на вокзал зберуться хором
Ті, що мене не проводжають.
Махну крізь шторки шапкам сірим,
Колеса брязнуть за наказом.
Я ще комусь би щось довірив…
Та вже, напевно, іншим разом.



***

Завтра буде вечір для історії,
Під ногами вибухне зима.
Побажайте глорії-вікторії,
Побажайте хоч би жартома.
Буду йти простий і неображений,
Буду йти, як всі мої сніги,
Не чужий, не впізнаний, не зраджений,
Поки ще не зичений в борги.
Щось тихенько звершиться і зміниться,
І, як дзвін про всіх, що впали ниць,
Світ мій загуде і запроміниться,
Вирвавшись із танучих зіниць.



Ностальгія

Ми давно не спускались в тишу
Лоскотати лякливу мишу,
Ми давно не шукали в небі
Місячати лункий ріжок.
І услід за стареньким лисом
Ми давно не ходили лісом,
Прислухаючись час від часу
До мовчазних його стежок.
Того лиса я вчора бачив,
Він, здається, нам все пробачив,
Він, здається, нам все пробачив.
Тільки час йому лапу спік…
Він такий, як колись, затятий,
Не хотів ні про що питати.
Лиш просив завертати в гості
Хоч би раз на наш довгий вік.



Сивий ведмідь

(Сибірська балада)

Пургою марила тайга.
Тягнув хлопчак сліди і втому.
Боліли сльози і нога,
І вили пні в яру сліпому.
Чорнявий світ – доверху дном.
А сніг також буває вічний…
Аж доки небо втішить сном,
І до лиця примерзне відчай.
Урвався час, коли ти ліг.
І враз крізь вихори і роки
Торкнувся пліч уже не сніг
– Чиїхось рук тремтячий спокій.
І вітер змовк на сто мовчань.
Затерп на віях мокрий іній.
Стояла жінка із дівчам,
І та ялина, що без тіні.
Сльозилась ніч. Сміялась ніч.
І хаща пестила хатинку.
– Ходім до нас. Натопим піч.
А завтра далі рушиш, синку.
Край столу парилась кутя,
І жінка чаєм напувала:
– Розказуй, хлопче, як життя,
Та як громада зимувала.
– Хворіє бабця, як завжди,
Все стогне: "Ваню ж мій, Іванку…"
А я от вибрався сюди
Шукати ягоду-зим'янку.
Цілюща, кажуть, – я й пішов.
Жаль, не дотяг обмерзлих санок.
Та я знайшов її. Знайшов.
От тільки б ранок. Тільки б ранок.
І лізла тінь на кожушок,
І килим-котик гладив ноги,
Коли у скриню, наче шовк,
Дівча ховало всі тривоги.
Метався вітер по тайзі,
Ревіли кедри і болота,
Аж поки болю у нозі
Не пересилила дрімота…
І був прощання мокрий щем,
І теплим слідом голос линув.
– Захочеш стрінутись іще,
То обійди стару ялину.
Лиш не порви зірчаних меж.
Лиш не зламай далеку віру:
Якщо два рази обійдеш,
Навіки, хлопче, станеш звіром.
Він озирнувся в млу століть.
І світ завис на сонних зорях.
А там ведмедиця стоїть
І ведмежатко з нею поряд.



Уже і селище знайшлось:
Йому гудеться і не спиться.
І тільки каркає про щось
Якась безумна дика птиця.
Пливе на слух недобрий знак,
І мучить, мучить по дорозі.
То раптом глянув хтось не так,
А хтось печаль промчав на возі.
Назустріч скурений сусід
Єхидно кашляє із двору:
– Куди спішиш, босячий рід?
Твоя стара померла вчора…
Земля припала до колін,
І воронням сипнуло в скроні.
Двериний скрегіт жовтих стін
Застиг, як тріщина на дзвоні.
Обняти вицвілий поріг.
Скребти і плакати до ранку.
– Ти надто довго, синку, біг.
Ти запізнився, мій Іванку.
Чорнявий світ. Свята пурга.
А сніг все глибше, глибше, глибше.
І час на вікнах застига,
І вічність памороззю дише.



О де ти ніченько? Світи.
Світи-рахуй свої хвилини.
Десь хлопець років двадцяти
Бреде до віщої ялини.
І знов тугий гіллястий стан.
І знову постаті знайомі.
Ти чуєш, ноче? Він, Іван, –
Чеканий гість у їхнім домі.
– Ну, як живеш? – Та так, живу.
І під порогом сплять сторіччя.
І вікна вірять в синяву.
І в сині вікна вірять свічі.
І шапка мучиться в руках,
До скла втирається світання,
І зірка ценькає об дах,
Забута, тиха і остання…
Дівча вже дівчина. Дивись.
А жінка сильно постаріла.
Немов пурга її колись
У сивім лісі перестріла.
Вона здригається нараз,
І свічка день в зіницях будить.
– Лишайся в нас… Лишайся в нас.
То, може, й щастя з нами буде.
У мене ж он яка дочка.
А я би матір'ю назвалась.
Вирішуй, синку. Річ важка.
А скажеш завтра. А не зараз.
І через сон старих воріт
Іван рипить морозним кроком.
І шкандибає слідом світ.
І хатка дивиться широко.
Та щось зове його в пургу.
Щось тисне душу як обценьки.
Стоїть ведмедиця в снігу
І ведмедичка молоденька.



День мовчки вихори водив,
Десь із тайги плелись мисливці.

І тяг Іван цебро води
Із задубілої криниці.
Та раптом погляд захолов.
Мисливський регіт вгруз на стежі.
На чорних санях – свіжа кров
І туші спороті ведмежі.
Притислось небо до землі
Як ти здіймав свою ломаку…
І ті, смішні, дурні і злі,
Палили вгору з переляку.
Зійшла в очах кривава мідь.
– Віддайте, чуєте? Падлюки…
І каркнув ворон з верховіть.
І звір якийсь завив з розпуки.



А тільки снігу всеодно.
Димок над селищем повився.
Хтось подорожній у вікно
чужої хати задивився.
Там дві труни стоять нових,
Двох тьмяних свіч вогонь тужливий.
І на колінах коло них
Схилився хлопець сивий-сивий…
Пожежа. Люди. І кінець.
Ну от і все. Не стало хати.
Один ялиновий вінець
Лишився в попелі лежати…
А він іде, іде, іде.
І б'є гілля в останній силі.
Твоїх стежок нема ніде.
У твого вітру пасма сиві.
А п'яний сніг. Цей дикий сніг.
Без мір. Без дна. Безперестанку.
– Ти надто довго, синку, біг.
Ти запізнився, мій Іванку.
Тут вже хтось інший. Вже не він.
Чиєсь виття холодить спину.
І раптом голос. Думка. Дзвін.
– А пам'ятаєш ту ялину?
Ну що, підеш? Іди, іди!
І славлять кедри тьму пророчу.
В снігу кривавляться сліди.
– Я так не хочу. Я не хочу…
Та щось було стрімке як мить.
І хтось спинив цей вир кружливий.
З тих пір живе в тайзі ведмідь.
Він, кажуть, зовсім сивий-сивий.
Як десь мисливець-лиходій
Навалить звіра без потреби,
То, кажуть, Сивий отоді
І прибере його до себе.
А спати, кажуть, не ляга.
Все бродить, бродить цілу зиму.
Чорнявий світ. Свята пурга
Хитає тінь його незриму.
І стугонить кедровий страх.
Ти знов ідеш. Та щось не йдеться.
І кров по вимерзлих слідах
під вечір сивою здається.



ЛІХТАР ДЛЯ СВЯТОГО ВОГНИКА



***

Задивившись у місячні лики
В глибині заліхтарених площ,
Усміхнешся і станеш великим,
Усміхнешся і станеш як дощ.

Коли вимрієш в небі лелеку
І рвонешся за ним навздогін,
Усміхнешся і станеш далеким,
Усміхнешся і станеш як він.

І коли за сліпучою гранню
Осягнеш, що земля не твоя,
– Заридаєш і станеш останнім,
Усміхнешся і станеш як я.



Мар'яні Нейметі

Іще десь є твої чорняві гори,
Іще десь є Свалява, ніби світ,
Де юна ніч із сивим днем говорить
Про те, що змерз на папороті цвіт.
Застигне відблиск зоряного крику.
І, ніби вперше, затремтить рука,
Щоб з того крику витесавши скрипку,
Порвати струни ніжністю смичка.



***

Задихнулося мною вогнище.
Осягти б і схилитись чемно.
Ще яскрітиме крик холонучий,
А на світі вже буде темно.
У зіниці його пропалені,
Крізь розверзнутий вир смерічний
Заповзе, ніби вуж між камені,
Довжелезний, блискучий відчай.
А на попелі кров запечена,
Замело мене чорне листя.
Може, істина, ще наречена,
А її вже усі зреклися…



***

Він підніметься з дикого яру,
Довгий сон, перший страх, тихий звір,
Щоб, учувши далеку гітару,
Задивитися в зоряний вир.
А печаль буде зватися вітром,
Буде нічка ридати в полин,
І зима, довжиною у літо,
Буде падати з чорних ялин.
І на поклик високої долі,
Завагавшись на мить на краю,
Білосніжний підстрелений олень
Перескочить безодню свою.



***

В той вечір всі калини,
Що душами були,
Горять, кричать і линуть
До вибухлої мли.
Хтось стогне і блукає,
І мавчину вербу
Сопілка не пускає
У темінь голубу.
І жовті мокрі лози,
Що рвуться з вічних меж,
На мешти ронять сльози:
"Невже не пізнаєш?"



***

Дороги були неміряні,
І вітер манив коня
Від білого твого імені
До чорного мого дня.
А я був маленьким вершником
І бачив небесний знак.
Що в білім степу не звершиться,
Те звершиться в чорних снах.
Якщо я світам намріявся,
Хай кінь мою тінь везе
Від білого твого Місяця
До чорних моїх озер.
Покірний святому вогнику,
Ввірвуся в легенди зим,
І ти мене скинеш, конику,
На білім сліду сльози.



Казочка

Чийсь білий плащ розвіявся, як вічність.
І два сторіччя впали на вербу.
І заглянула горличка у вічі:
– Ворли, ворли. Забув мене. Забув.

А тут колись продзенькала карета…-
Чи я тут жив, чи, може, просто був?
І хтось бродив, шукав і кликав:
"Де ти?" – Ворли, ворли. Забув мене. Забув.

Тепер мовчить. І тільки щось далеке
Лякає нашу курочку рябу.
І шум дощу, немов голубчин клекіт:
– Ворли, ворли. Забув мене. Забув.



***

А що не писав – вибачай, моя пташко.
Мені було важко. Мені було важко.
Вузькі коридори, приглушені кроки.
Хвилини, мов тижні, і тижні, мов роки.
Змарніли слова і злягли сподіванки.
На склі порохами осіли світанки.
Хотілося жити, хотілося вити.
І ніч мою тисли бетонові плити.
Тобі шепотіла смерекова галузь,
Що в доброму Львові нічого не сталось.



***

Білий світ, білий сніг.
Висріблена вулиця.
Хто – дійшов, хто не зміг;
Решта все забулося.
Хто там коней запріг?
Хто на санях скулився?
Білий світ, білий сніг,
Решта все забулося…



Сад

Необірваним яблукам
Важко робитися сивими.
Відрипівши не в лад,
Промерзаються мною сліди.
От і все, от і все.
Якщо можна, зостаньтеся сильними,
Лиш ніхто, лиш ніхто
Хай повік не приходить сюди…
Тут немає алей;
І немає де свічки поставити,
Тут столітній туман
Ніби голуб зіниці клює.
Правда, є десь вікно,
Але що воно може поправити,
Скрижаніле, сліпе,
Не моє, не моє, не моє…
А клітини ночей
Що колись називалися обрієм,
Тихо в землю течуть,
Без тепла і без власних ознак.
Не приходьте сюди,
Коли навіть залишитесь добрими,
А як хтось би прийшов,
Ну то що вже? Нехай буде так.



ТІНЬ ЧОРНОГО СОНЦЯ



***

На людские головы лейся забытье.
М.Цветаева

Січень ходить голубом.
Скльована кутя.
Хай на наші голови
ллється забуття.
Буде пісня тихою,
Місяць – молодим.
Над моєю стріхою
Розбредеться дим.
Тільки псові голодно,
Виє без пуття…
Хай на наші голови
Ллється забуття.



***

Ти іще був ніжний, ніби котик,
Ти іще був сильний, ніби кіт.
Різко реагуючи на дотик,
Ти мовчав на цілий білий світ.
Хтось один лиш здогадався, хто ти,
Хтось один сказав тобі: "Привіт."
От і все. А ти вже був не котик.
От і все. А ти вже був не кіт…



***

Я падав, і здригалася вода.
Так легко спотикнутися об тишу.
Росла колись вербиця молода,
Та, про котру я віршів не напишу.
І хтось дарма питався, де мій сміх.
І чорна стежка радила забутись…
Щоб дев'ятнадцять осеней моїх
Прийшли руки ослаблої торкнутись.



***

Пірнуть дві іскорки з пітьми
В піну вишневого коктейлю.
А це не ми. Не ми. Не ми.
Це тільки свічі пестять стелю.
Це тягне тишею від стін,
Що на чиєсь безсоння хворі.
А далі – ніч. А далі – він,
Наш чорний сторож в коридорі.



***

Заскриплять поїзди
Із вокзалів заплаканих.
З манускрипту небес
Обірветься печать.
Доки вітер жене
Снігурів переляканих,
Доти з білих сторіч
Наші кедри мовчать.
А дороги, дороги
Скоряються дорого.
Може, є десь котрась
Без розлук, без розлук –
Хай застигне на склі
Вічний помах "До скорого".
І метнеться земля
Під колесовий стук.
І коли вишина
Журавлиними клинами
Вперше скотиться вниз
На летючі кущі,
Тихо станеш дощем
І запахнеш калинами,
І підеш звідтіля,
Так як ходять дощі…



Леоніду Глібову

Покличуть ночі в далечі,
І чорне сонце – в виш…
Мій дзвін об тишу вдариться:
"Облиш мене, облиш…"
О, верби, верби, вербоньки,
Чия на вас вина? Ну, хто сказав
"Не вернеться?" Ще вернеться весна…



***

Блискавка світ розкреше.
Трохи принишкне час.
Свічка помре, і вперше
Я не впізнаю вас.
Тріснуть дроти з напруги,
Стлумить шосе КамАЗ.
Зірка впаде, і вдруге
Я не впізнаю вас.
Зникне ваш голос в Леті.
Схлипне чийсь вічний вальс.
Північ проб'є, і втретє
Я не впізнаю вас.
Вулиць іскристі ріки
Витечуть з ваших мряк…
Світе ж ти мій великий…
Як же це я отак?



***

Зачаклуйте мене.
Зачаклуйте мене, ради Бога…
Пахне тьмою свіча,
Що колись обпекла мою суть.
Ще десь є в моїх снах
Три гори, водоспад і дорога,
І отари смерек,
Що по ночах ведмеді пасуть…
Я, здається, там був.
Я підходив до сивої прірви.
Тільки очі відвів
Від сліпої її глибини.
І, можливо, тому…
І, звичайно, тому до сих пір ви
Не пізнали мій крик,
Той що листям горить восени.



***

Я буду жити довго, мов печаль.
Я буду жити срібними ночами.
Причаль, причаль, Телесику, причаль.
До двох світів, не пещених дощами.
Один її широкий, довгий світ…
Він трохи злий, а взагалі – хороший.
А другий мій, холонучий, мов слід,
Мов давній слід, загублений в порошах.
Я буду жити довго, мов печаль.
Вона при мені житиме вербою.
Причаль, причаль, Телесику, причаль.
Якби причалив – нас було би троє…



Post Skriptum

Ти колись мою тишу випестив.
Ти мій крик поховав у млі.
І якось не зумів я випасти
Із тремтячих долонь землі.
Усміхнешся тугою просинню.
Ну, а слово лише одне…
Назовуть мене просто Осінню.
Листопадом назвуть мене…





ЛІТЕРАТУРНО-ХУДОЖНЄ ВИДАННЯ



Роман Скиба

ЛИСТОПАДОМ НАЗВУТЬ МЕНЕ

Поезії

Художник Ярина Погорілець

Президент фірми Петро Бобик
Комерційний директор Левко Клепак
Головний редактор Василь Іванишин
Літературний редактор Ярослав Радевич-Винницький
Технічний редактор Євген Гнатик, Леся Пелехата

Відповідальний за випуск Ігор Бабик

Підписано до друку 10.08.93. Формат 70х90 1/32.
Папір офсетн. No 1. Гарнітура "Таймс". Офсетний друк.
Умовн.-друк. арк. 2,34. Умовн. фарб.-відб. 2,5.
Обл.-вид. арк. 1,76. Тираж 2000 прим. Зам. No 343-3.

Видавнича фірма "Відродження"
82100, м. Дрогобич, вул. Т. Шевченка, 2.
Тел.: (03244) 2-17-94.
79049, Львів-49, аб/с 10480. Тел./факс: (0322) 40-59-39.
E-mail: babyk@lviv.farlep.net

Львівська книжкова фабрика "Атлас"
79005, м. Львів, вул. Зелена, 20.
Тел.: (0322) 76-45-80
Біографічна довідка

Скиба Роман Степанович народився 22 роки тому, Скорпіон. У 1992 р. закінчив філологічний факультет Львівського державного університету ім.. І. Франка. Зараз на творчій роботі. Поза творчою роботою – ведучий літературно-мистецької сторінки у газеті "Молода Галичина", а також сценарист при кіностудії "Гал-фільм".

 
Навіґація по серверу:   головна сторінка «нотатника» · бібліотека Vesna.org.ua
 
Універсальна перекладачка для будь-яких пар мов
Тут спілкуються про літературу
Rambler's Top100 Тлумачний словник: англійсько-білорусько-польсько-російсько-український

Віртуальна Русь, 2005-2011
Пишіть, якщо що...